Те, що постійно носиш за плечима, часто визначає твій ритм. Не тільки мусиш підлаштовуватись під вагу, а й обирати, що сьогодні звалити собі на рамена. З чим вирушати в нові краї і з чим із них повертатися.
Перед подорожжю напаковуєш наплічник усім необхідним, тим важливим вмістом, що має стати потім в нагоді. Назад же сподіваєшся, що сумка стане легшою. Натомість маєш надію, що звільнений простір займе багаж позитивних емоцій.
Сподіваєшся, що зможеш заповнити його цікавими враженнями та спогадами, переживаннями та розмовами, якимись деталями та пейзажами, чиїмись усмішками та уривками цитат, п’янкими ароматами чи тривкими краєвидами, що ще довго по тому виринатимуть з пам’яті.
Рюкзак часто означає мандри. Рух. Подорож. А ще це й та місцевість, котру вдалося відвідати. Рухоме місце пам’яті, в якомусь своєму специфічному розумінні. Бо ж залишаються в ньому різні сувеніри, проймається запахом цього топосу, особливо, якщо відвідані локації морські й екзотичні.
Не так давно, на день народження, отримав в подарунок новий рюкзак. Від своїх попередників він відрізняється не тільки кольором й виглядом, а, головне, місткістю. Себто туди можна напхати ще більше речей і захопити із собою в кожну нову подорож ще більше необхідного.
Кожного разу, коли кудись вирушаю, виходить так, що яку б сумку не брав – все забиваю її під зав’язку. Часто вибір полягає в тім: брати рюкзак чи велику сумеґу. В першім випадку перевагою є мобільність, в іншому – більша ймовірність не прогадати з погодою та іншими «приємними» несподіванками.
Але, що би я не обрав, майже щоразу результат виявляється однаковим – ледве виходить застібнути блискавку. При чому, якщо до зміни свого вибору на користь габаритнішої моделі, з наплічника лиш трохи визирала книга чи мильно-рильні, то у вдвічі більшій сумці «гастарбайтер стайл» все одно ледь вдається возз’єднати замки.
В цьому феномені, мабуть, є якийсь генетичний страх: не стільки забути щось, що може стати в нагоді під рукою, скільки страх неможливости заповнити простір. Від того виникають сумніви щодо доцільности мандрів із повітряною дірою в сумці. Від того туди закидається все потрібне і непотрібне. І від того дуже скоро починає розходитися замок.
Тому кожен намагається заповнити цей простір по-своєму. Хтось хаотично набирає продуктів, хтось книжок, а когось абсолютно не турбує те, що сі території окуповує лише повітря.
Коли Росія анексувала шматок Донбасу і Крим, то вкрала наплічник в сусіда. З усім багатолітнім багажем. Правда, при крадіжці купа всього вилетіла, частина побилася, частина просто десь зникла. Тому Путіностан тепер намагається якось заповнити цей простір. І не може наповнити її ніякими смислами, окрім зброї й насильства. Вона напаковує його під зав’язку, пропускаючи чи то упускаючи той момент, що рано чи пізно замок розійдеться і все це повилазить.
Повилітають всі ці «Гвоздики», «Шмелі», «Тюльпани», «Тополі». А що не випаде десь по дорозі – окислиться від дощів і снігів. Здетонує на божевільній як пояс шахіда, від якого цими ранцями хоче відгородитися.
Але теперішні викрадені частина Донбасу та Крим для Росії важка ноша ще й тому, що при крадіжці Україна пручалася й в її руках залишилися лямки. Тому країна-злодій зосталась фактично з валізкою без ручки. Вона зі всіх сторін обвішалася такими чемоданами, валізками, наплічниками (Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я, Крим, частини Донеччини та Луганщини) і бігає по вокзалу в пошуках того, куди би все це подіти, кому це все спихнути чи на чиї плечі перекласти. Вона могла би залишити їх собі, але надто вже обтяжують, надто вже незручні. Та й віддати шкода – дарма крала чи що? Тому й розривається, як мавпа між розумними і красивими, залишаючись на пероні вокзалу, не встигаючи влізти до потягів, котрі відправляються в майбутнє.
Так і стоїть обвішана. Так і існують десь в позапросторі і позачасі всі троє. Чемодан. Вокзал. Росія.
22.04.2015