Виступ на міжнародній конференції: "Світовий порядок 2025: Конфліктні візії міжнародної державної системи", зорганізованої з приводу виходу книжки Генрі Кіссінджера "Світовий порядок" (Єйльський університет, 10-11 квітня, 2015)
Мене попросили розказати, у чому полягає різниця між Україною і Росією щодо геополітичної орієнтації, і що за цим стоїть. Якщо би я міг звести мою відповідь до одного речення, то вона звучала би так: українці бачать Захід як шанс, Росія як загрозу.
Росіяни хочуть відвідувати Захід, часом – як вони кажуть напівжартома, напівроздратовано – на танках. Українці хочуть жити на Заході і бути його частиною, захищені від російських танків.
Проблема з короткими відповідями полягає у тому, що вони вимагають довгих пояснень. Щоб уникнути їх, а також підозр в упередженості, дозвольте що звернуся до опитувань публічної думки. Їхні результати підтвердять мою відповідь емпірично.
Згідно опитування, проведеного московським Центром Левади на початку цього року, негативне ставлення росіян до Заходу досягло історичного максиму – і це негативне ставлення відноситься як до Америки (80%), так і до Європи (70%).
Українське опитування, зроблене більш-менш у тому самому часі, теж виявило історичний прецедент, тільки що протилежного характеру: якби в Україні провели референдум щодо геополітичного майбутнього, 67% вибрали би членство в ЄУ. Важливим у цьому опитуванні є те, що європейський вектор вибрали також майже половина російськомовного населення Півдня і Сходу України. Орієнтація на Росію домінує лише на Сході разом з Донбасом – і не виключено, що власне добавлення Донбасу до опитування створює ефект цього домінування. На Півдні головною альтернативою до ЄУ є не російський вибір, а збереження нейтрального статусу України.
Такий сильний рівень підтримки євроінтеграції в Україні є безпрецедентним не лише через високі цифри. До недавнього часу, це був вибір українських еліт – кожного українського президента, включно з Януковичем та кожної української партії, за виключенням комуністів. Однак саме населення України щодо цього питання було розколеним на дві більш-менш рівні половини: на тих, хто виступав за зближенням з ЄУ, з одного боку, і на тих, які надавали перевагу Росії і Євроазійському союзові, з другого. Останніми місяцями ми бачим в Україні новий феномен: тут склався консенсус щодо європейського майбутнього як серед суспільства, так і серед еліт.
З історичної точки зору неважко пояснити, чому українці так відрізняються від росіян. Навіть якщо добра половина з них розмовляє російською, а багато чують свою близькість до російської культури, наголос на мові і на культурі не помагає зрозуміти цю різницю. Тому що вона полягає не в мовно-культурних відмінностях, а в розходженні політичних традицій, у відмінних типах стосунків між владою і суспільством. Говорячи іншими словами, в Україні сценарій авторитарної влади на зразок режиму Путіна і Лукашенка не має шансів. Янукович пробував його втілити, але був за це покараний.
Ми звикли дивитися на Україну майже виключно як на країну, що перебуває у тіні Росії. З історичної точки зору така перспектива є проблематичною. Бо російський фактор в українській історії є порівняно недавнім і до другої світової війни не охоплював усієї української території. Не менш важливим а більш довготривалим був фактор польський. Навіть коли польська держава перестала існувати наприкінці XVII ст., польська еліта продовжувала домінувати економічно, культурно (а в Габсбурґській Галичині навіть політично) до першої світової війни на центрально-українських землях, а на Заході України – аж до другої світової.
Польсько-українські стосунки були позначені багаточисленними і кровавим конфліктами, і польсько-українського примирення вдалося досягнути щойно після падіння комунізму. Але у випадку українських політичних традицій йде мова не так про польські впливи самі по собі, як про приналежність Речі Посполитої до західної чи, якщо хочете, старої католицької Європи. Це означало поширення на українській території таких загальноєвропейських практик як міське магдебурзьке право, реформована церква, розділення світської і релігійної влади.
Якщо нанести зони інтенсивності польського впливу на сучасну українську карту, то вони дивовижним чином співпадають з сучасними політичними поділами. Для майбутнього України важливим є, чи і наскільки ці поділи можна буде перебороти. Або, як Адам Міхнік колись сказав, європейські перспективи України залежать від вибору не лише Львова чи Києва, але Дніпропетровська, Одеси та Харкова
Виглядає, що ці передбачення збулися. Найсильнішу підтримку воєнних дій проти донбаських сепаратистів показують не колишні габсбурґсько-польські землі Західної України, але мешканці сусіднього Дніпропетровська – російськомовного міста, заснованого російською імператрицею Катериною ІІ, і яке до революції 1917 р. носило її ім'я (Катеринослав). Якщо б тепер довелося малювати нову лінію Гантінгтона цивілізаційного поділу України, то вона проходила би не між україномовною і російськомовною частинами, а розтинала би російськомовну територію і проходила б десь між Дніпропетровською і Донецькою областю.
У новій політичній географії України важливим є, яке місце у цьому поділі займуть інші великі російськомовні міста, у першу чергу такі великі метрополії, як Одеса і Харків. Опитування, котрі організував восени минулого року російський опозиціонер Олексій Навальний, показують, що Харків а особливо Одеса тяжіють ближче до Дніпропетровська, аніж до Донецька – і це помимо сильного впливу, яка справляє російська пропаганда на мешканців цих міст.
Щоб ще краще зрозуміти різницю між Україною а Росією, і, зокрема, чому українці, включно з російськомовними, надають перевагу Заходу над Росією, треба зробити ще один крок – і перейти від питання ідентичностей до питання цінностей. "Цінності" сьогодні стали модним поняттям. Зокрема, вони є однією з головних тем у книжці Генрі Кіссінджера, в якій він розглядає можливість створення нового світового порядку. Як історик, я волію говорити про цінності не теоретично, а емпірично, покликаючись на дані світового дослідження цінностей (World Values Survey – далі WVS). Після падіння комунізму, це дослідження включило як Росію, так й Україну, і це дає нам добру порівняльну перспективу.
Якщо говорити про цінності, які є спільними для росіян й українцями, то це є безпека – бажання захистити себе й своїх рідних та близьких від всеможливих загроз. Тільки що то сама цінність діє по різному у випадку Росії й України. Більшість українців бачать свій захист в Заході – і не бачать такого захисту в Росії, оскільки та постійно вв'язується у війни, як це було у випадку Чечні, Грузії чи сусідньої до України Молдавії. Тепер, коли війна прийшла в їхній дім, і то при активній участі Кремля, українці, зрозуміло, хочуть віддалити себе якнайдальше від Росії.
Правдоподібно ніхто не має наскільки багато заслуг за зміцнення консолідації української нації та посилення європейських настроїв, як Путін. Щоб зрозуміти радикальну зміну настроїв українців, досить сказати, що перед Євромайданом і війною він був однією із найбільш популярних історичних постатей в Україні. Опитування, проведені після анексії Криму і розпалювання війни у Донбасі показують, що він тепер входить у число трьох найбільших антигероїв України, разом з Януковичем і Сталіним – і негативне ставлення до нього знову ж таки переважає у всіх реґіонах України, за винятком Донбасу.
Російська агресія привела до зміни загального настрою більшості українського населення – тих мешканців України, які трактують безпеку як головну цінність. Існують, однак, дві окремі групи, які вибирають європейську інтеграцію з цілковито іншого приводу. Це є молоде покоління та новий середній клас, і вони представляють цінності самовираження, котрі є докорінно відмінними до безпеки як цінності.
Цінності самовираження означають різні речі і мають різні значення. Але їх можна звести до двох: повага до людської гідності та вимога демократії. WVS показують, що у "нульові роки" Україна і Росія, коли заходять мова про ці цінності, розійшлися як два кораблі у морі: Росія застряла у цінностях виживання, тоді як у випадку України помітно виразний зсув у бід цінностей самовираження. Загальна тенденція є такою: як тільки в країні стається такий зсув, можна очікувати масового руху у захист демократії. Значною мірою, це пояснює феномен Євромайдану.
Українці називають ці цінності – справедливо чи ні – європейськими цінностями. Гірка іронія полягає у тому, що, як виглядає, Україна є останньою європейською країною, де ці цінності трактують серйозно. Настільки серйозно, що українці, як показав Євромайдан, готові жертвувати заради них своїм життям.
Під час Євромайдану, Україна представляла найкрасивішу Європу (Europe at its best). Це не є мої слова. Це цитата зі звернення до західних урядів надати Україні план Маршала, котре підписали філософи й інтелектуали усього світу (див.: Guardian, January 2, 2014).
Тепер, після Євромайдану, Україна втрачає свою привабливість. По-перше, вона втягнена у війну, а війна, як відомо, має нелюдське лице. По-друге, Україна застряла у другій війні, котра є не менш важливою з перспективою її майбутнього – і це є війна проти корупції й неефективного державного апарату.
Але ці зміни не відміняють потреби західньої потреби. Навпаки, вони посилюють її значення. Полишена сама на себе, Україна не скочується до білорусько-російського сценарію. Й у цьому відношенні залишається світлою плямою на карті колишнього пост-радянського простору. Однак сама по собі Україна не має ані сили, ані ресурсів, щоб рухатися на Захід. Україна не може залишатися у такому, якщо вживати релігійної метафори, чистилищі вічно. Вона пробувала це робити останні двадцять років, і до нічого доброго, окрім глибоких політичних й економічних криз це не привело. Ці кризи не є виключно українськими, вони справляють вплив і на Європу, а російсько-українська війна зробила цей вплив особливо помітним.
У загальній динаміці стосунків України зі зовнішнім світом видно одна чітка тенденція: вона все більше перетворюється з об'єкта в суб'єкт міжнародної політики. Українці вимагають, щоб нічого про них не рішалося без них. Їхні вимоги не можна ані переочити, ані заперечити. Вони складаються як би з двох частин: еґоїстичної й альтруїстичної. Егоїстично, заради власного добра, вони хочуть в Європу. Альтруїстично, вони хочуть, щоб ця Європа – чи, ширше, весь Захід – став іншим, більш об'єднаним і набагато сильнішим.
Генрі Кіссінджер колись поставив дуже важливе питання: у випадку серйозної кризи, чи існує в об'єднаній Європі один телефонний номер, задзвонивши на який, можна розраховувати на допомогу або принаймні на серйозну розмову? Перефразовуючи ці слова, дозвольте що закінчу свій виступ такими словами: українці, як і решту народів Східної Європи, потребують одної Європи, сильної суперпотуги, об'єднаної навколо спільних цінностей, з одною спільною телефонною лінією й одним телефонним номером у випадку загрози.
Добре розумію, що навіть після Євромайдану й російської загрози, це бажання спільного й об'єднаного Заходу для багатьох звучить як утопія. Тільки що історики знають: утопіями не можна нехтувати. Насправді, це вони і найчастіше вони стоять за нашими ніби-то прагматичними рішеннями. Або, словами Оскара Вайлда, «Не варто й дивитись на мапу, …якщо на ній не зазначена Утопія, бо це та країна, на береги якої завжди висаджується людство".
15.04.2015