Євгенія Сенік. Przepraszam, навчи мене мовчати. Тернопіль: Крок, 2014. 212 c.
Євгенія Сенік. Письмовий стіл. Тернопіль: Крок, 2015. 112 c.
Пам’ятаєте такий старий анекдот: «А я-от Батьківщину люблю! – Так ви, шановний, знаєтеся на збоченнях»?.. Чомусь дуже легко поставити поруч ці два слова: кохання і відхилення. Чомусь неодмінно це викличе сміх: пліч-о-пліч їм стояти не пасує.
Обидві дебютні книжки Євгенії Сенік – роман «Przepraszam, навчи мене мовчати» і збірка оповідань «Письмовий стіл» – про любов; і не так про почуття, як про ціннісну реакцію.
У збірнику оповідань оповіданням насправді є лише один текст. Інші півтора десятки – замальовки, подорожні нотатки, образки, близькі водночас і до щоденника, і до рекламної брошури. Але оповідання тут все ж є, воно позичило назву книжці – «Письмовий стіл», точніше «Schreibtisch» (чому німецькою, не ясно, але гучно).
Юна романістка ладнає собі письменницьку резиденцію у крихітній квартирці з товстими австро-угорськими стінами (це тому письмовий стіл німецькою заговорив?). Поруч із нею на сходовому майданчику знайшов притулок безхатченко. Холодні осінні ночі дають взнаки: вони починають існувати один для одного – перекашлюються і перехрипуються. Кожну ніч вона згадує, що має якось йому допомогти, нагодувати гречкою, винести теплу ковдру, знайти свіжий номер «Просто неба», де вміщені адреси благодійних їдалень і нічліжок. Кожен ранок вона про це забуває. Її відволікають брутальні залицяння іншого, легітимного сусіда; зустріч із давнім не-коханцем; творчі плани; прогулянки містом; нарешті пошук гідного письмового столу, без якого розпочати роботу над новою книжкою вона негодна. В день, коли дівчина вирішує кінець-кінцем стосунки зі своїм мужчиною і залишає для бомжа на сходах примірник часопису, їй привозять письмовий стіл – робота над новим романом розпочинається: «Якщо один має розказати свою історію, а другий не хоче вислухати першого, тоді має бути третій, хто б зайняв роль незалежного оповідача. Якщо один любить читати, а другий не вміє писати, тоді має бути той, хто запише історію за нього. Я вкрай потребувала письмового столу».
Сенік точно є про що розповісти. Тільки в «Письмовому столі» пробивається історія стосунків заможного чоловіка і бідної мисткині, а то й несміливо проглядає адюльтер; час від часу назовні рветься сюжет про конкуренцію в мистецькому середовищі; відлунює історія безхатченка, від якого залишається лише рудий чобіт і бруд під задовгими нігтями; свої таємниці, наразі невідкриті, має і філософ-еротоман-флорист-сектант, який живе по сусідству і любить тишу і чай; навіть хлопець-румун, котрий стоїть тут в черзі до супової їдальні репрезентує свою історію, яку ми ніколи не почуємо. Бо історію розказати Сенік не вміє. Те місце, яке має в творі посісти фабула (інтрига, сюжет, конфлікт – самі оберіть до душі), тут займають описи і рефлексії. Ще різкіше: показова гранична самодемонстрація.
Для оповідання таке однозначно не годиться, порушує-бо відверто жанрову конвенцію. А чи годиться для досліду про любов?
Дві події збігаються у часі. Дівчина стрічає бомжа, котрий – як їй здається – потребує її допомоги. Дівчина зустрічає давнього коханця, котрий – як їй здається – потребує її. Ключове «здається» – такою є парадоксальна межа любові: ми бачимо в іншому не його потреби, а власні. В момент, коли настає мить відкритися коханцю, героїня «Письмового столу» відступає. Почавши з фатального «нам треба нарешті поговорити», вона переводить розмову на нейтральне «бережи себе, не працюй так багато». Втім, вона впевнена: чоловік вірно зрозумів її нерішучість як відмову та більше вони не побачать один одного. Єдиною дієвою допомогою безхатченку стає номер часопису, полишений на сходах – чи знайде той його на ранок і чи скористається об’явами з «Просто неба», не відомо. Між тим дівчина певна, що її допомога з любові до ближнього прийнятна... Відчитала колись у одного розумного мертвого дядька: любити – значить віддавати те, чого у тебе немає, людині, яка цього не потребує.
Це щодо оповідань. Як бути з романом, виконаним за тією ж матрицею? Герої роману завжди трішки люди на сцені – абсолютно незвичайні, навіть якщо банальні, то все одно не такі, як усі. Їм всілякі дурниці типу відсутньої історії не завадять міркувати про любов; міркувати, позаяк переживати і відчувати осібно – це уже як пощастить (спойлер: не пощастило).
У «Навчи мене мовчати» зустрічаються Саша і Юзус – українка і поляк, продавчиня книжок і тенісист, професійна страждальниця за людство і той, хто досяг дзену. Вони не знають мови один одного. У їхньому спілкуванні все вирішує погляд і спільний об’єкт спостереження. Скажімо, обидва дивляться на небо – контакт відбувся. Обидва читають одну на двох книжку – зафіксовані глибокі стосунки.
Юзус вибудовує для Саші розгорнуту програму особистісного розвитку. Вона мусить навчитися мовчати (і він таки послідовно відбиває тягу до суперечок). Їй треба подолати всі страхи (починаючи з акрофобії – Юзус залишить Сашу для того на перилах мосту). Вона має перестати боятися самотності (ви ж не подумали, що це історія зі щасливим кінцем?). Тобто, насправді цей роман про любов є романом-виховання, що в ньому любов до чоловіка допомагає жінці вибудувати символічний простір, в котрому вона існує виключно на правах об’єкта любові.
Побіжно: методи перевиховання тут вельми ґвалтівні. І якісь всі з галузі неврозу нав’язливих станів. Бо як прямий погляд, який апріорі є насильством, то «спрямовував його, немов дуло зарядженого пістолета, у чиїсь розплющені, звернені до нього очі, як вдирався фурією в душу невинної жертви», і не менше. Відчитати цю книжку як випадково написану розповідь про сімейне насилля – спокуса ще та.
Наскільки ж успішно відбувається маніфестоване виробництво ідентичності? Тут вчать один одного слухати тишу і шукати в цій тиші себе двійко напрочуд язикатих коханців. Вправи на спостережливість виконують двоє самозаглиблених нарцисів. Вони обидва тяжіють при цьому до тієї міри психологічної достовірності, коли пошук Іншого має подарувати ідентичність Я. «Хто я така?» – в романі питання синонімічне питанню «За що він мене любить?». Варто сказати, що саме це розщеплення – «де є Я як об’єкт?» і «де є Я як цінність?» – тут прекрасно проговорене. Але воно не породжує кохання (у чому авторка нас переконує), а гарантує його. Не мовчати б їм, цим двом з роману Сенік, а слухати. І краще б не лише себе.
Маємо натомість злоякісну для любовного роману фантазію: «Я мушу любити тебе, лише покинувши тебе». Юзус повертається до Польщі, Саша їде слідом, але там усвідомлює остаточно, що любить насправді не хлопця, а Україну, отож, не дає юнаку про себе знати. Штучні перепони, які мають підіграти і виправдати взаємне нещасливе кохання? – Так, але не виключно.
Повернусь до цитати з «Письмового столу» про необхідного Третього, коли один любить читати, а другий не вміє писати. Щодо «Навчи мене мовчати», то тут якраз підуть слайди. В сенсі настав час для згаданої насампочатку любові до Батьківщини. Вона для коханців Сенік – місце, з якого можна діяти і не ризикнути зустрітися зі своїми справжніми бажаннями. Болить? – Мовчи і люби Україну! І саме ця любов, а не еротичне кохання мусить завершити удосконалення Саші: відтак її кохатимуть за щось таке, що значно перевищує її саму в ній. От воно – щасливе кохання, przepraszam: «Олександра поволі йшла додому, цілуючи вулиці, немов замерзлі руки України. Серце моє, Україно, я з тобою… Вона ще не визначилася, що саме могла б зробити для своєї країни, але була впевнена, що її присутності і любові до України було цілком достатньо… Вона йшла до Юзуса, несучи за плечима у маленькому рюкзаку всю свою багатогранність і мінливість, що поєднували її з небом… Ти подарувала мені найбільший дар – любов до своєї країни. Понад усе я тобі вдячний за це».
Слово, якого я старанно уникаю останні п’ять-шість абзаців, – пошлость.
Роман Сенік цілком ймовірно написаний чесно, у щирій спробі розказати те, що авторку глибоко торкає. Очевидність автобіографічних моментів це доводить. І слова її Саша говорить правильні, і почуття її справжні. І поділитися вона чимдужче прагне засвоєними уроками життя – похвально. І повчає нас, і на правильний шлях навертає, і до спільності досвіду апелює – із впертістю, достойної уваги... А от все не те.
Надмірна і водночас примарна значущість, демонстративна і хибна красивість, уявна опозиційність до установок «здорового глузду» і «поганого смаку» мас. Я би більше повірила дівчині, яка зачитується Дарою Корній і Люко Дашвар, і натомість може переконати мене, що це мистецтво. І не вірю духовно прекрасній Саші, яка вищить від захоплення щодо традиційного набору минулої п’ятилітки: Прохасько, Жадан, Кундера, Вайда, Том Уейтс, Скай. Джармуш. Власне вона, та, заради якої ми і візьмемо до рук «Навчи мене мовчати», і яка буде нам детально переказувати всі свої відтінки жовто-блакитного, у книжці відсутня.
Коханці «Навчи мене мовчати» вигадують різні драматичні сюжети типу кораблетрощі і переживають їх разом (ні, не ті рольові ігри). Нащо це їм треба? Бо власної історії не мають і не матимуть. Їхнє кохання спроможне лише там, де є образ і немає людини.
Ми свідомі того, що будь-яка спроба писати любов і про любов не уникне вульгаризації (дарма не минули не тільки очевидні уроки постмодернізму, а й, зрештою, і модернізму). Втім, є в романі один епізод, побіжний, але напрочуд справжній. Він і є історією про кохання, власне.
Великдень. Сімейне свято. Молоді люди, які в місті К. родин не мають, їдуть до якогось села і заходять до першої-ліпшої хати. Там на них чекають: стара Ганя втратила в пожежі сина і невістку і не змирилася з утратою – все ще готує святковий обід на всю родину, все ще чекає когось у гості. «Будьте мені нині за бабуню», – просить Саша. Згадка про стару Ганю ще раз вирине у тексті, напрочуд необов’язкова. Але важить, що у цей день ці троє були один для одного родиною. Кожен із них виконав чужу партію, доповнив іншого власною фантазією про Іншого і пішов, не спричинивши більшого, ніж наявний, збитку. Це і є любов. Принаймні такою вона постає у світі Сенік – любов як «біла» брехня найвищого ґатунку.
Знайома редакторка кепкує: «Коли замовник каже, що його роман написаний кров’ю серця, я автоматично подвоюю гонорар»... Якщо берешся до книжок, начинених камертонами серця і легенькими сарафанами її слабкості, хоч-не-хоч передуватиме цій процедурі важка внутрішня робота. (Не менш інтенсивна, ніж самовдосконалення сердешної Саші). Можна потішитися бодай її результатами. Принагідно, лише ними – любити людей, як і героїні Сенік, її читачу буде сутужно.
12.06.2015