Опозиційна лексикологія, або Україна не без Януковича

 

 Нинішня опозиція не цурається виносити на щит припорошені гасла й назви, які чекали свого часу на горищах і схронах по кілька чи й навіть по кількадесят років. Все це колись було, з точністю до знаків: титули, абревіатури і клич. Зокрема, на певні алюзії навіює й нинішня «Вставай, Україно!». Але сьогоднішні опозиціонери можуть цього й не знати — надто мало в них усіх революційного досвіду.

 

Комітетів стільки, аж нема на них ради

 

 

Майже щосезону українська опозиція вигадує для себе нові назви, нові органи та нові гасла. Якщо говорити про структури, то минулого року це був Комітет опору диктатурі. Бувалі можуть пригадати, що з аналогічної назви на початку 1990-х користала ініціатива львівських студентів. Комітет опору диктатурі, КОД — в інтернет-мережі навіть можна знайти артефакт тих часів, перепустку в Комітет.

Той студентський опір був результативним і спричинився до справді радикальних перетворень у молодій країні. Натомість торішній КОД і диктатури не поборов, і навіть не сильно чинив їй опір (зрештою, Комітет до ладу не спромігся вирішити й найпрагматичніше чи то пак шкурне завдання — погодити кандидатів на вибори). Тепер комітету вже нема — є натомість «Об’єднана опозиція». Чому вона об’єднана, якщо, крім неї, ще є «Свобода» і УДАР? Бо, напевне, така ж об’єднана, як і відома соціал-демократична партія (о)…

Ще один приклад. Комітет національного порятунку — революційний виконком взірця 2004 року. Його задумували як координаційну адміністрацію опозиції, яка, за однією з ідей, мала ухвалювати директиви до виконання, зокрема непокірними органами влади на місцях. Де-факто ж комітет виконав роль звичайного штабу та майданчика для нарад, так і не ставши позитивною й «помаранчевою» подобою ГКЧП.

Комітет нацпорятунку мав і попередника, і наступників (у 2010 році було принаймні кілька ініціатив з такою самою назвою). Форум національного порятунку — так називалася громадська ініціатива, сформована у 2001 році для повалення Леоніда Кучми. Фактично Форум був органом акції «Україна без Кучми». Ближче до парламентських виборів ФНП трансформувавсу знайомішу нині абревіатуру — БЮТ.

 

«Україна без…!»

 

Тотожність титулів позначається і на назві акцій. Найрадикальніша з дореволюційних акцій, «Україна без Кучми», вже мала аналог — «Україну без Януковича» — минулого літа. Однак претензійне гасло передвиборчої доби не налякало Януковича, не «посіяло» наметових таборів на Хрещатику і тим більше не розпалило демонстрантів до бійок з «Беркутом» на Банковій. Хоч треба визнати, що після 2001 року саме «Україна без…» виглядає найбільше смаковито. У випадку з Януковичем для підсилення гасел мішенню акції «УБЯ» можна було б зробити котрогось з діячів на літеру «Л», можливо, голову адміністрації Льовочкіна... Одначе перший залп «України без Януковича» виявився холостим.

Подібно й цьогорічна «Вставай, Україно!» викликає певні алюзії. Вона перегукується з акцією «Повстань, Україно!», яка розгорнулася в Україні у 2002 році. Навіть народний депутат Олександр Бригинець у коментарі «Z» обмовився, що акцію звати саме «Повстань, Україно!». У 2002 році ініціаторами протесту стали БЮТ, Соцпартія, Компартія, до них також приєдналася ще помірковано налаштована «Наша Україна». Акція не мала великого резонансу, проходила зі суттєво меншим градусом пристрастей, аніж бунти 2001-го, водночас була добрим вишколом для подальших вуличних дій.

Видається, що саме таку, «тренувальну», місію щонайбільше матимуть і цьогорічні протести. Хоч Україна наразі мусить тільки «встати», однак «повстанський» елемент їй вже прищепили. Ця репліка впала з уст Арсенія Яценюка, який під час «Шевченкових днів» заявив, що акурат з-під пам’ятника Кобзареві мусить початися повстання.

 

Чиї ви, хлопці, будете?

 

З одного боку, повтори у назвах комітетів та акцій можна назвати кризою жанру. Можливо, так і є. Зважаючи, зокрема, на те, що опозиціонерам за три роки не вдалося зібрати масового і справді щирого (непроплаченого) мітинґу під власними прапорами. Мовний протест під «Українським домом» і «Податковий майдан» — то все-таки більше заслуга громадських кіл, аніж політичних…

Хтось оптимістичніший скаже, що повтор назв — це експлуатація успішних і виправданих моделей. Врешті-решт, це може також свідчити про необізнаність нинішніх опозиційних провідників.

Власне, хотілося б проаналізувати, чи знайомі ватажки нинішньої опозиції з попередніми акціями, чи брали участь у протестних комітетах? Адже все-таки це досвід. Досвід перемог і поразок, злетів і ступання на граблі, наука напинання наметів і спілкування з особами при погонах. Виявляється, такого досвіду в лідерів нема, а якщо є, то мізерний (не враховуючи ініціативи з Комітетом опору диктатурі і, відповідно, «Україною без Януковича» взірця 2012 року).

Олег Тягнибок брав активну участь у студентських протестах початку 90-х, був одним з лідерів «Студентського братства» Львова. Під час «України без Кучми» Тягнибок не засвітився, дарма що Соціал-націоналістичну партію України тоді ще сприймали як радикальну структуру. У 2004-му Олега Ярославовича відтіснили від «помаранчевих» сцен через відомий спіч на Яворині. Досвід вуличної боротьби «Свобода» надолужує у маршах зі смолоскипами та сутичках з всілякого кшталту ворогами.

У Віталія Кличка досвіду протестів ще менше. Так, він був членом Комітету нацпорятунку у 2004-му і виступив одним з облич Помаранчевої революції чи навіть, перепрошую, її споднями (пригадуєте, як Віталій переміг Денні Вільямса з помаранчевою стрічкою на шортах?). До ранішої біографії Кличка ліпше не зазирати: там нема політики, а якщо і є, то в непривабливому ракурсі. Незадовго перед акцією «Україна без Кучми» Кличків залучали для промоції партії «Демократичний союз», якою керував один зі стовпів кучмівського режиму Олександр Волков.

Як не дивно, та найменше протестного досвіду має Арсеній Яценюк — голова (не лідер) фракції «Батьківщина», який найбільше претендує на схололе крісло Юлії Тимошенко. За часів «Революції на граніті» Арсеній лишень завершував школу. В «антикучмівському» 2001-му допіру починав кур'єру держслужбовця — у міністерстві економіки Криму. Нарешті, під час «Помаранчевої революції» Яценюк заступив на посаді керівника Нацбанку Сергія Тігіпка.

Попри те Арсеній Петрович намагається бути позірно войовничим і, як видно з репліки про «повстання»,  досить легковажно поводиться з гаслами. Під президентські вибори він створив партію з претензійною назвою «Фронт змін». Утім ані назва партії, ані стратегія кампанії не пасували іміджу Яценюка. Тож і з «повстаннями» Арсеній мав би бути обачнішим...

Одне слово, нова генерація політиків ще мусить повчитися революцій і повстань. Можливо, буде змушена експлуатувати призабуту політичну лексикологію і відроджувати розпущені комітети. Головне ж бо — все-таки не слова чи назви, а дія. Скільки не кажи «халва» — устам солодше не стане, скільки не повторюй «повстання» — межигірський трон від того не захитається…

15.03.2013