Минає 20 років, як із Буковини не долинає голос Назарія Яремчука. Зараз йому було би за шістдесят, але в пам’яті мільйонів українців він назавжди залишиться гуцульським легінем, з яким мало хто міг зрівнятися вродою. Його ж голос був улюбленим і пізнаваним – бо завжди звучав щиро та проникливо: співак ставив собі за ціль згорати на сцені, щоб усього себе віддавати слухачеві.
Життя над Черемошем
Молодий Назарій Яремчук і перша в Україні біґ-біт-група Левка Дутківського «Смерічка» стали відомими на весь Союз співцями Карпат. І сам Дутківський, і легендарний Володимир Івасюк, згодом молодий Павло Дворський – наче змовилися – писали «горянські» пісні. Вінцем такої пропаганди українських Карпат у 1971 році став «культовий» фільм «Червона Рута».
Назарій Яремчук походив із місцини, яку сам називав «гірськими воротами». Про це співак розповідав 1985 року музичному редактору Львівського радіо Марті Кінасевич: «Я родом із Вижниці, оспіваної в пісні «Може, мила в Косові, може, мила в Вижниці» («Треба йти до осені», – Ю.О.). Це місто, як ворота в гори: звідси гора, звідти гора – і Черемош – бистрая вода... Там не можна не співати! В мене вся родина співоча: коли я приїжджаю, із задоволенням слухаю пісні у виконанні моїх тітки, дядька, братів...»
Народився Назарій Яремчук у селі Рівня Вижницького району, в незвичній сім’ї: його батько (теж Назарій), коли померла перша дружина, одружився вдруге, з невісткою, яка залишилися вдовою після смерті пасербника. Були повоєнні роки, вибирати пару не доводилося. З Марією вони народили ще чотирьох дітей, наймолодший Назарій з’явився на світ, коли татові було 64 роки. Родина не жила в достатку, але була освічена: батько знав кілька мов, співав у церкві, мама грала на мандоліні, брала участь у місцевому театрі, брат Богдан, старший від Назарія на 5 років, уже був популярним співаком у Вижниці. До слова, Богдан і Назарій були завзятими футболістами, останній під десятим номером грав півзахисником у «Карпатах» міста Кути.
Сестра Назарія Катерина розповідає, що в батьківській хаті, яка тепер є музеєм, діти мали імпровізовану сцену, на якій вона читала вірші, а Назарчик співав. Але, закінчивши Вижницьку школу-інтернат (а саме туди змушена була віддати наймолодшого сина Марія Яремчук після смерті чоловіка), Назарій ще не бачить себе на сцені і мріє стати географом. Та першого разу вступ до Чернівецького університету сумлінний учень провалив… І не випадково, бо інакше не ходив би за приписом військкомату на курси водії, які діяли у вижницькому Будинку культури, де проводила свої репетиції й уже відома на той час «Смерічка».
ВІА «Смерічка»: експериментальна школа Левка Дутківського
ВІА «Смерічка» – сміливий експеримент вихідця з Покуття, композитора, нині Народного артиста України Лева Дутковського (частіше кажуть – Левка Дутківського). Тоді, в далекому 1966-му, музичний напрямок, який сповідував його ансамбль, у Європі називали «біґ-біт». Але у Вижниці він поєднувався з гуцульськими та буковинськими мелодіями. Колориту виконавцям додавало й убрання – народні костюми на сучасний манер, створювані дружиною Левка, Аллою. У поєднанні з використанням електроінструментів і підсилювальної апаратури все це допомогло Дутківському плекати у маленькій Вижниці фактично західну музичну культуру, звісно ж – заборонену.
«Скрізь забороняли танцювати сучасні танці, а у нас, у Вижниці, як на «дикому» Заході: будь ласка, танцюй за 50 копійок усе модерне на той час, без обмежень і без проблем! Це заслуга Вижницького райкому комсомолу на чолі з прогресивним Феліксом Карчевським – шанувальником нашої біт-групи. Танці починалися о 22-й вечора і тривали до 2-ої ночі. Молодь приходила до нас не лише з усієї околиці, а й масово приїздила поїздом з Чернівців»¹, – згадує Левко Дутківський.
Володимир Івасюк і Левко Дутківський
Сам композитор, окрім безкомпромісної вдачі, мав ще й великі завдатки педагога. Саме йому судилося виховати зірок української естради – Василя Зінкевича та Назарія Яремчука (хлопці на початку, навіть, не мали музичної освіти). Та й Володимир Івасюк вважав його своїм вчителем, ба й Софія Ротару, тоді викладачка культосвітнього училища, стала популярною після появи у фільмі «Червона рута» з піснею Дутківського «У Карпатах ходить осінь».
Отож, ставши популярним за одну ніч (то було в новорічну ніч 1967 року після виступу на молодіжному вечорі у вижницькому Будинку культури), ансамбль «Смерічка» шукав соліста, бо на початках групу складали здебільшого студенти художнього училища. Валерій Васьков, який тоді очолював місцевий танцювальний колектив «Смеречина», порадив свого попередника Василя Зінкевича. Левко Дутківський взявся навчати хлопця вокалу – і згодом вони вже записували на студії в Чернівцях пісню «Бажання». Через рік до керівника ансамблю підійшов Назарій Яремчук і попросив його прослухати. Дутківському сподобався голос (Назарій досі співав у шкільному хорі). Засновник «Смерічки» пише для Яремчука пісню на слова Анатолія Фартушняка «Незрівняний світ краси» і записує його у професійній студії.
Назарій Яремчук і Василь Зінкевич
Так Назарій Яремчук стає ще одним солістом «Смерічки». Як тепер згадує Лев Дутківський, такого дуету, як Яремчук із Зінкевичем, більше не було в українській естраді. Одночасно Яремчук таки вступив на університетський геофак, але ледь не щодня приїздив вечірнім потягом на репетиції у Вижницю. «Тільки я почав співати в ансамблі, як прийшов Володимир Івасюк, і приніс «Червону руту», «Водограй», «Я піду в далекі гори», «Відлуння твоїх кроків». Ми з Василем співали «Червону руту», а з Марією Ісак – «Водограй». Ці пісні стали відомими, саме вони зародили в моїй свідомості бажання виконувати ті твори, які ніхто раніше не співав, мати своє обличчя, своє творче кредо», – зізнався Назарій Яремчук на Львівському радіо в радіопередачі Марти Кінасевич «Мандрівний меридіан».
«Смерічку» Назарій Яремчук не залишав до останнього. Популярність буковинців зросла до всесоюзного рівня – особливо після перемоги на московському телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти», яка принесла ВІА звання «Народного» й роботу в Чернівецькій обласній філармонії.
Успіхи колективу з виразно проукраїнським і проєвропейським обличчям не могли не налякати тодішню владу. У 1975-му вийшов фільм Естонського телебачення під назвою «Виступає ансамбль «Смерічка» під керуванням Левка Дутківського», знятий на Буковині, у Косівському та Коломийському районах Івано-Франківщини. Стрічка викликала шквал критики. Почались утиски, примушування до співу російських хітів, вимушені гастролі тощо.
Того ж року через внутрішні конфлікти в колективі, посіяні, за словами музикознавців, псевдодрузями ансамблю, «Смерічку» покинув Василь Зінкевич. Він переїхав до Луцька, де став солістом ВІА «Світязь». Левко Дутківський двічі йшов з ансамблю. Після остаточного його відходу «Смерічку» очолив Назарій Яремчук, який змушений був вступити до КПРС.
Новий керівник всіляко намагався надалі розвивати ансамбль, працюючи з цілою плеядою композиторів, двоє з яких – львів’янин Віктор Морозов і молодий буковинець Павло Дворський – стали солістами «Смерічки».
«Народна пісня виношується століттями, стільки ж шліфується оте її геніальне зерно. Важливо в процесі обробки залишити основу пісні, її мелодійність, а додати сучасне музичне обрамлення. Наприклад, Віктор Морозов вміє робити аранжування народних пісень так, що вони отримують нове народження, – розповідав Назарій Яремчук 1985 року в студії Львівського радіо. – Ще один композитор-пісняр, Павло Дворський, з першої ж своєї пісні, як то кажуть, попав в десятку. Володимир Кудрявцев написав вірш, а Дворський – музику. Так з’явилися «Стожари», без якої не обходився жоден концерт «Смерічки». Згодом він написав «Батькову криницю», «Місячну дорогу», «Маму Марію». У Павла дуже душевна мелодія. Напевно тому, що його свого часу двічі не приймали у Львівську консерваторію (сміється – Ю.О.), як мене у Львівське музучилище. Якби прийняли, я би, може, й не співав, а так – в мене така натура: ви не вірите, а я докажу! І доказав! Сам собі, перш за все…» (уривок із радіопередачі Марти Кінасевич «Мандрівний меридіан, 1985).
«Він так співав, що мав у горлі мозолі…» (Анатолій Демиденко)
Назарій Яремчук постійно працював над собою й удосконалювався. Вже як керівник ансамблю він навчався на факультеті сценічної режисури в Київському державному інституті культури імені І.Карпенка-Карого. Його голос впізнавали з перших звуків, і то не лише в Україні, а й в усіх республіках СРСР. Прізвище співака було відоме й за кордоном – він бував на гастролях в Аргентині, Парагваї, Бразилії, а на 1995 рік, який виявився останнім для артиста, були заплановані концерти в Британії, Канаді, США, мріялося про Австралію.
«Навіть нинішній несамовитий час не сколихнув цю всенародну любов до його пісень, – впевнений син Назарія, Назарій Яремчук–молодший. – До нас, буває, підходять люди з Прибалтики, Казахстану, Аргентини і кажуть, що колись вони були на концертах Назарія Яремчука!» ².
Пісні Яремчука були розмовою, часто криком його душі: він вимовляв кожне слово, адресуючи його слухачеві. Як от пісня Олександра Злотника на слова Михайла Ткача «Чуєш, мамо», яка стала своєрідною візиткою Назарія: мама Марія померла, коли знімали «Червону руту», любов до неї співак проніс крізь усе життя. Він казав, що саме мама прищепила йому любов до співу.
Його горда постать з дещо закинутою назад головою, підперезаний чересом стан, темні очі, чорні густі брови, впевнений промовистий погляд – все це ніби уособлювало національну гідність, якою керувався в житті і на сцені Назарій Яремчук.
«Кожен із нас повинен постійно бути у польоті – крізь долю, над суєтою. І при цьому, однак, не відриватися від землі, – сказав Назарій в останньому інтерв’ю Максимові Міщенку з «Молодої Галичини». – Пам’ятати святі речі: хто тебе народив, навіщо живеш, звідки ти, чого прагнеш, що скажеш людям, з якої криниці п’єш живу воду» ³.
Його творче кредо, каже Марта Кінасевич, було: «бути потрібним людям». «Як можна налаштувати проти себе того, хто прийшов на твій концерт? – дивувався він у її радіопередачі. – Якщо люди до тебе з відкритою душею, треба до них зі ще більшою відкритістю. Коли артист починає мудрувати, підноситися над аудиторією, ставиться зверхньо, глядачі теж закриваються і вже більше не пускають того співака у свою душу. Я ніколи не дозволяю собі працювати у півсили. Треба віддавати все без остатку. Тоді наступного разу я приїду і знатиму, що буде повний зал людей, бо минулого разу я віддав все. Та й сам я збагачуюся їхнім прийомом, гостинністю, теплом людських сердець. Це найбільша винагорода співакові, коли його розуміють, його пісні сприймають і просять співати ще», - казав Назарій Яремчук.
ВІА «Смерічка» і Назарій Яремчук були удостоєні десятків союзних премій і нагород, а от українську, Шевченківську премію, співакові дали посмертно. Та, як згадують побратими, гордий Назарій Яремчук ніколи не гонився за матеріальними благами та шоу-бізнесом, хоч без його «Смерічки» не обходився жодний вагомий захід в Україні.
Коли Яремчук несподівано захворів, у пресі з’явилися публікації, мовляв, влада не зуміла вчасно надати кошти на лікування артиста. Нині його рідні кажуть, що гроші не допомогли би, та й витрати на лікування взяв на себе зведений брат Назарія Дмитро, який жив у Канаді.
Яремчук згас за 4 місяці після операції. Але не дозволив собі уникнути творчого вечора Юрія Рибчинського, на якому всі присутні помітили, як він схуд. Не скасував запланованого виступу на Співочому полі в Києві, де в перервах лягав відпочити на стільцях. А ще не припинив вести щоденник, в якому незадовго до смерті писав: «Любі українці, народе України – це і українці, білоруси, росіяни, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі, будьте пильні! Нас хочуть уярмити, нас хочуть порізнити, розсварити. Не даймо їм цього шансу, бо в нас його не буде. Погляньмо навколо, скрізь війни, і скрізь замішана Москва! Невже нас зловіща історія не навчила? Будьмо уважні» ⁴.
Помирав Назарій Яремчук з гірким відчуттям того, як українську пісенну культуру намагаються відсунути далеко на задній план, а естраду заполонили зірки російського шоу-бізнесу. Не міг змиритися з цим, закликав нікого не копіювати і шукати свого, та переживав за те, «що буде з нашим пісенним садом», для якого все життя невтомно працював.
ПРИМІТКИ
² Катерина Константинова. «Сини за батька. Дмитро і Назарій Яремчуки» / Дзеркало тижня, 1.12.2006
³ М.Маслій. Назарій Яремчук: «Що ти з нами наробила, Москва? Що ми з собою самі робимо?»
⁴ Там само.
30.06.2015