Львів`янка Леся Шульц живе у Польщ вже майже десять років. Там її називають «польська українка». Там створила сім’ю. Там будує своє майбутнє. Але так само, як і у рідному Львові, для неї дуже важливим є – музика і спів. Свою манеру виконання Леся Шульц категорично не хоче обмежувати жодними рамками. Але погоджується із тим, що вона є незвичною, зокрема для Польщі. Адже співає вона – завжди українською. Поєднання елементів авторської поезії із фольком та джазовим супроводом створює особливий стиль, який викликає зацікавлення у польських слухачів.
Про пошуки себе у творчості із Лесею Шульц розмовляла Софія Іванова.
– Твоя пригода із співом почалася ще у студентські часи...
– Ще підчас навчання у Львівському педучилищі (якого вже немає), ми з друзями створили гурт «Менестрелі». Я, ще як Леся Дмитрів, Павло Табаков, Василь Чучман. Згодом до нас долучилась Андріана Гайдучок (до гурту також входили ще Ліда Біць та Іван Мороз – прим. С.І.). «Менестрелі» проіснували сім років. Ніхто з викладачів нами не опікувався, це були наші перші творчі спроби аранжування, перші спроби співу А капела на шість голосів. Бо ще дітьми ми дуже захопилися тим акапельним співом.
– Вас вже тоді могли чути не лише в Україні?
– Ми співпрацювали із знаним хореографічним колективом «Веселі черевички», їздили до Франції. Це було для мене перше знайомство з Європою. У Франції ми співали більше фольклорні твори, але також й перероблені для нашого колективу. Джаз нас завжди цікавив. Тому тоді то була суцільна мішанка стилів: церковна музика, фольк, джаз – все це для нас було не чуже і дуже важливе. Зрештою, я вважаю, що це для мене була найбільша музична школа, яку я могла пройти.
– Мабуть, найбільше «Менестрелі» запам’ятались своїм альбомом «Коляда- колядка»?
– «Менестрелі» взгалі з‘явились завдяки коляді. Ми зустрілись для того, щоби поколядувати: зробити проект з колядою, щоби їздити по своїх знайомих та колядувати. Коляда як би була початком великої історії, яка тривала сім років. І «Коляда-колядка» – це єдиний альбом, який ми випустили, яким я дуже пишаюся і вважаю, що він є досить цікавим на ринку української музики. Маю в душі таку мрію, що все-таки «Менестрелі» колись ще зійдуться і заколядують разом. Вірю в це.
– Важливим етапом була також співпраця з Войтеком Мрозеком і проект «Танці світу».
– Так. Войтек – це особлива постать у моєму житті, тому що завдяки «Танцям світу» і виступам по Польщі я зустріла мужчину свого життя, який став моїм чоловіком, і тому я сьогодні є там, де є.
– Як розгортався твій творчий шлях далі? Тепер вже у Польщі? Як народився образ «Польської українки», як тебе зараз називають у Польщі?
– Закриваючи своє артистичне «львівське» життя, я усвідомлювала, що закриваю певні двері, за які я вже не маю більше шансів повернутися. Чому? Бо жінка мусить зробити вибір: або-або. Я його зробила, переїхала зі Львова до Голеньова. Це маленьке, 25 тисяч мешканців, містечко. Я розуміла , що це не Львів, що тут немає Оперного театру, філармонії... Але було важко усвідомити собі цю реальність. На початку було складно. Треба було шукати людей для співпраці. Бо коли люди переважно знаходять партнерів? Коли вчаться, коли перебувають серед людей, які мають спільні інтереси. Тому в Польщі це було нелегко. Цей період тривав чотири роки, і тоді я подумала: може, це найкращий час , аби народити дитину? І народила синочка – Нестора. Коли Нестор мав рік, то якось так склалося, що зовсім випадково, на імпрезі у своєї колєжанки, я у розмові із одним чоловіком сказала, що співаю, але мені треба хоча би якогось гітариста для співпраці. А він відповів: знаєш, мій швагро гітарист, я вас сконтактую.
Так почалася моя співпраця з гітаристом Ірком Лечєєвскім, а також із його музикантами. Ми створили гурт «Lesja i Muzyky», з яким почали грати українську фолькову музику. При тому що ніхто з хлопців не мав українського походження. Для них це був абсолютно новий музичний простір. Для мене це також було цікаво, тому що люди, які не знають цих пісень, мають абсолютно свіжий погляд на них. Тому я вважаю, що «Lesja i Muzyky» – це був цікавий проект хоча би з огляду, що його творила українка із польськими музикантами зі Щецина. Ми видали альбом «Zielone wino». А ще мені дуже хотілося заявити про нас: їздити на фестивалі і конкурси. Тому в дещо меншому складі (бо не всі могли поїхати) – з акордеоністом та гітаристом – ми приготували 15-ти хвилинну абсолютно нову конкурсну програму. І поїхали до Любліна на конкурс «Mikołajki Folkowe», виступили під назвою «Lesja», здобули другу нагороду. А я ще й мала приємність отримати нагороду для найкращої фолькової вокалістки, якою я дуже пишаюсь. Це мені додало крил і я подумала, що те, що роблю – це і є той шлях, яким я повинна іти. Потім, вже під назвою «Lesja Folk», ми поїхали на конкурс «Nowa Tradycja», і там також здобули другу нагороду.
Десь у цей час я витягнула із своєї скрині із цікавими речима певну жовту папку з віршами Ліди Лазурко, фантастичної людини і моєї сердечної колєжанки з Дрогобича. (Це прізвище з’являлось і з’являється також в творчості і Павла Табакова, і Лілії Кобільник). Коли ми після навчання у Дрогобичі розставались, то Ліда подарувала мені ці вірші, а на папці написала «Натхнення». Минуло 10 років, то натхнення до мене прийшло, і я на ці Лідині вірші написала пісні. Так появився мій проект «Incognito». Минулого року я видала альбом із такою назвою. Мені здається, що ця музика є цікавою для польської публіки, бо ця стилістика їм близька. І хоча вона може не розуміти до кінця текстів, та у музиці не завжди й потрібно…
– Якою є, так би мовити, «твоя» публіка?
– Мені видається, що музика етно, музика джерел має обмежене коло слухачів. Це люди, які відкриті на різні країни, на різні мови, на різні культури. І така публіка є. Але те, що я роблю – це не та музика, яку будуть пускати на радіо, бо вона не є комерційною. Але попри все я тримаюсь того, що це – моя дорога. У Польщі я хочу бути артисткою, вокалісткою, про яку будуть говорити: «Леся? Так це та, яка співає українською мовою!» Це моя мета.
– Навіть не сумніваюсь у тому, що, незважаючи на відстань і кордон, ти переймаєшся усім, що відбувається зараз в Україні. Чи тебе часто розпитують про Україну твої друзі?
– Більшість моїх друзів – це люди мистецтва, а вони особливо вразливі. Я завжди відчувала їх симпатію. І сьогодні мої друзі, знайомі, люди, які мене оточують, дуже переймаються усіма українськими подіями. Люди мого покоління дивляться на нас як на друзів, як на партнерів, як на когось, кому зараз є важко. Ще перед кривавими подіями на Майдані ми зробили акцію «Zachodnie Pomorze Ukrainie». Разом із моїми друзями-акторами збирали медикаменти, речі, гроші і висилали в Україну.
– Музика, яку ти виконуєш, камерна, вона не призначена для стадіону. І де найчастіше тобі доводитись виступати?
– Я дуже добре розумію, що я – не «Еней». Не виконую музику енергетичну, яка пасує до забави, під час виконання якої можна скакати перед сценою. Тому тішуся з кожної нагоди, коли мене кудись запрошують, коли маю можливість співати для людей. Це велике щастя для мене. І, на щастя, це мені вдається. Так, це – камерні сцени: театри, зали місцевих будинків культури. Але я знаю, що на мої концерти не прийде хтось випадково. І це для мене також є важливим.
– На можеш також нарікати на нестачу зацікавлення твоєю особою і з боку ЗМІ.
– Не нарікаю, але завжди хочеться ще більшого (сміється).
– Про що ти мрієш?
– Ніколи не могла би припустити, що ми будемо жити у такі часи… Мені так хочеться поїхати на Схід України. Притулити до себе тих дітей. Побути з ними і для них поспівати. Хочеться, щоби це все закінчилося, щоби я приїхала в Україну мирну, європейську. Я приїжджаю до Львова. Я обожнюю це місто, бо це мій дім. І так, як виглядає життя у Львові, хочу, щоб так виглядало – по всій Україні.
30.06.2015