Передбачливість Маркса деколи просто вражає. «У пролетаріату немає батьківщини», – геніально констатує мислитель у «Маніфесті комуністичної партії». Тоді, за логікою, у цього пролетаріату не може бути й цінностей, пов’язаних із батьківщиною: рідної землі, мови, культури, духовного стрижня. Що ж замінює пролетаріатові батьківщину? Звісно – холодильник і випробуване століттями латинське гасло:«Ubi bene, ibi patria», тобто, де краще, де ситніше, там і батьківщина.
Пролетаріат у нас надзвичайно живучий і його залишилося ой як іще багато і цей пролетаріат, а тим більше його ментальність, не заборониш жодними законами про декомунізацію. Небезпека зрадницького пролетаріату висить над Україною сьогодні, як ніколи, і тому безперечно цікаво буде простежити, як протягом останньої чверті століття цей пролетаріат незмінно надавав перевагу ситому шлункові перед ідеалами патріотизму.
Парадокс Донбасу
Зараз неймовірними здаються цифри підтримки незалежності України на історичному грудневому референдумі 1991 року: Донецька область за незалежну Україну – 83,9%, проти 12%, Луганська за – 83,86%, проти 13%. Чи буде ще колись Донбас у своїй історії таким проукраїнським, як в застійному комуністично-совково-російському СРСР!? Цього парадоксу тоді не могли второпати навіть такі недурні люди, як, наприклад, проросійський історик Дмитро Корнілов, який цей феномен називає «найпарадоксальнішою загадкою сучасності». Утім, здається, тут загадковості і парадоксальності немає навіть і близько.
Традиційно новітня історія України пояснює цей феномен бажанням хижої українсько-радянської номенклатури, що зірвалася з ланцюга, безроздільно панувати і грабувати власний народ, не ділячись із Москвою (про тодішній український патріотизм на Сході України поза межами статистичної похибки взагалі не йшлося). Тому й правлячі комуністи палко закликали голосувати на грудневому референдумі 1991 року за розвал СРСР, так само, як на березневому референдумі того ж року вони закликали голосувати за його збереження. А за традицією для ледачого, безініціативного та інфантильного радянського народу наказ комуністів – закон. Сказали б голосувати за Гітлера, Сталіна, Бен-Ладена, чи навіть марсіан – проголосували б не замислюючись. Частково це правда, але лише на невеличку часточку, бо виявляється, що на грудневому референдумі «найгірше» КПРС спрацювала в Криму, де проти незалежності було аж 44,22%. Отож, головне було не в цьому, не в наказах партії, а трохи в іншому.
Примарні сало і «калбаса»
Без сумніву найбільше на незалежність України 1991 року у східних регіонах спрацював абсолютно безпідставний і брехливий, як і усі комуністичні міфи, міф про те, що нібито Україна у складі московської імперії входила до десятки економічних потуг світу. Тоді чомусь проукраїнські сили, на відміну від сьогодення, вміли вести інформаційну війну і надзвичайну популярність серед пролетарів набули міфологеми на кшталт – Україна – це хлібно-ковбасний край, з яким за рівнем життя навряд чи зможе в майбутньому зрівнятися «лапотна» Росія. Ось відділимося від СРСР, не будемо платити величезних податків до союзного бюджету, то за рівнем життя одразу опинимося десь між Італією і Канадою. У нас же й золоті поля, й найкращі у світі чорноземи, й донецьке вугілля і криворізька сталь, і взагалі уся земля тече молоком і медом. А що в Росії – лапті, жеброта, голь і п’янь. Замилили очі і надурили легковірний Донбас і навіть Крим, які вже 1993 року кусали собі лікті (за тодішніми соцопитуваннями понад 80% мешканців цих регіонів шкодували за свій вибір 1991 року і близько 40% виступали за державне приєднання до Росії). Та поїзд, на щастя, вже рушив, і зупинити його було неможливо. Якщо б у грудні 1991-го національно несвідома частина населення України знала, що через 20 з гаком років середня зарплата і пенсія в Україні буде у два, а то й у три рази нижчою, аніж у Росії, залежність від дорогого російського газу поставить питання про існування чи загибель багатьох галузей української промисловості, а невдовзі ще й гряне війна, абсолютно відомо, якими були б наслідки того референдуму.
Інфантильність радянського народу
Загіпнотизований фетишем сально-ковбасної України, пролетаріат, у якого, як нам уже відомо, немає батьківщини, проґавив і віддав за безцінь свою «великую и неделимую», зрадив своє російсько-комуністичне первородство, заворожений сочевичним українським варивом-маревом. Не розуміли тупі голови, що «сально-ковбасна» Україна могла відбутися лише за наявності методично знищуваного у роки панування російсько-комуністичної влади відповідного генофонду українського народу, а так на місце знищених думаючих і працьовитих людей з’явилися нездари, в яких голови й руки ростуть невідомо звідки, а в тих руках – пляшка горілки, і хочуть з такими людьми «сально-ковбасної» України. Розмріялися. Інфантильність радянського народу просто вражаюча: знищили голодоморами і репресіями все, що працювало й думало, і захотіли «сально-ковбасної» України. Це навіть більше, аніж дитяча наївність… Отримали звісно пшик, а не «калбасу», і ось уже сором і розпач поїдає мільйони й мільйони прихильників комуністично-російської ідеї в Україні протягом останніх понад двадцяти років, поїдає за те, що 1991 року вони голосували за Незалежність. Розхвалена українська «калбаса» виявилася фейковою. Хотілося лікоть вкусити, та не моглося. Так на ранок після п’янки болить голова і страшенно соромно за те, що ти викомарював учора: цілувався зі всіма, танцював голий на столі і щедро роздавав те, про що тепер жалкуєш… Яка невимовна туга за Расєюшкою… Невже – усьо пропало навіки? А може все ж таки можна щось змінити?..
Ні, не всьо ще пропало
І ось Росія поступово «підіймається з колін» і принагідно згадує про те, що Україна Україною, «но люди же там остались» (В. В. Путін). Ослаблена революційними подіями Україна, російський бліцкриг у Криму, захоплення державних установ на Донбасі, істеричні волання «Расия! Расия!», підтримка значною частиною населення Криму і Донбасу російських військових і місцевих бойовиків – і ось вже Крим і третина Донбасу (разом 45 тис. квадратних кілометрів і населення близько п’яти мільйонів), а це 7,5% території і 11% населення України – під російським контролем. Зрозуміло, що цього би нічого не було, якщо б зарплати і пенсії в Росії не були вдвічі, а тепер і втричі більші, аніж в Україні. Невже це комусь не зрозуміло? Не зрозуміло, що їм матрьошки, балалайки, концерти на дерев’яних ложках, Пушкін і Толстой до одного місця, а їх заворожили російські набагато вищі зарплати і пенсії, як 1991 року їх заворожила примарна українська «калбаса»? Можна допустити наявність лише мізерної кількості ідейних російських шовіністів-патріотів в Україні, тих, які вбивають дітей у Харкові (хоча не можна відкидати і того, що вони це теж робили і роблять за гроші), які за жодних обставин не змогли б без підтримки значної частини населення Сходу робити свої ганебні справи.
Погане ставлення в Україні до Путіна – близько 75% (це без Криму і окупованої частини Донбасу!!!), це буквально сьогодні, через рік після того всього, що сталося, натомість в Іспанії – 84%. Чим же так Путін іспанцям не догодив? Анексував Каталонію, розв’язав війну у Галісії і вбив 6 тисяч громадян Іспанії? Майже чверть українців не має сьогодні негативного ставлення до Путіна, але це лише через те, що він президент країни, в якій зарплати і пенсії утричі більші, аніж в Україні. Приблизно половина мешканців Харкова і Одеси довіряє російським ЗМІ лише через те, що це ЗМІ країни, де зарплати і пенсії втричі більші. Сьогодні лише 67,3% українців висловлюють негативне ставлення до Росії, отже кожен третій мешканець України любить Росію, але любить лише за те, що там втричі більші зарплати і пенсії. Чи може є ще якісь інші версії? Навряд чи.
Можна полюбити і Бандеру
Ті, хто сподівався на Росію, не любили і не люблять Україну не за Бандеру, Шухевича, УПА, Правий Сектор, усіх націоналістів-фашистів і жидо-бандерівців, а за те, що ця країна протягом усіх років своєї незалежності була недолуга й жебрацька. Без жодного сумніву полюбили б і Бандеру, і Шухевича, якщо б у країні, де їх вважають героями, середня зарплата була хоча б 1000 євро, а пенсія 500. При усій «ненависті» до гейропи і піндосів полюбили б не тільки ковбасу чи калбасу, а навіть Wurst або sausage. У пролетаріату немає батьківщини, а лише патерналізм і надія на утриманство. Але що поробиш, такою вже є людська натура…
Велика розумниця з Донецька – письменниця і професор історії Олена Стяжкіна, людина, яка як ніхто інший знає Донбас уздовж і впоперек, доводить, що головним рушієм сепаратизму там був матеріальний, а не якийсь ідейно-патріотичний чинник: «Я вважаю, що ця війна великою мірою є наслідком бідності, неосвіченості, покинутості людей. Протягом багатьох років людей там страшно експлуатували, вони навіть не сміли думати, що мають на щось право… Вони виростали, як раби місцевого феодала, який задовольняв свої садистські потреби бути багатою людиною на тлі страшної бідності. Бідність вибухнула. Діти незалежності виросли, але ж в Україні не працює жоден соціальний ліфт. А тут — стабільна, нормальна робота. Вбивають? В копанці теж можна померти. Смертю нікого не здивуєш. І якщо вугілля здаєш за безцінь, то на блокпостах можна було заробити такі гроші, які, як цим дітям здавалося, вони не зароблять за все життя. Перші розцінки були в межах 200 доларів США на добу…»
Лоханулись як завжди
Якщо сьогодні утриманські сподівання на Росію в Криму більш чи менш виправдалися, хоча пусті полиці, величезні ціни, втрата більшої частини прибутку від курортного сезону, фактичне ембарго півострова добряче нівелюють утричі більші пенсії і зарплати, то на Донбасі справи справді кепські. Путін вдень і вночі просто мріє інвестувати в розорений Донбас, де вугілля вдвічі дорожче від кузбаського, згоряє від нетерпіння платити їм російські зарплати і пенсії. Сподівалися на рідну Росію, а тепер, після фактичного ембарго окупованих територій з боку України (вистачить нарешті користуватися шаровими українськими газом і електрикою) будуть жити як у раю – торгувати з КНДР, Зімбабве, Нікарагуа і Науру (за довіз товарів із цих країн може Путін заплатить), питання, чи навіть Білорусь чи Казахстан захочуть з ними торгувати. Лоханулися 1991 року, промінявши свою «великую и неделимую» на примарне українське сало, лоханулися і 2014 року. Але головне – це те, що вони відстояли свою «свободу і гідність».
«Жители Донбасса отстояли Свободу в жестокой борьбе — и это главное. Они потеряли покой, многие потеряли свои дома, близких, детей и родителей, здоровье и работу. Но все, кто боролся с атакующими Донбасс нечистью и глупостью, сначала обрели, а затем сохранили и укрепили свою Свободу… И эта Свобода — совсем не то же самое, что «незалежность» сторонников Бандеры, новой киевской буржуазии и поднятой со дна украинского общества охлократической мути».
Ну що ж, тепер постає питання про захист цієї Свободи і цього достоїнства і цих принципів. Заради Свободи люди у світі жертвують багато чим. Побачимо, як мешканці окупованого Донбасу пожертвують заради неї своїм холодильниковим патріотизмом, тим патріотизмом, який змусив 84% з них (який сором!) 1991 року голосувати за ту саму ненависну «незалежность сторонников Бандеры».
Економіка рулить усім і усіма
Історія свідчить, що удаваний патріотизм у пролетаріату вивітрюється одразу ж, тільки-но запахне «калбасою» і грошима. Таємні японські соцопитування середини 90-х (до речі, такі самі таємні соцопитування проводила й Росія в Криму напередодні анексії, що визнав сам Путін) показали, що практично 100% російського населення островів Хабомаї, Кунашир, Ітуруп і Шикотан згідні були перейти до Японії, якщо кожному виплатять по 100 тисяч доларів. Ось скільки коштує славнозвісний російський патріотизм – усього 100 тисяч баксів. Недарма Тарас Шевченко писав: «за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то віддасте». Шалений патріотизм угорців Словаччини, їхні прагнення набувати угорське громадянство вивітрилися, тільки-но 2006 року ВВП Словаччини перевершив угорський.
Економіка керує світом, країнами і людьми. Історики доводять, що наймогутніша з усіх світових імперій – Римська розвалилася через таку, на перший погляд, незначну річ, як демпінгові ціни на зерно з Єгипту. СРСР розвалився звісно через зниження цін на нафту, теперішня Росія йде прямісінько шляхом СРСР, але якщо економіка України буде постійно у стані помираючого лебедя, не виключено, що й на неї чекає та сама доля. Не забуваймо про пострадянську ментальність, коли більшість нашого населення певних регіонів, знекровлена високими тарифами і бідністю, може надати перевагу примарній газовій і ніби багатшій Росії, як воно вже надало перевагу їй у 2014 і Україні у 1991. У повоєнній Грузії прийшов до влади промосковський уряд, незважаючи на анексію Абхазії і Південної Осетії і всі біди, які Росія вчинила щодо Грузії. Поки що там перемогли агенти «русского Ивана» усілякі Иванишвили, які своєму пролетаріатові, у якого немає батьківщини, запропонували добре відоме вже нам гасло про «покращення вашого життя вже сьогодні» і він на це радо погодився.
Світлі святі люди в Україні – вояки на лінії зіткнення і волонтери в тилу – віддають усіх себе і свої життя на благо Батьківщини, але зрозуміло, що їх меншість, а більшість все ж є патріотами холодильника, про що не можна забувати ані на хвилину.