Вийшовши з тюрми після першого арешту, Іван Франко писав:
Я блукаю, мов звір серед гір,
Серед шуму вулиць містових,
В серці чую слова, мов докір:
"Ти проклятий один серед них!"
І справді, великий письменник-революціонер, письменник-боєць за щастя і волю трудящих почував себе, мов зацькований звір серед львівської клерикально-реакційної буржуазної інтелігенції. Безславні ботокуди, як називав їх Франко, — оті огидні лакеї австрійського трону і польської шляхти в Галичині ненавиділи Франка всією своєю нікчемною душею і ціле життя кидали йому колоди під ноги. Вони плюгавили його особу і його велику полум'яну творчість своєю брудною, лакейською слиною, нацьковуючи на нього поліцію і уряд. "Бійтеся бога, як можна цього чоловіка пустити в університет!" — заметушились усі тодішні буржуазні "патріоти" на звістку, що Франко претендує на професора університету. "Та ж гляньте тільки, в якому він витертому пальто ходить!" І Франка, вже тоді письменника і вченого з європейським ім'ям бездарні плазуни в спілці з польською шляхтою не допустили до університетської кафедри. Бо ці змиршавілі "рутенці" не тільки ненавиділи письменника, але й боялись його революційної творчості, яка гомінко кликала народні маси на боротьбу з шляхтою і її лакеями. Пігмеї і шкурники, які високопарно звали себе "патріотами" і "батьками народу", торочили лукаві слова про свою любов до народу, до України-Русі, а на ділі великого і полум'яного бійця за волю і щастя народу — Івана Франка обкидали всюди наклепами і цькуванням. Трудящі маси Галичини в другій половині 19 століття знаходились у забитому, напів-панщизняному стані. Народ стогнав у важкому ярмі польської шляхти і терпів від різних цісарських урядових п'явок, що дерли з селян сьому шкуру. Тодішня вузьколоба українська "інтелігенція" складалась переважно з попів та панків, які були гніздом найчорнішої реакції. За малими винятками, вся ця "інтелігенція" вірно служила інтересам монархії і польської шляхти, стараючись тримати трудящий народ в темноті і злиднях. Ці "патріоти", як писав про них І. Франко в "Молоті" 1878 року, "в живі очі обдурювали народ своєю псевдонаукою і псевдонародолюбством, а поза очі прозивали цей самий народ хамами і мургами, для яких не варто, мовляв, і рота відчинити".
Українські буржуазні націоналісти створили брехливі легенди про те, що, нібито, українське галицьке попівство другої половини XIX століття було "народолюбне" та що воно вивело, мовляв, галицький народ з віковічної темряви. Це така ж брехня, як і всі інші теорії буржуазних націоналістів. Бо "просвіти", які організували тодішні попи з паничами, були — за словами Франка — здебільшого "місцем співання многолітствія різним отцям Наумовичам і Сембратовичам" та джерелом клерикального одурманювання народних мас. Загальною думкою галицьких "батьків народу", читаємо у Франкових "Листах про галицьку інтелігенцію", є те, що "хлопові, крім молитвенника, жодної науки не треба, бо як він навчиться книжки читати, то не захоче працювати".
Як син трудового народу, І. Франко все своє трудове життя присвятив великій справі визволення народних мас з соціального і національного гніту. Боліючи народним горем, Франко, як і Шевченко, закликав трудящі маси робітників і селян до боротьби з панами і поміщиками і водночас нещадно громив усяку клерикально-реакційну наволоч, яка допомагала шляхті тримати народ у ярмі. Своїм полум’яним словом він освідомлював і закликав міліони гноблених на революційний шлях, ставлячи перед робітниками і селянами ясне завдання:
Ми ступаєм до бою нового
Не за царство тиранів-царів,
Не за церкву, попів, ані бога,
Ні за панство неситих панів.
Наша ціль — людське щастя і воля
Розум владний без віри основ
І братерство велике, всесвітнє...
Очевидно, що Франка і його революційну творчість могли тільки ненавидіти українські попи, клерикали і всякі буржуазні націоналісти, які за миску шляхетських помиїв продавали завжди гуртом і вроздріб народні інтереси. Не могли вони любити Франка ще й за те, що він одверто і переконливо здирав з них облудні личини, в які вони лукаво маскувалися.
Підлі українські буржуазні націоналісти донцови, маланюки, целевичі та інші зрадники, нікчемні сини безславних батьків-ботокудів понад два десятки років просто з шкури вилазили, щоб украсти в робітників і селян правдивого Франка-демократа, Франка-революціонера. Вони облудно "шанували" його пам'ять, влаштовували часті Франківські вечірки, ювілеї і попівські панахиди, щоб у кадильному диму сховати революційну творчість Франка перед народом. А водночас з вечірками і панахидами західноукраїиські попи і буржуазні націоналісти викидали з усіх читалень і бібліотек Франкові твори, його революційні поезії, повісті, оповідання. Як облудно "шанували" пам'ять І. Франка українські націоналісти, яскраво показує те, що від смерті письменника вони не видали у Львові ніодного його твору, ніодної збірки оповідань і поезій.
Однак, не могли вкрасти у трудящих Франка підлі зрадники українського народу, не могли заслонити його революційних ідей кадильним димом. Франко був і залишився одним з найулюбленіших письменників кожного українського робітника і селянина, його пам'ять світло шанують у кожній хаті трудящого, колись гнобленої а тепер вільної, оновленої і молодої радянської західної землі України.
На 23 році після смерті великого письменника бійці героічної Робітничо-Селянської Червоної Армії принесли народові колишньої Західної України волю, про яку так мріяв і за неї все життя боровся Франко. Визволений з ярма польської шляхти народ став на ясний шлях волі і великого всесвітнього братерства, по якому він радісно піде до вершин людського щастя — до комунізму. І йдучи до своєї золотої мети, робітники і трудящі селяни з вдячністю згадуватимуть пам'ять свого великого сина — Івана Франка.
[Вільна Україна]
28.05.1940