До незбагненної мети

Джозеф Конрад. Зроби або помри: морські історії.

Упорядники: В.Панченко, О.Купріян. Бібліотека «ЛітАкценту». – Київ: «Темпора», 2011. – 528 с.

«Зроби або помри» – таку назву має найзнаковіше видання класика світової літератури, здійснене впродовж останніх років. Тим дивніше, що його майже, аби не сказати зовсім, не помічено. Підписана до друку 1 грудня 2011 р. збірка «морських історій» Джозефа Конрада потрапила в книгарні за мить до новорічних дзвонів – тих самих, які чує й герой Чарльза Діккенза.

«Різдвяними оповіданнями» Діккенз простягав тодішній англійській спільноті рятівне коло етичних координат – сучасник, хроніст й апологет капіталістичого буму, Діккенз, попри переваги і найголовнішу з них – поступ, бачив також темний бік, виклики й ризики, загрозливу недостатність лише економічного чинника. Але повернімося до Конрада, найновішому українському виданню творів якого виповнилося рівно рік. Народившись у «польській інтелігентській сім’ї», Теодор Юзеф Конрад Коженьовскі ввійшов в англійське письменство через чверть сторіччя після відходу Діккенза, якого на п’ятдесят восьмому році життя доконала подагра, завадивши здійсненню численних художніх прожектів, а разом із автором добігла кінця епоха в англійському письменстві. Проте спадковість Конрада виводилася здебільшого від Стівенсона, а якщо й були аналогії, то з Кіплінґом – щоразу на користь Конрада. Підставою хибних порівнянь стали спільна для названих авторів морська тематика, мандри в екзотичне замор’я й інґредієнт пригодництва. Але якщо для Стівенсона морська пригода була, властиво, змістом, то для Конрада вона правила, з одного боку – за кулісу, з іншого – за насичену, щільну, як глибини океану, метафору. Тоді як Стівенсон розважав читача, Конрад прагнув понад тим чогось ще: «психологізму» чи то «філософічності». Тоді як Кіплінґ був зразковим імперіалістом, Конрад ним не був. Послуговуючись лексиконом свого часу, зокрема й словом «раса», Конрад не дав жодних підстав, які дозволили б засумніватися в його гуманістичності. Хай там яким викликам протистоять герої його творів, вони не перетворюються на надістот, а залишаються людьми – з сумнівами, поразками, самодокорами. Романтика морів-океанів – тло, на якому Конрад виписує моральну проблематику, але й це не увесь письменник.

Тож, попри перегукування, Джозеф Конрад не подібний ні до кого, й одночасно є хтось, хто був, за разючих відмінностей, як дві краплини, сходий на нього: Станіслав Лем. Що їх об’єднувало? Обоє – наші земляки. Лем народився у Львові, Конрад – у Бердичеві або поблизу, провів якийсь час у Чернігові, у Львові «лише бував». Конрад, після блукань суходольними глибинами європейського континенту, під час яких його компаньйон не впорався з місією відрадити ще майже підлітка від «морської маячні», таки вирушає в Марсель, щоб згодом опинитися в Англії, де після серії морських мандрівок врешті осяде і сяде за перо. Молодший від нього Лем (коли Конрад помре, Лемові щойно виповниться три роки), перебравшись після Другої світової війни, у вирі якої зблизився з учасниками руху Опору, до Кракова, до глибокої старості поглинатиме халву, заробивши діабет. Їх обох вабило щось одвічне і невимовне, яке зуміли ословити – Конрад через морські історії, Лем – в образі Первісного Океану («Соляріс»). «Наприклад, ніяк не можна було зрозуміти, яка небесна сила примусила цього поштивого сина дрібного крамаря з Белфаста втекти на море», – мовиться в «Тайфуні». Так юний Конрад дременув зі скрухи «українського безчасів’я» у відкрите море, відтак – у літературу, щоправда, не польську (за це йому докорятимуть).

Уперше український читач знайде під спільною обкладинкою твори Конрада, що досі були розсипані, мов перли, по дорозі XX століття: оповідання «Лагуна» і «Завтра», взяті з книжки «Аванпост прогресу» (Київ: «Слово», 1926), повість «Лорд Джим» (Київ: «Молодь», 1985), оповідання «Тайфун» (Харків – Київ: «Книгоспілка», 1930), перекладену для нового видання «Молодість», що й відкриває збірку, в якій корпус текстів Конрада, неоціненний незмір їх змісту перебуває в надійній літературознавчій обшиві, як вантаж у трюмі корабля (передмова «Філософська проза, що «прикидається» пригодницькою» упорядника Володимира Панченка і післямова «Джозеф Конрад» Михайла Калиновича, між якими пролягло вісімдесят шість років – вік людини).

Водночас, нова книжка ввібрала лише частину «українського» Конрада: зацікавлення цим письменником, апогей якого припав на пізні двадцяті роки, охоплювало більше видань, зокрема: «Кінець неволі» (1928), твори у двох томах (1929), згодом – «Вибране» (1959), «Фрейя з Семи Островів» (1960).

У багатотомному доробку Джозефа Конрада твору «Зроби або помри» немає. Таке гасло стоїть на кормі корабля, яким Марлоу, альтер еґо письменника, вирушає в одну зі своїх перших подорожей – спогадуючи про неї. Упорядникам видалося, що саме ці слова найкраще вловлюють суть того, що змушувало автора писати, а його героїв – діяти. Цей самий Марлоу, який у «Молодості» оповідає свою, виступає також оповідачем історій, що відбувалися з іншими: йому не бракує знань про море і людські долі, до яких він – почасти – особисто причетний. В Джимі, герої роману «Лорд Джим», немолодий Марлоу впізнає себе, яким він також колись був, щоправда, йому пощастило свого часу «зробити» – першим досягти берега Сходу, тоді як Джим, не склавши випробування, все подальше життя «виправляє» «помилку» юності – до самої смерті його вестиме імперативно-примарне «зроби».

«Схід» Конрада має мало спільного з тим Сходом, яким його вимальовувала окцидентальна уява. Навряд аби бодай один його твір міг би послугувати Едвардові Саїду переконливим прикладом орієнталізму. Якщо шукати Конрадові подібностей, то вже радше з Івліном Во. Атмосфера роману «Жменя праху», байдуже, що його герой, з погляду фізичної географії вирушає не на Схід, а на Захід (і Південь), чимось близька до Конрада. Так само як і твори Ґрема Ґріна: всіх їх об’єднує принаймні те, що у «східних» і «південних» відблисках смолоскипу цивілізації їм бачиться суперечливіша, ніж багатьом їхнім сучасникам, картина. Та й вирушають вони туди в пошуках розгрішення своїх утомлено-змарнованих душ – геть від нудно-впорядкованого побуту, в рай, що врешті виявляється не так місцем просвітлення і преображення, як поглибленого страждання і смерті. Проте, все-таки, найбільше суголосся – між Конрадом і Лемом: «Схід» Конрада до снаги Первісному Океанові.

Нове видання «морських історій» Джозефа Конрада зроблене з любов’ю, яка дихає з кожної сторінки, – перед нею тьмяніють коректорські недопрацювання. Художні конструкції письменника, який у добу технічних новацій залишився прихильником вітрильників, і через сторіччя борознять хвилі Літературного моря, витримуючи шторми й подібні випробування і беручи нас, читачів, у мандрівку – без примусу, але вже напевне без розчарування.