Кожен у світі має своє «поганяло». Французів «закляті друзі» кличуть «жабоїдами», італійців – «макаронниками», білорусів – «бульбашами», нас (за хтозна-колишні козацькі оселедці) росіяни називають «хохлами», ми росіян (за допотопні бороди) – кацапами. З американців люблять позбиткуватися за їхню нібито любов до ковбойських капелюхів і чобітків... І так далі. Може, не надто політкоректна, але досить звична практика.
При тому самодостатні та незакомплексовані нації не асоціюють неґативні сторони свого буття зі своїми ж таки етнічними атрибутами. Хто добре знає англійську, хай скаже: чи вживають шотландці зневажливі слова на кшталт «волинщики» чи «кільтярники» (від «кільта» – їхньої національної «спідниці»)? У російській мові не пригадую ні «балалайників», ні «самоварників», ні «лапотників», ні «косоворотників». Була славнозвісна «фофудья», але ж і її вигадали українці, щоби «дражнити москаля» – так само, як москалі дражнять нас нашим салом («салоїди»).
Хоча частину їхньої роботи ми, здається, виконали за них, вигадавши «шароварників» і «вишиватників» як синоніми наших українських назадництва та національної замкнутості. Але ж ретроградство та національна замкнутість не є монополією українців! В інших народів їхня «просунута» інтелектуальна еліта все це теж знаходить і поборює. От тільки таким неґативним рисам вони знаходять назви, не образливі для своїх земляків. У світі заведено говорити про абстрактну «патріархальщину». Наші попередники сто років тому говорили про «хуторянство» – а життя на хуторах не є винятковою ознакою саме українства. Якщо комусь цього мало, то був ще термін «нацдебілізм». Нацдебілізм, а не «укрдебілізм» – бо й так зрозуміло, що в Україні йдеться про українців, а в Польщі – про поляків.
Тим часом нашому «шароварництву» (як терміну) вже бодай чверть століття. Звідки воно з'явилося, вже й не пригадати. Можливо, з «Post-Поступу», в якому я колись працював з Кривенком, Павлівим і Винничуком. Тоді «шароварництво» звучало ориґінально й виклично, було «останнім писком», але за 25 років поступово перетворилося на вияв рідкісної банальності. Аж дивно, коли його вживають індивіди з претензією на ориґінальність. Подвійно безглуздим це слово стало для мене після того, як ще в 1990-х якийсь російський націоналіст охрестив «шароварництвом» видання українських перекладів найновішої європейської літератури.
Чим характерний цей термін (як і новітнє «вишиватники»)? Тим, що цими словами окреслюють НЕҐАТИВНІ (хоч, як уже мовилося, не ексклюзивні) прояви в нашому суспільстві. І тим, що вони мають яскраву етнічну забарвленість. Бо прив'язані до українського етнічного одягу. Вишиванки та шаровари в історичному побуті інших народів, якщо й присутні, то не домінують, не є їхніми символами. І якби такі етнічно забарвлені меми вживали щодо нас ті ж таки росіяни, ніхто би не дивувався. Але нашим ексклюзивом є те, що з неґативними явищами українці пов'язують саме свої національні символи. І це наводить на сумні роздуми.
Тим, хто, говорячи про перспективи розвитку української культури й науки, до діла чи без нього згадує «вишиванку» як символ загумінковості, мало йдеться про одяг. Більше про літературу, музику, кіно, театр тощо. То доречно було би й порівняння робити відповідні. Літературознавці хай би замість затасканої «вишиванки» згадували «Енеїду»; музикознавці – Одарку з Карасем, театрознавці – братів Тобілевичів, а кінознавці – «Звенигору». Якийсь цікавіший, свіжіший і небанальніший дискурс вийшов би. Моральне право порівнювати свою просунуту в майбутнє творчість саме з вишиванкою мають лише українські дизайнери одягу. Але вони якраз мовчать, бо нічого конгеніального вишиванці наразі не створили і не знають. Тому самі широко використовують її в своїх проектах.
Тож, просунуті пані й панове, створіть щось архетипове. Щось, що буде мандрувати зі століття в століття, з покоління в покоління – як мандрує вишиванка. Як колись таке створили Шекспір і Шевченко, як майже в наш час створили «бітли». Здатний скомпонувати таке не буде лаяти вишиванку. Бо він такий самий самодостатній, як і вона. Коли чую, як у когось у зубах застрягла ця гаптована сорочка, то знаю, що ні Маккартні, ні Кобзаря з нього не буде – його доробок загубиться без сліду максимум за десятиліття.
Після Помаранчевої революції серед київської молоді виникла мода на вишиванки. Часом у метро можна було зустріти цілі гурти хлопців і дівчат (часто російськомовних) у вишитих сорочках. У комплекті з потертими джинсами це дивиться «круто» і стильно. Олег Скрипка й інші подвижники національної культури час від часу проводять цілі «марші вишиванок». Вулиці, заповнені людьми у гаптованих сорочках, – це видовище, з одного боку, породжує потужне почуття солідарності українців. А з іншого боку, вишиванка ніколи не була і не може бути уніформою, одностроєм, що знеособлює, уніфікує особистість – як китайські сині костюми часів «культурної революції» формували «ґвинтиків машини великого Мао». Адже послухайте, як українці (а надто українки) люблять поспілкуватися на тему «в кого яка вишиванка»: у мене буковинська – в квітах, у тебе борщівська – з чорними рукавами, в нього – на чорному полотні, а в тої – білим по білому вишита.
Та вже не один рік просунуті гуру записують на tabula rasa юних українців (причому так, by the way) такий от меседж: мовляв, Інтернет і знання англійської – це зачот, а вишиванка – це ацтой (хоч, по-моєму, одне другому не суперечить). Підозрюю, таке навіювання відбувається підсвідомо. Підозрюю: як з боку донорів, так і реципієнтів.
Професор історії Донецького національного університету Єлена Стяжкіна, наприклад, лякає нас «реальною можливістю побачити заміну "триколора" [російського, зрозуміло] на вишиванку».
Збридити до вишиванки щойно навернутих в українство, зруйнувати новонароджену солідарність – це дорого вартує.
Тож хай наші «просунуті» частіше вживають «вишиванку» як альтернативу та перешкоду проґресу, як ознаку патріархальності та хуторянства. Майстерність борця дзюдо (а ми знаємо, хто там має чорний пояс) полягає в умінні задіяти на свою користь енергію свого антагоніста більше, ніж свою власну. Своєю чергою, у відомому трактаті Сунь-цзи сказано: «Якщо ти користуєшся чужими ресурсами, то це набагато цінніше, ніж би ти свої ресурси брав». Тож нічого нового в Україні з тими вишиванками не відбувається.
А ще є поняття «корисні ідіоти».
Тож, пані та панове просунуті інтелектуали, не штука в боротьбі з «нацдебілізмом» махнути «вишиванковою» шабелькою. Для цього не треба особливого знання мати. Воно ні до чого не зобов'язує і нічим не загрожує. Вишиванка не є особою ні фізичною, ні юридичною – ні судитися не буде про захист своєї честі й гідності, ні PR-контратаки не організує. А ви от краще спробуйте пояснити «масам», чого насправді варті «відкриття» професора Бебика, які він популяризує через державне радіо та парламентську газету. Або чим насправді є «Велесова книга» чи «Аратта-Оріяна».
Та це вам не по вишиванці прогулятися. Тут треба мати реальний інтелект і реальну ерудицію. А їх у деяких «просунутих» менше, ніж вузликів на звороті доброї вишиванки.
21.05.2015