Виводини з села (1949-б)

Б. Текст першодруку („Праця“, 1897, № 14, стор. 111—112, Чернівці).

Червона хмара станула над заходом та й закаменіла. Білява зоря сперлася на ту хмару, як коли би на закровавлену голову якогось святого. Із-за тої зорі та з-поза червоної хмари промикалися лучі сонця. Тото подвірє, відки вояка виводили, було освітлене на червоне.

З хорім висипалося богато смутних людий. Як від умерлого — такі виходили. За людьми вийшов молоденький парубок з обстри­женою головою. Всі на него дивилися. Здавалося їм, що та обстри­жена голова та впаде з пліч — десь далеко на цісарську, каменисту дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем тота голова впаде та буде валятися по дорозі.

За парубком вийшла єго мама.

„Ти вже йдеш синку “.

„Йду мамо“.

„А ти же нас на кого покидаєш?“

Жінки заголосили, а сестри руки заломлювали. Мама заридала.

Сонце зайшло і подвірє лишилося у тій зорі, що від заходу блимала сірим сьвітом.

Підійшов до сина єго тато.

Сідаймо синку, на фіру, бо колію спізнимо“.

„Ще цу ніч переночуй у мене синку, не лишай мами свої“, — просила мама. Як сказала та й ймила сина за руки і повела ще раз до хати.

Мир тимчасом подався дворотям. Незадовго вийшла мати з си­ном та й тулила свою сиву голову до синової обстриженої.

„Синку, — питався коло воріт тато, — а мині хто, небоже куку­рудзи вісапає“.

Заплакав тато та й хлопи заревіли.

Вийшли за ворота. Мама обчепила сина доокола та не пускала.

„Николайку та бо не йди... Та заки ти обернешси, то пороги в хаті поскривлюютси, то вугли погниють. Але мене відай не за­станеш або сам умреш“.

Впала синови до ніг, та цілувала, та кричала:

„Воліла бих тьи на лаву лагодити!“

Потім ішли селом, фіра їхала наперед, а нарід за нею. Хто стояв коло воріт, той собі ішов.

Цара людий йшла за вояком. Переходили ліс. Листя устелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, як колиби і оно мало плисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс стояв тихий. Передавав лиш сумний голос мамин у поле, аби оно знало, що як весна надійде, та не буде вже на нім Николай орати.

За лісом стали у поли. Рекрут взявся прощати з селом:

„Бувайте здорові і свої і чужі. Як чим докорив-єм, то забудьте то, та благословіть у дорогу“.

Всі поскидали капелюхи та й казали:

„Повертайся здоройий до села, та не забавляйся“.

Син з татом сіли на фіру. Мама ймилася руками за колесо, та й не пускала. Але старий відірвав єї від воза та дав людям, аби по­держали, а тимчасом нагнали коні, та й втекли.

Тої ночи сиділа на подвірю стара мама, та захриплим голосом заводила:

„Відки тебе візирати, де тебе шукати“.

Доньки як зазулі сиділи коло неї. Над ними розстелилося осіннє склепіня небесне. Звізди мерехтіли на небі, як золоті чічки на гладкім, залізнім тоці.

Василь Стефаник

====================

 ПЗТ, I, с.265