Український робітничий рух

Український робітничий рух не має своєї писаної історії. Не має історії писаної українцем, національно свідомим, написаної в національному дусі.

Причина сього в тому, що займанці (сусіди: поляки й інші), дбали про те, щоб українське робітництво не було зорґанізоване; що більше вели політику денаціоналізації супроти українського робітництва. Бо робітництво, як меткий та боєвий елємент, що замешкує переважно міста, може спричинити багато клопотів займаницькому режімові. Тому теж займанець старається за всяку ціну унешкідливити робітництво. Одначе не зважаючи на перешкоди і труднощі, українське робітництво вело боротьбу за свої права.

В 1875 році повстає в Одесі, за ініціятивою Євгена Заславського "Южно-Руский Союз Робочих". Це перша орґанізація робітництва на Сході Европи. Цей Союз при дуже меткій орґанізаційній вдачі Заславського поширюється та здобуває симпатії серед робітництва. Не зважаючи на конспіративні форми, число членів Союза доходить до 500 осіб. Союз мав свої гуртки в різних осередках (Ростів н/Д., Миколаїв, і т. д.). Завдання Союзу були: боротьба за покращання умовин життя робітників, допомога у випадках нещасть (Союз мав свою допомогову касу), видавання літератури, а з тим культ.-освітня праця і т. п.

Члени Союзу були дуже здисципліновані. За зраду істнування Союзу перед московською владою зрадникові грозила найостріша кара: смерть. Союз вдержував різні звязки зі закордоном та одержував звідси всякого роду літературу. […] в тому часі, коли соціялізм всевладно опановував робітничі маси, була чисто національною, не соціялістичною. І якби ріжні чужі історики не старалися натягнути та доказувати соціялістичний характер орґанізації Заславського, це ніколи їм не вдасться, бо вона такою не була.

Доказом того є: національно-український склад членів Союзу (поміж членами був лише один не-українець); ненависть до всього, що царське; звязки з т. зв. громадівцями, а не соціялістами й т. п.

Російська царська влада скоро зліквідувала Союз. Заславський і товариші важко відпокутували свої смілі почини, але їхні жертви не пішли на марне. На процесі всі члени Союзу держалися дуже гідно, а сам Заславський ні одного слова не промовив. Не зважаючи на цю болючу невдачу, приятелі й співробітники Заславського продовжували почате ним діло. Але царська влада ще строгіше взялася до ліквідації нової загрози. Були ще й опісля спроби орґанізації українського робітництва (Руский Союз Рабочих в Києві) і вони також скоро були зліквідовані й довго на українськім робітничім відтинку було тихо. Аж до 1912 р. неможливим було лєґальне істнування будьякої робітничої орґанізації. З вибухом війни знову зліквідовано всі робітничі організації на СУЗ.

По спробах національного орґанізування українського робітництва до голосу прийшли соціялісти на чолі з Миколою Зібером, першим визнавцем марксівської доктрини на українських землях. На ЗУЗ майже не було української робітничої орґанізації національного характеру. Українське у робітництво належало здебільша до чужих — ворожих українству — орґанізацій. Хоча українці робітники дуже часто займали в тих чужинних орґанізаціях провідні місця — характер їх дальше був польсько-жидівський.

Вже в 1828 р. повстає "Взаємна поміч робітників у Львові", де великий відсоток членів творили українці. Ця орґанізація мала характер допомоговий. Перша професійна орґанізація це "Огнище" з 1875 р., орґанізація друкарів.

Дуже скоро почав діяти на ЗУЗ соціялізм. Поляки вели завзято працю над визволенням свойого народу, прикриваючи це фразами братерства й соціялізму. І серед українців не бракувало наївних людей, що повірили в те "братерство й соціялізм".

Дійшло до таких дивовижних річей, що українець видавав в польській мові часописи (Осип Данилюк 1875 р.; Чцьонка й Праца). Ці часописи були редаґовані наскрізь у ворожому дусі українській національній справі.

В вісімдесятих роках діяла на ЗУЗ "Галицька партія соціялістів" під проводом поляків з великим числом українських членів.

Серед нашого робітництва провідником був Микола Ганкевич, всеціло захоплений марксівською доктриною. Йому можна приписати те, що українське робітництво не мало своїх власних орґанізацій і мусіло служити чужим ідеям. Та всежтаки українська робітнича маса шукала своїх доріг. Під впливом робітничих мас верхівка тодішніх українських соціялістів примушена була видати відозву до робітництва 1896 р., опісля ж видавала робітничий часопис "Робітник", писаний латинкою. Провідники тодішнього робітництва вели таку дволичну гру, що сиділи й в польських й українських проводах.

Зорґанізована "Українська Соціял-Демократична Партія" не сповнила якслід свойого завдання, бо держачися всеціло засад Маркса, уважала, що треба боротися за вільну Польщу, а опісля змагати за автономію для українців (М. Ганкевич — "Незалежність Польщі").

Польська соціялістична партія вела супроти українського робітництва того роду політику, якої не повстидалася би й ендеція. М. ін. секретар "Окружної Ради Профсоюзів" у Кракові, Жулавський, в цей спосіб "інформував" централю у Відні: українців робітників нема, українці це селяни; для них не виплатиться друкувати якихнебудь друків в їхній мові. — Інший же лідер польських соціялістів, Морачевський, вів таку політику супроти українців на Підкарпаттю заявляючи, що в Бориславі й Дрогобичі нема українців, бо це польські міста. В "Касах хорих" не дозволено працювати українцям, бо це противилося інтересові й кишені польських соціялістів.

Українська робітнича маса всупереч політиці проводу змагала до національної орґанізації. В цілому ряді орґанізацій видвигали робітники домагання друкувати в українській мові часописи, виготовляти друки, виказки і т. п.

Робітнича маса інстинктовно тяготіла до відокремлених українських професійних орґанізацій. На тому тлі дійшло до розламу в УСДП. На IV конґресі в 1911 р. М. Ганкевича з Вітиком і малу ґрупку польонофілів покинула українська робітнича маса. Але це не промовило до його серця. В часі визвольних змагань за державність, соціялісти, що цілі десятки років горлали про братерство й рівність, завзято боронили імперіялістичних зазіхань ворожих українській нації народів. Польські соціялісти з крісами в руках жорстоко добивали українську націю, а наші наївні старики дальше вірили...

По війні прийшов новий дурман... Почалася завзята боротьба за душу українського робітника. Український націоналізм промовив до душі українського робітника. На зазив націоналістичного руху українські робітничі низи відозвалися та сказали своє тверде слово.

Українські робітники свідомі того, що їхня боротьба мусить змагати до здійснення головної мети нації і тоді щойно прийде справедлива розвязка робітничих питань. Бо займанець завжди використовує робітництво для своїх цілей.

Українське робітництво масово кинулося до самоорґанізації (т-во "Сила" у Львові 1936—38 рр). Впродовж двох літ це т-во згуртувало коло 10.000 робітників у Львові й краю. Але польська влада не дозволила рости цій могутній силі. Спочатку не дозволювано на засновування філій в краю, а опісля зліквідовано саму централю у Львові.

Та українське робітництво, що багато вже видало зпоміж себе жертвенних одиниць, раз на завжди стало на службу нації. Українські робітники, навчені досвідом, всюди, де б вони не були кинені долею, змагають до здійснення своїх життєвих інтересів через осягнення найвищого ідеалу нації.

[Краківські вісті]