15. X. 1847. † 30. IV. 1915.
Покійний Владика Константин Чехович прийшов на сьвіт в старій сьвященичій родинї в Девятирі равського повіту 15. жовтня 1847 р. Покінчивши науки, став сьвящеником 5. сїчня 1873 р. По смерти батька обняв по нїм парохію Девятир, де остала його мати з численною незаосмотреною родиною, зрікаючи ся лїпшої парохії, щоби задля своїх парохіян яко взірцевий, трудолюбивий парох. Його душпастирська праця знайшла у настоятелїв признанє і він по 19-лїтнім душпастирстві на селї був покликаний епископом Ступницьким до крилошанського собору в Перемишли 1887 р.
Тут не обмежив своєї дїяльности на свої урядові обовязки, а станув в ряди національних робітників. Стоячи все на українськім національнім ґрунті, пристав від разу до невеличкого тодї гуртка української перемиської громади і взяв ся з цїлим жаром до народної працї в тодїшній москвофільській твердини Перемишли.
Його церковна і громадська дїяльність, його визначні товариські прикмети, роботящість і ревність звернули на него увагу української громади в містї і в краю і добули йому таке признанє, що коли через смерть епископа Юлїяна Пелеша осиротїла владича столиця нашого старого княжого города Перемишля, загальний голос уважав його найвідповіднїйшим кандидатом до владичої мітри. Тож перемиська капітула вибрала його адмінїстратором диєцезиї, а за тим пішла номінация на епископа 17. падолиста 1896 р. Дня 5. грудня 1896 р. преконїзований, а 21. лютого 1897 посьвячений в епископи і інтронїзований, став сорок шестим з ряду епископом перемиським.
З великим запалом взяв ся новий Владика до працї над диєцезиєю в усїх напрямах. Упорядкував і піднїс господарку занедбаних епископських дібр; щорічними візитациями, полученими з місиями, на яких сам сповідав і проповідав, заохочував духовенство до ревної працї над народом, дбав про будову нових церков, яких за 19 лїт свого владицтва благословив девятьдесять девять. Сотної в Перемишли на Засяню, під яку була закуплена вже площа і де стояла каплиця, не довело ся йому благословити, натомість мусїв він стигнучим зором глядїти на дві православні церкви, які рука наїздника нахабно накинула Перемишлеви. І се був той убийчий грім, який Владику передчасно поклав у могилу.
Крізь житє Покійника перебивають ся головно дві ідеї, яким вірно служив. Головною задачею поклав він собі вихованє для народу відповідних духовних провідників, а знаючи яку важну ролю в житю народа відграє національно сьвідома і патріотична жінка, печаливою опікою окружив український інститут для дївчат.
До працї над нашим духовенством взяв ся епископ Константин рано, стараючись спершу своїм впливом і добрим приміром привернути до національного табору заслїплених москвофільством і приєднати їх до працї на народнім ґрунтї. І не безовочний остав його труд — багато щирих, лише збаламучених одиниць навернуло ся з лихої дороги і стало щирими народними робітниками. Йому завдячує доволї поважне число сьвящеників, що він їх навернув на дорогу обовязку, на дорогу працї для рідного народу. Та коли годї було все старше поколїнє туди повести, він подбав, щоби молодь виховати у иншім дусї, тому старав ся до духовного семинаря приймати молодїж, яка з гори давала запоруку, що піде властивою дорогою. В тім дуже помічною була йому перемиська українська ґїмназия, яка доставила духовному семинареви цїлий ряд молодцїв, вихованих в як найкрасших національних традициях і вже з лавки шкільної перенятих горячим огнем любови до всего, що рідне, і до працї над своїм народом. До сеї працї заправляв їх Покійник дальше під своїм батьківським оком в перемиськім духовнім лїцею за своїх крилошанських часів яко ректор, а потім владика. Тут вчили ся вони не лише богословських наук, а й приготовлювали ся практично до працї на народній ниві, відвідуючи групами читальнї, каси і всякі инші товариства сїл перемиського повіту або беручи участь в научних курсах і національних сьвятах, устроюваних перемиською українською громадою. Тож не до пізнаня перероджувала ся з року на рік перемиська диєцезия; більшість москвофільську топила як снїг під животворними промінями національної ідеї, а поросла бурянами нива очищувалась трудолюбивою рукою Владики і покривала ся буйним цьвітом, овочем працї народних робітників обновленого духовенства перемиської диєцезиї.
Як з одного боку праця та приєднувала для покійного Владики чимраз ширше признанє в наших національних кругах, так з другої сторони викликала безсильну лють у наших доморослих ворогів народа. Почались нечувані напасти на його достойну особу і його любу дитину — перемиський Інститут — в москвофільській пресї, а вкінци дійшло до того, що заслїплена безсильною злобою москвофільська молодїж уплянувала напад з наміром чинної зневаги на свого епископа підчас візитациї в равськім повітї!
Та сї прикрости не звели Владики з раз обраної дороги. Він стояв твердо при своїм і непохитно йшов вибраною стежкою, не оглядаючи ся на люте шипінє гадя, ні на кидані на нього затроєні стріли.
Велику пайку своєї працї присьвятив дївочому Інститутови в Перемишли, маючи на метї дати нациї інтеліґентні і ідейні жінки. Інститут сей перемінив він з кастового в загально-національний. З малих початків виріс Інститут під його печаливою опікою на велику інституцию, яких небогато мають і найбогатші народи. Займаючись ним безвинно від самих початків свого побуту в Перемишли, не кидав його до послїдної хвилї, а усї переміни Інститута з дївочої бурси у народну і видїлову школу, а вкінци в лїцей і реальну ґімназию тїсно звязані з його іменем, як свого касиєра, голови, а вкінци протектора. Крім працї немало і свого гроша Покійник в него вложив та зібрав серед підчиненого собі духовенства і добув з прилюдних фондів. Кожда нова цеголка в тій величавій будівлї, кладена під його дбайливим оком, тїшила його незвичайно, а вже кінця його радости не було, коли з величавого шкільного будинку лїцеального вийшли перші матуристки лїцеянтки. Тож як до батька горнули ся до него ученицї, серед яких він часто являв ся, бо проходи в гарнім лїцеальнім городї і гутірка з дітьми були його наймилїйшою розривкою.
Тому як до рідної хати приїздили до Інститута з далеких сторін краю, а навіть з Буковини і закордонної України, молоді дївчатка і серед побуту в Інститутї забували ріжні пещені донї тужити за домом. А коли прийшло ся пращати з кінцем науки свого Добродїя і Опікуна, вони пращали його зі слезами в очах.
Та нетільки для Інститута був він опікуном. Усї перемиські народні товариства мали в нїм протектора. А вже найбільшою його радостию було, коли приходилось йому благословити нову народню будівлю; а побудувала їх чимало патріотична перемиська громада тихо, без розголосу, власними силами в послїднім десятилїтю. Звук тріюмфу чути було в голосї Владики, коли благословив бурсу, чи ґімназияльний Інститут, Народний Дім, або народну школу. Його сьвяточні промови при таких нагодах визначили ся глибоким і правдивим патріотизмом та могли служити зразком релїґійно-патріотичних промов.
Тож не обійшло без него нїяке навіть найскромнїйше народне сьвято в Перемишли. Він нїколи не відкидав запросин, хоч нераз стягав за се громи лукавого обуреня тих, котрі ширили в диєцезиї православє, а ганили його за присутність на концертах в честь православного Шевченка, на які він — відай перший з владик наших — постійно являв ся.
Як віцемаршалок галицького сойму всїми силами помагав українським послам в їх важкій працї.
Незабутним остане імя Константина Чеховича передовсїм для Перемишля, а також для усего нашого народу. Він на все остане взірцем владики-громадянина, яким був усе житє і яким остав до гробової дошки. Се почутє громадського і пастирського обовязку стало посередно причиною його смерти. Коли наближала ся облога Перемишля і коли власти радили йому покинути загрожений постерунок, він за нїщо в сьвітї сего зробити не хотїв і других від сего здержував, просячи сьвящеників, щоби витревали на своїх становищах до послїдної хвилї. Сумні звістки про "навертанє" опущених парохій на православє показують найкрасше, що немовби пророчим зором предвидїв Владика наслїдки осиротїня парохій підчас інвазиї. Те його старанє стягнуло на него неодну прикрість з тої сторони, яка повинна була його в тім змаганю найбільш поперти — в добре зрозумілім державнім інтересї.
Не захитали Покійника в тім злобні інтриґи ворогів, які стільки лиха спричинили з початком війни нашому народови і його патріотичному духовенству, хоча посягнули навіть на його найблизше окруженє. Щоби не покинути Перемишля, він остає там — на віки. Зложив умучену голову в тій перемиській земли, яку так горячо любив.
[Дїло]
22.05.1915