Заходом Української Церковної Ради у Варшаві виголосив проф. д-р І. Огієнко два виклади в театральній салі Українського Дому, в днях 21. квітня і 12. травня. Ці прегарні змістом і формою виклади повторив проф. д-р Огієнко у Кракові в неділю 23. червня та у вівторок 25. червня ц. р. у салі т-ва "Пpocвітa". Короткий зміст першого викладу п. н. "Як Москва забрала вільну Українську Церкву" ось такий: Українська Церква від свого початку, десь у X. столітті, все розвивалася, набуваючи своїх особливих прикмет. Канонічно залежала вона від царгородського патріярха, але ця залежність була тільки номінальна, бо звичайно патріярх, через велику віддаль, до внутрішніх справ Української Церкви не вмішувався. По розділі Київської Митрополії 1415 р. на дві, обидві східні Церкви, старша Українська й молодша Московська, стали жити кожна своїм окремим життям, набуваючи собі зовсім окремих національних рис. Наскоки Москви на Українську Церкву розпочалися відразу по переяславському договорі в 1654 р. Україна в той час була під Польщею, яка сильно переслідувала Православну Церкву, накидаючи їй католицтво та унію всіма способами. Простий народ та нижче духовенство все поглядали в бік одновірної Москви, де реліґійного переслідування не могло бути. Зате патріотична інтеліґенція та вище духовенство лякалися Москви, добре знаючи, яке безправне й темне там духовенство.
Українське вище духовенство не пішло за своїм гетьманом Богданом і 32 роки вперто боролося за свою Церкву, не бажаючи підпорядковуватися московському патріярхові. Ця боротьба надзвичайно цікава, бо в Україні повстала сильна москвофільська партія під проводом єпископа Методія Филимоновича. Патріотичне духовенство опинилося нa глухому роздоріжжі, бо Україна єдналася з Москвою все сильніше, а це єднання тягло і єднання церковне; з другого ж боку Польща була вперта і не давала життя православним.
Наприкінці знайшлася особа, що погодилася підпорядковувати Українську Церкву Московській. Це був луцький єпископ Святополк Четвертинський. Він не витримав польських переслідувань і втік 1684 р. до Києва, де тоді гетьманував великий прихильник Москви Іван Самойлович. Він скликав церковний собор і 8. липня 1685 р. єпископа Ґедеона неправно обрали на митрополита київського. Духовенство запротестувало на другому соборі, але нічого не помогло. Дня 8. листопада 1685. р. в Mocкві єпископ Ґедеон був поставлений київським митрополитом і прилюдно присягнув на вірність Москві та залежність від її патріарха. А чергового року царгородський патріярх Діонисій за "три сорока соболєй і двєсті червонцев" погодився відступити Українську Церкву Московській... Так Москва забрала вільну Українську Церкву явною симонією та порушенням церковних канонів.
— Короткий зміст другого викладу п. н. "Обмосковлення Української Церкви" ось-такий:
Забравши 1686 р. Українську Церкву, Москва відразу повела супроти неї продуману нівеляційну політику, щоб зробити з неї звичайнісеньку московську митрополію. Найперше відбирається незалежність Української Церкви та права її митро полита позбавляючи останнього його титулу: "Митрополит Київський і всея Руси", спершу замінивши на "всея Малия Руси", а пізніше просто на "Митрополит Київський і Галицький". Також відняли почесний титул "екзарха вселенського трону".
Покінчивши з незалежністю Української Церкви, вдарили на її життєву істоту — на соборноправність. Вищою Церковною владою в Україні були собори, краєві та єпархіяльні. Їх відразу ж москалі заборонили і собору не скликувано 250 років (1667—1918). Відразу ж знищили й виборність духовенства. Цар Петро І. створив 1721 р. славнозвісний "Святійший Синод", що зовсім неканонічно став правити Російською Церквою. Неканонічний був і сам Синод, бо його члени призначалися царем, а головою Церкви, згідно з 43 точкою основних законів, став цар, що кермував Церквою при допомозі своїх обер-прокурорів та секретарів духовних консисторій. Таксамо скоро відняли в Київського митрополита право самостійного суду і Церква опинилася в московській синодальній неканонічній неволі.
За 7 століть незалежного життя Українська Церква набула багато своїх власних національних окремішностей, що все кололи в очі вузько-обрядову та реліґійно-нетерпиму Москву. Крок за кроком Москва нищить всі наші національні церковні окремішності: забороняє українцям друк власних богослужбових книжок, що тоді різнилися від московських; запроваджує цензуру в українських друкарнях. Цариця Катерина ІІ. послідовно русифікує Українську Церкву за допомогою своїх людей, насилає в Україну московських духовних осіб, щоб скоро зрусифікували твердиню Української Церкви — Київську Академію й інші школи. Послідовно забороняється українська церковна вимова й замінюється московською. Проповідь занепадає, бо душиться цензурою. Запроваджується один місяцеслов святих, українські свята затираються, українські святі, наприклад Антоній і Теодосій, визнаються тільки по довгій боротьбі. Українські треби вважають єретичними і касують. Український спосіб богослужби переслідують. Знов оживає стародавня "триязична єресь", і українську мову виганяють з церкви. Св. Письма рідною мовою не допускають і тим спиняють глибшу христіянізацію народу. Нищать і заборонюють українську форму образів, форму церков, духовної одежі й т. ін. Усе це робиться проти 8-го правила III Всесвітнього Собору, що забороняв касувати набуті свої звичаї.
Сама українське духовенство, вільне та багате, переслідували все більше та більше. Духовний стан сильно принижують, в нього забирають більшість його маєтків (1786 р.) і силою вибивають з нього стародавню волю. Цар Петро І. послідовно нищив духовний стан при допомозі своєї інституції т. зв. інквізиторів, а пізніше жандармів. Заведення т. зв. церковних штатів зробило з духовенства звичайних урядовців. Дійшло так далеко, що духовенству наказали навіть доносити про почуття на сповіді (XV том Свода Законов, ст. 585—586).
Висновок ясний: Нам потрібна не "українізація" церкви, а тільки її всебічне розмосковлення.
[Краківські вісті]
03.07.1940