Звинуватьте мене, якщо хочете, у безвідповідальності чи нерішучості або в тому, що в мене немає громадянської свідомості чи мої цінності не надто демократичні. Зазвичай я не голосую. Я голосував один раз у своєму житті — на британських виборах 1979 р., коли Марґарет Тетчер стала прем'єр-міністром і розпочала новий етап в історії країни. Під той момент, після десятиліття нестатків, промислового паралічу та економічного застою, англійці помістили на Даунінґ-стріт сильну жінку, єдиного політика «з яйцями», як тоді казали. «Цього разу, — сказала мені тоді моя дружина, яка вже більше не толерувала мого дистанціювання від виборчого процесу, — ти голосуватимеш. І голосуватимеш за консерваторів».
З поступливістю, яка притаманна доброму чоловікові, я зважився зробити те, чого ніколи не робив. Та вже на виборчій дільниці, зачинившись у кабінці для голосування, я побачив, що серед кандидатів — оскільки в британській системі кожен виборчий округ має свій власний список — є ім'я незалежного кандидата, не пов'язаного з жодною з великих партій. Окрім того, йшлося про особу, до якої я відчував велику симпатію: про астронома Патріка Мура, пречудесного дивака, який зберіг типову старовинну і джентльментську ґречність англійського мілорда. Отож я поставив пташку навпроти його імені. «Ти направду проголосував за консерваторів?» — запитала мене згодом недовірливо дружина. «Звісно, люба, — відповів я. — Я проголосував за консерватора».
Якщо я з 1979 р. більше не голосував, то не лише через зарозуміле небажання бути елементом в системі, яка ставить мене на один рівень з іншими 50 млн. виборців; і не через те, що вважаю, що обрані, хай якими добрими вони були — а зазвичай вони такими не бувають, — є жертвами незмінних історичних обставин; і не через переконання, що насправді керують не політики, а радше бюрократи, плутократи, технократи і — часто — судді; і не через брак довіри до виборчої риторики; і не через мою байдужість до швидкоплинних проблем цього світу, хоча визнаю, що мене гнітить і бентежить тягар кожної з цих думок. Головною причиною мого знеохочення, моєї нездатності розділити емоції моїх співгромадян і моєї схильності ховатися, коли починаються виборчі кампанії, вимикаючи свій комп'ютер, замикаючись в якійсь відлюдній місцині чи втікаючи з країни на якусь пілігримку, є моє знання історії, яке навіює печаль.
Представницька демократія, система, що превалює в нинішньому світі, зародилася доволі недавно, її винайшли і коротко випробували вже під час французького Просвітництва і розвинули в Сполучених Штатах у ХІХ ст. Після декількох спроб, провалів та зривів вона змогла встановитися, ймовірно, на тривалий термін в Європі та інших реґіонах розвинутого Заходу і поширитися — тимчасово або нерішуче — великими теренами світу. Але навіть на більшій частині нашого континенту ця система почала діяти недавно. На постійно вона встановилася щойно в 40-х чи 50-х роках у Франції та Італії, а також реґіонах, які перед тим перебували під контролем нацистів. В Іспанії неперервне демократичне життя триває ледь більше, ніж 35 років, в Португалії та Греції — трохи довше, не кажучи вже про країни, які утримувалися під радянським домінуванням до 90-х років ХХ ст. Тож американська модель — з двома партіями, які практикують таке собі чергування політики, — стала більш-менш взірцевою майже для всіх. Ця модель не лише північноамериканська і тому мало пристосована до європейських умов, а ще й належить до ХІХ ст., тому є мало пристосованою до нинішнього світу.
У велику епоху індустріалізації Заходу було логічним, що кожна країна мала свої партії, збудовані на тогочасних економічних та суспільних підвалинах: одна партія робітнича, а інша буржуазна; в однієї — суспільні цінності, інша більш індивідуалістська. Інколи між партіями бувають розходження, але блоки зберігаються. Партії буржуазного спрямування, ліберали та консерватори, висувають взаємні звинувачення, але об'єднуються супроти виклику лівиці. З розколу соціалістів інколи з'являються дуже конфліктні партії, але вони формують народні фронти, коли це видається їм вартим того, аби здолати правицю. В таких країнах, як Голландія, де католики і протестанти історично наполягали на тому, щоб мати свої власні партії, чи в Бельгії, де мовний поділ відображається в подібний спосіб, є більше партій, але зберігається сутнісний характер двопартійної системи. Звісно, є реґіональні утворення, але навіть в Іспанії, де націоналістичні почуття зазвичай є найсильнішими в Європі, реґіональні суперечки ще донедавна залишалися обіч зіткнення між правими та лівими.
В постіндустріальному світі двопартійна система руйнується через відсутність суспільних класів з чітко визначеними характерами та інтересами. Робітники зазнають обуржуазнення. Буржуа поділяють чи наслідують культуру пролетаріату — навіть в манері одягатися, їсти, співати і розмовляти. Сьогодні нас підкорив майже світовий консенсус на користь капіталізму та індивідуалізму, ледь вишколених для збагачення усіх.
У Північній Америці, колисці представницької демократії, щодо економічної політики партії вже є близнятами. Як сказав Ґор Відал, «є дві партії, консерватори й реакціонери», та лише одна програма: низькі податки, мінімальне реґулювання і вільний внутрішній ринок, але з протекціоністським контролем, щоб приборкати закордонну конкуренцію та імпорт робочої сили. В Англії, відтоді як Блер реформував Лейбористську партію, відмовившись від її соціалістичної традиції, траєкторії двох великих партій стали настільки конверґентними, що вони зробилися майже однаковими. Тому голосування видається мені марнуванням часу. Навіть якби вони могли вийти за межі безликих сил історії, кинувши виклик технократам, які їх інструктують, і плутократів, які дають їм гроші, політики з обох боків і далі би притримувалися більш-менш тієї самої стратегії.
Справді, консерватори Девіда Кемерона щойно здобули перемогу на британських виборах і зробили це за допомогою традиційно лейбористської політики, проголосивши себе «партією народу-трудівника» і ґарантом держави добробуту — за будь-яку ціну. Тимчасом як лейбористи програли, пропонуючи традиційно консервативну програму зменшення дефіциту, забезпечення бюджету ядерної оборони і захист єдності країни супроти шотландського націоналізму.
Утім, зважаючи на все тут сказане, правдою є те, що через послаблення класового поділу суспільства і внаслідок процесу ідеологічної конверґенції домінування двопартійної системи, очевидно, добігає свого кінця. Виклик партій Podemos («Ми можемо») та Ciudadanos («Громадяни») в Іспанії, злет ультраправих партій, як-от Партія незалежності Сполученого Королівства у Великій Британії чи Національний фронт у Франції, і чимраз більша вага реґіональних партій в національній політиці ряду країн Західної Європи, є свідченнями того, що історичний контекст змінюється і партії множаться в ритмі плюралізму.
Чи є той, хто хоче зберегти двопартійну систему? Гадаю, що в Іспанії народникам і соціалістам підійшло би, якби політика чергування збереглася. Раджу лідерам обох партій повернутись до вивчення американської моделі. У Північній Америці домінування республіканців і демократів здається непереможним. Пояснення цього дивовижного феномену є доволі простим. Через відсутність ідеологічного конфлікту США стали країною конфліктів між цінностями. Як теми політичної дискусії застарілі ідеології американці замінили вічними принципами: для республіканців — це свобода вірувань, священний шлюб і право на життя для ще ненароджених; для демократів — принцип світськості, багатоманітність систем життя і недоторканна рівність.
Для того, щоб великі партії в Іспанії здолали кризу, з якою вони зіштовхнулися, їм треба вивчити цей урок. Наприклад, відмова від проекту реформи закону про аборт для іспанського уряду була такою ж помилковою, як і неморальною, і такою ж неморальною, як і помилковою. Там, де колись була класова боротьба, тепер ми населяємо середовище Kulturkampf («культурної боротьби») чи зіткнення цивілізацій в кордонах однієї країни. Щоб вижити, треба буде адаптуватися.
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам.
Felipe Fernández-Armesto
Bipartidismo que no invita a votar
El Mundo, 11.05.2015
Зреферувала Галина Грабовська
15.05.2015