Покоління і герої


Чому митрополит Андрей Шептицький важливий для сучасної молоді?

 

 

«І легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіазму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов'язки і двигати спекоту дня, і жар сонця, і злобу людей, і ненависть ворогів, і брак довір'я своїх, і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці ж до кінця виконувати своє завдання, не чекаючи лаврів перед побідою, ані винагороди перед заслугою!»

З пастирського послання митрополита Андрея Шептицького «До Української молоді» (1932)

 

 

Цього року минає 150 років від дня народження однієї з найхаризматичніших постатей в українській історії — митрополита Андрея Шептицького. Але цей текст не так про минуле і заслуги цього видатного чоловіка, як про наше теперішнє і наше майбутнє.

 

Ви коли-небудь замислювалися над питанням: чому історію переосмислюють і переписують? От, здавалося б, навіщо переписувати, якщо є добрі класичні праці, наприклад «Історія України-Руси» батька української історіографії Михайла Грушевського? Чи історики щоразу, переписуючи історію, не беруться до «винайдення велосипеду» (коли його вже давно винайшли)?

 

Насправді на питання, чому історію переписують, як і на безліч інших питань, не існує однієї простої відповіді. Тут, як і в інших таких питаннях, існує кілька варіантів відповідей, і всі вони мають своє підґрунтя. З академічного погляду переписування історії є наслідком появи нових джерел або нової методології аналізу цих джерел, що змінює наші уявлення про ту чи іншу історичну подію або постать. Якщо дивитися з політичного погляду, існує така дещо цинічна, але не позбавлена слушності приказка: «Історію пишуть переможці». У романі «1984» письменник Джордж Орвелл влучно описав цю формулу у вигляді лозунґу Партії: «Той, хто контролює минуле, контролює майбутнє, а хто контролює теперішнє, той контролює минуле». Подобається це історикам чи ні, але історія була, є і, найімовірніше, залишиться невід'ємною складовою державної ідеології та політики. Історія служить для потреб політичної еліти у справі леґітимації правлячого режиму, консервуванні чи перегляді існуючого стану речей на міжнародній арені, створенні образу ворога для відвертання уваги від внутрішніх проблем, формуванні та консолідації нації тощо.

 

Але є ще одна дуже важлива причина, чому історія переосмислюється і переписується. Причина ця — і філософсько-теоретична, і дуже практична водночас. І на ній я хотів би зробити тут головний акцент.

 

З чого ми черпаємо варіанти розв’язання наших життєвих труднощів? По-різному буває, але погодьтеся, що, так чи інакше, ми досить часто звертаємося до досвіду, який може нам показати можливі шляхи вирішення проблеми. Це може бути наш індивідуальний досвід, а може бути досвід інших людей (як то кажуть, «краще вчитися на чужих помилках»), який ми отримуємо через спілкування з ними, читання книжок, преси, текстів з Інтернету тощо.

 

Досвід існує не лише індивідуальний, а й колективний, притаманний певній групі людей. Зокрема, це є досвід покоління. Кожне покоління постає перед певними викликами та проблемами. І в кожного покоління ці проблеми та виклики є іншими. Інколи виклики та досвід різних поколінь є настільки відмінними, що виникає так званий конфлікт поколінь.

 

Щоби було зрозуміло, що я маю на увазі, наведу приклад покоління, що народилося в Західній Україні в першій четверті ХХ ст. і яке мало схильність до радикальних розв'язків проблем. Це сталося внаслідок того, що, по-перше, їхнє дитинство припало на період війни 1914–1918 рр. і змагань за українську державність 1917–1921 рр. Вони змалку бачили насилля і — свідомо чи підсвідомо — сприймали насилля як ефективну формулу розв'язання проблем. По-друге, покоління їхніх батьків і дідів програло битву за українську державу, і молоде покоління вбачало причину поразки, зокрема, в надмірній толерантності, захопленні ліберальними та лівими ідеями, у бракові дисципліни, сили та волі до боротьби й перемоги. Їхній бунт проти старших виражався у радикальності: «Ми не будемо такі, як наші батьки і діди. Ми не вагатимемося, не займатимемося розумуваннями та дипломатією. Ми будемо вольові, безкомпромісні та сильні». Це було покоління, яке проявилося в націоналістичному русі 1930–1940-х років.

 

Але повернуся до переосмислення історії. Процес переписування та переосмислення історії — це процес пошуку відповідей на виклики сучасності у досвіді минулого. Питання «Що робити?» і «Куди прямувати?» залежить від питань «Хто ми є (як спільнота)?» і відповідно «Як наші предки реагували на подібні виклики?». Один з важливих викликів багатьох минулих поколінь українців полягав у тому, щоб обстояти, зберегти українську мову, культуру, ідентичність, а остаточною метою було здобути державну незалежність. Тому вони шукали в історії тих прикладів, що допомагали б реагувати на ці виклики. Головний акцент робився на боротьбі та готовності до самопожертви: на козацьких повстаннях; на збройній боротьбі повстанців у ХХ ст.; на поетах і культурних діячах, які зазнавали утисків, намагаючись зберегти українську ідентичність через поширення українського слова та культури. На жаль, в процесі акцентування на мартирологічно-героїчних наративах витворилася парадигма «нація-жертва»: надмірний наголос на стражданнях і жертвах, що їх зазнали українці. Віктор Ющенко за свого президентства навіть пробував зробити з Голодомору головний історичний національний міф¹. Головна функція цього міфу мала би полягати у формулі примирення: «Герої роз'єднують² — жертви об'єднують».

 

Моя головна теза полягає у тому, що сучасне молоде покоління (репрезентантом якого є і автор цих рядків) потребує інших історичних героїв, інших прикладів досвіду. Державу, дякувати Богові, ми вже маємо. Мені можуть заперечити: «Але ж перебуваємо у стані війни. Тому герої боротьби та самопожертви є вкрай важливими». Спробую обґрунтувати свою відповідь на такий можливий закид, який, безперечно, має свій сенс.

 

На мою думку, власне, тому ми й перебуваємо у стані війни, що покоління, на плечі якого ліг тягар розбудови української держави, не зуміло відповісти на головний виклик — перетворення української держави з відсталої корумпованої пострадянської на ефективну демократичну з європейськими стандартами. А чому так сталося? Одна з причин: покоління було виховане вмирати за Україну, а не жити для неї.

 

Погодьтеся, боротись і будувати — це два різні завдання. Як наслідок, ми не змогли модернізувати українську державу й побудувати якісно кращі суспільні відносини, тож отримали навзамін напад сусіда-аґресора, який вирішив скористатися з нашої неефективності та роз'єднаності. Чи стався б напад, якби нам вдалося здійснити необхідні реформи і змінити країну? Питання, мені видається, риторичне. Власне, і зараз, як зазначає багато експертів, основне завдання Путіна — не так завоювати Україну (в прямому сенсі цього слова), як не дати їй модернізуватися. Бо модернізація України — це крах імперських ілюзій Кремля.

 

Це означає, що вся концепція «Русского міра» не варта й ламаного гроша. І саме тому головне завдання молодого покоління є насамперед побудувати якісно нову Україну. Це є питанням нашого виживання. Бо відбити напад ворога ми можемо, але тоді знову постане питання: що далі? Знову те саме?

 

Прошу зрозуміти мене правильно: я шаную подвиг героїв теперішньої війни в Україні та героїв, що боролися за Україну в минулому, і жодною мірою не хочу недооцінити їх важливості. Але з наведених перед тим причин вважаю, що ми потребуємо інших героїв, інших акцентувань. В Україні недооцінені герої доброї органічної праці, постаті, які своєю «сродною працею» (за філософською концепцією Григорія Сковороди) — громадською, інтелектуальною, політичною, фізичною — змінювали світ навколо себе, пропонували нові рішення, керувалися не лише хвилею ентузіазму, не ламаючись при тому під тягарем важких завдань і невдач, зустрінутих на шляху. Саме такий героїзм має бути мейнстрімом в публічному дискурсі про історію та у шкільній історії, щоби показати молодому поколінню приклад: «Твої предки були креативними, ефективними, успішними, вони вміли будувати, а не лише страждати, боротись і приносити себе в жертву. І Ти це теж зможеш! Вір у себе, як вірили ці люди!». А в українській історії, повірте мені як історику за фахом, таких прикладів не бракує.

 

А тепер перейду, власне, до постаті одного з таких героїв — митрополита Андрея Шептицького (1865–1944). Про його діяльність можна писати (і пишуть) товсті книжки. Тільки саме перелічування тих важливих справ, які він зробив, зайняло б не одну сторінку, і зробило би цю статтю надто довгою. Тому, натомість, я б хотів у ній коротко виокремити ті риси та заслуги Шептицького, які люди з мого покоління могли би взяти собі за приклад в контексті сучасних викликів. 

 

Насамперед приклад Шептицького вчить нас відкритості до спілкування та вміння повадити діалог задля порозуміння. Іван Франко, полемізуючи щодо пастирського послання Шептицького «О квестії соціальній», писав: «Він [Шептицький] не промовляє, так як його попередники, з висока, авторітетно, напущеним і ніби маєстатичним тоном, не ходить на ходільницях і не "возвіщає", а говорить по просту, як рівний до рівних, як чоловік до людий, радить, упоминає, иноді й полає, не лякаючись ужити енерґічного слова, де річ того вимагає» (ЛНВ, 1904, т.28, с.2).

 

Шептицький своїм прикладом показує, що коли хочеш, щоб тебе почули, варто звертатися зрозумілою для аудиторії мовою. Коли Шептицький пише до гуцулів, він вдається до їхнього діалекту, в такий спосіб показуючи свою близькість і відкритість до них.

 

У той час, коли чимала частина галицького духовенства проклинає радикалів (членів лівої партії), цурається провадити з ними діалог, вважає їх за останніх грішників, Шептицький робить візит одному з їхніх лідерів — Іванові Франку³. Потім, вже після смерті Франка, Шептицький захищає прихильників вшанування Франка від нападів тих (переважно з того ж таки церковного середовища), хто вважав культ Франка шкідливим. Отже, митрополит Шептицький завжди показував нам, що треба провадити діалог і поважати своїх опонентів. Ти можеш не розділяти їхнього світогляду та цінностей (як було, до речі, у випадку між Шептицьким і Франком), але щоби порозумітися, треба вміти принаймні вислухати позицію інших і намагатися зрозуміти, чому вони так думають.

 

Віддавна так повелося, що люди мають властивість ділитися на тих, які хочуть «будувати мости», і тих, які хочуть «споруджувати мури». Митрополит Шептицький належав до тих, хто волів «будувати мости». І це саме те, чого ми зараз потребуємо.

 

Інший вельми цінний приклад Шептицького полягає в тому, що Митрополит вчить нас мислити ґлобальними категоріями. В його посланнях не раз можна помітити, що Шептицький дивиться на проблему ширше, ніж решта, і намагається знайти її корінь. Саме це і є умовою знаходження добрих розв'язків, бо Шептицький намагається лікувати причину хвороби, а не її симптоми.

 

Шептицький, як добрий шаховий ґросмейстер, мислить стратегічно, вміє дивитися на кілька ходів наперед. Наприклад, у грудні 1941 року він пише пастирське послання «Наша державність», більше відоме з назвою «Як будувати Рідну Хату?». Він пише це в самому розпалі ІІ Світової війни. Українці на той момент не мають ані впливового політичного лобі, ані сильного власного війська, багато провідних діячів або знищені, або сидять в нацистських і радянських таборах, або перебувають в еміґрації. Шанси здобути незалежність доволі примарні. Цінність людського життя з кожним днем щораз більше нівелюється. В суспільстві панує атмосфера, яку можна ілюструвати біблійною цитатою: «Боже мій, Боже! Чому Ти мене покинув?». І в таких умовах Шептицький пише послання, в якому роздумує над тим, як мала б виглядати майбутня українська держава. Тим він показує свою віру в Божу ласку. Віру в те, що хоч якою жахливою є ситуація, але зло — не вічне. Рано чи пізно ці жахіття закінчаться. І колись українська держава таки постане. І було би добре мати на такий випадок стратегію розвитку. Пастирське послання «Наша державність» можна вважати класикою української суспільно-політичної думки. Соромно лишень, що сучасні політики його не використовують, не читають, а багато хто навіть не підозрює про існування такого тексту.

 

Митрополит Андрей є дуже добрим прикладом саме тих героїв, яких молоде покоління потребує, — героїв ефективної модернізації. Шептицький розумів одну важливу річ, розуміння якої часом бракує церковним діячам: якщо Церква хоче розвиватися й розширюватися, вона має реагувати на виклики сучасності, а не ховатися і вдавати, що нічого не відбувається. В церковному житті Шептицький зробив низку реформаційних заходів, які мали на меті покращити освітній рівень духовенства і мирян, переосмислити соціальну роль Церкви, розвинути монаші згромадження та мирянські рухи. В суспільно-політичному житті він намагався відмежувати священиків від безпосереднього анґажування в політичні справи, натомість скеровуючи її в розвиток громадянського суспільства: банки й кооперативи, стипендії для навчання здібної молоді, шпиталі, сиротинці та доброчинна діяльність, підтримка культурно-мистецького життя. Митрополит Шептицький є добрим прикладом, як треба ефективно працювати над змінами.

 

Ще одна важлива риса Шептицького, яка вкрай потрібна нам, якщо ми хочемо змінити цю країну, — дух служіння. Чи можете уявити собі ситуацію, коли син заможного українського бізнесмена всупереч планам батька іґнорує можливість чудової світської кар'єри, змінює конфесію й іде в монастир, щоб в подальшому служити народу? А саме так виглядала ситуація молодого Романа (Роман Марія Александр — повне світське ім'я Андрея Шептицького). І розчарування батька (який довго відмовляв сина від такого кроку) — це ще тільки квіточки з усіх випробувань, що випали на долю Андрея Шептицького. Частина польського середовища сприймала зміну ним конфесії як зраду. Натомість частина українського населення з підозрою вбачала в ньому польського шпигуна. Таке ставлення відображене в іронічному вірші Осипа Маковея:

          «Коли б я польським графом був…

          Ет! То ж то би я мався.

          Я б зараз поляків забув,

          До русинів признався.

          Вони би з дива раз зійшлись,

          А я сказав би слово:

          «Мій рід одрікся вас колись⁴,

          Я признаюсь наново.

          Чи треба вам свого царя,

          Чи хоч митрополита,

          Все прийму, бо душа моя

          Добром для вас налита»

 

        («Шершень» [Київ], 1906, №12, с.3).

 

Ось у такій непростій ситуації перебував Шептицький. Додайте до цього подальший арешт і заслання в часі І Світової війни, важку хворобу, яка посадила його в інвалідний візок, і ви зрозумієте, яким непростим було його життя. І в цій непростій атмосфері Митрополит виявляє дух служіння, в різний спосіб дбаючи насамперед про добро своєї пастви. І не тільки своєї — ризикував життям, допомагаючи переховувати євреїв у часі Голокосту.

 

Не знаю, як вам, але мені приклад Шептицького виглядає дуже актуальним в контексті викликів, які стоять перед молодим поколінням. Бо якщо ми не зуміємо якісно змінити Україну, нашим дітям й онукам, можливо, знову доведеться вмирати, щоб її не втратити.

 

____________________________

¹ Термін «міф» я вживаю не у значенні, в якому він часто вживається як синонім слова «вигадка». Під «національним історичним міфом» я тут розумію певне ідеалізоване уявлення спільноти про саму себе, коли спільнота обирає певну історичну подію як символ своєї ідентичності. Яскравими прикладами таких символів є Голокост для єврейського народу або «Велика Вітчизняна війна» для російського. Єврейський випадок насправді є досить схожим до того міфу, що його пропонував В.Ющенко.

² Мається на увазі героїв ІІ Світової війни — червоноармійців і вояків УПА, історична пам'ять про яких роз'єднує українців, а інструментальне використання цього чинника у політиці є дестабілізуючим фактором українського суспільства.

³ Детальніше про цей епізод читайте у спогадах доньки Івана Франка: Анна Франко-Ключко. Іван Франко та його родина / Спогади про Івана Франка. — Львів: Каменяр, 2011.

⁴ Рід Шептицьких мав руське походження, але з часом полонізувався і перейшов на римо-католицьку віру. 

 

* * * * *

Медвідь Ігор — історик, аспірант Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України 

 

30.06.2015