В той час як п’ятеро суддів визнають право на одностатевий шлюб, інші четверо висловлюють рішучу і лиховісну незгоду.
У справі “Браун проти Комітету з питань освіти” [проти расової сеґреґації в освіті, 1954 р. — Z] переломне рішення проти шкільної сеґреґації було винесено на анонімному голосуванні з результатом 9 до 0. Суд розумів, що у рішеннях, які спровокують суттєві суспільні і культурні зміни та зберуть значну опозицію, факт одноголосності сам по собі є вирішальним аргументом.
У справі “Ловінг проти штату Вірджинія” у 1967 році, Верховний суд відмінив заборону на міжрасові шлюби. Це рішення також було прийняте одноголосно. Одноголосні рішення, як правило, повинні придушити розбіжності; вони творять атмосферу беззаперечної леґітимності, навіть невідворотності. Якими не були б твої власні погляди, ти як громадянин повинен визнати те, що дев’ятеро правників, очевидно кваліфікованих тлумачів Конституції, які дотримуються різних юридичних та політичних філософій, змогли домовитися щодо такої напруженої проблеми. Одноголосні рішення позбавляють опонентів аргументів.
Переломні рішення, базовані на незначних розколах, відображають те, що розбіжності поглиблюються.
В останні дні святкувань, з одного боку, а з іншого - в дні цілковитого замовчування, не до кінця визнається те, що суд у справі "Оберґефелл проти Годжис" щодо одностатевих шлюбів розколовся 5 до 4, тобто, що опозиційні думки були справді гідними уваги. Вони були яскравими і у деяких випадках барвистими, але вони також продемонстрували, що суд розділився щодо основ Конституції. Найбільш вражаючим є те, що деякі з них містили зловісні застереження.
Голова Верховного суду Джон Робертс відзначив те, що він оцінює як претензійність та переоцінку повноважень суду. Позивачі у цій справі мали “вагомі аргументи, вкорінені в соціальну політику та принципи справедливості”, а саме: те, що одностатеві пари мають мати дозвіл “підтвердити свою любов та відданість” через шлюб. За останні шість років виборці чи законодавці в 11 штатах та окрузі Колумбія переглянули свої закони, щоб дозволити шлюб між двома людьми тої самої статі. Найвищі суди у п’яти штатах “винесли таку ж постанову”. Прибічники одностатевих шлюбів досягли “вагомого успіху, переконавши своїх співгромадян — через демократичний процес — прийняти їхню точку зору”.
Але Верховний суд зупинив ці “резонуючі дебати”. Більшість “визначила своє власне бачення шлюбу”. В результаті вони “відібрали це обговорення в людей”, що викличе “драматичні суспільні зміни, які набагато важче прийняти”.
“Сама Конституція не каже нічого про шлюби”, - зазначив голова Верховного суду, тому штати є “вільними розширити поняття шлюбу, щоб включити у нього одностатеві пари або ж зберегти історичне визначення шлюбу”. Більшість зробила “ екстраординарний крок”, аби кожен штат дозволив та визнав одностатеві шлюби. Рішення суду - “це акт волі, а не судовий вирок”. Воно “нехтує навіть вимогою підданства”, натомість переходить до “трансформації суспільства” відповідно до того, що називають “новими усвідомленнями”.
“Правда полягає в тому, що сьогоднішнє рішення ґрунтується ні на чому іншому, як на переконаності більшості у тому, що одностатеві пари мають отримати дозвіл одружитися, бо вони хочуть”, — аргументує голова Верховного суду. “Суд вважає нечинними закони більш ніж половини штатів і розпоряджається трансформувати суспільні інститути, які формували основи людського суспільства впродовж тисячоліть, для бушмена з Калахарі і хана з Китаю, карфагенців та ацтеків. За кого ми себе маємо?”
Така претензійність ставить під загрозу саму легітимність суду, яка полягає на громадській повазі, що “походить від уявлення — та реальності — що ми виявляємо покору і стриманість у вирішальних справах відповідно до Конституції та закону”.
Суд у справі Оберґефелла — “ніщо інше як смиренність і стриманість. Знову і знову, більшість підносить роль судової системи у впровадженні суспільних змін”. Вони поводяться так, наче “це суди, а не люди, які є відповідальними за творення “нових вимірів свободи... очевидних для нових поколінь”. ...Ті, хто заснував нашу країну, не визнали б таке розуміння більшістю ролі суду”.
Це рішення піднімає серйозні питання і про релігійну свободу. Кожен штат, який демократично затвердив одностатеві шлюби, має, “з поваги до щирих релігійних переконань”, також узгодити його з релігійними практиками. Їх немає у цьому рішенні. Більшість “поблажливо пропонує”, що віруючі можуть продовжувати “захищати” й “навчати” своїх поглядів на шлюб. “Однак перша поправка гарантує свободу “виявляти” релігію. Зловісно, але більшість використовує не це слово”.
Нарешті, “найбільше бентежить” те, що більшість почувається “змушеною плямувати тих, хто на іншому боці дебатів”. “Американців, які нічого іншого не робили, як тільки притримувалися розуміння шлюбу, яке існувало впродовж всієї нашої історії” — включно з тими десятками мільйонів, які голосували за повторне підтвердження довговічного визначення шлюбу у своєму штаті — зображають як таких, хто принижує та завдає “ран гідності” своїм сусідам геям та лесбіянкам. Ці очевидні нападки на репутацію неупереджених людей матимуть вплив у суспільстві та в суді”.
Суддя Антонін Скалія поміщає свій критицизм в терміни народництва. Його звернення виглядає як попередження для суду. “Сьогоднішня постанова каже, що моїм правителем і правителем 320 мільйонів американців від узбережжя до узбережжя, є більшість з дев’яти суддів Верховного суду... Система управління, яка змушує людей підпорядковуватися комітету з дев’яти юристів, яких не обирають, не заслуговує називатися демократією”.
Ці юристи — “відібрані представники вищого класу, дуже нерепрезентативні”. Усі вони вивчали право у Гарварді чи Єлі, четверо уродженці Нью-Йорку, восьмеро виросли на східному чи західному узбережжі, “лише один родом з величезного простору між ними”. Немає жодного з південного-сходу, жодного справжнього уродженця заходу, чи навіть протестанта. “Нерепрезентативний характер” суду нічого б не означав, якби його члени “діяли як судді”. Але у цьому випадку вони не діють. Цей “юридичний путч”, — пише суддя Скалія, — є результатом “гібрису” (пихи — Z) — “що іноді визначається як надмірна гордість; а гордість, як ми знаємо, роздувається перед падінням”.
Суддя Кларенс Томас скомпонував дзвінку арію на тему гідності. Він каже, що більшість вірить у те, що вона розвиває “гідність” одностатевих пар через своє рішення, але вони не розуміють, що таке гідність чи звідки вона походить. Гідність є “вродженою”; уряд “не в силі наділяти ” нею. “Раби не втрачали своєї гідності (більшою мірою, ніж вони втрачали свою людяність), бо уряд дозволив поневолити їх”.
Якщо уряд не може наділяти гідністю, “він не може її забрати”.
Суддя Самуель Аліто застеріг, що це рішення “буде використовуватися, щоб паплюжити американців, які не бажають погоджуватися з новою ортодоксальністю”. Більшість порівнювала традиційне визначення шлюбу з законами, які заперечують рівноправне трактування афро-американців чи жінок: “Застосування цієї аналогії буде експлуатуватися тими, хто вирішив стерти всі сліди інакодумства”.
Таким чином “нав’язуючи свої власні погляди всій країні, більшість сприяє марґіналізації багатьох американців, які дотримуються традиційних ідей. Покликаючись на грубе ставлення до геїв та лесбіянок у минулому, дехто може думати, що зміна поглядів — це чесна гра. Однак якщо переважать сентименти, нація відчує болючі і тривкі рани”.
Ви навряд чи зможете отримати більш зловісні, більш повні застереження, аніж ці думки, які мусите прочитати в повністю.
Peggy Noonan
The High Court’s Disunited State
WSJ, 2.07.2015
Зреферувала Леся Стахнів.
09.07.2015