Якраз

Олександр Бойченко. Більше/Менше. Чернівці: Книги – ХХІ, 2015. 200 с.

Книжки треба перечитувати. Змінюється факт – змінюється інтерпретація факту – змінюється людина, яка факт інтерпретує. Таким є ланцюжок (само)пізнання.

Збірка «Більше/Менше» Олександра Бойченка складається з його виступів, колонок, есеїв, статей etc., оприлюднених протягом 2005–15-го. Читали тоді. Перечитаємо нині. Може статися, побачимо, як міниться людина. Пощастить – то включимося до процесу.

Вже традиційно (втретє поспіль – це ж добра традиція, так?) автор знімає з себе відповідальність: всі зауваження і заохочення рекомендує адресувати видавцю, бо ті три книжки – виключно ідея останнього. Компліменти видавцю: збірник «поточної» публіцистики, продуманий як цілісний наратив – із витриманим сюжетом, пафосом і системою образів – таке ще пошукати. (Хоча ця книжка і найслабша з трьох).

Все починається з розлогих і виважених міркувань – такі собі дидактичні пролегомени – про сократівський спосіб пізнання і описання світу; останнє тут важливіше. Ви подумали уже про дискусію, яка базується на послідовному відкидані непідтверджених гіпотез? – Воно наче і так, але, ні, не годиться. Про сократівський діалог краще забути, Бойченка вабить сократівська іронія. Важливо зауважити і повторити слідом за автором – кілька разів – іронія такого кшталту протиставлена не серйозності, а наївності.

Сократ, який виходить на площу до людей і прагне бути почутим, хай і зневаженим (і покараним, не забути б про це), і Платон, який звертається до страшенно далекої від народу соціокультурної групи – в обох випадках йдеться про способи запобігання ідеологічному і моральному тиску. Різниця між ними, зрештою, теж в моралі та ідеології.

Втім, платонівська і сократівська «держави» (Бойченко, ясно, віддає перевагу другому варіанту; з ним тут важко сперечатися) сходяться в одному, даруйте на слові, метафізичному моменті. Ані в наївності, ані в іронії не правомочне уявлення про несправедливість. Якщо істинність висловлювання залежить від контексту і способу (а, власне, про це йдеться іронічному Сократу і наївному Платону), то і несправедливість контекстуальна. І що б тут було страшного? От тільки жертва позбавлена відтак своєї єдиної дієвої зброї. Розказати, як було насправді, більше просто немає можливості, можна лише викласти свою версію подій. А погодьтесь, це дві геть різні процедури.

Чому я заговорила про жертву і справедливість? Бо так чи інакше це магістральний сюжет «Більше/Менше». Носії тоталітарного світогляду – суто платонівський «продукт» за Бойченком – якраз і виходять з того, що не розрізнюють жертву і несправедливість. Іронія має бути до такого не-розрізнення більш чуттєвою, начебто.

Друга частина книжки (уже в трішки знервованих інтонаціях) присвячена, як про таке пишуть у пристойних дисертаціях, ілюстрації ключових положень у адекватних зразках. Тут є кілька рецензій: на провокаційні «Дванадцять обручів», на невибагливу колумністику Жежери, на довірливу прозу Кожелянки, на не-те-щоб-соціально-і-культурно-близького Жадана, на концептуальні розвідки Забужко, на толерантну драматургію Морстина і моторошну прозу Боровського, на мудрі розвідки Грицака і Грабовича тощо.

І міметичні, і не-міметичні автори, «документальні» і «фікційні» – всі за Бойченком є іронічними. Будь-яке висловлювання звернене до когось, отож той, хто говорить, прагне бути почутим, отже, мімікрує «під адресата» – всі когось удають; питання у меті, а у не процедурі. Чорно-білий світ просвітницьких ідеалів тут не спрацьовує, позаяк будь-яка взаємодія автоматично призводить до ототожнення. Відтак цікавлять Бойченка не норма, а похибка-відхилення; «неправильне» є тут умовою появи чогось «справжнього». Як-от ідеальна есеїстика Жежери, яка насправді есеїстикою не є – натомість маємо фіксовані переживання досвіду; або концептуальна проза Забужко, яка на правду працює виключно зі структурами уяви, а не уявлень.

Гідний уваги висновок: спосіб, у який іронія здатна говорити до мас (і не наковтатися по ходу цикути) – пародія. Скажімо, Жадан переписує у «Ворошиловграді» пригоди трьох мушкетерів: дотепно і вправно, але замовкніть ті, хто бачить тут реалістичні моделі подолання соціальних проблем «країни озвірілих регіональних марленів владленовичів». Суворо. Ще більше наочності: Ной і дід Мазай – месії за визначенням; але перший прихистив, відділивши одне від одного, і чистих, і нечистих, а другий пильнував чистоту видів і поглядів; і в якому з двох світів більше шансів бути спасенним? Переконливо… Змінити систему, замінивши один із елементів структури – це, власне, і є пародія. Якщо стане сил, цим елементом буде «Я». От тільки рішення в такому світі завжди прийматимуть «прості люди» – ті, хто «засуджують до смерті Сократа і розпинають Христа». Як говорити до них так, щоб тебе почули, і при цьому не стати одним із них?

Нарешті – уже відверто впадаючи у відчай – автор «Більше/менше» спостерігає за аудиторією, з якою доводиться працювати практикованим на іронії письменникам. Пародія на пародію – це не присуд (принаймні, не тільки він). Це спосіб, у який взаємодіють «маси» та «інтелектуал», за версією Бойченка. Красиво: щоб проявити себе, осмислений у такий спосіб нарід сам для себе мусить стати видовищем. Бажано, високо естетичним. Але згодиться і скандал – доста дієва практика саморепрезентації. Зрештою, видовище і скандал тут означують такі собі бар’єри смислу, семіотичні межі – за визначенням неподолані.

Веселі часи роблять нас доступними для речей онтологічно чужих, якщо раптом, зненацька, на якусь мить вони здалися нам щирими та екзистенційними; на мить. Скандал і видовище ґрунтуються на події досить однозначній, і на реакціях на подію – різновекторних. Бойченко згадує розбиту дошку Шевельова у Харкові: нормальна цілком ситуація, на відміну від того, якби Добкін із Кернесом раптом почали вшановувати Шерех-Шевельова. Найціннішими громадянами назвав був президент мешканців Донбасу, менш цінні, які ховають своїх загиблих на Сході героїв, здригнулися від такої прикладної аксіології… Змінили ці події семіотичні межі «громадянства» і «вшанування» хоч для однієї зі задіяних у скандалі сторін? Сумнівається Бойченко, сумніваюся і я – паралельні прямі не перетинаються.   

Є у «Більше/Менше» коротенький виступ «Бруно не винен» – насправді якийсь ображений зойк: всі сварять поетичний Meridian Czernowitz за попсовість і несмак, а він збирає повні зали; рафіновані інтелектуальні «Дні Шульца», між тим, відбулися у тісному колі і були звинувачені у недоброму такому снобізмі. І воно б посміхнутися: іронічний автор не має бути таким наївним. Але цій замітці передує «Любов як професія» – про проігноровану презентацію «Дітей застою» Кожелянка; і тут злість, скерована на «снобізм убогих» постає цілком сократівським способом уберегти себе в натовпі.

Бойченко вимальовує нестерпно прекрасний образ «колективного розуму». Ні, не неандертальці зі Сходу (здається, лише лінивий їх йому не пригадав, облишимо цю марну справу), а начебто їхня протилежність – професійні українці (вирізняються лицемірством і фаховою любов’ю до Батьківщини в цілому, а не в окремих її представниках), а також непевно протиставлений всім інтелектуал, який «прислуговується словом, щоб запропонувати власну інтерпретацію світу». Залежність від мас, як і від можновладців у Бойченка має лише одну характеристику, але вичерпну – вона принизлива. «Повторю ще раз: для мене інтелектуал – це людина, мислення якої не знає жодних табу», а працювати натомість доводиться саме з табу, адже виробляється і засвоюється воно легше і продуктивніше за регламентацію.

Тут саме і знаходить місце для «двох Україн» Бойченко – тема ця для нього як улюблена, так і гранично болісна. Навіть не так, дві України – це все ж таки Рябчук, а не Бойченко. Для останнього Україна одна, і єдиний спосіб її збереження: відняти географічно і культурно хвору частину як менше зло. «Оскільки ж між нами – попри очевидний цивілізаційний розлам – немає кордону, який би захищав мої вартості від його вартостей, а його від моїх, то сам факт мого існування перетворюється на загрозу його ідентичності і навпаки». Автор «Більше/Менше» послідовно доводить: воєнний конфлікт на Донбасі – це не драма (як конфлікт істини і брехні), а трагедія (як конфлікт двох істин, які апріорі не надаються до співіснування). Що відбувається у п’ятому акті трагедії знає кожен першокурсник, хоч як би йому і хотілося повірити «елегіям» Жадана про таких саме українців зі Сходу… Метафорами замість понять Бойченко оперує хоч і не «відповідально», як йому самому то здається, але блискуче, що ж тут інше скажеш… Соціологи оперують формулою «правило одного інструменту»: коли у тебе в руках молоток, всі навколо здаються цвяхами.

Від початку книжки до кінця тексти стають все більш жорсткими, афектованими, просто коротшими (більше/менше з назви стосується і цих процесів – більшого/меншого об’єму, більшої/меншої стриманості). Те, що на початку здається виваженим і перевірним способом порозумітися зі світом, ближче до фіналу збірника перетворюється на фіксацію фактів незрозумілого і непоясненого, на такі собі – перекручу рядок з хорошої поезії – лімфовузлики на пам’ять. Жадан як співець всілякого людського сміття… Кордони, які витримають натиск руського світу, стануть новими кордонами України… Недоброякісні набряки ці означують не одужання, а ще один етап хвороби. На інше, зрештою, і не претендують.

Літературознавець звик і вміє (філолог рівня Бойченка – точно вміє) мати справу з ідеальними моделями: такий затишний світ пізнаваний, очевидний і не має, бодай не мусить мати, випадкових елементів. І от сотні смертей на сході пояснюються прагматикою жанру, а розірвана культурними протиріччями країна – роботою міфологеми… Аж настає момент, коли схема збоїть, і заявляє про себе сумнозвісна криза інтерпретації. І тоді проявляється найнестерпніше для автора і найцікавіше для читача – щось людське, занадто людське. Пояснення переходять у крик, переляканий і відчайдушний, в якому втрачається самоконтроль (чит.: об’єктивність спостерігача).

Прийнято вважати, що оприявлення страху в тексті здійснюється через естетику мовчання – через замовчування і відмовчування. Мовчання – як щось протиставлене письму (обидва як способи комунікації). «Більше/Менше» вражає найбільше саме в той момент, коли усвідомлюєш: маємо тут не опозицію, а тріаду: «мовчання – письмо – крик». Кричати залишається тоді, коли немає способу ані мовчати, ані писати те, що інакше просто не осягнути.

Зрештою, про який «наративний архетип» спостережливим філологам-публіцистам не йшлося би нині – трагічний чи іронічний, – його добровільним/недобровільним персонажам все одне доведеться пристосовуватися до «контексту», більш-менш.