Люба Стринадюк: «Мова – то не для сміху»

Не буде правдою, що я понад усіх люблю гуцулів. Але те, що то цікаві люди, факт. Колись мені довелось читати щоденник невідомого етнографа, сторінки якого по великій пожежі підібрав під порогом своєї домівки мій давній приятель. В самому центрі міста. Декотрі листки геть були обгорілі, а декотрі можна було добре прочитати. Оце він закликав мене до себе, і ми читали розповіді якогось там вуйка, як і коли треба перший камінь на хату закласти, в який бік мають дивитися вікна, і як узагалі той бік вибрати? Але особливого шарму мали інші записи, зроблені в сусідньому селі (а, може, й не в сусідньому, ми не перевіряли), де зі слів очевидців наш етнограф записував оповідки про пастухів, які верталися з полонини. І якщо малюк такого пастуха бачив, то чимдуж біг навперейми, щоби першому запросити до своєї мамки, яка вже давно без тата життя марнувала. І так то гарно описано, зі всіма автентичними зворотами, що ми шаліли від задоволення, смакуючи кожне слово. Тих слів, на жаль, не пам’ятаю, але той настрій, що вони творили, живе в мені по нині. Таке щось на межі між життям і казкою, між правдою і легендою…

Саме тому мені впала в око дебютна книжка молодої письменниці Люби-Параскевії Стринадюк «У нас гуцулів». Виявилось, що авторка – й сама гуцулка. До того ж германістка. Ще в косівській гімназії залюбилась в ту чужинську мову, і більше вагань щодо обирання професії не було. Знайомство на презентації переросло в інтерв’ю, а за якийсь час – у співпрацю. Я зробила обкладинку до її нової книжки «До данцу».

– Якою ти є? Що ти можеш сказати про себе? Що можеш розповісти, чого не знають інші?

– (Відразу, не роздумуючи.) Я різна. Вмію бути й такою, й іншою. (Люба-Параскевія говорить так, наче відповідає не мені – собі, бо лише вона знає, якою – такою і якою – іншою. Вона не уточнює, я не запитую. Мені подобається, коли люди говорять те, що хочуть. Навіть коли це не зовсім те, що ти в них запитуєш. Бо тоді діалог перетворюється на монолог).– Те, яка я, також залежить від того, з ким я. Власне зараз, в даний момент,  найважче говорити, яка я. Бо саме зараз я зрозуміла, що я ще інша. Нещодавно зловила себе на думці, що є речі, які я не можу зробити, а через мить: ні. Стоп. А чому ж це я цього не можу? Можу. Таки можу бути  всякою…

– Що на це впливає? Що відбулося такого, що змусило вас чутися іншою, поводитись по-іншому?

– Не знаю. Не думала.

– Це щось конкретне чи досвід назагал?

– Так. Досвід. Мій особистий досвід. Який приходить після великих почуттів. Після великої любові, щастя, а потім – після раптової їх втрати. Після пережитої раптової пустки.

– Чи існує місце, в якому вам комфортно?

– Ви про Замаґору? (Сміється.) На цей момент – ні. Хоч я живу вже сім років у Львові, але ще не знайшла того місця, яке можу вважати домом, чи місця, в якому б хотілось залишитись. Коли ви сказали про комфортне місце – я уявила себе в сорочці, на босо. В тій сорочці, яку ще бабця вишивала. Дуже часто маю її коло себе. Комфортне середовище як таке поки що відсутнє, а сам комфорт асоціюється у мене з книгами і вбранням.

– Шукаєте таке місце?

– Навмисне ні. Чекаю, щоби мій дім мене знайшов сам. А поки вчуся любити ті помешкання, в яких зараз живу. Я змінила вже три квартири, але ще ніде не чулася вдома. З новим місцем відразу починаю дружити, але не завжди виходить. Не все мені подобається, але я не наполягаю.

– Яка пора доби для вас найкомфортніша?

– Мені добре так, як сьогодні. (Ми сидимо на літньому майданчику «Світу кави», полудень, світить сонце, і мимоволі наповнюєшся оптимізмом, який за час зими десь потроху подівся. Зізнаюся, що я люблю осінь. Хитає заперечливо головою.) – Люблю весну. Мені зараз добре. Взагалі люблю рух. Але коли літо, то буває по всякому. Буває забагато літа. Гарно, коли це не робити сіно, а йти за афенами (чорницями – ред.).

– Коли ви сіли писати роман, то наперед знали, що будете його видавати, чи писали тому, що не писати не могли?

– Я отримувала задоволення. Писала небагато. Записувала один розділ за один раз. Писала, бо мені подобалось.

– А коли книжка вийшла друком, вслухались у Всесвіт із запитанням, чи вдалось прокинутись знаменитою, як це було з Франсуазою Саган? (Моє запитання потішило молоду дівчину і вона довго і щиро сміялась з нього).

– Ні, такого відчуття не було. Я пережила вихід книжки ще до того, як вона з’явилась друком. Відчула, що вона з’явилась, задовго до того, як сіла її писати. Бо книжка для мене існувала значно раніше її фізичної з’яви…, тож я вже встигла добряче звикнути. У мене досить часто таке відбувається. Коли я переживаю події ще до їх реального втілення. І не завжди вони добрі. Це, звичайно, нічого не змінює, бо я розумію, що в реальності все одно мушу їх відбути, просто боліти починає швидше… Інколи мені не має терпіння на ті події чекати. Я рухаюсь завжди швидше. Цей рух мені подобається…

(Її важко збити з пантелику. Вона взагалі щиро, як мала дитина, тішиться, коли мені вдається зрозуміти, відчути те, що вона робить, відчути те, що намагається сказати. Іноді самих слів буває замало.)

– У вас було багато презентацій. Де вас прийняли найтепліше?

– У Франківську найкраще. (Не роздумуючи. З виразу обличчя видно – спогади про цю подію їй особливо приємні.) – Було багато журналістів, кілька разів запрошували на телебачення…

– (Змінюю тему). Що для вас кохання? – (Люба-Параскевія кривиться. Ледве вловимо, лише кутиками вуст. А, можливо, то лише темніють її очі.)

– Не хочу про це говорити. Слово кохання не дуже комфортне.

– Погоджуюсь. Сама його не дуже люблю. Воно занадто святкове… як сервіз, який витягають з серванту лише для особливих випадків…

– Воно чуже. По своєму звучанню воно не схоже на те, що характеризує. Та емоція, про яку йдеться, значно красивіша. А любов – це любов.

– Чи вважаєте, що ця емоція (йдеться про любов) знайома кожному?

– Ні. Не всім дано. Досі не розуміла, що це велика благодать. Думала, що це нормально, коли ти щось чи когось любиш. Що це не так – розумієш, лише коли раптом його нема, бо воно зруйнувалось. Коли відчула себе без нього – зрозуміла, що існують люди, які цього почуття взагалі не знають… Здається, що здатність до любові – моє. І моє покликання – любити. Відчувати на різних рівнях. Був найважчий період без нього, без отого почуття.

– Чи погоджуєтесь з оцінкою, що ви досить колюча? (Запитую, пам’ятаючи, як Люба Параскевія досить наполегливо відстоювала думку, що гуцульський говір – це власне мова. І коли хтось із слухачів запропонував авторці щось сказати діалектом, чи то пак – мовою, то Люба-Параскевія одразу напружилась, і десь трохи жартома, а десь – і не дуже, відрубала, що мова – то не для сміху, її треба любити.

– Відгониста… – поправила мене дівчина.

– Прошу? – я не відразу вловила зміст нового і трохи несподіваного слова.

– Від-го-ни-ста, – вимовляє, розділивши на склади. Тато мене так називав, – знову всміхається. Люба-Параскевія і не думає таїтись, що спогади про батька її тішать. А ще тішить, коли хтось бачить, яка вона направду. Чому дивуватись? Мене також тішать люди уважні.

– Що крім письма хотілось би попробувати?

– Хочеться багато. Боюся, що я вже пробувала всяке… щоби не писати, – всміхається. – А, може, хотілося попробувати, чи годжуся до простої роботи… Пів року викладала німецьку в університеті, працювала в іноземних агенціях. Пробувала всього…, аби не визнавати, що писати – то моя наскрізна потреба… А ще подобається переклад, художній. Технічний менше.

– Побут заважає творчості?

– Наче ні. Але який в мене побут? – питає і одразу ж сама відповідає. – Я ж сама. Наразі себе в сім’ї не бачу. Цей канал ще не відкритий. А по іншому не вмію. Хочу бути чесною.

– Ви смакуєте слово. А чи любите готувати?

– Не дуже... Це, здається, трохи гуцульське. Про мене, то гуцулки не люблять готувати. Принаймні на щодень. Швидше за все щоденна кулінарія там існує за принципом: треба їсти те, що є… Є бринза, молоко, ягоди, гриби, огірок, помідор… Є то все, й треба його їсти… таким, як є. Але салати? Пощо то робити? Є продукт, можна його їсти – то їж. Я гурман. Маю тонкі відчуття. Іноді друзі запрошують продегустувати те чи інше…

– Чи читачі відчитали те, що ви хотіли сказати?

– Не знаю. Контактів з читачами не підтримую. Та й цим питання не задаюся. Не хочу дружити з читачем. Хай дружить з книжкою.

– Що вплинуло на відвертість, з якою написана книжка?

– Завжди такою була. Скільки себе пам’ятаю – завжди говорила правду. Мабуть такий характер.

– А не страшно? Говорити правду, писати відверто – на це потрібна сміливість.

– Ні, не страшно. То моє. Але недавно мою сестру зустріла родичка й сказала, що все добре написано, але чи треба було отак відверто все описувати? Певно, ще отримаю вдома, – усміхається. Але так – задоволено – без найменшої тіні жалю чи страху. – Ніколи про родину не говорила. Я її виношувала, носила біля серця. Може, у Львові до кінця навіть не знали, звідки я, хто я, хто моя родина? Можливо, навіть свідомо їм того не розповідала. Довший час, поки не написала книжку, це було моїм.

– Щоби що?

– Для мене із самого початку, від народження, не звично було все: де я живу, з ким, як? Оте усвідомлення, що нас дев’ятеро… ота кількість. Це мене якось вразило, ще коли була дитиною. Бо то зовсім по іншому, ніж коли двоє-троє… Росла з думкою, що маю зі всім, зі всіма зріднитися. Довго до того йшла. Полюбила.

– Чи є хтось з родини, хто залишився поза увагою в даній книжці, але кого конче б хотіли згадати?

– Тета Катерина... була вивезена в Німеччину. Вона вже померла… Зустрічі з нею – це була радість. Вона була різною. Навколо баби Параски також було багато цікавого. Думаю, до неї повернусь також….

– Коли читала «У нас в гуцулів», відчула, що там є ритм аркану. І він, як в тому гуцульському танці, наростає, наростає, наростає… Так, що годі втриматись. Мислю, що необережний читач на якомусь колі може й вилетіти…

– Правда. Так. Там таки є ритм аркану. Ритм взагалі має для мене значення. Мій тато музикант. Аркан складний танець. Є ще «Гуцулка». Її теж не кожен витримує. Аби в ній втриматись, можна використати мелодійний підтакт – своїм голосом в критичний момент відтворити протяжний вигук, – (Люба демонструє його мені, правда, значно тихіше, ніж би то мало бути насправді). – Він дозволяє не вилетіти. Але можна й впасти. Тоді ти не до «Гуцулки». Це танець на витривалість…, танець життя. Після нього легше. Від неї («гуцулки») млосно…, приємно. Коли я танцюю «гуцулку», то – любов. Тут, – показує на серце. – Звільняє  і наповнює любов’ю. Як до чоловіка. Тобі хочеться любитись. Це ритм…, своєрідний ритм. Не з кожним можу танцювати. Не кожному підходить такий танець. Мама танцює в іншому ритмі. Повільнішому.

– Схоже, що ваша книжка також не для всіх, – підсумовую розмову, бо розумію, що в тому, що Люба-Параскевія написала, і в тому, що говорить, є багато правди і відвертості. Але ще більше того, що треба вміти відчути, вловити, звібрувати…

– Думаю, що вона таки не для всіх. Як би могла, то сказала б книжці, щоби вона вибирала читача.

PS. З тієї нашої розмови минув майже рік. Багато з того, про що ми тоді говорили – змінилось.  Та це й не дивно – ми щомиті змінюємось, як і світ навколо нас. Ще тоді знала, що Люба-Параскевія знову з’явиться в моєму житті. Не знала правда, як саме? Коли ж вона заанонсувала вихід своєї другої книжки, зрозуміла – ось воно. Я зроблю їй обкладинку. Тоді ще не читала текстів, але була переконана – мені це вдасться. І мушу визнати, що я задоволена результатом. А повірте – це не часто трапляється. Правда, Люба мене щиро здивувала своїми малюнками…, незвичними, проте дуже органічними і з нею самою, і з її прозою. Ми про це довго розмовляли, і таки – вдалося. Збірка чудова. Там навіть є мій відгук на звороті…

А ось декілька слів від самої авторки:

Після інтерв’ю, яке ми мали з Христиною Лукащук ще на початку 2014 року, наше спілкування продовжувалося. Через рік мені захотілося надіслати пані Христині тексти, що мали увійти до моєї другої прозової книжки «До данцу». Вона прочитала і написала отакий відгук: «Що ж. Любa-Параскевія Стринадюк виросла. Скинула зі себе, наче замалі повзунки, свою ще таку недавню і відверту прозу «У нас, гуцулів»… і стала… іншою. Навіть не стала – стає. І зачудовано, уважно дослухаючись до найменшого звуку, зачудовано, уважно приглядаючись до найменшої тіні, спостерігає… Те, що відбувається з нею, з ним, з нами всіма. Ні, ні, вона не перестала страждати, не перестала бути виклично відвертою, не перестала бути задиристо затятою, але зараз вона робить це з насолодою. Люблю її такою». Потім я показала їй свої ілюстрації ручкою, які я планувала додати до нових текстів. Вона мені порадила, як би було краще їх розмістити у книжці. А через якийсь час зовсім не очікувано для мене пані Христина надіслала мені обкладинку зі словами: «Як Вам?» На що я відреагувала дуже емоційно, із захопленням, бо малюнок був справді вдалим, довершеним, саме таким, який мав би бути обкладинкою до цієї книжки. І головне тут – моя повна довіра (що дуже рідко буває в моєму випадку!) до ілюстраторського бачення пані Христини, до того, який саме вигляд мала мати обкладинка «До данцу». Кожен раз, коли зараз дивлюся на обкладинку моєї нової книжки, сприймаю її як окремий повноцінний твір, який легко переливається у тексти, що йдуть за ним.

Довідка

Люба-Параскевія Стринадюк

Народилася 28 лютого 1989 року в селі Замаґора Верховинського району Івано-Франківської області – письменниця, перекладачка, ґерманістка, мешкає у Львові.

Студіювала ґерманістику у Львівському університеті імені Івана Франка. Викладала німецьку мову в університеті «Львівська Політехніка» на кафедрі прикладної лінгвістики.

Перекладає художню літературу з німецької мови. У її доробку: переклади книги для дітей Лізи Ґаллаунер «Гаф-пайп – старт Леона-новачка» (2013), роману в ілюстраціях Юдіт Шаланскі «Шия жирафи» (ще не опубліковано), етнографічна книга Фрідріха Крістофа Й. Фішера «Пробні ночі німецьких сільських дівчат» (2013).

Як авторка дебютувала з художньою прозовою книгою «У нас, гуцулів». До неї входять дві повісті – «А кємуєш, єк то було» й «У нас, гуцулів», які написано українською мовою, а діалоги – гуцульським говором.

Танцює гуцульські данці в музичній капелі «Бай» та в родинній гуцульській капелі. Грає на дримбі. Співає гуцульські співанки.