Іноді задумуюся над тим, що мусів би писати, якби не мешкав в сім місті, а якогось дня мене відправили робити звідсіль репортаж.
Звісно, при таких думках вкрай складно відкинути той жмут знань про топос та усі свої досвіди, здобуті на його вулицях та горбах. Важко позбутися щирих любові та ненависти до всього того, що його витворює і поглянути на те все збоку. Тому мій репортаж був би не справжнім репортажем, а радше його імітацією чи навіть цілковитим запереченням. Поглядом зсередини. Інсайдерською інформацією чи то інформаторством. Власне, мусів би містити усі ці досвіди та історії, так само як відчуття й почуття.
Тому сей нерепортаж вийшов би про місто, котре я знаю, а від того бачу і не бачу водночас. Воно повсякчас не тільки кидається мені в очі, а й потрапляє в сліпі плями тими уривками, котрі приводять до неабиякого подиву немісцевих.
Цей текст – це історія про місто, в якому N років тому закрили останню кав’ярню. На її місці одразу постав алкогольний магазин. В честь сієї події Антон якось сказав, що відтепер мешкаємо «в місті банків та аптек». Якщо перефразувати ці слова – хвороб та заробітків, якщо ще точніше – хвороби заробітчанства та заробляння болячок. Епідемії, що підкосила пів-міста, а друга частина поки від неї успішно косить.
В цьому репортажі не було би героїв, бо тут герой – місто, хоча й не місто-герой. Тому веде, звісно, місто. А веде воно від автостанції і далі до центру повз магазини, де вкупці, підряд аптека, ритуальні послуги та годинникова майстерня. Місто явно на щось натякає. Цікаво, чи варто при тім сприймати автовокзал та дорогу на Тернопіль як можливу альтернативу чи як причину/наслідок сього всього?
Взагалі, послідовність структур, будівель та контор, їх союзи та тандеми, близькість та віддаленість прояснюють природу та вроду міста, як от: сусідство автовокзалу, ринку та цвинтаря в місті З чи союзу кнайпи та мерії в тілі ратуші у бурзі З, але вже іншому З.
Але Т сим не обмежується. В місті ще до купи збилися церква і військкомат; музична школа, дім молитви та цвинтар; пологовий будинок, інфекційне відділення лікарні та морг. Цікаво, що має на увазі місто деякими цими союзами і чи має взагалі?
Далі Т веде нас до центру. Ще колись затягне і на периферію, але вже в якімсь іншім антирепортажі. Якщо раніше в міському просторі домінували банки та аптеки, а часом ще магазини секонд-хенду, то тепер до них долучилися перукарні, а в теплу пору року ще й літні майданчики кнайп, чи то радше літні майданчики-кнайпи.
Здається, що в галицькім місті, де кількість перукарень перевищує чисельність банків, має відбуватися якась нечувана кількість подій. Мусить бути якийсь великий баль, для якого міські фризойри та цирульники трудяться, не покладаючи ножиці та бритви, станки та помазки, леза та гребені, плойки та праски.
Натомість мимоволі виникають підозри, що зростання кількости подій в місті якраз і пов’язане із появою перукарень та секондів, аби виправдати всі ці фризури та начоси, ці хитросплетіння доль та сімейних ліній, відображених в локонах та пасмах. Аби виправдати зміни нарядів та «парадів». Аби маскуватись та постійно змінюватись могло саме місто. Вдавати, що має багато нових мешканців, вкрай культурних та модних.
Вдавати із себе інших, переймати чужі риси, хворувати та лікуватися, пересилати гроші та пропивати гроші. Аби самому про себе писати геройські репортажі, які насправді ніякі не репортажі. Де воно насправді ніяке не геройське, хоча таки місто-герой в певному сенсі.
22.07.2015