Прийшов я до одного українського бюра, до котрого досить часто заходжу. При однім столику пише один урядник, при другім столику другий, оба при вікнї. По серединї комнати довгий стіл. На столї укладає щось пять осіб посилки. Наклеюють адреси і завивають. В кутї отверта шафа з паперами і книжками. Перед шафою на підлозї много паперів, карток. Нїхто на них не звертає уваги. Всї ходять свобідно і топчуть по тих паперах. Згинаю ся, підношу. Дивлю ся і читаю: листи, листівки, картки з ріжними записками, відрізки. Люди пишуть, довше, коротше, сумно, з докорами, крикливо, весело.
"Що се таке? Длячого се лежить на земли? — питаю. "В шафі назбирало ся того вже від кількох місяцїв і не стало місця. Треба викинути на сьмітє. Вже не потрібне, бо полагоджене" — відповідає менї спокійно високий слуга бюра.
— Полагоджене? Непотрібне? Як ви се думаєте? Кожду картку з теперішного часу треба переховати" — говорю до слуги і звертаю ся до прибутних: "Знаєте, панство, велика шкода се викидати. Всю переписку, хоч вона полагоджена, здало ся би складати. Колись по війнї буде се дуже цїкаве. Для історика сего часу всї ті листи і свистки будуть мати неоцїнену вартість. Се все докази, як ми підчас сеї війни поводили ся, як думали, як другі з нами поступали. Змилуйте ся, не викидайте анї одної картки, хочби там було лише написане: "Талєргоф 25. мая 1915. Кланяю ся панам. Штогрин." або "Ґмінд 29. мая. Я післав Вам 20 корон, чому вже раз не висилаєте менї синьо-жовтих кокардок? Петро Ґораль".
— Так, так, але де се ховати? Того назбирує ся щораз більше.
— Де ховати? Призначити до того осібну шафу. З кождого тижня переписку полагоджену звязати в один жмут, написати на верху місяць і рік і сховати. Як нема шафи, то складати покищо хочби в кутї комнати. Се ще щасливий случай, що я на першу хвилю прийшов, коли ви хотїли сї папери вислати на сьмітє. Але то певно і инші готові так робити. Сей час такий важний для нас! Переживаємо нечувані річи. Якийсь слїд з сього повинен лишити ся. Кождий повинен переховувати всї папери, листи і листівки, які до него приходять, хочби їх назбирало ся навіть кілька сотнарів. Листи від цивільних, від вояків. Кожде бюро українське, кожда канцелярия, кожда редакция повинна переховувати всякі листи і друки з сього воєнного часу. Часописи, де про нас мова повинні збирати ся і переховувати. Потім тяжко буде їх дістати. Всякі оповістки, афіші, друки, злучені з війною...
— Ви хотїли би не лише листи, а й друки стягати? — каже усьміхаючи ся урядник при вікнї, що переглядав власне своїми ясними, великими очима нову почту. — Може також цїнники страв?
— Навіть кілька цїнників страв. Я їм "Під білою рукою", "Zur weissen Hand", і звідтам маю цїнник страв з дня 18. мая 1915, першого дня, коли заказане було волове мясо. Чи не важна грамота, навіть для Українцїв, котрих так много туди заходить?
— В Галичинї можна би зібрати тепер по містах і селах цїкаві памятки — каже плечистий наш знакомий, що перед хвилею увійшов був в комнату. Він низького росту і все має звичай поправляти що хвиля цвікер і знїмати очи в гору. — Але чи хто там про се думає, не знати. Читають і підпалюють тим в печи, як то звичайно у нас дїє ся, або друть і викидають.
— І в Галичинї повинен кождий переховувати всякі листи, оповістки, прикази, урядові письма, часописи; се все таке важне — відповідаю — але знаєте панове, що ми всї незвичайно занедбуємо?
— Що такого? — питає товариш, що мачав квач в кляйстрі і наклеював адреси.
— Так само як ми любимо викидати на сьмітє наші листи, папери, друки, так само вимітуємо на сьмітє ваші пригоди. Не один бачить за той час війни дивні річи, переживає свої і чужі болї, але все вимітує на сьмітє і нїчого не хоче переховати нї для себе нї для других.
— Що значить переховати для других? — відзиває ся власник квача і бляшанки з кляйстром.
— Записати їх повинен, а як не вміє або не має охоти сам писати, нехай подиктує їх кому. Тодї лишить ся се для других.
І він сам не забуде і другі прочитають. Кождий з нас повинен списати, що він важного пережив. Особливо, як се ходить о наш український нарід, о нашу часть, о наші права. А то нераз чую, як люди оповідають всякі пригоди, а написати не хотять, хоча мають час. Се така безжурність, яку годї дарувати. А повинно ся би все списати і подати точно місце, день, на скілько можна імена осіб, що там були, кричали, знущали ся.
— Але, прошу я Вас, де Ви хочете се все подїти? — питає мене від вікна той, що переглядав цїлий жмут листівок з нової почти.
— Зараз дам раду. Від управи Українських Стрільцїв вийшов вже давно помисл, щоби дбати про збірки для Українського Воєнного Музею. Той Музей має зібрати памятки про Українцїв підчас сеї сьвітової війни. Все, що лучить ся з нами в тім часї, повинно найти ся в Музею. Стрільцї дбають про се, і вже много зібрали, але всї Українцї чи військові чи цивільні не можуть також на сей обовязок забути. Все важне для збірки, все придасть ся. Лише збирайте і просїть всїх, щоби також збирали і пеpдавали опісля до музея.
— Мушу також панам сказати, що дуже важними памятками є сьвітлини. Всякі знимки з нашого теперішного житя є важними доказами нашої долї.
— А яку неоцїнену вартість буде мати дневник, коли його хто пише. Що дня записати, що бачило ся і пережило ся. Декотрі люди мають много часу, і могли би списати цїкаві річи...
Позбирані на долівцї картки і листи зложив я разом, звязав шнурком і вложив на найвисшу полицю до шафи. Плечистий знакомий в цвікрі потакував і радив замовити конче нову шафу на воєнні збірки.
Столяр на Breitegasse 17. робить її. Буде мати много поличок і передїлок. На шафі буде прибита напись: Збірки для Українського Воєнного Музея.
[Дїло]
05.06.1915