Майже століття тому американський економіст Гарольд Готеллінґ (Harold Hotelling) відкрив концепцію «просторової конкуренції», зрозумівши, що підприємства конкурують за місце так само, як за ціну. Хоч насправді Готеллінґ не використав часто приписуваний йому анекдот про двох хлопчиків, які спекотного дня приходять на довгий заповнений людьми пляж продавати морозиво, все ж нащадки згодились, що ориґінал статті — якщо б він використав той анекдот — був би набагато цікавішим.
Звичайно, що два хлопчики будуть наближатись один до одного. Якщо між ними була якась відстань, то, наближаючись, кожен з них здобуватиме когось з клієнтів іншого. Адже обидва розуміють, що до їхніх властивих клієнтів (з протилежного від конкурента боку) вони, як і раніше, ближчі (порівняно з конкурентом). Результатом є неефективність — середня для покупців дистанція пройтися за морозивом була б коротшою, якщо б возики з морозивом й далі стояли окремо один від одного, — але результат є неминучим.
Цей феномен кластеризації ми спостерігаємо у подібності продуктів, які пропонують Hertz і Avis, або Unilever і Procter & Gamble. В Австралії «політика двох авіакомпаній» (на сьогодні скасована) призводила до того, що дві нібито конкуруючі компанії вибирали майже ідентичні розклади польотів.
У своїй першій статті (1929) Готеллінґ зауважив, що його аналіз буде релевантним і щодо політики, і щодо економіки — теза, яку пізніше розвинув політолог Ентоні Даунс (Anthony Downs). У двопартійній системі політичні позиції будуть зближуватися з тієї самої причини, що й продавці морозива. Час від часу одна сторона може відходити від центристської позиції, але електоральна арифметика притягуватиме її назад у центр.
Характерно, що трипартійна версія гри взагалі, як виявляється, не має рівноваги. Стабільний результат вимагає позбутися одного з гравців. Проте в міру зростання кількості учасників рішення асимптуватиме до позиції, за якої возики з морозивом — чи політичні партії — будуть рівномірно розміщені уздовж пляжу. Там, де вхід є дешевим, як у випадку пропорційного представництва, виборці мають до вибору велике розмаїття позицій. Але там, де вхід дорогий — як в мажоритарній системі, — нормою будуть дві партії з подібною політикою.
Зростання демократії привело до ускладнення добору партійних лідерів. Свого часу добір кандидатів у президенти США був здебільшого прерогативою партійних босів, але тепер це результат виснажливого процесу праймеріз. Свого часу лідерів Консервативної партії Великої Британії вибирали чоловіки в прокурених кімнатах, тимчасом як лейбористи залишали це рішення за своїми депутатами парламенту; тепер, згубша, останнє слово — і в одної, і в іншої — за партіями.
Але політика — це не зовсім те саме, що морозиво. Ви можете прагнути взяти на себе відповідальність за політичний возик з морозивом, тільки якщо ви є найпопулярнішим кандидатом серед ваших власних клієнтів. І, найпевніше, погано обслужені клієнти з найдальших кінців пляжу будуть найголосніше висловлювати свої погляди. А ті, що ближче до середини, гріючись на сонці з морозивним возиком під рукою, матимуть мало стимулів до активності.
Характеристики, необхідні, щоб стати лідером вашої партії, дуже сильно відрізняються від тих, які необхідні, щоб стати лідером вашої країни. Дібрані екстремальні кандидати програють виборчі перегони, що їх могли б виграти мейнстрімові кандидати. Після років в опозиції партії повертаються до таких лідерів, як колишній прем'єр-міністр Великої Британії лейборист Тоні Блер і прем'єр-міністр від консерваторів Девід Кемерон, які більше подобаються виборцям, аніж власним партійцям.
Модель Готеллінґа висвітлює парадокси сучасної політики. Існування двох центристських партій з несуттєвими відмінностями не є запереченням демократії, а точним виразом народної волі. Такий результат призводить до самозаспокоєння й апатії. Але через превалювання апатії ширші можливості анґажування може призвести до меншої, а не більшої демократії, бо ті, хто таки анґажуються, аж ніяк не є найрепрезентативнішими. В політиці, як і в економіці, вибір найкраще працює на вас тоді, коли ви не повинні його робити.
John Kay
Ice cream, apathy and the paradox of two party politics
The Financial Times, 8.04.2015
Зреферував Михайло Мишкало
24.04.2015