В 52-і роковини смерти Кобзаря.

Промова посла д-ра Цегельського, виголошена на концертї в честь Т. Шевченка дня 13. с. м.

Сьвяточна Громадо!

Не в будень доводить ся нам сьвяткувати 52 гі роковини смерти Кобзаря України, що, лишаючи нам свій безсмертний "Заповіт", не тільки просив згадувати Його "незлим, тихим словом", але і взивав громовим голосом Тиртея "вставати, кайдани порвати", „вражою злою кровю волю окропити", та "сїмю велику, сїмю вольну, нову" сотворити. Із Балкану долїтає нас шум і тріск пожа­ру, в якім валить ся до долу могуча колись державна будова Османів, котра стільки зава­жила в житю всеї східної та середущої Европи та котра була одною з тих трох посторонних сил, щo мали рішаючий вплив на історичну до­лю України Руси. Здавало ся, що могутний вплив Туреччини на долю України скінчив ся разом з тим, як злїквідовано турецьку експо­зитуру, кримське ханство, на північних берегах Чорного Моря. Одначе останнї місяцї та тижнї вспіли нам аж надто ясно поставити перед очи факт, що доля Туреччини до нинїшного дня стоїть у історичній звязи з долею українського народу, та що всякі потрясеня та перевороти там, на південнім березї колишнього козацького моря, де обкурені димом козацьких мушкетів дрімають в пошептї трепечучих тополь та в за­думі струнких кипарисів Стамбул, Скутар, Сі­нопа й Трапезунґ — втягають наче сейсмічні круги земської шкарлущі в свою сферу і нашу українську територию та наш український народ. Останнї місяцї та тижні з'ясували мабуть всякому думаючому синови українського народу і те, що доба лїквідациї історичних розрахункїв на Сходї Европи тільки-що зачала ся та що те, що доконуєть ся на Балканї — се тільки поча­ток великої перебудови державного укладу схід­ної Европи, в котрій-то перебудові залежати-ме від самої української нациї, від її сьвідомости, від її зрозуміня обставин і історичного моменту, від її підготовлености та активности, оскілько сама українська нация як активний субєкт, а не тільки як обєкт чужинецьких, реставраційних чи заборчих посягань стане осередним пунктом сеї перебудови.

Ми, що чванимо ся бути духовими дїтьми Тараса Шевченка, мали в останніх місяцях на­году глянути сфінксови істориї в лице та мали сумну спромогу провірити нашу духову непід­готованість стрінути, як слїд було би Тарасовим дїтям, грядучий історичний момент.

Український велит вже спосібен відчути історичність моменту та не спроможен ще відчуванє отсе перекувати в ясне зрозумінє його далекосяглости, а зрозуміне отсе в збір­ну волю і в збірний чин. Стоячи в 52-лїтні роковини смерти барда України на порозї но­вої грядучої історичної доби, ми з тисненим серцем мусимо ствердити, що ми не в силї нинї сповнити Шевченкового Заповіту, що слушний час може заскочити нас кождого моменту наче той евангельський жених у ночи, неготових "встати кайдани порвати".

Неначе у пророчій візиї співав Кобзар:

"Та не однаково менї

"Як Україну злії люде

"Присплять, лукаві, і в огнї

"Її окраденую збудять...

"Ох, не однаково менї!"

Є три основні ідеї, що лежать в підвали­нах Шевченкової творчости, та з яких в жарі його поетичного вдохновеня стопилась в монолїт його ґенїяльність.

Се — ідея нашої історичности, звязана тїсно з нею та з неї черпаюча свою конкрет­ність ідея національно-державної независимости укр. народу, а вкінци осїняюча всю Його твор­чість ідея гуманности, чоловіколюбя. Шевченко нашим найбільшим національним істориком, наймогутнїйшим національним ідеольоґом та притім одним з найбільших гуманїстів усього людства.

"Правдивому ґенїєви — сказав Ґете — зна­нє сьвіта є вроджене і до його уявленя не по­треба йому нїяк богато досьвіду і великої емпі­риї". Шевченко не розпоряджав нї в малій часи тими історичними відомостями, що сучасні йому Костомарів чи Куліш, а тим більше сими, що пізнїйші українські історики. У фактичних подро­бицях він часто помиляють ся. Та Він оден мав вірне зрозумінє сеї істориї як цїлости, як істо­ричного процесу, як еманациї українських стремлїнь до здобутя та оборони державної не­зависимости. З того скупого материялу, що да­ли йому "Исторія Руссовъ", українські думи та перекази старих дїдів, Шевченко силою своєї івтуіциї, своєї ґенїяльної здібности відчувати без­посередно правду, сотворив вірну та живу кон­цепцию нашої минувшини, вмів миттю віддїлити побічне і акцидентальне від основного і специ­яльного та вспів перший і — на жаль — пер­ший та останній споміж українських великих істориків, глянути українськими очима на істо­рію Гетьманщини. Не пора тут безлїчию цитатів з творів Шевченка схарактеризу­вати отсе несказано сильне почуте історичної державности, що тисячами бючок бє в Шевчен­ковій творчости. Щоби схарактеризувати Шев­ченка як історика в противенстві до всїх наших українських істериків вистане на­вести його спомин про Мазепинщину. Коли Костомаров, а за ним всї инші українські істо­рики добачили в повстаню Мазепи лише порив самолюбного аристократа. Шевченко в супереч опінїї всеї омоскаленої чи псевдопоступової української інтелїґенциї в "Іржавци" співа:

"Нарадила мати

"Як пшениченьку пожати,

"Полтаву достати.

"Ой, пожали-б, якби були

"Одностайне стали

"Та з хвастовським полковником 1)

"Гетьмана 2)єднали

"Не стреміли-б списи в стрісї

"У Петра, у свата 3),

"Не втїкали б із Хортицї

"Славні небожата. 4)

Понимаючи національну ідею українського народу як історично оправдану ідею державної независимости України, Шевченко знова силою генїяльного ясновиджеця зняв ся понад голови сучасників та нащадків своїх, що до нинїшного дня топчуть ся в зачарованім колї "областних" чи культурних автономій, а то й аполїтичного у­країнства. Наче велит стоїть Шевченко понад людом піґмеїв XIX. та початків XX. віку, одною рукою сягаючи в сам розпал Гетманщини, дру­гою в нашу будуччину, до сего поколїня Проме­тейського, що буде справдї Шевченківським — душею, серцем, мислею і дїлом, та що принесе волю Українї.

В звязи з Шевченковою історичностию і державностию стоїть його подив для оружної сили Козаччини та туга за сею силою. Тарас Шевченко безперечно поступовець і демократ, ворог царського мілїтаризму та казарми, що о­дначе не затемнює його ока для зрозуміня ваги власної національної оружної сили як репрезен­танта і опори власної державности.

В супереч усїм доктинерам та слезоточи­вим героям з усяких ідейних запічків Тарас Шев­ченко одушевляєть ся воєнними подвигами на­шої минувшини, як проявами нашої державної і расової сили, пересуває перед очима нашої уяви ревії козацьких полків з бунчуками, коругвами, з лїтаврами і пірначами, з отаманнєм і гетьма­нами, дає величні описи крівавих розправ, лицарських виправ. В одинокім лише нїмецькім Кер­нері — що нї трохи не доріс Шевченкови — стільки відгомонів з поля боїв, що в Шевченку. І в тім подиві для оружної сили народу Шевченко рівнож виріс понад сучасні та послї­дуючі собі поколїня, що слабість свого духа та збабілість свою намагають ся покрити пацифіка-цийними теоремами.

Українська нация має перед собою дїло свого визволеня та повинна тямити Бісмаркові слова, що "з крови і зелїзом творить ся доля на­родів". Кровю і зелїзом творили свою свободу Серби, Греки, Болгари і Чорногорцї, кровю і зе­лїзом творили велику Німеччину Нїмцї, кровю і зелїзом сковано в одно Італію, кровю і зелї­зом засьвідчили своє право на державну незави­симість Поляки та хочуть знова її засьвідчати, кровю і зелїзом встає на наших очах велика Болгария, велика Сербія і велика Греция.

І ми не будемо миролюбивим виїмком між народами сьвіта, бо в питанє нашої независимо сти входять у гру занадто великі інтереси сусї­дів, щоби без крови та зелїза розвязати його. Нині під бряск оружя в цїлій Европі та в наших сусїдів годить ся се тямити українському наро­дови.

Шевченкова поезия, високогуманна, чолові­колюбна. Не в значіню сентиментального док­тринерства нї тїсної партийної проґрамовости, а в значіню щирого та безпосереднєго, приро­дно-людського спочуваня всїм, хто покривдже­ний, та протесту проти всякої кривди, неволї і грубої насили. Мужики, що роблять панщину, княжна, що скривджена князем, Черкеси, що боронять своєї волї та покритка, зведена паном чи салдатом — всї вони однаково мають серце Шевчевка за собою.

Він — типічний поет: суспільник, поет­громадянин. Навіть з Його індивідуального житя черпані думки, найкращі річи, які дала лїрика всего сьвіта, густо перетикані отсим громад­ським почутєм. Тим він так ріжний від усеї плеяди сучасних українських індивідуалістїв, що людське "я" зробили осию своєї творчости. І тим Він висший понад них, та тим забез­печив собі вічність супроти їх ефемерид­ности.
Українській нациї треба сильних і ясних ідей та сильного громадського почутя. В поло­женю і історичних завданях українського наро­ду індивідуалїзм може бути тільки дисорґанїзу­ючою і деструктивною силою. І тому Тарас Шевченко лишить ся нам взірцем поета і гро­мадянина, для котрого альфою і омеґою його ідейного круга остане щастє України та щастє ближних.

В сьвітлї піднесених тут моментів своєї творчости Тарас Шевченко стає перед нами як наскрізь актуальний дух, актуальніший від су­часного нам та підростаючого поколїня україн­ських письменників. Дорогою навички, наслїду­ваня і поверховности або прямо непорозуміня уканонїзовано однак Його, а разом з тим зба­налїзовано та затемнено Його значінє. Твори Його признано клясичною спадщиною минувши­ни, замість шукати в них живучої кругом нас теперішности. Загадка того не в сїм, щоби Шевченко перестарів ся, а ми випередили Його, але якраз навпаки в тім, що Шевченко випере­див нас. Поколїнє, що в повній величи відчує та зрозуміє Шевченка, щойно гряде.

На закінченє тих кількох sub specie асtиаlі-tаtis кинутих уваг про духову спадщину Кобза­ря, годї не завернути ще раз до питаня, що в разї розладованя накопиченої на европейськім континентї громовини, може кождої хвилї стати на чергу дня — а саме до питаня державної независимости української нациї, котрого апостолом був Кобзар. Коли українська нация, мимо сьвітлої державної минувшини, мусї-ла втратити державну независимість та коли во­ на мимо трагічних з'усиль не в силї була свою ново відживаючу державність охоронити від ле-дового подиху північної криги — то причини сього шукати треба в тім турецько-могольськім сьвітї, що столїтями висїв чорною хмарою над межами України та що нинї саме над Босфором доживав лїквідациї своєї ролї в Европі Від вис­ше сотнї лїт отсей чинник української істориї перестав на хід її впливати неґативно, а ваго­мість чимраз сильнїше дають почувати себе нові, творчі чинники: демократизм та націона­лїзм. Українська нация засїла почвою і підземел­лєм пребогату, на схід і південний схід у напівне­заселені землї відкриту територию, о котрої бе­реги плеще "наше море", як зве його Шевченко у "Гамалії". Українська етнїчна маса, одна з най­численнїйших в Европі та богата старою, під пе­рехрестним впливом Сходу і Заходу, Півночи і Полудня, витвореною, високо ориґінальною та високо гуманною культурою. Українська терито­рия і етнос се — сказати б так — динамічні чин­ники в процесі зродженя української держав­ности. Ідея сеї державности се кінетичний чин­ник, а сим ідейним чинником є творчість Тараса Шевченка. Українська державність буде синтезою сеї териториї, сего етносу та Тараса Шевченка.

В моментї, коли з берегів східної Европи готовить ся зникнути останній півмісяць та коли в слїд за тим нестримні сили пруть Европу до катастрофи, що зачне нову добу істориї та, що винесе одних на ровень її филь а других пхне на дно, нам — що нинї бачимо себе непригото­ваними — треба усьвідомити собі отсю роль Шевченка в твореню української державности та в тім розуміню треба нам зреформувати його культ.
____________________________

1) Семен Палїй.

2) Іван Мазепа.

3) Цар Петро І.

4) Запорожцї.