Або сім причин чому Європа невірно зрозуміла російсько-українську кризу
Нещодавній Ризький саміт був типовим продуктом методу, породженого внутрішньою політикою ЄС, де часто єдиний спосіб ведення справ — нічого не робити або шукати компроміс і робити марґінальні корективи в надії змінити політику наступного разу. Саміт також показав характерну для ЄС тенденцію відношення до політики як до поліпшення тексту: більше зусиль потрачено на переговори щодо тексту підсумкової декларації, ніж на досягнення більш вірної всеосяжної політики. А, враховуючи масштаб нинішньої кризи, жоден підхід не є адекватним. Наша група дивиться на ЄС з перспективи східних партнерів, де я можу знайти, щонайменше сім основних причин, чому Європа так неправильно зрозуміла кризу Росія-Україна.
1.БЮРОКРАТИЗМ: ЄВРОПА ПРАВИЛ
Почну неоригінально. Як красномовно написав мій колега Володимир Єрмоленко, цей конфлікт протиставляє "Європу правил" "Європі цінностей": "Існує Європа, яка являє собою більш-менш позбавлений емоцій фасад правил і норм. Десь уздовж кордону між Німеччиною та Польщею ця Європа закінчується. Превалює певний різновид євро-протестантизму: він втратив віру в європейську цивілізацію, але зберіг її моральний сенс. Європейська ідея була трансформована в набір правил і звід інституційних процедур. Там, де немає віри, правила стають першорядними. Європа віри, інша Європа є спонтанною і емоційною. Це Молода Європа, що складена в основному з країн колишнього соціалістичного блоку. Для людей, що живуть в цих країнах, Європа все ще є візією, ідеальною утопією ".
Це корисна відмінність, яку можна розвинути з обох сторін. Фактично у зв’язку з цим я бачу чотири проблеми "Європи правил." По-перше, стара Європа ментально не може вийти за межі правил. ЄС більше не має кожного grand projet [грандіозного проекту], або морального élan [пориву]. Вона сидить за лісом з шипів, які є acquis communautaire [зводом нормативних актів], розробленого минулим поколінням.
По-друге, підхід до Східного партнерства на цій основі правил базується на фундаментальному нерозумінні того, як працюють пострадянські суспільства. Вони є анти-веберівські. ЄС заснований на припущенні Вебера, що правила застосовуються раціональними та доброякісними бюрократіями, і що правила є кантівскими — в тому сенсі, що вони універсальні в застосуванні і стосуються неупереджено. Але в пострадянських суспільствах "правила" навмисно вибіркові. Закон навмисно непрогнозований — засіб покарання ворогів і винагородження друзів. Бюрократія — це синекура, засіб отримання ренти з безталанного люду. Коли державні посади надаються з цінником, ви знаєте, щось тут неправильно.
Отже, якщо політика на місцевому рівні не зміниться, і якщо спочатку не будуть змінені ці держави і політичні культури, то пропозиція ЄС "більше правил" в рамках Східного партнерства фактично не має сенсу. ЄС повинен почати зі спроб зміцнити верховенство закону, а не неправильне керування бюрократією.
Правила, якщо буде досягнуто переломний момент у зміцненні верховенства закону, можуть допомогти приборкати корупцію і ренту; якщо ні, то в кінцевому підсумку вони можуть посилити їх. Занадто часто технократичний ухил Східного партнерства виливався de facto у форму "автократичної модернізації." Партнерство з існуючими державами через торгівлю і функціональні економічні реформи розроблене з метою зміцнення цих держав, але також існує ризик зміцнення місцевих автократій.
По-третє, якщо правила ЄС розраховані на експорт, їх важко продати на конкурентному ринку, а також у таких місцях як Україна, де йде війна і високоемоційна екзистенційна боротьба.
По-четверте, надто часто правила є пустими. ЄС припускає, що такі держави, як Україна більш зацікавлені в декларації, ніж в реалізації, тим не менше підтримує процес експорту правил. Цинізм заради галочки означає, що має значення лиш дотримання правил. На початку 2013 року я неодноразово чув це в приватних розмовах — давайте підпишемо Угоду про асоціацію з Україною, але не сподіваймося, що Янукович справді її імплементує.
Зі Східним партнерством цілком очевидно є щось неправильно. Пропозиція правил і апарат перевірки дотримання цих правил створили гігантські відносини патрон-клієнт, донор-НУО. Східне партнерство спрямоване в першу чергу на економіки і суспільства і тільки робить вигляд, що здійснює системні трансформації; воно, як видно, не в стані трансформувати державу, а ця державу і є проблемою. Східне партнерство не змогло вплинути на ключові сутнісні речі, наприклад, запобігти консолідації авторитаризму при Януковичі, запобігти захопленню держави двома олігархами з вкоріненими сферами впливу в Молдові чи запобігти політичними переслідуваннями в Грузії.
2. ЄВРОПА ЦІННОСТЕЙ І ЄВРОПА ЗМІННОЇ ГЕОГРАФІЇ
Хоча ЄПС (Європейська політика сусідства) існує як для Сходу, так і для Півдня (формально вони не були розділені), неявно Східне Партнерство таку відмінність визнає. Припускається, що Схід є дещо, але не цілком чітко європейським, чого не скажеш про Південь. Північні, західні та південні кордони Європи загальноприйнято є чітко означеними; тільки стосовно східного кордону ми не маєм певності. Прийнявши політику, засновану на цінностях Копенгагенських критеріїв, Схід має стати більш чітко європейським; отже проблемою є нестійкі зобов'язання.
Для шести держав Східного партнерства цей нечітко окреслений і негерметичний східний кордон міг би вважатись перевагою, але припущення, які на цьому ґрунтуються, є тричі неправильними. Історично, кордони Європи ніколи не були чітко окресленими в будь-якому напрямку. З плином часу всі національні держав Європи змінювали свою приналежність до Європи. І Європа це не тільки вибір цінностей; це також історія і географія.
Версія ЄС "європейських цінностей" є подвійно новою. Західна Європа прийняла демократію тільки після 1945 (а Іспанія, Португалія, Греція навіть пізніше) і мультикультуралізм (поступово і ще далеко не повністю) —тільки після 1968 року.
Усі європейські держави — як Сходу так і Заходу — визначають себе історично набагато раніше за 1945 рік. І історія непостійних, інструментальних і часто опортуністичних відносин з Європою стосується всіх. Історично так склалося, що східноєвропейські держави часом були частиною Європи, а часом ні. Але так само і всі інші. Ідея, що тільки східний кордон Європи є невизначеним, є історично невірною. На півдні, греко-римський світ винайшов ідею Середземномор’я. Цей світ був реверсом нинішньої Євро-Європи: замість "ощадлива північ vs марнотратний південь", існував "цивілізований південь vs варварська північ". Римляни нечасто переходили Рону або Дунай, але Чорне море було невід'ємною частиною їхнього світу. Таким чином, у термінах римлян Румунія і Грузія, були більш європейськими, ніж Німеччина чи Польща. Скандинавії взагалі не було на карті. Часто північ — це кінець цивілізації, як це мали б знати глядачі «Гри престолів».
Часто західні держави Європи, що мають вихід до Атлантики, свої погляди спрямовували за межі Європи. На півночі й заході є в основному море, але у домодерному минулому це море було мостом, а не бар'єром. Не тільки Великобританія має трансатлантичні інтереси та ідентичності: так само має їх Іспанія, колись мала і Франція. Все ще існують неявні в’язі транс-океанічного пан-кельтизму і мережа — з-острова-на-острів — скандинавської географії, яка досягає аж Мену.
Тому, майже кожна осьова держава Європи має три альтернативні ідентичності — а більші моцарства мають ще й четверту, постімперську ідентичність. Існують натівістські міфи, які знаходять окремим народам їх власні місця. Для творення альянсів є міфи про спорідненість: ідея Скандинавії або півночі проти півдня, "нової Європи" або протестантської Європи. І є ідентичності, які поєднують кожну націю з Європою, але це може бути зроблено різними способами: чи нація як лідера, чи як краща в Європі, чи нація як межа чи захисник Європи.
Вибір між ними залежить від обставин — як на заході, так і на сході. Після майже надвестернізуючої епохи Саакашвілі Грузія пережила повернення, як нативізму, так і русофільства. А Балтійські держави — ні. Одна з причин, чому вони були досить успішними в інтеграції в ЄС і НАТО є те, що історичними носіями ідеї русофільства були балтійські німці, а їх вже давно немає.
Незалежна Шотландія, швидше за все, не мала би на Заході кельтських союзників, і замість цього вона найімовірніше пристосовувалася б до альтернативної "скандинавської" ідентичності. Ірландія рушила вперед і назад: хоча нині вона є однією з найвідкритіших держав ЄС, раніше все було навпаки — після 1922 року вона була вибрала романтичний ізоляціонізм націоналізм, бо Еймон де Валера хотів відокремити нову державу від всіх зобов'язань Великобританії, а не приєднатися до нових організацій.
Отже "Європа" відразу і курка, і яйце. Якщо Європа успішна, вона приваблива — як для потенційно нових членів, так і для тих, хто є в нинішніх кордонах ЄС. Навіть ті, хто виступає за Велику Європу, яким я, природно, симпатизую, невірно її розуміють. Вони припускають, що європейський проект буде завершено, коли будуть проставлені всі галочки, він буде розширений з тим, щоб включити всі частини, які ставлять собі за мету бути Європою.
Насправді це відносний успіх суб'єктивної Європи, яка визначає, який вибір серед своїх трьох варіантів зроблять осьові держави. Інакше кажучи, якщо ЄС успішний — він буде розширюватись. Якщо ні — то може і зменшуватись.
3. МЕРКАНТИЛІЗМ
Існує парадокс рецесії. Чим більша з 2008 року загроза стандартам життя в ЄС, тим сильніше ми хочемо їх зберегти. Як нещодавно сказав один український активіст, "західні політики живуть і вмирають через десяті частки ВВП. Ми [українці] готові терпіти крах нашої економіки, хоча ви набагато багатші ". Насправді, не всі українці : число українців готових на жертви в ім'я економічних реформ зросло до 41,4 %, але є значна відмінність між цифрою 56,2 % на заході і 22,9 % на сході.
Але це не означає, що європейці ЄС — матеріалісти. Меркантилізм, по суті, філософія граничної вигоди, яка ґрунтується на припущенні про стабільність політики. Але на даний момент математика не сходиться — ці вигоди зникають, коли політика не є правильною. Франція захищає контракти на Містраль вартістю $ 1,7 млрд., але в Росії західні компанії втратили більше мільярдів — пропущені інвестиційні нагоди, торгові війни і збитки від здешевлення облігацій, тому що така політика є неправильною. На власників українських облігацій чекає «стрижка», бо політика є невірною. В цьому відношенні, через невірну політику, українські олігархи втратили мільярди.
Звичайно, східні держави також хочуть бути заможними, але їх шлях до заможності і процвітання залежить, в першу чергу, від дотримання правильної політики.
4. ПОСТМОДЕРНІЗМ
Наступними будуть три інтелектуальні гріхи. З погляду держав Східного партнерства, так звані "сучасні європейські цінності" не обов'язково є цінностями Вебера або Канта, а є цінностями постмодерністської Європи. Криза показала нам межі морального або навіть фактичного релятивізму. Інтелектуальна революція, яка тривала з 1968 року, себе вичерпала. Нам потрібна зміна парадигми, така, яка залишить собі критичну теорію, в основі якої відданість змінам, звільнення від застарілої влади і нашу віру в культурний плюралізм, але відкине безрозсудливий релятивізм і відповіді у вигляді кліше, замаскованих під втомлений і перенасичений «реалізм» або цинізм.
Спосіб у який російська пропаганда використовує західну журналістику добре описано. Тут я додам три загальні інтелектуальні пастки.
(i) Як-щодо-ізм
За яким ми не можемо критикувати А, бо Б є таким самим – що надто легко стає беззубим моральним пацифізмом. В іншій, дозвільній формі цієї парадигми, якщо Х можна робити Y, то чому ми, також, не можемо це робити? Росія особливо вправна у обрамленні своїх дій так, ніби вони є дзеркальним відображенням дій Америки. Крим це так як Косово; якщо Америка може здійснити інтервенцію в Ірак, ми можемо ввести свої війська в східну Україну.
(II) Відраза до моральної ясності
Перша парадигма виключає те, чому легко дати оцінку. Як про це сказав український письменник Юрій Андрухович при отриманні ним премії ім. Ханни Арендт за політичну думку в 2014 році:
"Мої знайомі іноземці сумніваються. В цілому, сумніватись — це позитивна риса справжнього європейця. І мої знайомі, як справжні європейці, сумніваються. Вони запитують мене: "чи взагалі можливо, що все добро тільки на одній стороні, а зло — на іншій. Хіба правда не є десь посередині, або принаймні між ними?"...
Постмодерна свідомість передбачає усунення конфлікту і виключає чорно-білий підхід. "Військово-польові суди" і тортури [на російській стороні] не є достатнім [доказом] для моїх знайомих. Вони шукають негідників по обидва боки конфлікту".
Західний погляд на події в Україні спотворений постійним пошуком "балансу". Але українці часто бачать простішу картину, воліючи помилятися на боці моральної ясності. Було цікаво, як часто, протягом євромайдану, українські соціальні медіа використовували популярну культуру, описуючи режим Януковича як Мордор або зображали остаточне протистояння в Києві як моральну битву, еквівалентну "Гаррі Поттер і смертельні реліквії".
(III) Це-все-наша-вина-ізм
Згідно яких, розширенням НАТО Захід спровокував Росію або навпаки — занадто допомагаючи їй в 1990-і роки. Це фальшиве моральне благочестя; не самозречення, а обмеження морального вибору собою. Помилка ніколи не стосується іншої сторони. Деякі європейці дуже добре знають, що Росія є агресором, але така мова вичавлюється з публічної дипломатії, яка базується на пошуках "миру." Навіть гірше, інші європейці втратили слова, необхідні для визначення "агресора".
5. (НЕ) ДУМАТИ ПРО РОСІЮ
Парадоксально, чи ні, ці постмодерні європейські рефлексії приносять ще більшу шкоду, коли вони поєднанні з таким фосилізованим Weltanschauung [світоглядом], як німецька військова провина (Kollektivschuld), яка орієнтована виключно на Росію або інтерпретація конфлікту в Україні через радянську "антифашистську" призму 1941 -1945 років. Є іспанці, які воюють на Донбасі, щоб "повернути" борги іспанської громадянської війни, що є, м'яко кажучи, статичним поглядом на історію — в кращому випадку.
Одною з найнебезпечніших скам’янілостей є анти-американізм. Або в його внутрішніх формах, особливо у Франції, Німеччині і Великобританії, де критика американських методів і мотивів має глибокі культурні корені. Або в менталітеті, який проектує американську присутність і всемогутність на Східну Європу. Припускають, що події в Києві або Тбілісі якимсь чином були завжди організовані у Вашингтоні. Сполучені Штати, як припускають, були "за" Майданом, коли реальна історія останніх декількох років — це відносно радикальна відсутність Вашингтона.
Іншою ключовою скам’янілістю є залишок німецької Ostpolitik. Німеччина має спеціальний термін для Rußlandversteher (розуміння Росії), хоча по всій Європі існують його еквіваленти. Але "розуміння" — це якраз те, чого такі люди не роблять. Цей тип "розуміння" є одностороннім процесом. Немає критичного аналізу, тільки постійний рефрен, як ми повинні дослухатися до Росії та її переживань, інтересів і законних турбот, заспокоїти її, ніби то психологію "приниження". Всі вони розглядаються, як об'єктивні даності.
І це є ширшою тенденцією, серед так званих коментаторів-"реалістів". Я попереджав своїх студентів про підводні камені використання кліше, що "Росія інша." Тепер я повинен попередити їх про підводні камені використання кліше, що "Росія нормальна", тобто як нормальна країна захищає — кожен погодиться — російські національні інтереси.
Росія Путіна постійно шукає уявні кривди. Але реальна проблема в тому, що і гіпотетичні російські національні інтереси, і такі гучні слова, як "приниження" не є об'єктивною даністю, а продуктом російської політично технологічної пропагандистської машини. Насправді жодна з таких гучних фраз, як "Росія була принижена", "Росія оточена ворогами", "Захід знищив СРСР" — не є правдою. Занепад, але не крах СРСР, спричинили глибинні структурні проблеми. У переговорному процесі Радянський Союз дійшов до кінця і єдиними переговорними сторонами залишились росіяни, українці і лідери інших тоді радянських республік.
Росія є пропагандистською державою або державою "політичних технологій". Її щоденною їжею є міф. Її зовнішня політика сповнена сумнівних тверджень або фальшивих фактів — таких як теперішній процес "запевнення" Росії щодо абсолютно помилкових заперечень торгової угоди з Україною.
Таким чином, нашою проблемою на Заході є не тільки класичне потакання. І навіть не те, що ми засвоїли так багато російської аґенди. Проблема в тому, що ми не розуміємо природу цієї аґенди і modus operandi, який його генерує.
6. ПОСТ-ОРІЄНТАЛЬНЕ МИСЛЕННЯ ПРО УКРАЇНУ
Не краще ми розуміємо і Європейський Схід. Нині ми користуємось ідеєю Едварда Саїда інвертувати перспективу і розглянути проблеми Середнього і Близького Сходу як імперську спадщину. Але європейські інтелектуали не мають належних знань, щоб так само зробити для нашого іншого — Європейського — Сходу.
Деконструкція орієнталізму містить багато небезпек. Він може легко звільнити Східну Європу від відповідальності за свої власні негаразди. Аналітики, які намагаються озвучити проблеми реґіону, можуть сприймати ці проблеми надто некритично, просто відтворюючи місцеві міфи і стереотипи.
Але Україну зробили тричі підлеглою. Східне партнерство робить з неї прохача Європи. Росія веде себе стосовно України як імперія. Але, найгірше те, що не визнаючи імперської перспективи Москви, Європа занадто часто дивиться на Україну очима Росії. Як ще пояснити те, що європейські ліві можуть говорити про "законні інтереси" Росії в Україні? Неможливо уявити, щоб щось подібне говорили про "законні інтереси" Британії в Південній Азії або "законні інтереси" Франції в країнах Магрибу.
Україну не розглядають як суб'єкт. Це достатньо зле на дипломатичному рівні, як і у випадку горезвісного процесу Бойсто, на який Україну навіть не запросили. Це ще гірше на культурному рівні і на рівні народної дипломатії та розуміння, де класичні орієнталістські словесні конструкції про Східну Європу — завжди в кризовому стані, наповнені неонацистською і етнічною ненавистю — все ще впливають на сприйняття подій.
7. СХІДНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК НЕАДЕКВАТНА РЕАКЦІЯ НА СПРОБИ РОСІЇ ПІДПИСАТИ ЯЛТУ II
Отже, на останок, з точки зору держав Східного партнерства цілком зрозуміло, що ЄС і Росія не просто говорять різними дипломатичними мовами; вони знаходяться на різних планетах зовнішньої політики. ЄС шукає рішення, Росія хоче кризи. ЄС декларує відмову від "військового рішення" і спирається на м'яку силу економічних санкцій. Натомість навіть "м'яка сила" Росії насправді є важкою. Я вже десь писав, що Росія не має "жорсткої сили" і "м'якої сили" в нашому розумінні, у неї є вибір між грозная сила і грубая сила - сила публічного залякування і сила приватної низькопробності.
Інший тип російської влади має також і інше застосування. В Росії відкрито заявлена мова нової Ялти. У той час як на Заході, "Ялта", подібно "Мюнхену", є синонімом поганої дипломатії і зради суверенітету малих держав в угоду realpolitik, в Росії про неї говорять позитивно.
За словами Сергія Наришкіна, голови Державної Думи РФ, Захід, засуджуючи Ялтинську Угоду 1945 року, "усуває з власної історії і історії світової дипломатії один з своїх кращих і найблагородніших епізодів." Дякуючи своєму "військовому реалізму" Ялта "майже до кінця ХХ -го століття" берегла мир і створила "більш ефективну систему міжнародних відносин, ніж попередня" і запобігла вибуху Третьої Світової Війни.
Це ще раз показує, наскільки іншими є росіяни. На Заході, наслідки схвалення угоди з такою поганою репутацією вражають.
ВИСНОВКИ
Щонайменше три перемикані швидкості Східного партнерства застаріли. Навіть працюючи у світі, де існує тільки ЄС, воно все рівно мало б проблеми. Це розширення з мінімальними затратами, прогулянка, яка базується на припущенні, що сусіди готові йти до Брюсселю і власноруч виконати всю важку роботу. У цьому випадку маркування політики було приречене на провал — "політика сусідства" екзистенційно образлива.
Східне партнерство також помилково копіює традиційний для ЄС метод Шумана — почніть з економічних перетворень і слідом за ними піде політична трансформація — але у Східній Європі і на Кавказі — "це політика, дурню". Трансформація має розпочатися зверху, з корумпованих еліт і неефективних і/або грабіжницьких держав.
По-друге, з 2008 року, коли було задумано Східне партнерство, світ радикально змінився. ЄС є набагато слабшим. Сполучені Штати стали більш замкнутими. Росія не те що сильніша, але конкурентніша. Насправді, якщо бути точним, перенапруження Росії припадає на час зростання внутрішньої російської слабкості, що якраз і є суттю проблеми. Але у все багатополярнішому світі, в якому яскраво постмодерний зовнішньополітичний проект ЄС є не тільки одним з багатьох полюсів впливу, але все більш і більш унікальнішим, амбіції Росії мають більший вплив і резонанс.
По-третє, Східне партнерство не виправляє наші власні недоліки. "Партнерство" має стосуватись обох сторін. Але Східне партнерство було задумано як технократична політика ізоляції Східної Європи від національної політики національних держав ЄС, де з 2008 року імміграція стала однією з ключових проблем. Справа не в тому, що наша все більша сфокусованість всередину не дає нам можливості розробити якісну політику для Сходу — Східне партнерство було створене, щоб захистити цю внутрішню сфокусованість. Власне, в 1989 році був сенс у пан-європейської солідарності, втраченій, фактично, зараз. "Солідарність" стає все більше внутрішньою проблемою, а не активом для розподілу доходів і відповідальності з потенційними новими членами.
Але різниця між Україною сьогодні, Афганістаном в 2001 році і Сирією з 2011 року або Бангладеш в 1971 році є очевидною, вона завдовжки тільки в одне слово: Європа. Ми в Україні не для того, щоб бути світовим жандармом, чи через постімперський рефлекс, чи в якості невмілої і неефективної мега-НУО. Ми в Україні для того, щоб вирішити майбутнє Європи. В Україні війна. Але наша політика далека від того, щоб ґрунтуватись на цих засадничих фактах. "Політика сусідства", інакше кажучи, не базується на стратегічному мисленні, але має стратегічні наслідки, які занадто часто залишаються непоміченими. А ми продовжуємо діяти, як гігантський ЄС-НУО.
Нинішня криза стосується не тільки України. Вона також не тільки про "втрату" Східної Європи; вона стосується Європи, яка втрачає себе. Багато країн ЄС наново відкривають для себе свій внутрішній нативізм. Україна, ви можете бути здивовані почутим, у порівнянні з токсичними націоналізмами по обидві сторони — в Росії і в таких європейських державах як Угорщина чи Франція — є певним островом багатонаціональної толерантності. Але вибір залежить від обставин. Якщо Україна зазнає краху, бо його так відчайдушно потребує путінська Росія, то ми станемо свідками значно небезпечнішої низхідної спіралі, що пройде через кордони, з підживлюючими один одного націоналізмом і протекціонізмом заходу і сходу.
Ендрю Вілсон є політологом, старшим науковим співробітником Європейської ради з міжнародних відносин і лектором на тему Українських досліджень в Школі слов'янських і східноєвропейських досліджень Університетського коледжу Лондона.
Ці спостереження були представлені в рамках щорічних європейських діалогів імені Вацлава Гавела 29 травня в Празі.
Andrew Wilson
Europe’s Seven Deadly Sins
Transitions Online, 2.06.2015
Зреферував Михайло Мишкало
15.06.2015