У всіх культурних народів зберігся з давен давна гарний і похвальний звичай поминути та вшановувати усіх тих, що віддали найбільший свій скарб — життя в обороні своєї Батьківщини.
Вільні народи будують своїм Героям величаві памятники, поети оспівують їх геройство та посвяту найвищому Ідеалові, яким саме є Вільна Нація. Народні співці складають думи, величаючи память синів, що великою відвагою, самопожертвою та геройськими чинами вславилися на полі хвали.
Наш нарід, що його земля не двічі уже просякала кровю його Найкращих Синів, також щороку вшановує память Своїх Боців.
У нашій памяті заховані геройські чини нашого народу, що після розпалу Австрії, блиснув своїм мечем, щоб і собі в своїх горах установити своє рідне право та вільне життя.
Славні чини наших Братів-ґаздів у Команецькій Окрузі, що довго протиставилися збройній орді, яка хотіла заволодіти в нашому Бескиді, в пропамятному 1918 році... Неодна мати-вдовиця оплакує ще свого сина й мужа, що згинув геройською смертю від ляцьких куль, ген — де Команецькі верхи замаяні пахучими сторчиками, і там, де Вислік наш вдягається в намисто своєї лісової внягині, розсипуючи щедрою жменькою свої перлини на лемкових плаях.
Адже це наші Термопілі! — Сонце тоді кинуло повними пригорщами свої золоті чічки на верхівя душатинських смерік, як зіскакували ляхи з тягарових ваґонів, а другі в Щавнім, селі. Було їх неменше вісім сотень, усі з крісами, скорострілами та боєвим лаштунком. А наших ґаздів-вояків не було й одна повна сотня. Але з нами був о. Панько Шпилька й Андрій Кір.
Ніколи не були би ляхи здобули лупківського просмику! Шкода кожного слова! Але славетна Франція прислала ляцьку збиранину з рівних таборів полонених, добре їх озброїла, накормила та приоділа — цих галєрців, щоб воювали з нашим народом у Галичині. Коли ж бо не знав лях ніколи та не буде відати чесної війни.
Смерть за смерть! Вояк з вояком! Бо так тільки всі культурні держави воюють і воювати будуть, що військо бореться з ворожим військом. А ніколи військо з безборонним населенням та ще й невченим вояцького ремесла. — Але лях буде й малу дитину в колисці пороти багнетом, як ця дитина неляцька!
Те саме вчинили ляхи з Романом Микелитою, сином священика з Сянічка, що попався у ляцький полон під Хировом і ляхи його замордували. По довгих і важких заходах змогли батьки Покійного Героя, що просто зі шкільної лавки на своїх молодечих крилах полетів там, де його серце кликало, перевезти й похоронити Тлінні Останки на рідному кладовищі.
Сянічок — це наше село, недалечко від Сянока й там на кладовищі лежать Тлінні Останки Того, що гаряче Своє серце Батьківщині жертвував.
Піде з усіх сторін до Сянічки наш народ, поклін від зеленого Бескиду передати Свому Синові. І діточки малі, дівчатка квітки принесуть, щоб Рідному Братові весело й щасно спалося. Зеленим вінком замаять нагробник, щоб слава росла, ніколи не пропала.
Або Ти, Друже Любий, Олексо, що не послухав ані старенького Свого батька та нічною порою втік і перебрив Срібно-лентий, щоб у братні ряди станути, бо до нас до Сянока добігли вістки, що меншають від куль, голоду й тифу наші стрілецькі ряди. Ти, Олексо Лукасевичу, запрагнув Золотоверхому привітання принести... — Чи тямиш, Друже мій, наші мрії, що ми їх укладали над Срібнолентого бродом? — Вільний наш Золотоверхий!
У селі Селиськах, біля Динова вмурована на вічну памятку в церкві мармурова таблиця та золотом виконано: "Лев Іван Савойка, уч. VII. гімн. кляси, ур. в Селиськах дня 1. IV. 1901. Р. поляг як десятник УГА геройською смертю...
... "Спіть, хлопці, спіть"...
Мав я ще одного Друга, з яким я сприятелився ще в найнижчих школах. Азбуку ми разом навчалися. Горський Івась з Доброї. Його ляхи розстріляли на очах батьків, як знеможений, обідраний в гарячці по тифі й Чотирокутнику Смерти, тіню прийшов, щоб на грудях Своєї Матери спочати...
— Мамо, Ви не плачте, бо Ваш Син не вмер! Він на завсіди залишився між нами.
— Ти, Сестричко Івася, Катрусю, вишивай пишний рушник, бо ще прийдуть наші Стрільчики, яким Івась сонце хотів перше, ясне на шляху покласти... Воно світить!
Бо ще й в Дубрівці Княжій під Сяноком жив чесний ґазда Роман. Але ляхи, як перед німецькою силою тікали, виволікли цього мученика з хати й так жахливо змасакрували, що рідні діти не могли пізнати вого Коханого Батька.
Я Покійного Мученика не знав особисто, але Його Доня працювала в філії "Просвіти" у Сяноці. Вона не заломилася, але в десятеро піклується нашими діточками, молодим квітом. І чекає... Я вогники в її очах бачу.
А скільки ще Таких, що буйні свої голови поклали на жертівнику Батьківщини...
Хуст. І золоте сонце.
І.... І....
Маємо щороку Зелені Свята. Нове життя. Кращі надії.
Маємо наших Героїв. Ми славні багачі.
Христові наділи терновий вінок на Його Святу Голову.
Наш нарід досвідчає Господь. І величні дні нам готовить.
Помянімо всіх наших Батьків і Братів, що вдостоїлися в Господа такої великої ласки лицарською смертю вмирати для цих великих Днів. І позавидуймо Їм!
Краків, 15. червня 1940
[Краківські вісті]
17.06.1940