Геополітика дитячих майданчиків

 

В дитинстві, коли тільки намацуєш своїми необережними словами та діями різні межі, то дуже важливо відчувати позаду себе якусь силу. Не власну нікчемність, котрої не бракує й без того, а підтримку та хоч якусь вагомість, аби могти рухатися далі. Але, як часто буває з дітиськами, таке відчуття гіперболізується й пошук опори переростає в традиційну суперечку, хто крутіший. Переростає від того, що в дитячих руках все видається занадто м'яким, несформованим, з чим потрібно далі працювати.

 

Часто такі дискусії починаються з того, чий улюблений спортсмен (футболіст, баскетболіст, хокеїст, боксер) робить щось краще за інших (забиває більше і краще, закидає в кошика, кладе шайб, віддухопелює супротивників). Далі зазвичай зводяться до якихось улюблених героїв фільмів, але врешті обов'язково сходять на тих, хто найближче, — до рідних.

 

Спочатку — чий брат, хресний чи тато міг би начистити пику чужому. Правду кажучи, декотрі сусіди вільно могли хвалитися і міццю кулаків та підсрачників своїх мам з бабцями, але таку потужну артилерію в хід, за якоюсь негласною домовленістю, ніколи не пускали. Мабуть, прихований матріархат давався взнаки, тому забороненими прийомами ніхто не послуговувався.

 

Самі ж суперечки неодмінно супроводжувалися криками штибу:

 

— Та мій покладе три таких твоїх тата і два Джекі Чана!

 

— Джекі Чана ніхто не поб'є!

 

— Мій поб'є — він каратіст. В нього пояс навіть є. Армійський, з зірочкою.

 

Коли розборки щодо сили рідних, за обопільною згодою, закінчувалися нічиєю, всі переходили на те, чиї близькі знають крутіших авторитетів у місті. То були 90-і, тому авторитети, звісно, кримінальні або принаймні, ті, хто ними вважався. Перемагав у перепалці той, хто міг довести якісь панібратські стосунки когось зі своїх із кимось з блатних.

 

В ті часи знайомства вирішували все, а тому це заодно епоха різних домовлянь, бартерів, спільних трапез та застіль. Фізична сила, знайомства, вміння знаходити спільну мову і трохи вигадливости — запорука успіху тих днів.

 

Вже через кілька років доводилося спостерігати, як так само шукає опори та власної сили молодше покоління.

 

Проте їм зовсім не йшлося про силу когось з рідних, як і не про їхні зв'язки.

 

— В мойої мами ліпша машина, — кричали дітиська.

 

— А в мойої дорожча.

 

— Моя має Опель.

 

— А в мене Рено. Рено ліпше, ніж Опель, — не здавалося друге.

 

— А мій тато заробляє сто тисяч долярів.

 

— А мій двісті сто тисяч.

 

— А мій триста п'ятсот.

 

То був початок 2000-х. Ті діти пропустили середину 90-х і не відали, що після девальвації купоно-карбованців майже всі в місті колись були мільйонерами. Жуйка з наклейкою коштувала 10 000. Зате ледь не в кожного з малих хтось з батьків обов'язково був на заробітках. В декого й обоє. Сила й зв'язки видавалися чимось абстрактним й нецікавим. Гроші — ті цінності, котрі можна було реально виміряти і котрими мали змогу хвалитися, хоча часто ще плуталися в їх лікові.

 

Суперечки закінчувались тим, що бабця відтягувала котрогось додому їсти, а другого забирала сестра поговорити з мамою, що телефонує з Італії.

 

Цього року довелося потрапити в молдовське місто Комрат — столицю ґаґаузів, православного тюркського народу, що ностальгує за Совком і вірить у війну в Україні, розпочату Держдепом та Тимошенко.

 

На дитячому майданчику в центрі міста бавилася зграйка дітиськ. Вони теж якраз підібралися до того віку, коли вкрай важливо опертися на чужий авторитет, аби стояти певніше. Коли слід завоювати своє місце під сонцем, принаймні місце в пісочниці.

 

— Я — Вася, президент Сполучених Штатів, — крикнув один з них. На мить інші замовкли.

 

— А я — Путін, — парирував інший.

 

— А я — Вася, син Путіна, — не відставав Вася.

 

— Ні, я син Путіна, — кричали вони навперебій, починаючи шарпати один одного за комбінезони й сорочки.

 

Виглядає на те, що діти ґлобалізуються. Батьки та локальні авторитети в Ґаґаузії не вирішують нічого, грошей — немає (врешті-решт, це найбідніша частина найбіднішої країни Європи), а от геополітика — всьому голова.

 

Діти завше наслідують чужі моделі поведінки. Транслюють почуте, що безперестанку оточує їхній побут. Що найчастіше повторюється — ловиться на льоту. Всі ці кухонні розмови та увімкнутий телевізор, дядю Мішу та Діму Кісєльова. Чують і повторюють, що люди нічого не вирішують, і гроші теж, вся сила — в геополітиці.

 

Зате діти дуже добре вловлюють усі тренди й тенденції. Вони чудово відають, що краще бути не самим політиком, а його сином. Не бруднити собі в цьому всьому руки, а якщо й забруднити, то тобі все рівно все зійде з рук, як усім чадам-мажорам.

 

Так само їм прекрасно відомо, що сильними світу цього насправді керують не політтехнологи та грошові мішки, а їхні діти, чиїм забаганкам потурають, перед ким стають дрібними та безсилими. Котрих хочуть обдарувати усім, чого самі не мали.

 

Тому там, на тому крихітному дитячому майданчику біля православної церкви тюркського народу ґаґаузів, у своєму ґлобальному двобої зійшлися Путін й Обама, а переміг неіснуючий син російського президента. Чи, може, таки існуючий, і хлопчакам Ґаґаузії видніше про дітей лейтенанта Путіна?

 

 

25.06.2015