(Исторична студія)
Першій і другій вік по Христї були найтяжшими хвилями в исторії Славян. В тій час довершили були Римляне підбою країв по обох сторонах долїшного Дунаю і розпростерли своє панованє (по свідоцтву Птолемея*) аж по ріку Днїстер в нашій Галичинї. Людність славяньска, що перед тим замешкувала нинїшні землї румуньскі, всхідну Угорщину, Болгарію і Сербію, спасаючи свободу перед Римлянами, шукала тепер нового пристановища на півночи від Карпат і виселилась сюди з цїлими родинами, з стадами товару, з останками уратованого майна. На всходї Европи повстає тепер неописаний нелад і закалот, різні вістя добігають до Риму про якісь величезні заворушеня в сторонах нашого Волиня, Полїся, Білої Руси і в сторонах Висли. З кінцем І. віку по Хр. доносить римскій историк Тацит**), що Славяне за єго часів скрізь блукають ся по лїсах і горах, які находять ся межи Днїстром а землею північних Финів. Та й справдї блукались туди Славяне, тілько-ж не ради розбоїв, як догадував ся римскій историк (безлюдні гори і лїси не дуже приманчивий предмет для розбоїв!), они блукались шукаючи нових жилищ для себе. Тілько між Днїстром а Вислою наткнулись були славяньскі переселенцї на кілька дрібних плетень ґерманьских і силою змусили их уступити ся з занятої землї. Тоті вигнанцї тепер удались під покров Риму і стали голосити скрізь по світу, що якісь "північні варвари" виганяють з-відтам людність ґерманьску***).
Славяне, викинені з своєї наддунайскої вітчини, по конечности змінити мусїла давнїйшій спосіб житя, осїла людність сталась тепер поневоли кочуючою. О тій перемінї в способі житя згадують писателї давні, як Арріян (з II. віку по Хр.), а за ним Евстатій. Именно послїдній так пише: "Колись Скити — так в старину називано Славян — живили ся збіжем, були земледїльцями, мешкали в домах і мали свої міста; але пізнїйше змінили они предківскій обичай і великою клятвою заклялись, нїколи вже не будувати домів, не краяти плугом землї, не будувати міст, нїяких скарбів не посїдати; нехай від тепер домом буде віз, поживою мясо звірів, напитком молоко. От яким то чином скитскі хлїбороби перемінились в номадів****)".
Відомість, подана і нашим лїтописцем Нестором, що Славяне придунайскі перед насильством і гнетом Римлян виселились в сторони на північ від Карпат, находить в исторії повне оправданє. На підставі безсумнїнних свідоцтв давних писателїв мусимо розстати ся з думкою, нїби-то Римляне підбивали краї для цїлей культурних, розмножувала в своїх заборах людність і заводили якісь идеальні, спасенні права для ново-придбаних горожан. Исторія, противно, учить, що на в ходї Европи людність всюди утїкала перед Римлянами: молодцї, щоб их не забирано в леґіони і не гнано по чужих земляхь, а цї лі родини, щоб не попасти під самоволю ледачих урядників римских та не оплачуватись за землю послїдним кровавим грошем. Страбо, оден з найсовістнїйших писателїв старинних (жив в І. віцї по Христї), подає в своїй ґеоґрафії такій образ римскої "культури" в краях на полудне від Дунаю*****): "В давних часах цїлий Епир і Илірія, хоч се околицї дуже гористі, були красно заселені; нинї (під панованєм Риму) они по найбільшій части зовсїм обезлюднені. Лиш по селах та розвалинах подибати можна де-що людей" (книга 7, гл. 7). В тій же главі, на иншім місци, каже Страбо: "Давнїйше приходилось легко подати докладну границю народів; они відзначались хоробростію і мали окремих своїх королїв. Нинї (під панованєм Римлян) опустошіло множество околиць, а богато місцевостей, особливо-ж міст, зникло з лиця землї. Розпочате пустошенє треває вже довгій час, a й нинї ще не устало оно по деяких околицях. Знаю з Полібія, що Римляне, побідивши Македонцїв, знищили в Епирі 70 міст, а сто пятдесять тисяч людности забрали з собою в неволю." Цїкава також вістка, подана Страбоном про римску "культуру" в Дальмації і сусїдних єї краях. Він пише (кн. 7, гл. 5): "Ардейскі гори дїлять Дальмацію на дві части. Римляне Ардеїв виперли з над моря в середину краю і велїли им занимати ся управою землї. Але земля там непривітна і убога, не надає ся до рільництва; Ардеїв все меншало і меншало, аж вкінци они майже всї вигинули. Рівна доля лучилась і иншим народам в тих краях; ті, що колись були найсильнїйшими, зникали поволи з лиця землї, а нинї их як-би вже не було. Так н. пр. з Илірійцїв безслїдно днесь (під римским панованєм) загинули Автаріяти, Ардеї, Дардани, з Траків Трибалї ******)".
Не инакше дїялось і на північ Дунаю. Коли Траян по довголїтних борбах в роцї 106. остаточно заняв Дакію і панованє Риму розширив аж по наш Днїстер, він спостеріг вкінци, що вправдї здобув край, але що людности в тім краю нема. Села пусті, міста пусті — все виселилось, утекло на північ. Щоб залюднити край і в нїм бодай удержати позори римского панованя, Траян з цїлого світа римского спроваджував безчисленні товпи народу над Дунай, навіть з Ґаллії і Британії: одних, щоби управляли землю; других, щоб их розмістити в безлюдних містах. Відгомін про тих нових поселенцїв Дакії находимо ще в IV. віцї по Христї. Евтропій, учений тогдїшній писатель, каже в своїй исторії: Trajanus, victa Dacia, ex toto orbe Romano infinitas eo copias hominum transtulerat, ad agros et urbes colendas*******).
В довголїтних борбах Славян з Римлянами більша часть земель, що входять тепер в склад Малої Руси, не брала нїякої участи. Цїла Україна, цїле Поділє і весь всхідний Волинь були свобідні від римскої инвазії, для людности не було ту причини, покидати відвічні жилища і скитати ся по землях чужих. Але прийшло до нас лихо з иншої сторони.
Ґерманьскі Ґоти, користаючи з загального неладу на всходї Европи, а може і спонукані до того Римлянами, покинули з кінцем II. віку свої жилища над долїшною Вислою і двигнулись в сторони Чорноморскі, щоби осїсти на буйних степах України. О скілько вносити можна з Іорданіса, найстаршого историка ґотского. Ґоти посунулись найперше від Висли на всхід, відтак перейшли наше Полісє і побідивши племя славяньских Спалїв дістались на полудне, де заняли нові жилища між Дунаєм і Днїпром********).
Панованє Ґотів в нашій земли тревало досить довго, бо около 180 лїт. Були не мали власної волї, у всїм мусїли слухати своїх побідителїв. Найсильнїйшим з посеред ґотских королїв був Ерманарих, що після поданя жити мав 110 лїт, а панував від Висли по Днїпер і далеко на північ, навіть над финьскими племенами; на лївий бік Днїпра, на властиву Україну, панованє Ерманариха не сягало. Під конець свого житя задумав був старий король Ґотів розширити свою державу і на всходї і почав від Роксалянів, що мешкали над морем Азовским. Сі Роксаляни узнавали верховну власть Ерманариха, але бажаючи освободитись з під ненавистної кормиги, они заворушились проти Ґотів. Король Роксалянів удав ся о поміч до Гунів і розпочалась з Ґотами борба. Гунів король, Балямер, переступив з великими силами Датшер і побив Ґотів. Старий Ерманарих видячи, що не устоїть в нерівній борбі, завдав собі смерть власною рукою. Було то около р. 375.
Новий ґотскій король Винитар узнав над собою верховну власть Гунів, але в души став их найбільшим ворогом і почав вести дїло на власну руку. Єму видавалось, що Славяне між Днїстром і Днїпром мають все ще слухати Ґотів, як то бувало в часах давнїйших. Він кинувсь наперед на Антів*********) і велїв их короля Боза (Буса) і всїх синів єго і 70 найзнаменитших славяньских вельмож розпяти на крестї — на жир воронам і на пострах народови. Тоті звірства дійняли Славян до живого і знов явив ся местником тих кривд король Гунів, Балямер. Три великі бої звели Гуни з Ґотами; в послїднім згинув Винитар, Ґоти зовсїм розбиті здали ся побідникови на ласку-неласку, их панованє безповоротно в наших землях закінчило ся. Балямер постаравсь і о те, щоби Ґотів виселити з нашого краю, надати им нові жилища деинде.
Забравши отже з собою Ґотів, Гуни переступили Днїстер, вигнали з відтам так званих Візеґотів, що утворили собі були окрему державу независлу від Ґотів всхідних, відтак покорили ще одно ґерманьске племя, Ґепідів, що розтаборилась були в Дакії, переступили границї теперішної Угорщини і ту, в осередку Славянщини, оснували простору державу, що обнимала весь світ славяньскій і ґерманьскій. Обі римскі держави оплачувати ся мусїли Гунам величезними данинами. За Атилї часів цїла Европа фактично узнавала верховну власть Гунів над собою.
Лишаючи на боцї подрібнійші дати з исторії Гунів, я на тепер розслїдити лиш хочу питанє, якої народности були Гуни і в яких границях мешкали они первістно, заким ще пізнатись дали на заходї Европи.
*) Claudii Ptolemaei Geographia (виданє Липске з р. 1881), книга III, гл. 5, §. 17.
**) Taciti Germania с. 42.
***) Зр. Kaspar Zeuss: Die Deutschen und die Nachbarstämme, ст. 460; Aug. Bielowski "Wstęp krytyczny" ст. 462.
****) Письма Евстатія поміщені (в грецкім оріґіналї і в перекладї латиньскім) в другім томі Кар. Милєра: Geographі graeci minores ст. 201—407. Подана виписка находить ся на ст. 338.
*****) Strabonis rerum geographiсarum libri XVII, виданє Липске з року 1874.
******) Оповіданє Страбона про обезлюдненє Илірії стоїть в тїсній звязи в поданєм Нестора, після котрого найстаршою і первістною вітчиною Славян мав бути "Илюрик".
*******) Entropii breviarium historiae Romanae, виданє Липске з року 1879, кн. 8, гл. 6, ст. 67.
********) Jordanis de Gothorum origine, cap. 4. Про Спалїв згадує ще Пліній в своїй исторії натуральній (кп. 6, гл. 7), тількож наводить их між народами, що нїби мешкали над Доном. Одначе вістка про Спалїв понизше Полїся, отже межи Днїстром а Днїпром, є більше имовірна, — она опираєсь на поданю самих Ґотів і на свідоцтві историка Аблявія, на котрого Іорданіє в сїм місци виразно покликує ся.
*********) Після Ґрімма ("Deutsche Mytholog-ie" ст. 301) назва Анти єсть словом ґерманьским і означала велетнїв або великанів. Те саме значенє має, як каже Шафарик (Старинности славяньскі, т. І, §. 15) слово Спалї, бо сходить ся з старославяньским сполин, исполин. Коли-ж зважимо, що у Іорданіса і Спалї і Анти мешкають в тім самім місци (межи Днїстром і Днїпром), признати мусимо, що обі назви дїйстно означати мусїли той сам народ. Славяньских Спалїв переименували Ґоти на свій лад на Антів.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 23.05.1890]
(Дальше.)
1. Cвідoцтвo Птолемея.
Учений ґеоґраф і астроном з другого віку по Христї, Клявдій Птолемей, першій з посеред давних писателїв зладив обширну і подрібну ґеоґрафію знаних тогдї країв. Нинїшну Русь і Литву, котрі становили в старину одну народну цїлість, він описав в окремій рубрицї під спільним заголовком "Сарматія", наводячи в нїй над 50 розличних племенних назв, як також головнійші ріки, гори і міста. Дїло Птолемея опиралось передо всїм на достовірних (о скілько на тогдїшні часи мож було) датах римскої имперії, на помірах, котри роблено вже від часів Аґріпи. Держава римска обіймала частину нашої Руси, именно цїле Покутє, так і могли мати Римляне докладну відомість про безпосередних своїх сусїдів. Деякі дати про нашу землю одержав Птолемей, подібно як колись Тацит, за посредством Ґерманів, котрі вже тогдї надзвичайно интересувались нашою землею, бо готовились заняти єї в посїданє.
Першу і найдостовірнійшу споминку про жилища Гунів находимо в неоціненій ґеоґрафії Птолемея. Він так повідає: "Повисше Дакії (над Днїстром) мешкають Бастарни, а здовж вибережа Азовского моря Роксоляни. "Межи Бастарнами а Роксолянами мешкають Χοῦγοἰ"*).
Подана Птолемеєм відомість єсть так докладна і ясна, що нїяке непорозумінє не може ту мати місця. Дакія на півночи доходила до устя Збруча, так отже вся просторонь межи Збручем а Азовским морем заселена була Гунами. Як бачимо, Гуни сидїли в краю, в котрім після Іordanica находили ся славяньскі Анти (Спалї). То і признають всї ученї слїдителї старини**), хоч знов з дивним якимсь упередженєм хотїли би Гунів Птолемея a Гунів з IV-го віку узнати двома різними народами і послїдних (Балямера, Аттилю і т. д.) осадити в Азії. При такім роздїлї трудно би було пояснити, з якої причини "азійскі" Гуни станули в оборонї наших приднїпрових Антів і для чого они всїх Готів виганяли з нашого краю.
2. Свідоцтво Маркіяна з Гераклeї.
Птолемей говорить о пробуваню Гунів на всхід від нашої Галичини, але не подає, які були их північні границї. Для нас тому великої ваги є свідоцтво Маркіяна з Гераклеї, котрий хоч иде всюди за повагою Птолемея, однак про Гунів має де-що докладнійші вісти. Маркіян***) так пише: "Гори Аляньскі і всю околицю широко розпростерту замешкують Аляни; там находять ся жерела Днїпра, що впливає до Чорного моря. Понизше Алянів, в области Днїпра, мешкають Гуни (Χουγοἰ) звані европейскими".
Про гори аляньскі на півночи Европи згадує також Птолемей****); єсть то околиця Волоконьского лїса, де жерела свої мають Волга, Днїпep й Двина. Край Алянів простирав ся "широко", найменше до устя Березини або до Припети; на жилища Гунів припадають отже землї, замешкані тепер Русинами. Нїмцї довгій час дїйстно звали край наш краєм Гунів; Гельмольд ще в XII. віцї пише в своїй хроніцї: Russia... etiam Chunigard dicitur*****).
3. Назва Гуни перекручена Нїмцями з славяньскої назви Юни (юнаки).
У давних писателїв подибуємо потрійну форму тої назви:
а) з грецких писателїв Птолемей і Маркіян з Гераклeї пишуть Χοῦγοἰ (Χουγοἰ);
б) всї прочі Греки пишуть постійно Οῦγγοἰ (без spiritus asper);
в) Нїмцї пишуть постійно Hunen або Hünen;
г) латиньскі писателї пишуть Hunni (лиш у кількох церковних пиcaтeлїв подибуєсь форма Chuni).
З тих трех форм Птолемеєва Хуни яко неправильна мусить відпасти. Учений историк нїмецкій, К. Zeuss, виказав наглядно на примірах, що Птолемей звук г, проходячій в словах негрецких, звичайно виражає буквою х або к.
Єдино правильною формою уважаю назву Уни (Οῦγγοἰ). Греки довгій час мали до дїла з Гунами, их посли часто перебували на дворі Балямера і Атилї, гуньскі дружини нераз в Греції вступали в воєнну службу, — годї припустити, щоби Греки не знали имени народу, з котрим неустанно стикали ся, котрого найбільше боялись.
В назві Уни лежить і виясненє самого значеня. В староруских памятниках подибуємо заєдно форми: уний, уность, унош, унець (місто юний, юность, юноша, юнець). Що нинї ще Гуцули люблять себе називати Юнами, як те слово подибуємо і в творах Федьковича. " "Ми леґіники-Юни" — так себе гордо люблять називати горскі молодцї******). Вираженє Уни (юни, юнаки) мало зовсїм те саме значенє, яке в пізнїших часах придавано назві Козаки і яку назву ми так часто і нинї ще любимо собі придавати. "Mи Уни" значило в старину те, що пізнійше "Ми козаки".
Що назва війскової дружини перейшла з часом в назву народну, се появ цїлком природний і повторює ся також деінде, н. пр. в Ґерманії, де численні дружини, прибравши собі одвітне имя, опісля і державу свою і своє племя тим именем достойно називали. Треба-ж знати, що часи, про котрі у нас иде річ, не були идилічні, безжурні, але на скрізь воєнні; по свідоцтву исторії, в нашій земли не лиш батьки і сини, але в потребі також матери і доньки брались за оружіє, щоб боронити край від напасти ворогів. Всї тогдї були у нас Юнами, а між Юнами були і Спалї (велетнї) — може ті самі велетнї, про котрих традиційно до нинї доховались неясні повірки скрізь по нашій земли.
Мадярів звали давні Славяне аґрами*******), латиньскі писателі зовуть их Ungari, Ungri, Византійцї писали Οῦγγροἰ. Після Шафарика********) в деяких язиках слово ґарі означає "край" — виходило-б з того, що первістно назва Un-gari означала "край Унів". В ґеоґрафічнім значеню можуть Мадяри, яко мешканцї краю Унів, звати ся Ungari, лиш з того годї висновувати доказ, нїби-то Мадяри — безпосередні потомки Гунів, як то они люблять хвалити ся*********). Константин Порфироґенит, що докладно описав побит Мадярів в Европі, заким они ще поселились в Угорщинї, зове Угрів заєдно Турками, а після народной назви Моgеr (нинїшнє Мадяр).
4. Свідоцтво Амміяна Марцелина.
Західні або Вісіґоти, утїкаючи перед Гунами, удались були до держави всхідно-римскої з просьбою о визначенє землї на поселенє понизше Дунаю. Після обчисленя нїмeцкиx историків було тих переселенцїв около девятьсот тисяч душ**********). Само переселенє відбувалось з неймовірним поспіхом і серед найбільшого страху перед войсками Балямера. Як звичайно в подібних випадках, стали і Ґоти нечувані дива оповідати про своїх побідників, про нелюдів Ґунів. Оповіданя тоті идучи з уст до уст прибирали чим раз дивачнїйші форми, а коли дійшли до Риму, вірено там скрізь, що на всходї Европи появились нечувані якісь дикарі в постати більше звірячій як людскій. На підставі таких информацій подав Амміян Марцелин в своїй римскій исторії***********) характеристику Гунів в як найчорнїйшім забарвленю. Шкода, яку учинив він науцї і правдї, тим більша, що він першій подав обширнійшу згадку про Гунів і кождий радо информував ся в єго книжцї про нарід, о котрім стілько всїляких плетениць розійшлось було по Европі.
Амміян говорить, що Гуни похожі на двоножні звірята, або ще лучше на тоті нескладні кльоцики, що их уміщують на мостах; що живлят ся дикими корінцями і сирим мясом, на котре сїдають, щоб єго пригріти; що у них нема хоч-би тростиною прикритої хати, а все лиш волочать ся они по горах лїсах; що народженим дїтям калїчать щоки, щоби не було заросту волося; що землї нїхто не управляє, плуга ніхто у них не видїв; що они не мають жадного понятя о добрім а злім, не знають жадної реліґії і т. д.
Побачимо з реляції Пріска, котрий був послом на дворі Аттилї в там робив совістні спостереженя, що в цїлій тій писанинї Марцелина нема і одного словечка правди.
Первістні жилища Гунів представляв собі Марцелин досить оріґінально, бо каже в наведенім місци: "Нарід Гунів мешкає по-за Азовским морем в сторонї Північного моря ледового." Думаю, що при таких даних нїхто не був-би в силї відшукати країну Гунів..
Историчне представленє борби Ґотів з Гунами також хибне. Після Марцелина (кн. 31 гл. 3) Гуни завоювали Алянів, а Аляне завоювали Ґотів!
Посеред тих баламутств находить ся в Аміянї цїкава дата, що розяснює нам одну з важнїйших загадок в первістній исторії Гунів. Aмiян каже, що під приказами короля ґотского Винитаря стояло "одно гуньске племя". Очевидно мав він ту на думцї Антів, межи Днїстром а Днїпром, у котрих під ту пору був королем Боз (Бус). "Друге племя гуньске", над котрим вoлoдїв Балямер, мешкати мусїло в безпосереднім сусїдстві першого, отже межи Днїпром а Доном. Замішанина з назвами: Гуни і Анти, Балямер і Боз дає ся при такім розміщеню гуньских племен найлучше усунути.
*) Книга ІІІ, гл. 2, §.19 і 25.
**) Після Шафарика (Славяньскі Старинности т. I, §. 4) мешкали Гуни "менше-більше" над долїшнима Днїпром; Zeuss (Die Deutsсhen, ст. 727) містить их повисше Чорного моря; найдокладнійше жилища Гунів означив Wietersheim (Geschiсhte der Völkerwanderung, т. II, ст. 16): "Die Χοῦγοἰ des Ptolemaeus wohnten in Bessarabien, Podolien oder der Ukraine. Dass sie dort, jedesfalls westlich des Dniepr sassen, ist unzweifelhaft".
***) Marciani Heracleensis periplus maris exteri надрукований в I томі К. Милєра Geographi graeci minores ст. 515—562. Згадка про Гунів находить ся на ст. 559.
****) Ptolemaei geographia кн. III, гл.5, §.15.
*****) Helmoldi Chronica Slavorum, кн. I, гл. 1.
******) В словари Желеховского також наводить ся слово "Юни" (з покликанєм на проф. Верхратского).
*******) Старославяньске ą повстає не лиш з он, але також з ун. В польскім Węgry звук в є приходовий; руске Угри стоїть замість Унгри (н відпало, бо рускій язик носових caмогласних не має). Наведені назви славяньскі доказують наглядно, що форма Гуни є неправильною, єї давнїйше в Славяньшинї не знали. Початкове г є самовольним додатком Нїмцїв, щоб слову надати нїмецкій свойскій вид.
********) Славяньскі старинности, т. I, §. 16.
*********) F. Feier: Aborigines etc. inсunabula Маgyarоrum, Budae 1840.
**********) Wietersheim: Geschichte der Völkerwanderung, друге виданє, т. І, ст. 36.
***********) Ammianus Marcellinus lib. XXXI, c. 2. — Марценин скінчив писати свою исторію р. 378, в два роки по появленю Гунів над Дунаєм.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 26.05.1890]
(Дальше.)
4. Свідоцтво Пріска Ианіти.
Про Гунів — их народність, звичаї і житє — посїдаємо лиш одного, але клясичного і достовірного свідка в особі ученого историка і ретора, Пріска Ианіти. Він брав участь в посольстві, котре цїсар Теодосій II. виправив був на двір Аттилї задля полагодженя заходячих спорів. З числа старинних писателїв Пріск лишь оден знав Гунів з власного нагляду і, о скілько міг, вихіснував хвилї короткого свого побуту в столици Аттилї, щоб познайомити земляків з тим для Римлян грізним народом*) З Пріска утворити собі можемо також суд о несовістности Аміяна Марцелина що-до знаної вже нам характеристики Ґунів.
Пріск, як і всї грецкі историки називав Гунів Унами і зачисляв их до племени скитского, котре говорить иншим від Ґотів язиком (ст. 190, 207). З двох місць у Пріска з абсолютною певностію вносити можемо, що Гуни вийшли з над Днїпра і лиш королївскій престол перенесли в Угорщину, в осередок славяньских земель.
Пріск згадує часто про "королївских Скитів"; они занимали перше місце межи Гунами — в их руки мали Римляне складати данину. Пригадую, що "королївскі Скити" від незамятних часів знані була над Днїпром, головно в лївобічній Українї, там де за руских часів находило ся переяславске княжество. Вже Геродот (пятий вік перед Хр.) в кількох місцях своєї исторії подав нам звістку про королївских Скитів, що мешкали між Днїпром a Доном, — була то пануюча кляса, самі найхоробрійші в народї**).
Геродот оповідає нам також про святий скитскій меч, котрому приносили нашим предки кровну жертву, бо в нїм символічно почитали самого бога войни. Він каже в кн. IV, гл. 62: "На площади здвигаєсь святиня божка. Вязанки хворосту нагромаджені одна на другу, три стадії здовж і три в ширину, в горі де що низше. На верху зроблена чотирокутна рівна площа, на котру лиш одною стороною дістати ся можна. На сїм підвисшеню находить ся старий зелений меч, святий образ бога війни. Скити мечеви що-рік приносять жертву з посеред товару і коней; єму навіть більше жертвують, як иншим богам."
З Пріска довідуємо ся, що той одвічний меч находив ся в посїданю Аттилї. Про него оповідали собі таку казку: В Скитії замітив оден пастух, що серед череди одно теля як-би куляве. Він пішов за слїдами крови і найшов меч, на котрий теля наткнулось було при спасаню трава. Пастух викопав меч і занїс єго до Аттилї. Сей утїшив ся дарунком і подумав в своїй гордости: я тепер пан світа, сей меч надає менї побіду в війнї***).
Перейду тепер до тих росказів Пріска, що виказують безсовістність Аміяна Марцелина в представленю обичаїв і звичаїв гуньских.
Після Аміяна Гуни — нарід кочуючій, що не має домів, нї навіть хоч-би тростиною прикритої хижи; они сплять на своїх конях, а про рільництво не мають нї найменшого понятя.
Пріск описуючи свою подорож посольску оповідає про села Гунів, про гостинність тамошних мешканцїв, котрі посольство всюди частували напитком, званим по гуньски μεδoς (мід), і приносили просо на страву****). В краю гунів истнували вже порядки, які ми звикли називати модерними. Пріск наводить имена більших посїдателїв дібр, описує пишні палати як самого Аттилї, так єго жінок, єго міністрів і вельмож. О номаднім житю Гунів нема у Пріска нї найменшої згадки.
Аміян каже, що Гуни не мають жадної реліґії, що они, рівно як звірята, не знають честноти, не мають виробленого понятя о тім, що добре а що зле.
Почитанє в святім мечи самого бога вказує на якісь реліґійні понятя у Гунів; их реліґія мусїла бути та сама, що колись визнавали приднїпрові Скити.
Понятє о бозї було у Гунів висше розвинене, як у Византійцїв, котрі за приміром Римлян майже кождого цїсаря величали богом. Пріск описує пригоду, яка зайшла була в часї єго подорожи при дебатї на темат о божестві. В однім містї стрітились Римляне з Гунами. Коли Римляне при спільнім бенкетї свого цїсаря стали називати богом, Гуни заворушились, стали кричати, мов божевільні кидались на послів єдино за те, що посли поважились були чоловіка назвати богом.
И про Аттилю оповідають подібну исторійку. Коли він заняв був Падуу в Италії, жителї міста, щоб приподобатись королеви Гунів, устроїли в честь єго величаву забаву. В часї представленя в театрі виступив поет Маруль на естраду і став відчитувати серед олесків публики свою поезію. Маруль ледви відчитав половину свого утвору, коли Аттиля велїв єму замовкнути. "Ти такій поет?! — кликнув Аттиля в крайнім гнїві, — мене, смертного чоловіка, порівнуєш з безсмертними богами? На стос за теє і тебе і твої поезії!" І зараз виступили на сцену Гуни, нанесли дров, виставили стос і привели звязаного поета враз з поезіями на місце смерти. Але коли вже стос мали підпалювати, Аттиля звернувшись до публики сказав: "Я лиш научку хотїв дати лизунови, нехай в-друге не робить дурниць. А тепер пустїм єго на волю!"
Думаю, що ті приміри достаточно свідчать о розвиненім реліґійнім чувстві у Гунів. Греки, здаєсь, лиш тому звали Гунів безреліґійними, що сесі, рівно як колись приднїпрові Скити, не мали у себе статуй богів. А культ бога, без одвітної статуї, в понятю Грека та Римлянина не значив нїчого.
Моральність і справедливість, по свідоцтву Пріска, були у Гунів тими маґнетами, що навіть Рямлян і Греків притягали до себе. Пріск згадує про людей, образованих і високого роду, що покинули римску державу, приняли народність Гунів, их звичаї та бесїду, і стались найщирійшими дорадниками Аттилї. Одного дня мав Пріск нагоду придивитись близше розправам судовим, які відбувались перед палатою Аттилї; сам король Гунів справував тогдї суди над своїми підданими. "А що ваши суди? — сказав оден Гун до Пріска. — У вас права не для всїх рівні. Коли провинить ся богач, сміє ся з права, а для бідного нема ратунку. У нас найде право кождий."*****)
На закінченє наведу з Пріска опис обіду, якій відбув ся в палатї Аттилї при участи послів:
Світлиця була простора, подовгаста; в нїй розставлено крісла і малі столи, кождий на чотири або пять осіб. По серединї взносилась естрада, на котрій стояв стіл для Аттилї. Коли ми війшли до світлицї, подано зараз чашу вина, з котрої треба було випити за здоровлє Аттилї. По правім боцї естради сидїв Онеґес, родом Грек, що приняв гуньску віру і був першим міністром короля; насупроти него засїли два сина Аттилї. Ми посли засїли при столї на лїво; біля нас оден Гун, посїдатель кількох сел в краю Гунів. Ернак, найстаршій син Аттилї, сидїв на софі отця з очима зверненими до землї, скромно і поважно. Коли всї позасїдали, Аттиля піднїс чашу з вином, поздоровляючи одного з почестних гостей; ми і свої чаші тогдї вихилили, припиваючи здоровлє короля. Двірскі слуги внесли тепер полумиски з мясом і розставили по столах; полумисок Аттилї деревляний, а наш і всїх гостей из срібла або золота. І чаша Аттилї деревляна, наші були срібні та золоті. Гостї брали з полумисків мясо, раз і другій, скілько кому воля. По першім даню знов налито вина і почались здоровленя як перед тим. Друге данє не менше багате як перше складалось з різнородних страв. На трете данє припали компоти. Веселі розмови і все свіжі чаші вина довершили обід. Під вечер вступили до салї два поети і перед Аттилею відспівували свої поезії, уложені в бесїдї Гунів; предмет поезії становили воєнні честноти і славні бої короля. Тоті пісни серед слухачів-Гунів викликали неописаний ентузіязм, здавалось, збожеволїли люде: оча світились яскраво, лиця прибрали страшний вираз; богато людей плакало: старцї слезами болю, молодцї слезами якогось бажаня. А в часї тих співів Аттиля сидїв поважно, нї в лици нї в слові не виявив внутренного свого порушеня. Лиш коли Єрнак, син наймолодшій, приступив до батька, в поглядї Аттилї можна було замітити невимовне якесь, нїжне чувство. Король потягнув дитину к своїй софі і гладив єї з любостію по лици. Зачудований такою зміною в настрою Аттилї, питаюсь свого сусїда, Гуна, що знав де-що по латиньски, длячого король лиш для сего сина такій ласкавий. "Сьому, — відповідає сусїд, — така причина: Знахорі пророчили королеви, що рід єго вимре в инших дїтях, лиш в Єрнаку жити буде довго. Отжеж в сїм хлопаку любить Аттиля єдине жерело свого будущого роду.
Подані ту виписи з исторії Пріска чей виясняють достаточно, що в характері і в житю Гунів нема нїчого монгольского, анї нїчого такого, що пригадувало-б дикі норови колишних Мадярів. Пири, які водились на дворі Аттилї, подобають у всїм на пири пізнійших наших Козаків, де атамани "по предківскому звичаю" послугуватись мусїли єдино деревляними чашами і полумисками. Народні поети, що співали пісн в честь Аттилї, також недалеко відходять від пізнїйших україньских кобзарів, котрі вихваляючи лицарскі чини козацтва, загрівали серця до нових подвигів на поли слави.
*) Исторія Пріска дійшла до нас лиш в частинах і поміщена в Кароля Мілєра Fragmenta historicorum graecorum (париске виданє з р. 1849, т. III, ст. 69—110). Я придержуюсь ту виданя, зладженого Нібуром в Corpus scriptorum hietoriae Byzantinae (в Бонї 1829, часть I, ст. 139—228).
**) Геродот — кн. IV, гл. 20, 56, 57.
***) В дохованих фраґментах исторії Пріска згадуєсь про сей меч лиш дуже загально (ст. 201); обширнїйше розводить річ, покликуючись на Пріска, Іорданіс в своїй исторії Ґотів] (гл. 35).
****) Император Маврикій з VI віку в дїлї своїм Strategioum (кн. XI, гл. 5) називав просо збіжевою ростиною, найбільше розповсюдненою межи Славянами. Те саме посвідчають і давні арабскі писателї (пор. Дринов "Заселеніе Балканскаго полуострова Славянами", Москва 1873, ст. 69). Після Геродота (кн. IV, гл. 17) скитскі племена над Богом також любили управляти просо.
*****) Правість і честність характеру Гунів посвідчають і пізнїйші писателї. Так повідає Прокоп (з VI віку): "Славяне нї лукаві нї хитрі, они люде щирі, в чім доховали обичаї Гунів" (Procopius Caesariensis "Be bello gothiсо", кн. III, гл. 14).
(Конець буде.)
[Дѣло, 28.05.1890]
(Конець.)
Сам Аттиля був чоловік незвичайної правости і честноти. Тими свойствами єднав собі серця підданих, а й у ворога здобував скрізь поважанє для себе. В цїлім ґерманьскім і романьскім світї имя єго довго жило в устах народу, єго називано звичайно "bonus Attila", "der gute Atli" — лиш декуди відносились поданя народні неприхильно до него. А вже нїгде не величав нарід свого Аттилю так високо, як в столичнім краю єго, в нинїшній Угорщинї. В пізнїйших часах, коли Мадяри край Гунів посїли, они і привластили собі традиції краю про Аттилю, величаючи єго мов-би свого короля, хоч межи часами Аттилї а приходом Мадярів в Угорщину заходить різниця часу о більше як 400 лїт.*)
Великим і справдї подиву достойним оказав ся Аттиля в часї заговору, виміреного на єго житє. Міністер Теодосія II. вислав був, за порозудмінєм з цїсарем, одного ренеґата-Славянина Біґілію, в посольстві на двір Аттилї, доручаючи єму значну суму грошей, щоби між Гунами найшов людей, готових за гріш убити свого короля. Аттиля довідав ся о цїлій справі, велів Біґілю**), котрого назвав "безчестною скотиною", для постраху всадити в темницю, але шануючи межинародне право, що "посла нї сїкуть нї рубають", дарував єму житє і відпустив до дому. Гнїв Аттилї звернув ся проти самого цїсаря Теодосія. Він, — як посвідчає Пріск (ст. 150 і 211), — вислав від себе Есляна і Ореста до Константинополя і поручив им поговорити з цїсарем на гуньскій лад. Посол Орест завісив на шию торбу, ту саму, в котрій Біґіля носив гроші призначені на убійство Аттилї, і так явив ся з Есляном перед цїсаря. Еслан в пpисутности Теодосієвого міністра, якогось евнуха, так промовив: "Теодосій і Аттиля — оба они сини честних батьків, але Аттиля не покаляв честноти роду, имени свого отця. Ти васаль, служка мого пана, бо оплачуєш ся єму даниною, а слуга повинен славити ся вірностью, не підступними заговорами." Відтак посли вичислили бажаня Аттилї, котрі Теодосій мав виповнити. Повага цїсаря упала так низько, що на приказ Аттилї він мyсїв навіть вишукувати богаті жінки для деяких Гунів.
При всїй правотї характеру і добротї був Аттиля, як то і пізнїйше водилось у Козаків, дуже строгим судьєю на всякі провини. Деякі Гуни, навіть з королївского роду, переходили в службу римску, накладаючи з ворогами супроти свого народу. Таких збігів мусїв Теодосій відставляти до границь гуньскої держави, де, таки на граници, розпинано зрадників на хрестї. Пріск був свідком, як і одного римского шпигуна постигла кара хрестна.
Ненависть Гунів до Римлян була вповнї оправдана; Гуни мстились за ті часи, коли Римляне Славян викинули були з наддунайских жилищ.
6. Свідоцтво Іорданіса.
Іорданіс (з VI. віку) належить до найслабших пиcaтeлїв на поли исторії. В переднім слові до своєї працї він сам признав ся до неуцтва, і критика зовсїм не відмовляє єму того епітету. Читаючи єго исторію Ґотів, замічаємо на кождій сторонї противорічности, котрі повстали з механічного громадженя дат, котрі він виписував з різнородних дїл историчних. Такі-ж супротивности подибують ся і в єго оповіданю про Гунів. Та все-ж Іорданіс є важним жерелом для сеї епохи і особливо неоцїнений там, де він зсилаєсь на традиції Ґотів і на их историчні пісни. Ґоти мали богато дїла з Гунами, их пісни і традиції за часів Іорданіса були ще свіжі, вірні, непопсовані додатками пізнійших часів.
Отже в тих місцях, де Іорданіс иде за поданями Ґотів, являють ся Гуни жителями надднїпряньских сторін; там они первістно мешкали, а по смерти Аттилї они з головною силою туди назад повернули. Мисль тоту виражає Іорданіс в двох місцях своєї исторії: в гл. 50, де повідає, що Гуни по смерти Аттилї повернули до своєї давної вітчини — і в гл. 52, до тоту давну вітчину містить над Днїпром***).
Щоби всї Гуни повернули в сторони Днїпра, увірити трудно — исторія памятає деяких синів Аттилї довго ще в сторонах долїшного Дунаю. Над Днїпер вернути могла лиш одна частина Гунів під проводом знаних вже нам з Пріска "королївcкиx Скитів".
Іорданіс (в стилізації досить неясній) каже, що Гуни, котрі при Днїпрї осїли, називають Днїпер в своїм язицї Hunnivar. Нїщо в тім не було-би дивного, бо вже так від непамятних часів водилось у Скитів і Славян, що одною спільною назвою именувались у них і нарід, і край, і ріка. Тілько-ж памятати мусимо, що спільні і зборові назви кінчились не на вар, лиш на ва, як на те приміри подибуємо в Несторі (Литва, Мордва, Морава) і як то дїєсь ще і нинї у нас: Москва, Татарва, Ляхва і т. д. Замість Гунівар треба читати Уніва (після нинішної вимови Уньва = нарід Унів.****)
Ще одно цікаве поданє записав Іорданіс. Описуючи переселенє Ґотів з стoрон долїшної Висли в степи Чорноморскі він так повідає (гл. IV): "Число Ґотів змагалось все більше і Філімер порішив, переселити ся з женами і дїтьми. Шукаючи за догідними жилищами, прийшов він до Скитії, в ті сторони, що в скитскій бесїдї зовуть ся Ouin. Урожайні околицї подобались войску. Тимчасом, коли вже половина людей перейшла міст, що провадив через ріку, міст завалив ся і не мож було єго назад зладити; нїхто не міг тепер нї сюди нї туди. А ся околиця, як кажуть, дуже пропастиста, недоступна, богато в нїй трясавиць. Ще нинї дають ся там чути голоси черед і мають ся слїди пробуваня там людей; подорожні, а им можна вірити, чули такі голоси здалека. Отже тота часть Ґотів, що під проводом Філімера перейшла ріку і дісталась до Ouin, взяла зараз в посїданє тоту нову землю. Відтак прийшли Ґоти до народу Спалїв і побідили их в війнї. Побідоносно дістались тепер Ґоти аж до найдальших частей Скитії, до Чорного моря. Так то оповідаєсь в старих геройских піснях Ґотів, а оповідаєсь цїлком в той спосіб, як-би то було дїло историчне. Се посвідчає також Аблявій в своїй исторії."
Пустиня, про котру говорить Іорданіс, трясавицї в тій пустини і велика ріка, що єї треба було перейти — все вказує на наше Полїсє по обох боках Припети; там і Геродот в кількох мicцяx своєї исторії кладе велику "скитску пустиню".
Про Спалїв вже була бесїда; Ґоти, осївши над Чорним морем, назвали славяньских Спалїв по свому Антами, т. є. великанами. Мабуть дались Спалї Ґотам добре в знаки, не даром величає их Іорданіс найхоробрійшими з помежи Славян (гл. V.):
"Antes, qui sunt Sclavenorum fortissimi, a Danastro extenduntur usque ad Danabrum".
Край Ouin, що лежав за великою рікою пустинї, то очевидно край на полудне Припети. Але як читати назву Ouin? Нїмецкій учений Ґрім велїв читати Win, але тим справа не пояснила ся. Та й не знаємо, чи Іорданіс написав те слово правильно — у него майже всї назви ґеоґрафічні поперекручувані не до пізнаня. Єсли Ouin має бути назва славяньска (а так виходить з Іорданіса), то по правилу старославяньского язика мусїла би кінчити ся на самогласну. Тогдї послїдні дві букви слова треба переставити і остаточно читати Uni — був-би то отже край Унів.
Іорданіс при описї похоронів Аттилї наводить деякі звичаї і обряди Гунів і записав при тій нагодї слово, яким Гуни одну часть похоронного обряду називали. Він каже в гл. XLIX: "Гуни похоронними піснями*****) звеличали воєнні чини Аттилї і відпразнували на єго могилї страву — так Гуни той обряд називають в cвoїм язицї — при величнім пирі, мішаючи сумні жалї з виразами утїхи".
Гуньске слово "страва" є очевидно славяньске. Нинї має оно де-що инше значенє — в старославяньскім язицї виражало бенкет при могилї покійного. Миклосич в "Etymologisches Wörterbuch der slavischen Sprachen" толкує слово страва через "Todtenmal" ******).
З всїх доси наведених реляцій (Птолемея, Маркіяна, Марцелина, Пріска і Іорданіса) бачимо, що край Унів як найдокладнїйше сходить ся з Геродотовою Скитією, що обіймав землю від Днїстра до Дону і від Припети по Чорне море. В цїлости є то край, замешканий виключно лиш народом нашим, малоруским.
7. Свідоцтво пізнїйшиx писателїв.
По відходї властивих Гунів з Угорщини почали грецкі і римскі писателї кождий нарід, що осїдав (хоч-би хвилево) в Угорщинї, називати Гунами. Було то понятє єдино ґеоґрафічне і яко таке не може рішати о народности властивих Гунів. Але і межи пізнійшими писателями, особливо византійскими, є такі, що Гунів уважають Славянами, як передовсїм Теофан і Кедрен. Они виразно за одно беруть Гунів і Славян: Οι Ούννοι οι και Σκλαβινοι (пор. Шафарика Старинности, т. І., §. 15). Про таке-ж свідоцтво Прокопа говорив я вже на иншім місци.
***
Розвідка, яку подаю о Гунах, єсть лиш дрібною частиною з обширнїйшої працї на той темат. Рад-би я, щоби наші историки заняли в cїм питаню голос і висказали отверто свої погляди. Лише в той спосіб мож буде всесторонно розяснити нашу старину і уратувати з минувшости неодну світлу картину для нашої исторії. На кождий спосіб було-б то і для нашої будучности з великим хісном, як би кріпилось народного духа споминами про величні постати историчні, як Болемир (Балямер) і Аттиля, а не, як доси, нужденними згадками про Рурика, про ослїпленіє Василька, про битву над Каялою, або таке инше.
*) Різні перекази про Аттилю у племен ґерманьских, романьских і у Мадярів зібрав дуже совістно Amedee Thierry в своїм оповіданю про Атиллю і наслїдників єго. (Нїмецкій переклад книжки появив ся в Липску 1867 під загол. "Attila und seine Nachfolger, deutsch von Dr. Eduard Burckhardt", два томи.)
**) Біґіля яко Славянин надавав ся добре до справ з Гунами, котрі також були Славянами. Имя те повтаряє ся частїйше в исторії Славян. Сестра цїсаря Юстина, котрий був родом Славянин, звалась Біґлениця. Після Діона Кассія (Hist. Rom. кн. LXVIII) повірник Декебаля, короля Даків, звав ся Бікіліс.
***) Сар. 50: Hunnorum populus suas antiquas sedes occupavit. — Cap. 52: (Hannoram populus) eas partes Scythiae petebat, quas Danabri amnis fluenta praetermeant, quae lingua sua Hunnivar appellant.
****) В нашій Руси є дїйстно ріка Унава. Повисше Кієва вливаєсь до Днїпра Ирпень, а одна з приток Ирпеня (межи Кієвом а Бердичевом) зовесь власне Унавою. Назва тої ріки згадуєсь і в наших лїтописях під р. 1171. Нема сумнїву, що в старину над Унавою мешкати мусїло одно племя Унів.
*****) Гуни були взагалї народом співучим. Про поетів на дворі Аттилї була вже згадка, — Пріскь описав також звичай, як гуньскі дївчата витали Аттилю, за кождим поворотом єго до краю, одвітними піснями. Іорданіс наводить навіть текст одної пісни, зложеної Гунами в часї смерти Аттилї.
******) Gronovius, видавець "Тебаїди" римского поета Статія (дїло вийшло в Амстердамі р. 1655) згадує також про страви, яко обряд похоронний: "ritus sepulturae, quem strabas diсunt lingua sua".
[Дѣло, 29.05.1890]
29.05.1890