Втішити дітей у лікарнях, насмішити в цирку – насправді клоунам це вдається не завжди. Навпаки, приховуючи справжнє обличчя і постійно посміхаючись, вони навіюють страх.
Каріні було 21, коли вона верталася з роботи додому своїм автом. Зупинившись на світлофорі, дівчина подивилася у дзеркало заднього виду. Й похолола від страху, бо на задньому сидінні її машини сидів клоун зі зеленим заплутаним волоссям й типовим клоунським макіяжем: широко відкриті чорно-білі очі, великий усміхнений рот, цятки на щоках. Дівчина назавжди запам'ятала це відчуття.
Вона боялася клоунів з 9 років, тоді їй довелося вперше побачити виставу за участю клоуна. Розповідає дівчина про свою фобію рідко, бо люди думають, що це такий жарт, і спеціально звертають її увагу на клоунів або переодягаються в них.
Але страх справжній і сильний. Будить його не тільки справжній клоун. Фото з ним, ілюстрація також може переслідувати дівчину протягом цілого дня, час від часу – й у снах. «Думаю, мене лякає думка, що під макіяжем клоуни ховають щось страшне, потворне, – каже дівчина. – А те, що при цьому вони мусять бути веселими й милими до людей, тільки погіршує ситуацію».
Ясна річ, Каріна знає, що за костюмом зазвичай ховається простий студент, якому треба заробити копійчину. Та це не впливає на те, що вона не хоче ані перебувати поряд з ним, ані дивитися на колунів.
Навіть якщо не всі клоуни навіюють страх, багато людей вважають їх по-своєму унікальними розважальними персонажами. Це засвідчує дослідження англійського Шеффілдського університету. Науковці опитали 250 дітей у віці 4–16 років, більшість з них взагалі не любили клоунів і вважали їй лиховісними. Завдання полягало в тому, щоб з'ясувати, чи діти хочуть бачити зображення клоунів на стінах у лікарнях. Результат: ні. Не лише малюки протестували, через те що вважали клоунів моторошними, а й старші діти, які вже досягнули статевої зрілості, не хотіли бачити клоунів у себе в палаті. Дорослі, натомість, сприймають клоунів двояко, зі змішаними почуттями.
Пояснити, чому так ставляться до клоунів, може ефект моторошної долини. Японський дослідник роботів Масахіро Морі пояснив його 1970 року. Теорія каже, що фіґури, які виглядають і рухаються майже так само, як людина, проте дрібницями відрізняються від «нормального людського», будять у спостерігачеві обридження й жах.
Своєю гіпотезою науковець пояснює ставлення до роботів й аватарів, але принцип має ширшу дію. Фільми жаху залюбки обіграють ефект моторошної долини, показуючи, наприклад, зомбі, які на перший погляд виглядають, як людина, та своїми різкими, судомними рухами видають, що нею не є.
Насправді люди є дуже чутливі до виразної поведінки, що в якийсь спосіб видається чужою чи відхиляється від норми, – це один з видів захисної реакції, оскільки винятки часто присутні в поведінці осіб, які є асоціальними чи психічно хворими.
Своїм маскарадом клоуни приховують справжній костюм та обличчя, й цим відштовхують. З огляду на лячний потенціал, виробники фільмів жаху вважають клоунів потенційними кандидатами на участь у кіно.
Ендрю Стотт (Andrew Stott), який досліджує клоунів та пантоміму в Державному університеті Нью-Йорка, каже: острах перед клоунами сягає ще історії блазнів. В Середньовіччі вони були тими, хто нагадував іншим про їхні недоліки й тваринні сторони, про те, якою дурною, смішною і нелогічною може бути поведінка людей навколо.
А сам по собі блазень не був веселою постаттю, радше – трагічною: коли йому не вдавалося розсмішити господарів, він міг дорого поплатитися. Деяким паяцам спеціально калічили рот – так, щоб посмішка більше ніколи не сходила з обличчя.
Зреферувала Соломія КРИВЕНКО
Джерело: www.welt.de.
05.05.2015