Старий вовчище.

(Народна казка).

Такій був старий вовчище; докиль міг, докиль був молодий, ходив вінь собі в кумпаніі, то і жилому сі яко-тако. На старість, звичайне: зачьив знемагати. Старі кости слава що сі купи тримають: де єму вже за худобов утіпати?! Так іде вінь собі, гадає, дивить сі: пасе сі кінь на толоці. А то який був вовк, такий му був і кінь. Іде той до коньи, тей каже: "Ставай, коню, оберни сі, буду тьи йісти!" Кінь глипнув на него очьима, тей каже: А як-жежь ти мене будеш йісти? диви сі: я маю підькови дзелізні на ногах: не пpoлиgнeшь — удавишь сі". "Я ти відькушу підкови: настав копито!" Наставив кінь копито, вовчище гризе, глодає — а той як трасне го поза вуха! (щістьи, що вовк богато зубів не мав, бо всі булиби сі вісипали) я сам gaльoпa в село! Вовк остовпів, витріщив очи, тей мйиркує собі: "Ци я коваль, ци я сьлюсарь? нащо мені було підькови відьривати?! не ліпше було відь разу зьзісти?! Та що робити, пропало!" Потік сі вовчище далі, зайшов, вібачте, меже свині, тей каже: "Я прийшов, буду вас йісти!" "Чекай — кажуть свині — погоди, ще тьи не хапає, ми сі нарадимо, ми ти віберемо, що ліпше, що клустішше, що мйикше". Узьили свині радити: гу-гу, гу-гу, а далі вьірвалі сі, тей утьики, а утьики — дмухнули в село. Вовк став, загадав сі тей знов собі мйиркує: "Ци я радний, ци я на віт, ци я присьижний, ци я десьитник, ци я польовий? нащо мені сьи було питати, на шо радити ? Ци не зьзісти лишь було?" Ідежь вінь, іде, — зайшов меже гуси, тей до них: "Ходіт сюда, гусоньки, ставайте си тутки, буду вас пісти". "Е — gє-gє-gє! Ми ще не сповідані, ми ще молитви не мовили — як ти нас грішних будешь йісти?" "То помоліт сі — каже той — красно, я не бороню, ще вам почекаю." Узьили сі гуси молити, тей меже собов: ge-ge-ge, gе-ge-ge, а далі здіймили сі, тей у село! Вовк здурів; стойит, дивить сі, тей знов собі мйиркує: "Ци я ксьиндз, ци я дьик, ци я пальимар? на що сі мені молитви питати? та не зьзісти, коли було що?" Погадав, пожурив сі, тей іде далі. Дивить сі — чоловік стойит. Уже сі не буду питати, гадає си вовк. Приступив сі тей каже: "Чоловіче, я тьи буду йісти! "А диви сі — каже той — я не вмиваний, такий чорний! Якясе ти мйи будешь йісти, га?! Ней сі хоть умию ще перідь смертев". Пішов чоловік до потока, вирізав си грубого бучка, умив сі, приходить до вовка, тай "незнав — каже — у що би сі ту годі утерти? от, ти маєшь фіст кудлатий, та дай ми, ней сі обітру". Узьив чоловік фіст, ніби то сі обтирати; як же хопить за кудли, як озме вовка бучком окладати, як стане єго лупити! що то?! вовчище скавулить, вйи сі, пне сі, а далі як лусне! — цілий фіст лишивсі в руках чоловікови, а куций вовчище як опарений полетів в ліс біз фоста. Там десь вже меже свойі вовки попавсі, тей став йім свій припадок розповідати. Тут сам звиває сі як пискир насолений: що то — фоста нема!

Ведежь вінь теперь свойих камратьів на того чоловіка. Як чоловік увидів, що сі діє, тей гайд! на дерево! Вовки обступили дерево тей радьить сі, що би ту єму зробити, як би єго звідтамти дістати. Радьить сі, радьит, а далі каже якійсь старий лисий вовк, ніби проводирь: "Льигаймо ми підь дерево, усе єден на другого, єден на другого, а ти, куций, на самий верх полізешь, тей так ми сі до чоловіка доберемо". Але куций каже: "Волію я уже на самім споді лежьити, ніж на верху до того ворога добирати сі; ще би ми знов яку біду урвав". Положив він сьи підь дерево, на него льиг другий, третий, десьитий, — уже недалеко чоловіка, а той як не скричить: "А кацьобов куцого, а кацьобов!" Як тото зачув вовчище, такій на него льик упав, що цуд цуденний! хотів утікати, іно сі що порушив під сподом, а тоти з верху лу-лу-лу: таки на землю попадали, порозкачували сі, як бульба, а чоловік сі регоче на дереві. Такі вовки люті, кождий ажь зубами скрегоче; як сі кинули на куцого, так го відьразу розідерли.

Записав Філярет Колесса, від Олекси Бабія, в Ходовичах у Стрийскім.

[Народ]