О квестії соціальній

Дух Христа – духом демократичним

 

Демократичний рух, що в цілій Європі під стяг оборони убогих і скривджених покликує всіх благородних, не єсть для Церкви чужим, – противно, єсть для духовенства всіх країв симпатичним, бо і дух Христового Євангелія єсть духом щиро і широко демократичним.

 

Опіка над убогими і оборона тих, що самі себе боронити не вміють, рівність-братерство людей – се лиш право справедливости і любови ближнього, на котрім стоїть цілий євангельський закон.

 

Сей закон велить духовенству стояти на сторожі прав убогих і більше дбати о тих, що більше помочи потребують.

 

Так поступав Христос, так мусять поступати Єго слуги і ученики.

 

Коли Божий Син прийшов з неба на землю чоловіком, щоби рід людський спасти; став убогим і слабим, народився серед убогих і слабих і в першому ряді о них подбав.

 

До них говорить в першій науці, їх наділяє блаженством духовним; щасливими називає убогих духом, тих, що плачуть, покірних, тих, що жаждуть справедливости, переслідуваних. Дбає о їх добро не лишень вічне, але і дочасне, вже тут, на сім світі, помагає їм і хоче осолодити їх долю. Своєю наукою підносить їх і дає потіху обильнішу і успішнішу, чим та, яку давали люди, що о долі убогих перед Ним думали і мали думати по Нім. Представляє кожде терпіннє і кождий біль яко хрест, озолочений проміннями спасенія, освячений Божою ласкою. Учить терпеливости і через те додає сили до двигненяся. Своїм приміром і Своєю наукою учить зносити те, чого не можна змінити, а не тратити надії і відваги в праці і борбі життя.

 

Він бажає пхнути і цілий устрій суспільности і наклонити всіх людей до праці над добром убогих. Підносить достоїнство чоловіка, двигає з упадку родину, могучих віка сего обов’язує до справедливости і наклонює до милосердія.

 

Зміняє поганське поняттє власти, ограничає уживаннє дібр дочасних, дає нові права покривдженим і убогим, накладає на богатих нові обов’язки.

 

Доктрини Христа впроваджує в життє Єго Церков. Через довгі століття працює над знесеннєм неволі, пропагує поняттє справедливости, рівности людей перед Божим і людським правом, поняттє правдивого поступу. І де лиш пресвята наука Христа впроваджена в життє, там в слід за нею іде мир і щастє, а кілько разів люди від сеї науки відступають, тілько разів мотаються відносини; настає война, ненависть.

 

Соціяльні трудності

 

Взаїмні відносини убогих і богатих були по всі часи нагодою до завзятих не раз конфліктів і борб – бо і в теорії трудно не раз о розграниченнє взаїмних прав і обов’язків людей, і доси не було єще приміру уставодавства, котре би устерегло суспільність перед можливим все надужиттєм власти або економічної сили. В взаїмних відносинах людей лишалося все велике поле добрій або недобрій їх волі, а зла воля при власті і силі може все так оминати і найсправедлившу уставу, що, поступаючи навіть легально, допуститься не раз правдивої кривди. О скілько ж більше зла може зробити на полі, в котрім уставодавство не точне, не ясне, не справедливе або безсильне. А вже на ненависть і злу волю, котра хоче шкоди другого, хоть би з власною шкодою, устава людська ради не має, хіба кару, котра єсть часто так безуспішною поправою. І в найнормальнішім устрою суспільнім бувають соціяльні трудності і антагонізми.

 

Квестія соціяльна

 

В наших, однак, часах трудності так взросли, а антагонізми так розширилися і стали так загальними, що з суми тих трудностей і антагонізмів витворився стан зовсім анормальний, котрий називаємо соціальною квестією.

 

Много обставин склалося на витвореннє того замотаного питання. Наглий неприготований переворот в способі продукції, машини парові, котрі змінили значіннє і вартість ручної праці і надали капіталови іншу вартість, средства комунікацій, що, розвиваючися ненормально, скоро отворили двері всесвітовій конкуренції.

 

То все при загальнім відступленню людей від Бога і віри, при заниженню поняття справедливости і затраченню почуття любови ближнього і при капіталістичній теорії ліберальній з її уставодавством – все то разом витворило устрій суспільний, запевняючий капіталови таку перевагу над працею, що всі здаємо собі днесь справу з несправедливости того стану, але не так ясно видимо, що і як зробити, щоби зло направити і уздоровити суспільність. Се річ певна, о котрій ніхто не сумніваєся, що в нашім теперішнім устрою легко може убогим діятися кривда, що та кривда не раз справді і дієся.

 

А світові капітали, скуплені в руках не многих потентатів світа фінансового, ростуть так, що зачинають неможливим способом тиранизувати людськість. В їх руки переходять поволі всі міжнародні навіть відносини, від них зачинає залежати супокій або війна, від них — існованнє або упадок держав або правительств.

 

Пожираючи всі менші капітали, доходять до такої сили, що нічо перед ними не може остоятися, тим більше, що взаїмна борба кипить між всіми меншими капіталами, а їх всіх знов – з працею. З того іде взаїмна ненависть верств суспільних, свідома і несвідома несправедливість, з одної, оправдана і не оправдана заздрість і ненависть – з другої сторони.

 

У нас положеннє стає єще трудніше через загальне невиносиме положеннє економічне цілого краю, через неустаючі борби політичні, надмірні податки і більший, як деінде, брак просвіти убогих.

 

Заострена борба наших часів змушує всіх до основного застановленяся над положеннєм, до шукання заради на зло, котре з кожним днем росте і розширяєся.

 

Многі видять, що треба рук приложити до щирої і усильної праці для поліпшення долі тих верств найубожших, до вирівнання суспільних нерівностей і до улагодження борби.

 

Розв’язаннє тих замотань суспільних єсть о стілько труднішим в практиці, що около них скупляються всі пристрасті людські, а кожний блуд в праці на тім полі може легко борбу заогнювати і пхнути людськість в гірші замотання, а убогих – в гіршу нужду.

 

До розв’язання соціяльної квестії Церков приступає з принципами віри і етики Христової, незмінними від двох тисяч літ, однак все повними життя і актуальности, спосібними в борбі наших часів принести світови мир.

 

Ті принципи досі повні актуальности, они досі нові, бо єще ніколи і нігде не були щиро прийняті і в повні виконані через людей. Людськість навіть тогди, коли більше або менше принимала Христову віру в приватнім життю одиниці, ухилялася все від впровадження в життє єго принципів суспільних – і ми досі не виділи суспільностей держави, в основах своїх щиро християнської.

 

Розв’язаннє соціяльної квестії в тім, щоби цілий устрій суспільний став християнським, був опертим на справедливості і на Христовім законі. Над тим працює духовенство.

 

Наші обов’язки

 

Стоячий на сторожі суспільної моральности мусить рішучо ставати в обороні тих, що не уміють себе самих успішно боронити, мусить заставлятися за всі їх кривди, хотяй би з нараженнєм власного добра.

 

Не можемо солідаризуватися з інтересами якої-небудь кляси суспільної, не входимо в союз з жадною партією; при суперечних, однак, інтересах верств богатших і убожших стаємо по стороні убожших, щоби християнською і легальною акцією поліпшити їх долю.

 

Кождій верстві суспільній – богатшим і убожшим – належиться від нас поміч і підпора до осягнення справедливих жадань; убожшим, однак, зі взгляду на трудніше їх положеннє і на більшу їх потребу, належиться від нас особливша опіка і поміч.

 

Мусимо працювати над поліпшеннєм їх долі, над поправою їх матеріального добробиту, і то всіми можливими способами. Мусимо старатися підносити вартість їх праці, шукати для них нових способів заробковання, організувати правну поміч супротив можливих надужить оподатковання, усильно працювати над піднесеннєм їх господарки домашної і рільної. Мусимо учити їх на цілій лінії праці і ощадности, надавати єї напрям, якнайкорисніший для правдивого поступу економічного. Мусимо боронити їх перед визиском торговлі і по можності шукати збиту для продуктів їх праці.

 

Наші принципи

 

А тої цілої праці мусимо піднятися для спасення душ. Мусимо опиратися на тих принципах моральности і релігійности, котрі суть більшим добром людей убогих, чим найбільше примноженнє богатства. Не можемо ані на хвилю забути або залишити хоть одну йоту Божого Закона або одно слово Божого об’явлення. Для того, в міру взросту потреби і бажань верств убогих, мусимо чимраз усильніше перестерігати їх перед завистію і пожаданнєм чужого добра і перед ненавистію, котра в якій-небудь формі проявляєся, єсть завсігди підкопаннєм всякої релігійности і всякої моральности.

 

Чи то ненависть класова, чи народа, чи прикрита позорами ревности і патріотизму, чи умотивована правдивими чи мнимими кривдами, все і кожда ненависть єсть нехристиянською, все відводить від Бога і від правди, єсть все правдивим злом і нещастєм, все більше шкодить тому, що ненавидить, хоч несвідомо, як тому, кого ненавидить. Ненависть лиш нищить – ніколи нічого не поставила і не поставить.

 

В праці нашій, проте, мусимо стеречися всього того, що до тої ненависти могло би провадити, і боронити людей, як перед правдивими ворогами, перед людьми, що ненавистію воюють і ненависть розширяють.

 

Прапор наш – се прапор любови. Ніколи не входить в союз з прапором якої-небудь ненависти. Християнська любов навіть тогди, коли боронить перед реальною кривдою ворога, не може перестати бути любовію, не може зближатися ані стати подібною до ненависти.

 

Любов загальнолюдська, що обнімає всіх без винятку людей, буде все так сущною ціхою християнства, що кожда праця правдивого християнина мусить бути нею націхована. Праця, в котрій та сторона наших доктрин буде залишена або лиш замовчана, не буде працею християнською – буде бурити, а не ставляти, принесе шкоду, не хосен.

 

В ім’я Христової любови пригадуємо богатшим їх обов’язки, в ім’я тої любови боронимо прав убогих. З тої любови не закриваємо перед убогими їх обов’язків і шануємо права богатших. Самі же власним поступованнєм мусимо богатшим давати примір справедливости і любови, убожшим – примір терпеливости, самоотверження і того убожества духом, що добрами світа гордить, а передовсім шукає Божої правди і Божого царства.

 

Мусимо цілим життєм і цілою працею – «ѡбразъ бyди вѣрнымъ словомъ, житїемъ, любовїю, дyхомъ, вѣрою, чтотою.» (1 Тим. 4, 12) — бути приміром для вірних не лиш життєм, але повним здійсненнєм в собі самих Христового духа. Мусимо в першім ряді стояти на сторожі тих етичних принципів Божого об’явлення, без котрих ціла праця суспільноекономічна буде провадити наш нарід на погибель.

 

Засада соціялістів

 

І в тім-то ріжнимося від людей, що раді би розв’язати соціальну квестію без взгляду на які-небудь принципи етичні і релігійні.

 

Се ріжниця засаднича, бо навіть при цілковитій щирості і добрій волі з їх сторони не можемо їх праці уважати за хосенну. Мусимо всі рішучо і голосно піднести протест против легковаження того, що, безусловно, єсть підставою і мірою вартости кождої праці.

 

Вже на тій точці питаннє, як замотання суспільні розв’язати, знаходить дві впрост противні відповіді: відповідь християнства і відповідь соціалізму. Прапор борби о лучшу долю убогих, котрий Церков несе і держить високо, підносять і соціалісти.

 

Їх доктрина а їх праця так ціла сама собою ріжниться від християнських доктрин і суспільної католицької акції, що, в найменших відтінях розграничені, взаїмно против’яться.

 

Там, однак, де поміж християнською суспільностію соціальні поняття віри не досить вияснені або де о них забувають християни, агітація соціялістів може так лучитися з акцією християн, що ледви можна розріжнити, що одним, а що другим приписати. Тогди буває, що християни прикладають руки до праці антихристиянської, котру не досить за таку пізнають. Соціалісти же, не виступаючи ясно зі своїми властивими намірами, вміють так зручно агітувати і єднати собі людей, що против волі, а часом і без свідомости многих стають їх провідниками.

 

Суд о соціалістах у нас

 

Таке положеннє нашої суспільности. Хотяй руський народ є народом щиро християнським і хотяй ревне духовенство стоїть на сторожі правд віри і народного добра, акція соціялістів, шкідлива для віри, шкідлива для народу, мало у нас знаходить реакції. Не досить розріжняємо між християнською акцією демократичною а працею соціялістів.

 

Наші соціалісти, хотяй признаються до солідарности з партіями соціял-демократичними Європи, не сміють, однак, перед вірним нашим народом поставити справи так ясно, як її ставляють соціалістичні партії в інших краях. Ми же, не маючи нагоди з близька видіти борбу о віру і моральність, котра там ведеся, зачасто уважаємо соціалізм за річ нешкідливу, а часть нашої молодіжи уважає її за річ ідеальну. Тому в акції суспільній зачасто з ними солідаризуються такі, що не згодили би ся на їх засади.

 

Зачасто многі у нас забувають, чим єсть соціалізм в Европі. Не дивота, бо і много і з наших соціялістів має о тім не ясні поняття. Між ними в їх рядах з жалем видимо найблагородніших молодців; суть поміж ними декотрі з наших, преподобні отці, синів.

 

Суд Церкви о соціалістах

 

Не входячи днесь в близше представленнє тої соціял-демократичної акції в Європі, пригадаю лиш суд, висказаний Христовим намісником єще в році 1878, сей автентичний вираз християнства. «Ті, що визнають доктрини соціялізму, – писав тогди Святіший отець в Енцикліці “Quod Apostolici muneris ” 20 грудня 1878 [року], – погорджують всім, що називаєся повагою і властію, і хулять всьому, що лишень святе. Всьо то, що Божі і людські права установили для безпеченства і поступу людськости, має, після них, бути знесене. Відмовляють послуху властям, котрі від Бога одержали право розказувати і котрим, після слів святого Апостола, кожда душа винна підчинятися. Всюда проповідають беззглядну рівність людей во всіх правах і обов’язках. Неморальною називають зв'язь супружеську чоловіка з женою, котру і дикі народи уважали все за щось святого. Ослабляючи зв'язі, на котрих опираєся суспільність родинна, лишають їх пристрасті або примхам. Поривані через захланність дочасних дібр, котра єсть жерелом «болѣзнемъ мнѡгимъ» і через котру люди відступають від віри (1 Тим. 6. 10), нападають на право власносте, оперте на природі, і смілість їх іде так далеко, що в цілі заспокоєння потреб і бажань всіх хотіли би відібрати і замінити на спільну власність всьо, що було набуте чи то легальним спадком, чи працею рук, чи працею інтелектуальною, чи, вкінци, ощадностію. Ті дивоглядні теорії проклямують на своїх зібраннях, доказують в своїх письмах і пропагують поміж народом в безчисленних письмах і брошурах».

 

У нас поміж тими, що більше або менше до соціалізму признаються, много таких християн, що, не досить свідомі принципів Церкви і принципів соціалізму, лиш для того до них пристають, бо видать в них здійсненнє своїх бажань о суспільних реформах. Потягає їх теорія рівности людей, потягає рухливість і якась благородність декотрих з того табору, котрі для своєї ідеї щиро працюють. Теорії же соціялістів беруть не досить критично, не застановляються над їх консеквенціями. Церкви же або не знають, або знають її не добре. Не маючи досить свідомої віри, думають, що могуть бути соціалістами, а лишитися християнами.

 

Обов’язок єпископа

 

В такім положенню єсть рішучо правом і обов’язком єпископа забрати голос в справах суспільних, роз’яснити суспільні принципи віри Христової і скупити правдивих християн під прапором католицької акції суспільної, щоби успішно працювати для добра верств убожших і устеречи людей перед небезпеченством яких-небудь блудних теорій.

 

Для того-то і я уважаю за своє право і свій обов’язок забрати голос в тій справі. Се моє право, бо Церкві належиться голос в справах суспільних, а тим більше в тих, де йде о моральність людей. А такою єсть соціальна квестія. Се мій обов’язок, бо вірним належиться поученнє о всіх правдах віри Христової, передовсім же о тих, що мають найактуальніше значеннє. Духовенству же належиться від єпископа ясне виложеннє програми, котрої треба нам держатися, щоби поступати солідарно і провадити повірений нам нарід певною дорогою християнського життя; і щоби уникнути хибної тактики, котра могла би в консеквенціях допровадити до злого.

 

Папська енцикліка

 

Бажаю проте в тім моїм письмі представити сторону соціальну Христової доктрини і науки Церкви, котру Святий отець Лев XIII так ядерно і ясно зібрав в своїй енцикліці Rerum novarum.

 

Се – річі знані. Однак в кождій акції суспільній потреба нам все мати в пам’яті сей неначе суспільний кодекс християнської акції, сю автентичну декларацію церковної науки. Так, як в науці європейській енцикліка Rerum novarum стала підставою обширної літератури і пхнула многих в напрямі студіовання квестії соціальної, так і у нас докладніше пізнаннє наук сеї енцикліки причиниться, може, з ласкою Божою, до загальнішого роз’яснення понятій суспільних, заохотить не одного до студіювань теоретичних над сею справою і додасть нашій праці много світла і сильну підставу.

 

Для того-то в тім моїм письмі буду триматися науки Святішого отця, додаючи до неї лиш то, що насунуть мені на гадку обставини нашої суспільности і потреби нашого духовенства.

 

Соціялісти хотять знести право власности

 

Щоби квестію соціальну розв’язати, то соціялісти і всі ті, що їх доктрин або тактики менше-більше тримаються, підбурюють убогих против богатших і ставляють принцип, що треба знести всяке приватне посіданнє, установити вспільну власність, а заряд її віддати представителям громад або начальникам держави. Думають, що в такім перенесенню власности на загал зможуть знайти зараду на суспільні хиби, надіються, що доходи і користі дадуться рівно розкладати поміж всіх людей.

 

Критика сеї програми

 

Програма та, хотяй може теоретикам видаватися ідеальною, так мало числиться з людською природою, так опираєся на утопіях, що або зовсім не єсть до переведення, або навіть в супозиції переведення не подає средств, відповідних до усунення трудностей, не усуває, але множить трудності. Поминаючи вже взгляд чисто етичний, з котрим не числиться, і об’явлений Закон Божий, котрого не увзглядняє, та програма, впроваджена в життє, принесла би самим верствам працюючим шкоду. Она противиться природному порядкови і загальнолюдському почуттю справедливости.

 

Єсть не до переведення

 

Соціялісти наміряють дійти до абсолютної рівности економічної і суспільної всіх людей через знесеннє приватної власности. Та рівність мала би полягати на одній і тій самій мірі, котрою би люди ділили між собою уживаннє дібр дочасних.

 

Отож, така рівність єсть не до осягнення. Можлива була би лиш тогди, наколи би чоловік, вдоволений якимсь мінімумом, відрікся цілковито можности отримання чогось понад той мінімум. Досвід учить, що чоловік не легко чим-будь вдоволений, завсігди більше бажає. Досвід учить, що то бажаннє, надія зиску, надія відріжненяся від інших єсть головним товчком всіх людських взмагань. Відібрати людям надію і бажаннє поліпшення собі долі – то зникне торговля, і промисл, і ремесла, по руху наших часів настане з конечности застій і мертвота.

 

Тому рівність економічна поміж людьми не остояла би ся ані хвилі і була би сейчас перевернена тим елементарним рухом, котрий пхає природу людську до зиску, або, ограничаючи чоловіка на мінімум утримання, відібрала би му всяку охоту до праці, руху і поступу.

 

На що ж працювати і трудитися, коли та праця не приносить жадного індивідуального хісна, коли і без неї чоловікови належиться утриманнє, цілком рівне з тим, що усильно трудиться і працює?

 

Соціялісти так утопічно понимають природу людську, що уважають таке відреченєся власного інтересу і власного добра за можливе.

 

Хотяй по більшій часті суть матеріалістами і без узгляднення сторони етичної представляють людськости добробит лишень тілесний, хотяй в тактиці своїй грають на пристрастях людських і розбуджують захланність і заздрість, то, однако, суть щиро або нещиро того пересвідчення, що чоловік дасться наклонити до такого саможертвовання, такого відреченяся себе самого, що завсігди буде працювати для інших, а ніколи – для себе.

 

Якби людськість була такою, якою представляють собі соціялісти, справді ми би не були дійшли до системи капіталістичної. І тепер не потреба би нам борби провадити; она сама з себе була би неможливою.

 

До того соціялісти абсолютно забувають о способі, яким би можна людей до так ідеального пожертвовання допроваджувати. Не питають о способи утримання свого фікційного ладу. Хвилево питають лишень о усуненнє суспільного ладу, який тепер існує, а фікцією абсолютної рівности розбуджують бажання і пристрасті убожших обітницями не до здійснення; єднають їх собі, щоби вести їх свідомо або несвідомо в гіршу єще нужду.

 

Програма соціалістів здійснена принесла би убогим правдиву шкоду, бо відібрала би їм можність свобідного розпорядження своєю кервавицею.

 

Кривдить робітника

 

Річ очевидна, що чоловік працюючий має природне право до заплати і, не в меншій мірі, право свобідно розпоряджувати заплатою. Ограничаючи то єго право, відбираючи єму можність капіталізовання свій заробок докупленнєм якихось средств продукції, відбираєся убогим і працюючим можність примноження собі достатку і поправлення своєї долі.

 

Кусник землі, куплений за зароблений гріш, єсть рішучо зарібком робітника в іншій формі. Він має до того ґрунту таке саме право, як до свого заробітку, т. є. право свобідного розпоряджування ним, право власности над ним. Бо право власности не єсть нічим іншим, як лиш правом розпоряджувати якоюсь річею.

 

І так програма соціялістів, впроваджена в життє, приносить робітникови з обох сторін шкоду. З одної сторони, відбирає єму всяку енергію до праці; з другої же – всяку нагороду з працею. Робить єго невільником суспільности, котрий не має права з своєї праці який-небудь хосен відносити, єсть змушений працювати за саме лиш утриманнє.

 

Можна би бажати, щоб люди такими мотивами альтруїзму і любови все поводувалися, але змушати їх до такої праці – се прецінь накидати на них страшну неволю, се казати їм робити тяжку панщину на хосен «Загального добра». А то «Загальне добро» – то лиш в теорії добро цілої суспільности, в практиці – то добро кількох агітаторів і кількох проводирів.

 

Порівнаннє програми соціялістів з ліберальною

 

Ми вже таких теорій досвідчили. І теорія ліберальна, що видавалася многим вольнодумцям ідеальною, а допровадила до устрою капіталістичного. І там говорилося о свободі, а допровадилося до неволі. Голосилося право одиниць, щоб одиниці слабші віддати в неволю сильніших. Говорилося о свободі заробковання, о свободі торгівлі, о свободі праці, а скінчилося на гнеті, гіршім від давньої неволі.

 

Доктрина ліберальна голосила в теорії, що кождій одиниці без винятку належаться всі права, а не питала о то, чи виконаннє тих прав єсть для кождого можливе. Проклямувалося автономію одиниці, усуваючи з-перед неї всякі перепони до осягнення якнайбільшої міри дочасних дібр, а забувалося, що при такій конкуренції не остояться всі слабші одиниці, не передвиджувалося або не хотілося видіти, що убожілі остануть добичею богатших, що праця буде здоптана через капітал.

 

В реакції супротив давньої ліберальної школи менчестерської голоситься тепер пересадну супремацію суспільности над одиницею. В теорії голоситься знов абсолютну рівність всіх людей, рівні суспільні права для всіх, а знов забуваєся на питаннє, чи можливе єсть виконаннє тих рівних прав? Знов не предвиджуєся, що слабші одиниці стануть конечно здобичею сильніших, що нова неволя грозить убогим і слабим тим страшніша, що не будуть мати і надії поліпшення долі, так як стратять через невіру потіхи і надії, які дає релігія.

 

Програма соціялістів противиться природному праву

 

Програма соціялістів єсть, крім того, несправедлива для того, бо противиться природному праву чоловіка, яким єсть право власности.

 

Нерозумній звірині вистарчить само уживаннє річей, доступних з хвилі в хвилю. Таке уживаннє вистарчає їй до заховання життя і до множення свого рода, а в тім ціла мета її існовання, до якої несвідомо веде її інстинкт.

 

Людська природа перевисшає звірину розумом, для того-то в своїй сущності єсть ріжна від природи нерозумної.

 

Чоловік розумом своїм обнімає і такі предмети, котрі в даній хвилі не лежать під спостереженнями єго змислів, передвиджує річи будучі і в’яже їх з теперішніми і минувшими. Свобідною волею єсть паном свого поступовання, сам о собі становить під рядами Божого провидіння і під панованнєм відвічного права. Сам для себе єсть неначе правом і провидіннєм.

 

З права природи, проте, мусить лежати в єго силі вибір тих річей, котрі уважає за найвідповідніші для свого добра в теперішності і в будучності.

 

Єму не вистарчає просте уживаннє дочасних дібр. Єму потреба тривалішого права, права не лиш до річей, що служать зужиткови, але і до таких, що лишаються по ужиттю.

 

Природне право чоловіка до власности

 

Чоловік передвижує в своїм життю хвилі, в котрих потреба му буде вже наперед узбираного добра, яким би міг заспокоювати свої потреби. З самої природи шукає він забезпечення своєї долі на будучність, а той природний напрям єсть доказом природного права, без котрого сей напрям був би зблудний. В разі, якби чоловікови не вільно було нічого капіталізувати, був би в абсолютній неможності запевнити собі утриманнє на случай хороби або старости. А се прецінь єго природне право, бо так, як має право до життя, так має і право до того, без чого єго жигтє єсть непевне. А то забезпеченнє знаходить лишень в приватній власності средств продукції, а передовсім землі. Лиш тогди може бути забезпечений о свою будучність і спокійний о своє життє, коли має в руках можність заспокоєння своїх потреб. Тої можности же не має, наколи му не вільно нічого посідати. Зі всіх можливих способів запевнення утримання посіданнє землі єсть найпевніше, а навіть єдине, бо земля одна утримує своїми плодами життє, і хто не має певности мати овочі землі, той не має певности утримання життя, а певність мати овочі землі має лишень той, хто має кусник землі на власність. Бо лиш земля видає то, чого до життя потреба. Для того чоловік мусить мати право не лиш до набування плодів землі, але і до посідання самої землі.

 

То природне право чоловіка належиться єму перед всяким існованнєм держави бо чоловік єсть старшим від держави і посідав право до заховання свого тілесного життя, заким існувала держава.

 

Право власности освячене звичаєм

 

Тому-то від віків у всіх краях і народах загальний був поміж людьми звичай ділити землю на власність приватну. А той звичай вже єсть доказом природного права, бо що люди всіх часів і всіх народів уважали се за справедливе і нормальне, то, певно, єсть таким. Людськість не милиться в тім суді, в котрім одноголосно всі люди всіх часів освідчаються за існованнєм якогось права.

 

Могли бути родини чи громади, що мали спільну власність, але то не єсть доказом, щоби уважали комунізм за єдину форму легальну уживання землі.

 

Комунізм в Церкві

 

Тож і в наших часах в Церкві єсть узнана спільна власність, лиш не примусова, а факультативна. Зречися приватної власности і можности її набування єсть радою євангельського убожества, виконаною в життю монашім, до котрої ані Церков, ані Христос нікого не силує. Ми в життю монашім маємо досвід, чим єсть комунізм і чого потреба на те, аби такий комунізм остоявся. Знаємо і щодня досвідчаємо, що до такої спільної власности потреба знаменитої організації, великої карности і щирої, сердечної, взаїмної любови. Де лиш в монастирі, в сій малій комуністичній громаді, троха лиш зіпсуєся дух карности і любови, сейчас псуєся і устає комунізм, розділяють спільну власність. Для тої простої причини, що чоловік природно склонний до жадоби посідання, котра не вдоволяєся спільною власностію, а вимагає власности приватної.

 

Утопією єсть думати, що можливий єсть комунізм при звільненім єще і ослабленім духу карности і послуху, котрого і так вже мало в суспільності, і при розбудженій єще захланності і заздрості. Нашим молодцям, котрим теорія комунізму подобаєся, я би радив досвідчити системи комуністичної хоть через місяць, вибираючи до тої проби лиш самих товаришів і пересвідчених комуністів. Така проба дала би їм певно пізнати, як правдоподібною єсть можність прийняття загальної тези комуністичної без духа євангельського убожества.

 

Право власности, освячене Божим правом

 

Відвічнії звичаї приватної власности потверджують всі устави державні, а Боже право освячує єго, ставляючи заповідь «Не кради» і «Не пожадай дому твого ближнього, ані вола, ані осла, ані жадної річи, котра єсть єго власностію».

 

Право власности родини

 

То право видаєся тим природнішим і тим конечнішим для чоловіка, коли увзглядниться єго віднесеннє до родини.

 

Суспільність родини – се найпервісніший і найприродніший елемент, з котрого складався всяка суспільність людська. Се суспільність природніша, первісніша від всякої держави. Она мусить мати бодай ті самі права, які признаєся державі або всякій іншій суспільності.

 

Ті, що признають право власности державі, громаді, суспільності, як же ж не видять, що логічно мусять признати те саме право і родині, бо ж родина не лиш логічно, але і фактично існує перед всякою іншою людською суспільностію, для того мусить мати першенство перед тамтими; її права суть більше узасадненими правом природи. Родина не менше від держави єсть в собі совершенна, повна, цілковита суспільність, котрою управляє самостійна власть, се єсть власть вітцівська. Її належаться з природи всі права, потрібні до устереження її биту і до заховання справедливої независимости в границях, означених її метою.

 

До тих прав і обов’язків родини, які з права природного випливають і котрих держава ані загал суспільности не може знести або усунути, бо суть независимими від всяких устав державних і установ суспільности, належить з конечности право приватної власности у отця родини. Як же ж зможе дати своїм дітям то, чого їм потреба до життя і до утримання, як же ж запевнить їх будучність, як же ж устереже перед змінною долею, як не буде му вільно набувати землю на власність приватну? Як не буде му вільно переписати ту власність на діти? А вже обов’язок вітця утримання і виховання дітей єсть природнішим від якої-небудь устави або установи.

 

Власть держави над родиною

 

Держава чи суспільність, котра би нарушувала ті права одиниці чи родини, приносила би їм не хосен, а шкоду, була би не справедливою, а шкідливою.

 

Власть держави може і повинна лиш опікуватися правами одиниць, може і повинна вглядати там, де серед родини комусь дієся кривда, але не сміє переступити сеї границі, не має права втискатися самовільно у внутрішній устрій суспільности родинної. Власть вітцівська не може бути усунена через власть державну.

 

Соціалісти, ставляючи загальну опіку суспільности державної замість опіки вітцівської, миляться, виступають против природної справедливости і нарушують основні в суспільності в’язі родинні.

 

Інші злі наслідки теорії соціялістів

 

Крім тої несправедливости, соціялістична система усуспільнення всякої власности приносить много інших фатальних наслідків.

 

З конечности іде за тою блудною теорією замішаннє у всіх верствах суспільности, тяжка неволя і незносима зависимість від держави. Та теорія отворяє широко двері заздростям, невдоволенням, незгоді. Талант і працьовитість, ті жерела суспільних богатств, тратять найсущнішу заохоту; в кінці замість рівности, о котрій мріють соціялісти, наступає у всіх рівна нужда і недостаток.

 

Для того-то ми, християни, рішучо відкидаємо яко блудний і шкідливий принцип соціялізму, після котрого держава повинна загорнути всяку власність приватну і замінити її на публічне добро.

 

Та теорія, після науки християнства, шкодить убогим, котрих треба рятувати, противиться природним правам чоловіка, приписує державі вдасть, котрої не має, замішує публічний спокій і безпеченство. Першим принципом суспільної християнської акції єсть нетикальність особистої власности.

 

Програма Церкви

 

В відкриті рани суспільности, на котрі соціялісти шукають ліку в розбудженню пристрастей і в борбі, до котрої накликують надіями не до здійснення, католицька Церков, випосажена в Христову науку Євангелія, вливає єлей мира і, ведучи людей дорогами, вказаними через Ісуса Христа, усмиряє і усуває братню борбу верств суспільних. Она голосить доктрини, котрі в силі крайності рівнати. Впливом своїм і Законом Божим, котрого єсть сторожем, людей єднає, застерігаючи кождому то, що єму належиться. В кінци стан і верстви убогих – робітників і зарібників – не одною хосенною інституцією підносить.

 

Церков учить терпеливости

 

Передовсім учить людей терпеливости, учить нас зносити то, що невідмінна доля приносить.

 

Суть поміж людьми вже з самої природи і конечности великі і многі ріжниці, котрим ніяк зарадити не можна. Вже з роду чоловік чоловікови не рівний. Природа одному дає довше життє, більшу силу, сильніше здоровлє, більше спосібности – дари, котрих іншим відмовляє або котрими інших наділяє не в рівній мірі.

 

До того і біг річей, обставини – то, що судьбою називаємо і що не залежить від волі людей або залежить лиш в невеликій часті, – то всьо дає кождому чоловікови так ріжне життє, що мріяти о безвзглядній рівності людей – се єсть противитися самій природі річей. До того чоловік, будучи паном свого поступовання, кождий для себе більшою або меншою охотою і усильностію в праці, поступованнєм консеквентним, і витривалим в більшій або меншій мірі напрямом своєї праці, і ідеями життя, моральностію або браком принципів судьбу свою собі зміняє, доправляючи або псуючи то, що природа і доля дала.

 

Той фактичний стан нашого життя, з котрим не числяться утопісти соціяльної демокрації, накладає на чоловіка конечність много зносити і много терпіти. Взбуджати в людях невдоволеннє і розпуку перед тим, що в їх долі не дасться усунути, – се єсть відбирати їм відвагу і силу до праці над тим, що власним поступованнєм могли би змінити.

 

Ісус Христос пребогатим відкупленнєм рода людського не зніс тих трудів і терпінь, з котрими так зв’язане людське життє. Приніс, однак, людям нову силу до борби життя, показуючи, що дочасні терпіння суть досвідченнями, котрі нам зсилає Боже провидіннє, суть нагодою до чесноти і заслуги. Крест – се для християнина конечне услов’є, без котрого не може стати учеником Христовим: «Аще кто не возметъ креста своегѡ и вслѣдъ менє грѧдетъ, не можетъ мой быти оученикъ». Велику поміч і велику осолоду знаходять християни в самім примірі Христового життя. Принимаючи на Себе добровільно муку і смерть, дивним способом злагодив Христос наші печалі, а оказуючи вічну славу, довів людей до того, що з радостію терпіли муки, з радостію ішли на смерть. Ми знаємо, що «аще терпимъ, съ нимъ и воцримсѧ» (2 Тим. 2, 12); знаємо, що «легкое печaли нaшеѧ, по преумноженїю въ преспѣѧнїе тѧготу вѣчныѧ слaвы содѣловаетъ нaмъ» (2Кор. 4,17). Євангеліє учить людей терпеливости в зношенню невідмінної долі і наклоняє людей до успособлення і до праці, котра могла би їх долю змінити.

 

Факт нерівности економічної

 

Терпеливість в зношенню тягарів життя, осолоджена приміром Ісуса Христа, надією вічного спасенія і беззглядної рівности перед Божим судом, робить лекшим прийняттє тих ріжниць природних поміж людьми, котрі причиняються до розложення поміж них ріжних праць, потрібних в суспільнім життю.

 

Життє суспільне з конечности має ріжні функції: висші і низші. Ріжнородність положення, і ріжнородність спосібностей і прикмет, і нерівність маєтків склоняє людей до поняття тих ріжнорідних праць.

 

Можна би о суспільності людській то само сказати, що св[ятий] Ап[остол] Павло сказав о Церкві, що єсть одним тілом, а має много членів і Бог положив члени кождого з них в тіло, як схотів. А якби всі члени були одним членом, де ж було би тіло? А так єсть много членів, одно же тіло; і не може око сказати руці: не потреба мені тебе, ані голова ногам не може так сказати. Радше ті члени, що суть немічніші, суть потрібніші, а члени, котрі уважаємо за безчесніші, тим віддаємо більшу честь і «неблагоwбрaзнїи нaши благоwбрaзїе множайше имутъ, а благоwбрaзнїи нaши не требѣ имутъ. Но Бгъ раствори тѣло, худѣйшему большу дaвъ честь, да не бyдетъ рaспри въ тѣлеси, но да тожде въ себѣ (да рaвнw єдинъ ѡ друзѣмъ пекyтсѧ оуди. И аще стрaждетъ єдинъ оудъ, съ нимъ стрaждутъ вси оуди: аще ли же слaвитсѧ єдинъ оудъ, съ нимъ рaдуютсѧ вси оуди» (І Кор. 12, 24-26).

 

Люди мають звичай украшати або хоть прикривати ті часті тіла, котрі суть не так благородні і не так достойні. В Церкві, тім Христовім тілі, верстви убожші і слабші суть оточені опікою і поважаннєм таким, якого не мають богатші. Свідчать о тім інституції, в котрих тисячі людей добровільно служать убогим, опущеним, старцям, калікам і хорим, сиротам і опущеним дітям. Всім тим інституціям Христова Церков дала початок. Свідчить о тім і практичне застосованнє Христового слова: «Понеже сотвористе єдиному сихъ брaтїй моихъ меньшихъ» (Мт. 25, 40). То слово цілий світ християнський по всі часи так розумів, що в тих «браттях менших» видів самого Христа, вінчаючи пресвітлою авреолею голову тих, котрим світ відмовляв всякої слави, украшаючи золотим перстенем ту руку суспільного тіла, уживану до всяких найнизших суспільних функцій.

 

По сім короткім життю наступає життє вічне – се доперва правдиве життє. Чи хто посідає богатства, чи ні – то річ, в сущності своїй обоятна; для щасливости вічної лиш одне має значеннє: який хто робить ужиток з отриманих дарів.

 

Ті доктрини так християнські суть підставою цілої моральности. Без них не подібно мати правдивого і християнського суду о справах і відносинах дочасних, так, як поняттє якоїсь безглядної і стислої справедливости поза гробом якогось суду, якоїсь нагороди або кари, мусить бути підставою кождої етики, котра має бути чимсь тривалішим і певнішим від страху перед судами людськими.

 

Без тих понять цілий світ і життє мусить бути непонятою тайною. Ті доктрини, хоч самому розумови доступні, суть, однак, підставою цілого Божого Об’явлення Христової науки.

 

Терпіння – наслідки гріха первородного

 

Євангеліє учить дальше, що труд і терпіннє суть наслідком гріха перших родичів, що праця тілесна, зразу в стані невинности солодка, стала по упадку прикрою. Наслідків первородного гріха не можна усунути ніякою силою і ніякою штукою. Хто обіцює убогим усунути ті терпіння людськости, хто прирікає життє без терпіння і труду, уживаннє роскошей безнастанних – сей справді люд ошукує і веде до розчаровання і гірших терпінь від тих, які сама природа приносить. Нема ради – треба видіти річи такими, якими суть; терпіти – се річ людська, треба на терпіннє заради шукати і пільги – не обіцювати собі цілковитого їх усунення.

 

Вартість дочасних дібр

 

Вказуючи висілу мету життя людського над дочасні добра, Церков з Ісусом Христом вічно повторяє: «Ищите же прежде цртвїѧ бжїѧ и прaвды єгw». Добра дочасні в очах християн не мають беззглядної вартости, суть средством до осягнення висшого вічного щастя. Чоловік на сім світі єсть в дорозі. В небі єго вітчина.

 

Братерство людей

 

Люди всі суть собі братьми, природно мають жити не в борбі, але в згоді і любові. Два стани – убожіший і богатший – не суть собі з природи ворожими. Блудним єсть суд, що сама природа пхає їх до завзятої вічної борби. Радше єсть противно: з природи мають ті дві верстви доповнятися взаїмно. Як в тілі людськім всі члени так з собою згаджаються, що симетрично, після правила і міри, лучаться всі в один організм, подібно сама природа велить, щоби всі верстви суспільні взаїмною згодою лучилися і стояли в рівновазі. Капітал і праця не стоять в сущній і природній суперечності, борба між ними припадкова – не конечна. Капітал не обійдеся без праці, а праці потреба капіталу. Зі згоди і лучности, так, як в кождій річі, так і тут, слідує порядок і краса; незгода і борба приносить все замішаннє, нелад і упадок.

 

Ті всі доктрини дійсно в силі злагодити борбу, що ведеся о дочасні добра, і причинитися до рівномірнішого їх розложення.

 

Але в висшім єще степені ведуть до того приписи Божого Закона, котрі Церков учить в життє впроваджувати.

 

Закон справедливости

 

Того же Закона підставою справедливість. Віддати кождому то, що єму належиться, кожде єго право пошанувати – се підстава всякого ладу, до котрого веде наука Церкви.

 

Она не уміє, не може бути сторонничою, не уміє і не може ніколи нікому служити для осягнення єго цілей; она кождого права боронить, кождому повторяє єго обов’язки.

 

Обов’язки працьодавців

 

Богатшим і працьодавцям пригадує стислий обов’язок ушанувати достоїнство людське і призначеннє до синівства Божого. Заказує обходитися з робітником, як з невільником: «Господїе, прaвду и оуравненїе рабѡмъ подавaйте, вѣдѧще, акw и вы имате Гда на нбсѣхъ» (Кол. 4, 1). Праця в світлі християнської доктрини приносить чоловікови честь, бо єсть средством до чесного утримання життя, не єсть пониженнєм чоловіка. Праця чоловіка – то часть єго життя, не товар, котрого ціна росте або маліє після попиту. Нелюдськостію єсть і мерзенним злочином – надуживати людської праці, а гріхом, що кличе о пімсту до неба, – встримувати робітникови заслужену платню. «Се, мзда дѣлателей дѣлавшихъ нивы вaшѧ, оудержaнаѧ ѡ вaсъ, вопїетъ, и вопїєніѧ жaвшихъ во оушы Гда Саваѡѳа внидоша» (Як. 5. 4). Не годиться рівнати чоловіка з предметами зиску і оціняти єго після вартости, котру преставляє єго сила. Заплата за працю винна бути справедливою. Означеннє її міри залежить від многих обставин. Однак річ певна, що ані Боже, ані людське право не позволяє угнітати убогих ані користати з їх трудного положення і недостатку.

 

Теорія о праці, котрої боронила школа ліберальних економістів, єсть, певно, фальшива, коли може яко справедливої боронити так низької платні, що рівнаєся з найкрайнішою нуждою. Теорія та уважає працю за товар, котрої вартість означає пропорція попиту і продажи. Після тої теорії, справедливою єсть кожда платня, в котрій робітник може осягнути, а котру працьодавець єсть змушений давати, без взгляду на те, чи єсть справедлива пропорція між роботою а заплатою. Заплата при великій конкуренції робітників може сходити ліцитацією in minus до неможливо низької границі.

 

Та теорія служила системі капіталістичній і віддавала робітників фабричних в цілковиту неволю конкуренції, пожираючої всі малі підприємства і відбиваючоїся з конечности на робітниках. Днесь загальне узнана між економістами за ложну і несправедливу.

 

Християнська теорія

 

Заступила її християнська теорія о праці і платні.

 

Контракт о працю

 

Контракт о працю такий: робітник обов’язуєся віддати працьодавцеви свої услуги за умовлену заплату. Робітник бере на себе обов’язок своєю працею, своїми відомостями, і силою, і своїм часом принести працьодавцеви той хосен, якого му потреба в єго продукції. Працьодавець же обов’язуєся за роботу дати справедливе умовлене винадгородженнє. Робітник, віддаючи працю, віддає неначе частку свого віку, віддає одну днину, котра безпроволочно минає, а єго до смерти зближає, віддає свої сили і своє здоровлє, як би частку свого існовання, на услуги, котрі ті сили і то здоровлє зуживають в части так, що через корм і спаннє вертають, але і так, що з часом і з віком они справді зуживаються. Природне право справедливости висше і святіше від всякої умови жадає про те, щоби була захована рівність між працею а заплатою, то є між тим, що робітник працьодавцеви а тим, що той робітникови дає.

 

Справедлива платня

 

До заховання тої рівности потреба передовсім, щоби робітник, даючий роботу солідну і хосенну, мав то, що потреба на утриманнє єго життя через ту днину. До утримання же належить харч, помешканнє і убраннє.

 

Зарібникови, однак, так утриманнєм життя означена платня не вистарчає, бо потреба єму утримувати родину або доповнити до високости утримання гріш, зароблений яким-небудь способом через жінку і діти.

 

Потреба єму, крім того, заощадити собі з заплати дня тілько, що буде мати утриманнє на час, в котрім не має зарібку, на час хороби і старости.

 

Надто робітник працьовитий (бо ніхто не може мати обов’язку утримувати дармуючого) мусить собі заробити працею 6 днів і на утриманнє в день відпочинку, взглядно і в день святочний: право природне жадає відпочинку по праці, а право Боже, доповняючи право природи, наказує святити день недільний. Справедливість, проте, домагаєся, щоби платня чимсь перевисшала суму, конечну на удержаннє життя. Платня низша буде, певно, несправедлива, і навіть в разі добровільної умови о платню низшу під натиском нужди працьодавець був би обов’язаний до реституції аж до так означеної високости.

 

Так означена платня єсть лишень границею, низше котрої платня, безумовно, стає несправедливою і о стілько має ціху встриманої робітникови належної заплати, сего гріха, вопіющого о пімсту до неба.

 

Узгляднити потреби душ

 

Церков пригадує дальше працьодавцям обов’язок дбання і о безсмертні душі робітників і слуг. Повинні узглядняти єго релігійні потреби, ушанувати відпочинок недільний і всі їх релігійні обов’язки.

 

Злочином працьодавців єсть виставляти працюючих на покусу до злого: на піянство, марнованнє зароблених грошей.

 

Ніяким способом не годиться відводити від обов’язків родинних і від ощадности; не вільно на слуг накладати надмірної праці або не відповідної їх вікови і силі.

 

Правдивого злочину, вкінци, допускаються ті працьодавці, що насилієм, підступом або лихвою забирають убогим то, що собі заощадили.

 

Чим убогі суть менше забезпечені перед кривдою і безправством, тим більшим гріхом єсть їх кривдити. Чим майно убогих менше, тим більше повинно бути свято ушанованим.

 

Священик яко працьодавець

 

Розумієся само собою, що, маючи грунта ерекціональні, а входячи до людей в відносинах працьодавців до робітників, ми винні більше, ніж хтонебудь, держатися якнайстрогшої справедливости, щоби в данім случаю стати посередниками між працьодавцями, а робітниками.

 

Бувають околиці, де люди самі добровільно обробляють священика, не жадаючи від него жадної заплати. Такого звичаю не належить зносити, бо добра воля і зичливість людей єсть єго причиною; належить, однак, пам’ятати, що такий звичай, хотьби як давній, ніколи не може статися сталим обов’язком вірних. З природи річи залежить від їх доброї волі, котрої жадати не маємо права.

 

Не можна би проте хвалити поступованнє священика, котрий би домагався такої роботи з нагоди передслюбних катехизацій.

 

Навіть там, де звичай таких катехизацій, занадто пригадуючий панщину, може, єще існує, повинен бути знесений, хотяй би лиш для сеї причини, що єсть обов’язком священика так учити вірних, щоби они знали катехизм.

 

Не менше небезпечний був би впроваджуваний або лиш утримуваний через священика звичай належности за функції священичі заміняти на роботу. Сей звичай єсть не відповідний для того, бо не означає досить ясно високости платні за роботу і легко міг би бути сполучений з кривдою робітника, бо навіть тогди, коли робітник заключає добровільну умову, але під натиском конечности або з обави перед більшою трудністю приймає услів’я тверді, то така умова, хоть добровільна, може бути сполучена з кривдою робітника. Бідні люди бувають в положенню так прикрім, а так мало суть прозорливі, що, н. пр., з весною воліють обіцяти три дні роботи в жнива, як готівкою дати корону. Така умова, проте, хоть видавала би ся добровільною зі сторони робітника, містила би, певно, ціху встримання робітникови належної заплати.

 

Християнська справедливість

 

Той засадничий закон справедливости бодай в теорії не був чужим і старинним народам, тим навіть, що за легальний факт признавали неволю. Поняттю тому справедливости надав, однак, Христос нове світле значеннє, промульґуючи права чоловіка яко такого, ставляючи всіх людей яко рівних, независимих від всякої установи суспільної і державної. Уважаючи всіх людей за ближніх, християнин тому поняттю християнської справедливости надає форму так просту, як той принцип: «И якоже хощете да творѧтъ вaмъ человѣцы, и вы творите имъ тaкожде» (Лк. 6, 31).

 

Справедливість трудна

 

Сама справедливість вистарчає до унормовання многих відносин людського життя. Не малий ідеал був би осягнений, якби нікому кривда не діялася і якби кождому єго право було запевнене, якби всі люди сповняли обов’язки стислої справедливости не нарушувати того права. Але, припускаючи навіть достаточну добру волю кождого віддавати другому, що єму належиться, лишили би ся єще поміж людьми трудності в означенню того, що кому належиться в стислім розграниченню всіх можливих взаїмних прав і взаїмних обов’язків.

 

Кілько таких трудностей поміж людьми знаходиться, найліпше показує множество справ, котрих розсудженнє до судів належить.

 

Наоколо себе видимо безнастанно людей, що в спорах жадають кождий і не раз цілком щиро лишень справедливости, і по всіх висилених людях, котрих задачею життя єсть вимірити справедливість, видимо безнастанно, що люди уважають вимір справедливости за свою кривду. Може, не раз і направду людська справедливість може бути несправедливостію, кривдою.

 

Переглядаючи наші кодекси і устави, признаємо не раз в не одній справі, що не єсть справедливою міра того, що ми легально справедливостію називаємо. Люди від віків з висиленнєм всіх сил довгих поколінь виробляли собі поволі ту міру, котру уставами називаємо. І треба признати, що в загалі, від століття до століття, людськість вперед поступає під тим взглядом.

 

Могуть бути хвилі, в котрих ідемо взад; порівнуючи, однак, правний устрій суспільности наших часів з тим, що було тому сто, двіста, триста літ назад, мусимо признати, що поступаємо і що поводи впроваджуємо в життє принципи Євангелія.

 

Абсолютної справедливости нема на світі

 

Не можемо, однак, заперечити, що довга дорога єще нам лишаєся. А думати, що коли-небудь дійдемо до абсолютної, беззглядної справедливости устав і способу їх застосовання – се чей же надія хитка і непевна. Але то річ цілковито певна, що при найідеальніших уставах і при виміренню справедливости, зближенім найбільше до ідеалу, єще лишиться можливість великих конфліктів, єще лишиться велика трудність в відміренню, осудженню того, що кому по справедливості належиться.

 

Совість потрібна

 

Перед тими же трудностями власть світська буде безсильною, бо она кінчиться там, де зачинаєся внутренна совість людей. Впливати на ту совість – то річ вже Божого Закона, то річ Церкви, котра того Закона стереже і веде людей до єго виконання.

 

То, чого жадне право світське не може ніколи осягнути, то осягає Церков. Правдиві християни, що Бога бояться і Божий Закон заховують, самі з власного пересвідчення, зі совісти не нарушують чужого права, собі самим прав не приписують навіть тогди, коли позори внішні вистарчали би на виграннє спору в суді.

 

Легальна несправедливість

 

І так в случаю, в котрім би права хоть як ідеальні признавали комусь право, котрого би не мав, а іншому накладали обов’язок фікційний, відповідний тому праву, чим би правдиву кривду зробили, Церков, впливаючи на совість, осягне то, що з власного почуття справедливости чоловік відступить від того, що єму не належиться, що міг би легально осягнути.

 

Справедливість без совісти

 

Здаєся, що не потреба виказувати, як в замотаннях суспільних важним сей елемент. Хіба не потреба доказувати, як наївним єсть мніннє тих соціольоґів, котрі справедливостію називають лиш то, що перед судом людським дасть доказатися, що не видять або не хотять видіти, як важним елементом в зносинах людей єсть внутрення, судови людському неприступна совість.

 

Видаєся річ очевидна, що само поняттє справедливости яко річи, до котрої чоловік в совісті єсть обов’язаний, хотяй би перед людьми ним не був, єсть, безусловно, конечним принципом до всякої проби розв’язання питання суспільного. А «обов’язок совісти» має якийсь змисл лишень там, де єсть якась загальна етика, не залежна від волі людей, незмінна, оперта на природі і на праві Бога, Законодателя і Судді людської совісти; там, де єсть етика узнана тезою суспільною.

 

Гріхи в мислі

 

Етику і релігію, котра з етикою єсть з конечности зв’язана, уважати за справу приватну чоловіка; злочином називати лишень то, що перед людьми таким, а не признавати науки Христа і Церкви, що могуть бути гріхи, поповнені в мислі і серці лишень, а при тім всім приступати до розв’язування квестії суспільної – се прецінь наївність. Бо ж прецінь, єсли єсть внутрення свідомість обов’язку, совість якась, тож в ній передовсім лежить суть злочину гріха, а єсли так єсть, тож може бути злочин не проявлений на вні, мисль і бажаннє може бути гріхом, хоть, очевидно, все лишиться в силі принцип: “de internis non judicat pretor ”.

 

Любов – поміч в виконанню справ

 

То поняттє справедливости скріпляє, підносить і освячує Христос Своїм «новим законом», законом любови: «Зaповѣдь новую даю вaмъ, да любите дрyгъ дрyга: якоже возлюбихъ вы, да и вы любите себе: ѡ семъ разумѣютъ вси, якѡ мои оучнцы єсте, аще любовь имате между собою. » (Йо 13, 34-35).

 

Новий закон любови

 

Того закону потреба людям вже яко помочи для виконання справедливости. Коли Христос каже чоловікови любити ближніх, як себе самого, то вже тим самим вказує їм потребу оціняти і важити єго право так, як би своє власне.

 

Справедливість без любови

 

Справедливість дозволяє чоловікови уживати своїх прав і накладає обов’язки шанувати чужі, однак так, що кождому чоловікови вільно єще по своїй неначе стороні стояти, упоминатися о сповненнє обов’язків інших взглядом него, а свої обов’язки сповняти о стілько, о скілько суть певними і відповідають реальним правам інших.

 

Самолюбів

 

Самолюбіє, до котрого рід людський так наклонний, ту границю майже мимоволі, несвідомо пересуває так, що побільшає свої права, а зменшає обов’язки. Чоловік робить се для тої природної причини, що о свої права більше дбає, як о свої обов’язки; свої права ліпше знає, чим чужі права. Права же інших, о котрі ті не упоминаються, стають в очах обов’язаного поволи непевними, меншими. На підставі засади “vigilantibus jura” теорією задавненнє троха приспішного чоловіка, не переступаючи в своїх поняттях границь справедливости, переступає її, однак, в дійсності і тратить почуттє декотрих обов’язків.

 

Любов

 

Проти такої тенденції самолюбія і такого рода засліплення могучо реагує Христова доктрина законом, приказуючим любити ближнього так, як себе самого. Хто хоть в части сей закон розуміє, хто стараєся в життє єго впровадити, той з конечности буде мусів передовсім права інших хоть троха судити, як би свої власні. Любов випровадить го з того перед уставою справедливого, хоть троха сторонничого становиська, на якім стояв. А ставляючися в положеннє ближнього, уважаючи єго право хоть трохи так, як би своє, не так легко переступить границь справедливости, свої права і обов’язки буде мірити одною мірою і одним серцем.

 

Суть соціольоґи, котрі так урґують обов’язок справедливости, що ослабляють суспільне значеннє любови. Они забувають, що ми люди так наклонні до нагинання нашого розуму після нашого серця, що іншою єсть справедливість, котру виміряємо тим, що їх любимо, а інша буває справедливість, котру віддаємо тим, від котрих маємо відвернене серце.

 

Дві справедливості

 

То так, як би дві справедливості, але одна до другої так подібні, як тих сім товстих коров, котрих в сні видів Фараон, подібні були до тамтих сімох сухих. І то і то – справедливість, але як же ріжні: одна – щедра, богата, зичлива, упереджаюча, бо скріплена любовію; друга – суха і стиснена, скупа і уперта.

 

Примір

 

Чоловік, що в оціненню свого довгу взглядом другого ані на волос не хоче піти дальше, як стисло належиться, сплачує го єще, хоть вірителеви пропав скрипт довжний, єдиний судовий доказ, – хоть не сплатив би го чоловік, що стоїть на становиську легальної лиш справедливости. Ось ріжниця між чоловіком совісним, то єсть маючим внутреннє почуттє справедливости, а чоловіком справедливим перед самим лиш судом людським.

 

Але сей чоловік совісний не буде уважати за свій обов’язок помагати вірителеви в вишуканню доказів на існованнє довгу, о котрім він, довжник, зовсім нічого не знає, а може, того не зробить і тогди, коли по єго стороні буде певний довг, правдоподібно, сплачений. Рішучо зробить се чоловік, що буде на рівні ставляти право вірителя зі своїм, по приказу: люби ближнього, як себе самого.

 

Ось ріжниця між чоловіком лиш справедливим а чоловіком жичливим для ближнього, люблячим го.

 

Та услуга, котру любов справедливости несе, – се лиш одна її функція. А має їх много. Ціла наука Ісуса Христа і наука Церкви єсть так повна любови взглядом убогих, що можна би сказати, що всіми правдами своєї науки до них звертає мислі і серця вірних.

 

Любов убогих підносить

 

Стан убогих єсть через те найприкрішим, що світ убогими гордить, уважає їх положеннє за встид і пониженнє. Убогий природно чуєся опущеним, самотнім, чуєся упокореним і слабим. Вслід за недостатком майна ідуть тяжкі труди і борби для заховання життя. Христос «всѣх труждaющихсѧ и ѡбремененыхъ» (пор. Мт. II, 28) кличе до Себе, обіцює їм потіху, і віруючі знаходять її в почуттю чистої совісти, в надії вічної щасливости, в достоїнстві Божих дітей.

 

Примір Христового життя

 

Церков ставляє за примір яко ідеал життє Того, котрий «нaсъ рaди ѡбнищѧ богaтъ сый» (пор. 2 Кор. 8, 9). Сам той примір Бога-чоловіка, Пана неба і землі, Котрий на світі хотів уходити за Сина теслі і був погорджений і ненавиджений від людей, пригадує безнастанно християнам, всім зарівно, богатшим, як і убогим, що убожество не єсть пониженнєм, що о вартості чоловіка не рішає ані єго маєток, ані суд людей о нім.

 

Вартість чоловіка

 

Ту вартість становить лишень чеснота і заслуга. Таке поняттє о убожестві і вартості підносить упокореного, всказує єму спосіб, котрим легко може і богача перевисшити, богатством не земським, а небесним, тими єдиними правдивими вічними добрами.

 

Церков перестерігає богачів

 

Ті, котрих доля наділила богатствами, мають з природи річи покусу так прив'язатися до них, що їх над все цінять. О тім небезпеченстві рішучо перестерігає Церков, повтаряючи за св. Ап. Павлом, що «корень бо всѣмъ ѕлымъ сребролюбїе єсть, єгже нѣцыи желaюще заблудиша ѡ вѣры, и себе пригвоздиша болѣзнемъ мнѡгимъ.» (1 Тим. 6, 10). Приказує багатшим не «высокомyдрствовати, ниже оуповaти на богaтство погибaющее, но на Бга жива... богатитисѧ въ дѣлѣхъ добрыхъ, благоподатливымъ быти, общитєльнымъ, сокровищующе себѣ ѡсновaнїе добро въ бyдущее, да прїимутъ вѣчную жизнь» (1 Тим. 6. 17-19).

 

 

Багатство небезпечне

 

Христос приказує давати милостиню: «Ѡ сyщихъ дадите ми1лостыню» (Лк. 11, 41). Впрочім, перестерігає, що багатства суть перешкодою до спасення: «Аминь глю вaмъ, якw неудобь богaтый внидетъ въ цртвїе нбcное: пaки же глю вaмъ: оудобѣе єсть велбyду сквозѣ иглинѣ оушы проити, неже богaту въ цртвїе бжїе внити» (Мт. 19, 23-24). Тим, що в багатствах шукали цілого щастя, Христос грозить незвичайно строгими словами.

 

Погроза і блаженство

 

Висказавши те слово, повне потіхи для тих, що не цінять дочасних дібр надмірно: «Блаженнїи нищїи духомъ, якѡ ваше єсть царствїє Божїє». Протиставить тому блаженству таку страшну погрозу: «Обaче горе вaмъ богатымъ: якw ѡстоите оутѣшенїѧ вaшегw. Горе вaмъ, насыщеннїи ннѣ: якw взaлчете. Горе вaмъ смѣющымсѧ ннѣ: якw возрыдaете и восплaчете» (Лк. 6, 24-25). Не лиш приказує милосердя: «Бyдите оубо милосерди, якоже и Оцъ вaшъ милордъ єсть» (Лк. б, 36), але уважає його за умову доступлення до милосердія: «Блжени млcтивїи: якw тіи помиловани бyдутъ» (Мт. 5, 7); «Дaйте, и дaстѧ вaмъ... тою бо мѣрою, єюже мѣрите, возмёритсѧ вaмъ» (Лк. б, 37-38). Не дозволяє давати милостиню про людське око так, щоб нею упокорити убогих: «Внемлите милостыни вaшеѧ не творити пред' человѣки... Єгда оубо твориши милостыню, не воструби пред' собою... да не оувѣсть шyйца твоѧ, что творитъ десница твоѧ» (Мт. 6, 1-4).

 

Як уживати маєтку

 

Ту науку Ісуса Христа Церков так повторяє і об’ясняє, що, з одної сторони, ставляє певний принцип, опертий на Божім Об’явленню і Законі, що чоловікови вільно посідати власність, з другої же – розріжняє між справедливим посіданнєм а справедливим уживаннєм маєтку. Що до уживання, Церков, без сумніву, відповідає словами святого Томи (2-2 д. 66. а. 2): «Під тим взглядом людина не повинна мати зовнішні речі за власні, але за спільні так, щоби в чужій потребі легко їх уділяти, тому що святий Апостол каже: «Багатим цього світу приказуй легко давати». Нікому не приказується з певністю обертати на спомаганнє убогих того, чого треба йому або родині, а навіть того не жадається, щоби для помочи іншим відмовляти собі тих видатків, котрі відповідають зайнятому становищу. «Ніхто не є зобов ’язаний жити невідповідне до стану» (2-2, д. 32. а. 6). «Однак, коли учинилося досить потребі і пристойності, тоді являється обов’язок обдаровувати убогих з того, що лишилося: «Ѡ сущихъ дадите милостыню» (Лк. 11,41). З винятком случаю крайньої потреби сей обов’язок милостині не єсть обов’язком справедливости, але любови, до котрого не можна нікого змушати дорогою права.

 

Обов’язок давання милостині

 

Але над людськими правами і судами єсть право і суд Христа, нашого Бога, Котрий в ріжний спосіб поручає нам милостиню... Представлену тут науку можна в тих словах зібрати: «Хто, з Божої ласки, дістав більшу обильність дібр, чи відносяться до тіла, чи до душі, отримав їх на се, щоби з них хіснував на власне совершенство, а заразом яко строїтель Божого провидіння на хосен інших» (Енцикл. Rerum novarum).

 

Обов’язки убогих

 

Обов’язок християнської любови накладає Церков і на убогих.

 

Далеко від схліблювання кому-небудь, нікому з людей не говорить лиш о єго правах, але і о єго обов’язках. Навіть тогди, коли акцією демократичною Церков звертаєся до мас пролєтаріяту і коли її слуги священики ідуть в нарід, до убогих зближаються, заступаючи і стаючи в обороні їх прав, єще і тогди, і тогди тим більше, Церков пригадує їм, що їх убожество і кривди, котрі терплять, не дають їм ніякого права до ненависти, до заздрости і до пожадання чужого добра. Пригадує, що нема положення на світі, котре би когонебудь звільняло від обов’язку справедливости і любови ближнього. Учить їх вірно і совісно сповняти услов’я добровільної і справедливої умови, заказує їм кривдити працьодавців на маєтку, або славі, або здоровлю і життю, і не позволяє їм ніколи, навіть в обороні своїх слушних прав, уживати насилія, бунту против справедливої власти, і перестерігає їх перед переворотними агітаторами, котрі пересадними надіями, приреченнями не до здійснення ведуть до гіршої єще нужди, гіршої неволі, розпусти і розчаровання.

 

Церков угодою підносить матеріяльно

 

Наука Христова єднає убогим матеріяльну поміч богатших і морально підносить їх, а таке моральне двигненнє не єсть без значення на сторону матеріяльну єго життя, бо часто причиною правдивої нужди буває пристрасть, приміром, піянство, гра. Научити чоловіка поконувати пристрасть – то єсть не раз дати му сильний товчок до поправлення биту. В подібний спосіб впливає наука, котра каже передвиджувати наслідки кождого діла, і та, котра каже дбати о будучність родини.

 

Підносить морально

 

Річ ясна, що все то не усуне всякого убожества, в великій часті для того, бо загал людей не легко сповнить всі ті приписи Христової науки, але і тому, котрого матеріяльно не піднесе, дасть наука Церкви велику потіху і поміч моральну.

 

Суспільна донеслість

 

Гадаю, що трудно не видіти суспільної донеслости науки, котра, з одної сторони, підносить убогого і матеріяльно, і морально, а з другої – каже кожде єго право свято шанувати, накладає на всіх тяжкий обов'язок ратувати го в крайній біді, навіть з власною великою жертвою.

 

Такій науці відмовляти значення суспільного, як се роблять соціялісти, тілько для того, бо стоїть на сторожі правно набутої власности, – се, однак, суд сторонничий і несправедливий.

 

Христос і Церков не зносить приватної власности богатших, але робить більше, бо наклоняє їх до добровільних жертв християнського милосердія, а що робить се успішно, свідчать всі інституції милосердія, котрих годі зчислити.

 

Всі ті науки Церкви ведуть людей, що її голосу слухають, до здійснення Христового ідеалу, щоби всі були одним: «Да вси єдино будутъ» (Йо. 17, 21).

 

Ідеал любви

 

Лучить нас всіх, християн, любов до Бога нашого небесного Отця, і спільна мета нашого життя – спасенне вічне, котре в Бозі маємо осягнути, – і чаша Христової Крови, проллята за нас всіх, і спільно нам достоїнство прибраних Божих дітей, і скарбниці ласк отверті для нас всіх. І ми всі з роду братьми, дітьми одної Божої родини, і для нас всіх найвисшим щастєм, найвисшим ідеалом – ідеал Христа: «Да вси єдино будутъ».

 

В акції суспільній

 

Хіба ті, що не знають або не хотять знати суспільної акції Церкви, могуть не здавати собі справи з соціальної далекосяглости її принципів. До нас, священиків, належить брати ініціативу тої церковної акції, до нас – держати її в руках, до нас – дати її пізнати і через те пізнаннє допровадити до віри тих, що від неї відступили, бо, не знаючи спасення, котре Церков дає, поза нею надіялися знайти лік на суспільні рани, котрі виділи. Підносячи днесь прапор сеї церковної акції суспільної, мушу з Вами, преподобні отці, порозумітися, щодо сеї спільної нашої праці. До провадження акції соціальної потреба нам солідарности, ревности, науки і великої розваги.

 

Потреба солідарности

 

Передовсім рішучо потреба нам солідарности, потреба «да не будетъ распри въ тѣлеси» нашої духовної, клерикальної суспільности. На принципи всі, без сумніву, годимося, бо вже ж поміж нами не знайдеся ані один, котрий би поза Церквою і поза її засадами шукав заради на трудності соціальні, – солідарність принципів, однак, сама не вистарчить. Потреба солідарности поступовання і тактики. Священик, котрий би підкопував у народа повагу іншого, рішучо шкодив би справі і помагав би противникам.

 

Ріжнячися в річах важніших щодо поступовання, могли би ми часто входити в взаємні колізії і не без великого згіршення для вірних провадити взаємну борбу.

 

Рух соціялістичний, звернений против Церкви і віри, хотяй у нас досі несміло, в короткім часі і у нас звернеся на цілій лінії против духовенства.

 

Думаю, однак, що противники нашої віри не відкриються до того степеня, щоб ударити на духовенство яко таке, на представителів Церкви і християнської віри. Вишукають собі, певно, претекст, щоб, ударяючи на священиків, самих священиків собі єднати, звернути одних против другим. Скористають з духа політичної партійности, котрий, на жаль, закрався в наші ряди і підкопав загального клерикального Духа нашого духовенства.

 

При таких обставинах нам рішучо не вільно прикладати рук до праці, котра могла би бути першим кроком до підкопання віри.

 

Дух клерикальний

 

В наших часах більше, як коли-небудь інде, мусимо всі безусловно триматися духа і тактики клерикальної. Як де поміж нами суть єще які упередження, котрі в клерикалізмі видять релігійний фанатизм, то вже час, щоби ті упередження зникнули.

 

Священик, що не має духа клерикального, не має духа священичого, єсть підлим шарлатаном, що удає священика, щоби тим ремеслом ошуканства заробляти на хліб. Клерикальний дух – се дух Христового священства, се дух Христової Церкви, се дух католицького священика.

 

Ми не бажаємо з цілої нашої суспільности зробити суспільність клерикальну, а лишаємо світським людям їх самостійну працю і їх ініціативу. Бажаємо лиш, щоби суспільність руська була християнською, держалася Христових принципів. (Порівнай моє письмо до інтелігенції О проводі Христової Церкви.) Клерикалізм – се дух нашої священичої суспільности, котрого несвященикам не накидаємо; се наша внутрення організація, се наші принципи – ті, котрі нам в праці служать, але котрі не належать до предмету наших проповідей.

 

Дух сей клерикальний вимагає солідарности і єсть першим конечним условієм нашої солідарности.

 

Наша солідарність в акції буде на тім полягати, що передовсім будемо високо держати прапор віри і Христової праці над спасеннєм душ.

 

Ревність о спасенне душ – се підстава нашої єдности і солідарности.

 

Справи суспільні і економічні будемо провадити, але лиш з любви для наших вірних, а та любов велить передовсім о їх душі дбати.

 

Поступ і катехизм

 

В міру як з просвітою і з поступом і рух соціяльний буде рости, зі збільшеною ревностію і усильностію будемо працювати над християнським поученнєм – над катехизацією вірних, – будемо чувати, щоби сей рух суспільний ані на волос не відступив від жадного з принципів християнських.

 

Просвіта без моральности

 

Будемо усильно працювати над просвіченнєм людей, але всяку просвіту будемо опирати на принципах віри і християнської моральности. Просвіта, котра від Христа відводить, єсть для нас не поступом, а дорогою до звироднення.

 

Будемо учити людей сповняти всі обов’язки, пристрасті поборювати, Бога і ближнього любити, мужньо а терпеливо зносити крести християнського життя.

 

Будемо учити людей працювати над поліпшеннєм їх долі, але при тім будемо їх перестерігати перед злудними надіями і обітницями.

 

Треба нам науки соціяльної

 

До осягнення солідарности і до надання того напряму нашій ревності треба нам знати суспільну акцію Церкви, а хісновати з досвідчення вже зробленого на тім полі; потреба нам соціальної науки.

 

Як схочемо справді сповнити свою задачу і під прапор християнськосуспільної акції зібрати передовсім всіх вірних християн, охочих а спосібних до такої праці, а в другім ряді – людей таких, що радо писали би ся на соціальну акцію Церкви, хотяй може не були би утверджені в вірі, треба нам передовсім самим познакомитися з тою справою і з літературою, що до неї відноситься.

 

В загалі богослови

 

Священикови все потреба науки богословія. Не сміє її залишити або забути без нараженяся на небезпеченство шкодження душам, котрі провадить. Коли лікар, занедбуючи науку медицини і студіюм в своїм фаху, все повторяє ті самі передвічні рецепти, переробивши свій науковий фах в якесь безмисльне ремесло, справді не заслугує на довір’є хорих і ліпше зробив би, усуваючися від практики, котрою людям шкодить.

 

Священик а лікар

 

Священикови єще більше, як лікареви, потреба фахових відомостей, безнастанної праці і поступу в своїм фаху, то є в богословію застосовуваним до практики.

 

В єго руках справа важніша від здоровля і життя дочасного. Від єго праці залежить життє вічне, здоровлє моральне людей.

 

Коли лікар здибуєся з явищами новими, котрих не знав, уважає за конечне в світлі своєї науки ті явища осудити і здати собі з них справу.

 

Нові явища

 

Квестія суспільна зі своїми антагонізмами ріжних верств суспільних, з мотаннями і трудними в розграниченню взаємними правами і обов’язками – се таке нове для нас явище, котре домагаєся від нас усильної праці наукової і скупленої уваги богословської. Най ніхто з преп[одобних] отців не думає, що в розв’язанню тих трудностей може бути так, як в розв’язанню случаїв совісти простих і легких, які бувають у наших людей, де вистарчає здоровий розум. Питання соціяльні – се питання трудні до розв’язання, на котрі потреба правдивої науки.

 

Трактат “de justitia et jure“

 

Наука, на котрій ціла та справа опираєся, – то та часть богословія морального, котру називаємо трактатом de justitia et jure.

 

Усильно раджу преп. отцям пригадати собі науки, котрі там містяться.

 

Знаю, що між богословами і молодими священиками много єсть таких, котрі з похвальною ревностію віддаються студіям квестії суспільної, їм більше, як кому-небудь іншому, єще поручаю сей трактат. Най здадуть собі справу, що до знання і правдивого розсудження соціяльної квестії потреба передовсім добрих богословів, маючих певне і делікатне почуттє того, що єсть справедливостію і правом – justitia et jus.

 

Потреба досвіду

 

До чинної праці в тім напрямі потреба немалого досвіду о людях і справах, але досвід мусить на науці опиратися. Небезпеченство з обох сторін єсть будувати теорії без уваги на факта і факта студіювати без пам’яти на принципи.

 

Відкриті рани

 

То річ певна, котрої ніколи досить не можемо повторяти і собі, і іншим: стоїмо перед відкритими ранами, братися до лічення ран без осторожної діагнози і без основного знання і передвидження наслідків нашого поступовання – се була би крайня легкодушність. Люди молоді і нерозважні, котрі не здають собі справи з того, де веде їх акція, могуть без застановлення прикладати руки до акції суспільної. Ми же можемо їх лишень розважувати, а самі приступати до ділання з повною свідомостію важности справи.

 

Проповіді

 

Студії власні могли би ми, а в часті – і повинні, уділяти іншим. Не в проповідях, однак. Проповідь мусить все лишитися Божим словом. До неї, проте, входять з квестії соціальної лиш самі принципи і правди віри. Тих правд, очевидно, не можемо на проповідях залишати; радше треба до них частіше вертати, чим суть актуальнішими. Тими правдами суть:

 

Проповідь соціальна

 

1) Що релігія і моральність – то не справи приватні чоловіка, лишені єго волі, але то справи загального значення суспільного;

 

2) Що чоловік, з Божого права і права природи, може набувати і посідати приватну власність;

 

3) Що люди всі суть собі рівні природою і метою їх життя, вірою і братньою любовію; не суть, однак, рівні ані положеннєм, ані поодинокими правами, ані властію. І для того стреміти до абсолютної рівности у всім – се утопія;

 

4) Зв’язи родинні суть, з природи і права Божого, святими, а звідси, хто підкопує зв’язи родинні, бурить основи людського щастя;

 

5) Соціялізм, що ті правди перечить, – то секта, ворожа Богови, Церкві, вірі, ворожа народному добру.

 

Представляючи ті правди і на проповідях, мусимо стеречися, однак, односторонности і не забувати о інших правдах віри, певно, не меншої ваги. Єсть обов’язком проповідника-душпастиря – представляти в своїх науках цілу віру, конечною для того річею – таку уложити собі програму проповідей, щоби представляти в проповідях цілий комплекс віри в однім, а найдальше в двох літах.

 

Справи економічні – предметом праці на проповіді

 

То, що не єсть правдою віри і етики, не єсть і предметом проповідей. Справи економічні і суспільні, о скілько до віри безпосередньо не відносяться, суть предметом нашої праці і предметом нашого впливу на людей, могуть і повинні бути тереном нашого апостоловання поза проповідями, але не могуть бути предметом проповіди.

 

Священик-політик

 

В посланню, виданім тому 2 роки, «О місіях і духовних вправах» (ст. 19) я написав, що священик лиш в приватнім життю може бути політиком, але не сміє ним бути «ані в церкві, ані в сповідальниці, ані в жаднім відношенню пароха до вірних». Декотрі з преп[одобних] отців мене тогди не зрозуміли. Були мніння, що взагалі уважаю всяку політику за незгідну з станом священика. Так не єсть. Я противставив священика в єго приватнім життю не єго життю публічному, горожанському, але єго життю священичому. І до тої самої тези днесь вертаю. Священик не може бути політиком в церкві, не сміє політики мішати до проповіди ані до жадних відносин єго яко душпастиря з вірними.

 

Може, часом впрост повинен, брати уділ в життю горожанськім, але не сміє надуживати проповідальниці ані сповідальниці до ціли політичної. Таке надужиттє єсть злочином, спрофанованнєм річей святих. А до того – крайнім нетактом, знаком певного браку священичого духа, пастирського благоразумінія, єсть знаком крайньої глупоти, незорінтованяся в положенню, незнання своїх обов’язків. Взглядом вірних єсть тим самим, що сторонничість у суді, в єго урядованню; що несправедливість, котрої допустив би ся професор, даючи, приміром, злу клясу русинови, для того бо русином.

 

Наука, котру голосимо, – то наука Божа: і кое согласїе. Божої науки з людськими частковими сторонничими принципами? Наші проповіді мусять заховати вселенський характер Христової науки. А доказом – всі без винятку науки всіх отців та учителів вселенської Церкви від початку аж до наших часів. І праця наша в церкві, духовний провід, справованнє Тайн – то та сама праця, котру робили апостоли, отці, – то праця Церкви від XIX віків! І хто ж схоче, хто посміє духа сеї праці змінити? щось ліпшого поставити? щось зі свого додати? щось додати до науки Христа?

 

Політика в урядованню священика, в єго душстаровництві – це ухибленнє зовсім не мале, яке в жаден спосіб ніколи церковна власть не може толерувати.

 

Поза церквою вільно священикови брати уділ в горожанськім життю, вільно му бути яких хоче пересвідчень політичних під двома условіями: 1. що ті пересвідчення єго горожанського життя в нічім не будуть в суперечності з наукою Христа, котру в церкві голосить, а котрій зложив торжественну присягу, що так вірить і так визнає. 2. що не буде занедбувати своїх церковних обов’язків, котрі в першім ряді мусить сповнити, як не хоче бути дармоїдом і пасожитом. Священик, котрий би більше занимався політикою, хотяй би доброю, чим катехизованнєм дітей в школі, був би злим священиком і народови не приносив би хісна, а шкоду. То само відноситься до праці економічної, котра єсть средством до спасення душ, помагає до душпастирської праці, але її не заступить; а лиш тогди хосен приносить, коли до Христа веде, до Єго благодати.

 

Треба нам осторожности

 

В порушенню і провадженню суспільної акції потреба нам передовсім великої осторожности і прозорливости.

 

Та акція, проваджена солідарно і мудро, може принести безмірний хосен, але кожда ошибка, кожда пересада може принести і велику шкоду.

 

Хто для з’єднання собі людей підхлібляв би їх пристрастям, хто говорив би їм лишень о їх правах, а замовчав би їх обов’язки; хто пускав би узду людським пристрастям; хто під позором розбудження Духа утримував би в народі вічний фермент невдоволення і хоть несвідомо провадив людей до заздрости, гордости, ненависти; хто толерував би зло, щоби лиш не наразитися; хто на своїй повазі опирав би ся, а не на доктринальній повазі Церкви; хто агітував би з якимсь невідповідним повазі священства фервором і в справах суспільних мав ревність, котрої би не мав в катехизованню дітей і справованню Тайн, тому, певно, треба би повторити слова Апостола Якова: «Аще же зaвисть горьку имате и рвеніе въ сердцaхъ вaшихъ, не хвалитесѧ, ни лжите на истину: нѣсть сїѧ премyдрость свыше низходѧщи, но земна, душевна, бѣсовска: идѣже бо зaвисть и рвеніе, ту нестроенїе и всѧка ѕла вещь.

 

А яже свыше премрость, первѣе оубw чта єсть, потомъ же мирна, кротка, блгопокорлива, исполнь милости и плодѡвъ блгихъ, несумѣнна и нелицемѣрна. Плодъ же прaвды въ мирѣ сѣетсѧ творѧщымъ миръ» (Як.3, 14-18).

 

Як між Вами єсть терпка зависть і сварні партійні, не хваліться і не беріть ложно такої ревности за ревність Божу, бо не такою єсть мудрість з неба. Така мудрість – то мудрість земська, пристрасна, диявольська, бо де зависть і сварня, там непорядок і всяке зле діло. Премудрість свише єсть передовсім чиста і миролюбива, скромна, не уперта, уступчива, повна милосердія і добрих плодів, щира, нелицемірна. А овочі справедливости сіються в мирі тим, що заховують мир.

 

Ріжниці політичних пересвідчень

 

Нагоду до такого неблагоразумного поступовання могла би нам передовсім дати ріжниця пересвідчень політичних чи народних, котрі, на жаль, між нами находяться. Міг би хтось уважати собі, приміром, за заслугу мішатися до справ сусіда і під позором доброго діла, якоїсь, приміром, акції суспільної, заложення читальні або подібної установи, підкопувати у вірних повагу пароха, щоби себе тим способом вивисшити або навіть щоби засади пропагувати. Не було би се, певно, благоразумним поступованнєм, се приносило би правдиву шкоду справі.

 

Рівна міра

 

Така «премудрість земна» могла би проявлятися в якімсь часом і загальнім успособленню, котрим священик нерівномірно важив би свої обов’язки і прив’язував більшу вагу до того, що єсть менше важним, приміром, більше дбав би о тіло, чим о душу, частіше ходив би до торговлі, чим до школи, висше ставляв би патріотизм, чим моральність і релігійність.

 

Лікаря, котрий, занедбуючи медицину, бавився богословієм, назвав хтось дотепно найбільшим богословом між медиками, а найбільшим медиком між богословами. Бувають такі найбільші богослови між політиками, а найбільші політики між богословами.

 

Не можемо, річ очевидна, усуватися від політики, бо се один з наших горожанських обов’язків, але єще менше можемо усуватися від обов’язку нашого стану, хотяй би найменшого, і в кождій, хотяй би найбільше економічній і матеріальній, справі мусимо бути передовсім священиками.

 

Важність праці економічної

 

Рішучо фальшивим і шкідливим єсть напрям занедбування сторони суспільно-економічної. Церков тих річей дочасних і матеріальних не занедбує, бо через них веде до віри і моральности. Священик, що навіть на жаданнє парохіян не хоче утворити читальні, склепику, шпихліра громадського і прочих і всім подібним установам єсть противний, не відповідає свому становиську. Се майже річ неможлива, щоб мав в селі правдивий вплив і щоби не мав противниками найліпших з-поміж своїх парохіян; бо люди по селах, що упоминаються о того рода загально хосенні установи, – се звичайно найліпші елементи в селі.

 

Єсть, однак, скрайностію, може, небезпечнішою і гіршою, так зайнятися справами матеріальними, щоби духовну часть праці церковної залишати або занедбувати. Се рішучо карикатура душпастировання, як само то слово всказує.

 

Єще небезпечнішою була би скрайність, котра би, занедбуючи працю духовну і дбаннє о добро матеріальне народа, шукала в розбудженню духа політичного цілий предмет своєї акції і мету свого ділання.

 

Схліблюваннє богатшим або убожшим

 

Так, як скрайностію і пересадою єсть схліблюваннє богатшим і триманєся панської клямки, а недопусканнє селянина поза поріг кухні, так само пересадою того самого типу, хоч впрост противною, – ціловатися на оба лиця з кождим селянином, а показувати погорду кождому, хто лиш має троха маєтку. Перша пересада зіпсує цілу працю душпастирську, бо як же ж мають люди мати за отця і душпастиря чоловіка, що ними гордить, показує їм легковаженнє, а ніколи ані крихітки жичливости і любови. Друга пересада відбере священикови всяку повагу і можність перестереження людей перед злом і можність зроблення з яким авторитетом хоть би малої уваги.

 

Злишна фамільярність не підносить вірних до священика, але єго знижає до них. Погорда, показана убожішому, – знаком дурної гордости; погорда, показана богатшому, – знаком заздрости і пустої амбіції. Обі скрайності -знаками браку любови ближнього, обі небезпечні, бо зражають людей від церкви і суть несправедливі. Одна повна взгляду людського, друга веде до соціальної ненависти.

 

Відносини до правительства

 

Дальшу нагоду до браку благоразумія могли би давати відносини до правительства і до органів власти. Очевидно, треба нам і себе, і нарід боронити перед можливими надужиттями; мусимо о свої права упоминатися, бо: “vigilantibus jura”, але з багатьох взглядів не можемо зачинати боротьби з владою. Не позволяє нам того і принцип віри, бо «нѣсть бо власть аще не ѡ бга».

 

Мусимо все пам’ятати поученнє Апостола Павла, дане Титови:

 

«Воспоминай тѣмъ началствующимъ и владѣющымъ повиноватисѧ и покарѧтисѧ». Послух для справедливих розказів власти – се так сущний Закон Божий, що в жаден спосіб не можемо го не повторяти, а таке християнське почуттє і поняттє власти – се річ так безусловно потрібна до суспільного ладу, що єсть нашим обов’язком – плекати го в серцях вірних.

 

Дух непослуху для власти, котрий ся в наших часах загально в цілій Европі розширяєся і котрий росте через розширенєся теорії пересадної свободи і абсолютної рівности, а для котрого кожде надужиттє власти через її органи і кожда нелегальність і несправедливість єсть оливою, доливаною до огня, єсть одною зі сторін революційного духа, котрий і у нас має своїх прикленників, а котрий евентуально міг би пхнути наш нарід в безодню нещастя.

 

Але не лиш з того принципу нашого мусимо благоразумно поступати з органами правительственними, але і для того, бо не потрібними сцисіями можна би більше пошкодити справі, чим їй помочи.

 

При наших маєвих уставах, котрими признана правительству власть, противна праву Божому, мішаняся у всі обставини церковного життя, відносини могли би статися невиносимими і могло би прийти до правдивого переслідування Церкви. Правительству, приміром, признане право протестовання против інституції пароха, право замкнення належної конґруї і проче.

 

Тому з конечности нашого положення не можемо борби зачинати і мусимо конечно затримувати якийсь modus vivendi, бо інакше могли б ми своєю непрозорливостію наразити на шкоду Церков і нарід.

 

На полі суспільної католицької акції много у нас вже робиться. Рідким стаєся село, в котрім нема єще громадської крамниці, шпихліра, каси систему райфайзенського або подібної якої економічної установи, котра народови хосен приносить і прив’язує єго до церкви. Много в тім самім напрямі лишаєся до зроблення, бо в наших часах, більше як в інших, той спосіб економічної праці над народом єсть всказаним средством провадження людей до Бога.

 

Тим мусить бути економічна праця духовенства, бо і взагалі всі добра дочасні суть лише средством до осягнення дібр вічних. Безвзглядної вартости в собі не мають, могуть рівно добре бути добром або злом, добром же стають лишень через те, що суть средствами до осягнення вічного спасення. І нарід мусить се ясно пізнавати. Принимаючи з рук душпастиря економічну поміч, мусить ясно здати собі справу з ціли, для котрої душпастир сю поміч дає. В кождій праці священика, і на кождім місці, і в кождій хвилі мусять вірні пізнавати, що душпастиреви перед всім і над все о їх душі іде. Поміч економічна, матеріальний добробит – се лишень частка того, що душпастир хоче вірним передати. Ту матеріальну частку люди часом більше собі цінять, але она сама в собі не є ціннішою. Без порівнання ціннішим є все те, що до душ відноситься. Та праця економічна є першим кроком душпастиря, бо людей, віддалених від Бога, треба до Бога потягнути якраз тими добрами, котрі они більше цінять. То праця перша тактично, перша часом – не значеннєм.

 

Зі взгляду на актуальність сеї праці і сеї справи не раз єще до неї верну. Днесь іде мені передовсім о те, щоби всечесним отцям сказати, до якої міри уважаю сю працю за річ важну, щоби тих з Вас, мої отці, що в тім напрямі вже усильно і щиро працюють, в їх праці утвердити а устеречи від всяких ошибок, котрі би в наслідках могли стати небезпечними, а тих, що з донеслости сеї акції не здають собі справи або для яких-небудь причин від сеї праці єще усуваються, в сей напрям рішучо пхнути.

 

Нехай же Всевишній Бог поблагословить нам в сій праці і дасть її провадити в дусі Євангелія.

 

«Да бyдетъ съ вaми блгть, млcть, миръ wт бга Оца, и wт гла іиса хрта, сна Оча, во истинѣ и любви».

 

Писано в році 1902, закінчено в Крехові в п’ятницю по Вознесенію дня 7(21) мая року Божого 1904.

 

† Андрей Митрополит

 

 

======================

публ. за Митрополит Андрей Шептицький «Пастирські послання», т.1, с.513—550

09.07.2015