Общество св. Василія Великого в Унгварі (Ужгородї) видало "в пользу і употребленіе подкарпатскаго греко-кат. угро-русскаго народа" — "Крестний місяцослов на 1890-ий простий год" (рік виданя XXIV).
Місяцослов сей, виданий під редакцією Юлія Дрогобецкого, заслугує на увагу своїм змістом тай формою і відбиває корисгно від деяких инчих видань на Угорскій Руси, які попадають нам в руки.
Що-до змісту, то Місяцослов на рік 1890. можемо назвати зовсїм добрим. Насамперед часть календарска уложена дуже старанно, подекуди навіть стараннїйше, як в календарях галицко-руских; потім наступає віддїл "Церковноє чтеніє" (кілька статей Андрея В. Поповича, Анатолія Кралицкого і Е. Ф.), — дальше віддїл "Гражданьскоє чтенія" (статьї Евгенія Кечковція, професора в Будапештї, К. Юр. Жатковича, Г. Бескида, Игн. Рошковича, Ал. Шерегилїя і Юлія Дрогобецкого), — дальше "Домоводство" (О лїченю хворої худоби і як подавати поміч в случаях смертних), — опісля матеріяли етноґрафічні, а наконець дїл информаційний (ярмарки, стемплї, устав церковний і инсерати).
Що-до форми, то Місяцослов сей єсть мішаниною статей в т. зв. язичію і статей в язицї по змозї народнім угорско-рускім, і то або більше чистім, або з примішкою чужини. І характеристична при тім річ, що статьї священиків написані по більше т. зв. язичієм, а статьї людей світских, головно учителїв, писані вже більше народною мовою, хоч, розуміє ся, при станї рідною мовою, хоч, розуміє ся, при станї угорско-рускої літератури, не зовсїм чисто народною.
Ми думаємо, що читателї наші будуть вам вдячні, коли наведемо де що з сего унгварского Місяцослова.
Дуже поважне місце займає в Місяцослові матеріял етноґрафічний.
Досить навести самі заголовки: "Иван подкарпатсвій звідатель погодї" — "Свадьба в сторонах попрадских" Г. Бескида — "Угрорусскія народния пісни (по нарічію народному разних околиць)" — "Сказки народния", котрі зібрали: Александер Шерегилїй приходник в Мадяницї, Іоанн Михалко півцо-учитель терешельскій, Михаил Немеш півцо-учитель в Углї і Іоанн Бляшин учитель порошковскій.
Нинї і подаємо нашим читателам чотири казки: дві перші І. Мигалка, а дві другі М. Немеша, записані з уст народу.*)
Сварливість мужа з жінкою.
Єдин муж мав дуже запопадну жінку, котра точно кінчила свою роботу, — муж же єї лїнивий і сварливий був, она же єго ко приязности і точности все напоминала.
Раз мужева треба було пійти на поле орати, но він зачав сварити ся з жінкою своєю, що він уже тілько не годен робити так тяжкі роботи, а їй як добре дома, не робить тяжко, лише сидить собі з дїтьми в хижи.
Жінка надити ся не любила, то й повіла мужу:
— Я радо йду на поле орати, і твою тяжку роботу буду кінчити, тільки ти остань ся дома і яка єсть жіноча робота — скінчи! Нинї треба муку просїяти, хлїба спечи, щоби дїти не голодували, квочку со пітятами зазирати, аби ястріб не понїс, і сметану на масло сколотити.
Муж на се пристав, бо то все невеликим дїлом єму видїло ся. Жінка пійшла орати, а він дома остав ся. Муж думав, що зачим домашня робота не дуже тяжка, порадив ся мало заснути, бо і так спаня дуже любило ся єму. Но наколи він пробудив ся, уже сонце на пополудню стояло.
Скоро встав з постелї, подумав, що за роботу має? Почав пильнувати, до котрої роботи би ймив ся? Туй і дїти плачуть голодні — тих погодує; затим иметь ся муку сїяти, — а й бо прийде єму на розум, що і горнець сметани має на масло сколотити, а то дуже пильно було потрібно — думає:
— Я і так маю колотити сметану, но лїпше би аж би я привязав горнець з сметаною з заду ид попереку (хребту), бо сїючи муку, чоловік розганяє собою, — так дві роботи би нараз скінчили ся.
Так він і учинив. Привязав горнець назад себе — коли муку сїє, розганяє собою і думає, що і сметана колотить ся. Но що за біда там на дворі? Чує, що квочка крячить, бо ястряб напав на пітята! Скоро поклав сито і біжить вон — біжачи же на порозї дверей зашпотить ся, тріс горчком в двері, — розліє ся по нему сметана! Но біда! вибігне вон, а квочка напуженая вилетїла на вікно і туда до хижи — залетїла в муку і розвіяла по земли. А в печи горів великій огонь, дїти в огни грабаючи звернули горнець з окропом, попарили ся і почали кричати. Чоловік забігне в хижу, — видить там муку по земли, дїти попарили ся... почав волося своє торгати і каяти ся свого нерозума.
Вечером прийшла і жінка з поля, зайшла до хижи, голови ся имила!
А муж поспішив і упав к ногам жени своєї і просив відпущеня, обіцявши, що вже від сего часу він лиш свою роботу буде кінчити, а в ряд женьскої роботи мішати ся не буде.
Як ся вигостив циган у кума?
Єдин циган мав кума христіянина. Кум чинив весїля у себе і покликав і цигана. Но циган позмагав ся єще єдним тижднем прийти перед весїлєм до кума. Добре! Кум гостив цигана за тиждень, пройшов час і весїля стало ся — циган дуже веселив ся. Минуло ся уже і весїля, а й бо циган єще по весїлю на другій тиждень обстав ся у кума. Кум уже почав сердити ся! Но во очи цигану як кумови не показує.
Кум кметем був єдного пана і за то много мав роботи. Єдного вечера прийшов слуга пана до него і каже, що завтра орати треба пану.
— Пійду, а й прошу тя Петре — каже слузї — є у мене єден циган, котрого не мож избути ся, настрахай єго якось, най пійде від мене.
Добре! Слуга Петро приходить опять до него дуже рано, єще темно було, і кличе:
— Василю! ци спите?
— Ба уже пробудив єм ся!
— Пану орати рано треба пійти!
— Пійду, але первий раз маю собі вівса посїяти, та лиш потому.
— А за циган не чуєте дагде, — звідує ся Петро, — котрі докучають людем? Бо пан наказав, аби их глядати і кождий циган дістане 25 палиць!
— Я не знаю, — відвічав Василь, — куда суть.
А циган як май пробудив ся і учув, що слуга говорив, і каже кумови:
— Ци тото говгера, куме? Но, то я походив тепер! О, Боже, Боже! ци не знав я давно до дому пійти!
Циган дуже зажурив ся і думав, що ся з ним стане? Кум же каже єму:
— Куме не жури ся нїчого! я тебе так запрячу, що нїхто не найде тебе!
— А дав би вам Бог здоровя!
Кум упорав ся з возом і міхи з вівсом наклав на віз, а циган:
— Куме, бою ся, що тот дораз прийде і понесе ня!
— Не бій ся, но лїзь у міх та положу тя у міху на віз і аж би і прийшов, то буде думати, що то овес у міху.
— Ой, як мудро видумали-сте! такой лїзу у міх!
Кум цигана завязав у міх і положив на віз. Потому приходить Петро, слуга пана, і говорить:
— Ци дораз идеме орати?
— Такой иду!
— А туй у міхах що є на возї?
— Овес.
У Петра добрий великій биґар у руках, — підойме горі, говорячи: "Най ти Бог уродить!" — тогди тріс цигана у міху! Далї: "Най ти Бог уродить і тенгерицю!" — тріс цигана! Опять: "Най ти Бог уродить пшеницю, жито, ячмінь..." та за кождим разом страшно певне цигана! — а циган у міху терпить анї не киває ся. А кум из сміху мало не розпук ся. Виведе цигана на поле і розвяже міх. Витягне ся из міха циган, страшно побитий, і каже:
— У! куме! уже не буду я у вас нїгди на весїлях!
— Тихо говори, цигане, бо Петро опять зараз туй є!
А циган:
— Ой, ой! Боже поможи утечи! — і утїк.
Неприємний гість.
Ярич ходячи найшов печеру, в которій гадина держала своє домівство, і просить, аби прияла єго на ніч. Гадина відговорює ся, що і так невелике місце для нея, і сама ледва має де простерти ся! Но Ярич показує:
— Видиш, я оттак искорчу ся і мінї дуже маленькое місто буде задоста!
І наконець гадина пристала, прияла го на ніч. Але Ярич як заспав, кортїло го і попротягати ся, а сяк своїми колячими шерстинами в гадинї неприємним гостем бути. Гадина помалу відтягаючи ся, раз лиш увидїла ся вон, і тогди с досадою каже:
— Ей, чорт бери такі гостї, про котрі ґазда своє домівсгво мусить лишати!
Царскій суд.
За часу царствованя бл. п. Марії Тереси два верховинскі наші чисто рускі но убогі хлопи истоваришили ся, бо у одного була кобилка, а у другого возок, і так стали ходити обоє у заробок.
Кобила жеребна була і раз одної ночи, коли на поли ночували, ужеребила ся, а лоша помалу посунуло ся під возик. Пробудив ся ґазда возика, видить сесе і радостно збужає товариша і каже:
— Ну, хвала Богу, мій ся віз ужеребив, уже я буду мати і віз і коника, а я самий буду ходити у зарібки.
— Не жартуй, товаришу, — каже другій, — прецїнь то не твій віз ужеребив ся, але моя кобилка.
— Ну, коби твоя кобилка ужеребила ся, лошатко під кобилко би було, але видиш, що під моїм возом є! — каже первий.
Зачим кождий своє утверджав, дїло прийшло на тілько, що на суд до царя пійшли.
Дістали авдієнцію — але туй задивували ся, що не царя, але одну кнегеню видать перед собою, і тота питає, яку справу мають. Они сповіли.
— Но идїть! — каже цариця, — прийдете другій раз, бо царя не є дома.
— А де пійшов? — питають верховинцї.
— А, знаєте, є у него коло моря одно красне поле, а на нюм горох посїяний, а там из моря риба виходить і їсть горох, та пушов царь из пушков посокотати!
— А просиме кнегенько великоможна, не жартуйте из нами, — одвічають, — ми люде убогі, таку далеку дорогу не годні опять покласти, а й кажіть нам, де цар? Від тото лиш жартуєте, що риба йде горох їсти, тото не може бути!
— Но сяк і тото не може бути, аби возок ужеребив ся, — одвічала цариця. — Того лоша, чия кобилка!
*) Ми декуди де-що змінили, де вже очевидячки поставлене слово не народне а книжне.
(Конець буде.)
[Дѣло, 26.06.1890]
(Конец.)
З віддїлу "Гражданское чтеніє" цїкаві дві статьї: "Повинности к нашей мадьярской Отчизнї" Евгенія Кечковція професора в Будапештї і "Нїсколько слов о русских живущих в Угорщинї", историчний очерк К. Ю. Жатковича.
Евгеній Кечковцій в статьї "Повинности в нашей мадярской отчизнї" переводить такі гадки: Любити треба передовсїм Бога, потім родителїв, потім рідну землю, а наконець мадярску вітчину, до котрої належить рідна земля, а відтак указує спосіб, як би рускій люд міг бути для вітчини найпожиточнїйшій.
Підносячи любов рідної землї, автор говорить: "Та як би ми не любили тот кусник земли, на котром каждий кутик, каждий путь, каждая пажить, каждий поток, каждое дерево, прекрасний храм Божій, едним словом, на котором каждая пядь земли, били свідками первими премногих невинних радостей, игр і стремленій, аж до прівія лица нашего!.. Ой родна земля премила, кто би тебе не любил? Ти носиш нас на лонї, докі ми маленьки; даеш нам живот і через працу нашу задоволенє, колисьме велики уросли; і опять пріймеш нас в свое лоно, воли в концу живота на ней глядаеме себі вічний покой... Відь еще і злодѣйсво серце швитко біется і его очи наполнятся слезами, відь ище і на его души хоть і на минуту проблискнет божественний світ покаянія і раскаянія, коли ступит на тоту землю, де его мати колись родила, колисала..."
Ведучи річ о вітчинї мадярскій, автор говорить: На цїлом світї нїт земли, которая би всї свои дїточки так любезно притїсняла на свое лоно, як нашая пресолодкая мадярская отчизна! Уже тисяч poков, як на сей святой земли жиеме! Наша повинность из всей сили, из всей моци дале пропитати корень древа любви в ней, которое дерево наши праотци с так великою любовію сокотили!... За часи панщини, коли есме под опекунством панов стояли, ище било як било; но теперь, коли кождий свободний, теперь совсїм неукій чоловік не годен жити на світї, бо каждий другій, кто розумнїйшій от него і подлий есть в сердцї, тот легко может его прелстити (обжаловати). Учімся не лиш на то, як треба копати або орати, ай учімся читати, писати! і кромі своего матернаго язика научімся і по мадярски хоть на только, обисьме годни поразуміти тото, что записано в нашей податовой (порційной) книжочцї, бо порцію збирающій і подлий человік может бити, і кидь не знаеме читати, легко может нас окламати..."
Під конець автор подає людови такі практичні ради: "Земледїлцу досить только, кидь ся в школї научить тому, что в его роботном кругу достаточно... Айбо есть много земледїлцев, которіи своих синов і надале учити хотят і из них пана виучити! Кидь дитина зуправдї дуже мудра і кидь родителї годни: най чинят сіе з Богом: най будуть из их синов попи, учителя, доктори, фишкароши, мірялники. Айбо ми имь инше радиме. Кидь да которий отец больше дїтей мает, і не дает их надале учити, та най не сдїлает из кождого земледїлца, ай най дасть по едного і на ремеселника. Тепер ремеселник независимий человік!... Ремеселник, кидь ся учить за 6—8 роков і кидь иміет усиловность і тверезний, может себі такій благобит приготовити, что он цїле может ся в груди ударити і повісти: "я пан!" Бо тепер уже не лиш тот человік пан, которий книги знает обертати, ай і тот, которий хоть яким способом годен хосновати своему отечеству..."
Ми умисне навели ширші уступи з статьї професора Е. Кечковція, бо они можуть послужити нам для виробленя собі понятя, які погляди має нинї світска угорско-руска интеліґенція на справу руску в Угорщинї. Погляди ті дадуть ся уняти в таке правило: при льояльности для мадярскої держави ("пресолодкая мадярская отчизна!") любити свою рідну землю. З практичної же проґрами автор дотикає тілько одної справи, т. є. заохочуваня люду до промислу, ремісла.
Тоту остатну гадку і де що більше розвиває К. Юр. Жаткович в статьї "Нїсколько слов о русских, живущих в Угорщинї". Жаткович, подавши короткій начерк исторії Русинів в Угорщинї, переходить до характеристики угорско-руского люду і так говорить:
"Всї Русини угорскі — т. є. "лишаки" і "лемаки" (після мови) або "верховинцї" і "долиняне" (після поселеня) — мають загальні свої "добродїтели" і загальні свої "пороки". Загальні добродїтели Русинів суть: набожність, гостинність, послушливість і почитанє старших і властей, — а загальні пороки: бояжливість, легкомисність і наклонність к веселіям. Але сі загальні добродїтели і пороки находять ся місцями в більшій а місцями в меншій силї, бо звичаї і обичаї сусїдних народів мають на Русинів великій вплив. Що дїйстно так єсть, показує то, що межи тими Русинами, котрі не зближають ся з чужими народами, всї висше наведені добродїтели находять ся в повній силї, — а противно, межи Русинами, котрі живуть по сусїдстві з чужими народами, сі добродїтели дуже ослабіли, за те збільшили ся пороки сусїдів."
Подавши таку загальну характеристику угорско-руского люду, Жаткович близше приглядаєсь тілько двом добродїтелям, т. є. побожности і гостинности, а опісля дотикає питаня: чи Русин справдї лїнивий, за якого єго другі мають?
Угорскі Русини — каже Жаткович — набожні, але особливо по границях і в сусїдстві з Волохами до нинї ще побожність лише внїшна, сключена з суєвірієм, з ворожками. Тому може конець учинити лише истинно христіяньска наука і просвіта... Многі обвиняють Русинів в Угорщинї о піяньство — і не без підстави, "понеже наш человік, як знаєме, ни крестити, ни погрібати, ни свадьбовати, ни хижу прикрити, ни даже роботу большу почати не годен без того, чтоб хоть 5—10 литров паленки не купил". Сей порок єсть наслїдком одної добродїтели Русина — гостинности, і сю "злобу" можуть викоренити власти церковні і горожаньскі спільними силами.
Наконець автор приходить і до питаня лїнивства Русина і так каже: "Що до лїнивства, о котре немало винять наш нарід, то Русин не єсть з натури лінивий, тілько не любить робити такого, що на-скоро не приносить єму госен. Що оно так справдї єсть, видимо з того, що Русин не любить таким промислом (ремеслом) або такою торговлею займати ся, котра не в скорий час приносить госен. Друга-ж причина, про котру Русин богато часу тратить бездїльно, єсть то, що межи Русинами мало єсть фабрак, мало предприємств, де би люде могли що-то заробити. Тепер, сли наш чоловік поорав і посїяв землю, покопав, сїно скосив, плоди зібрав — а се треває 5-6 місяців в перервами — то вся робота єго скінчила ся на цїлий рік, а прочі 6—7 місяцїв переводить в бездїльности і тілько изживає зібраний через лїто хлїб, а більша часть уже від нового року мусить єго купувати і то "на віру у гицьних лихоимцев". Найлучша рада на лїнивство і убожество Русинів — була би, єсли би правительство або поодинокі други народу старали ся заводити фабрики межи Русинами..."
___
Годї нам переходити всї статьї Місяцослова, тож на тім і кінчимо. Тїшить нас, що єсть між Русинами угорскими, світскими і духовними, люде, котрі не забувають на свій люд, думають о єго просвітї та економічнім подвигненю і починають, головно світскі, звертатись до язика народного. Тепер на порі було би нашим братам на Угорщинї почати видавництво книжочок для люду, а за се могло би взяти ся общество св. Василія Великого, котре видало і сей Місяцослов.
Наконець звернемо увагу ще й на гарні илюстрації в Місяцослові, з котрих деякі (як "Епископская церковь в Унгварі", "Церковь Маріо-Повчанская", "Епископска церковь і палата в Пряшеві", "Семинарія Пряшівска", "Предуготовня півцо-учителей в Унгварі") можна би подавати і в галицко-руских календарях для пригадуваня Галичанам на рідну сестрицю — Русь Угорску.
[Дѣло, 30.06.1890]
28.06.1890