Країна-кордон

«Дорогою до Європи» – так можна було би назвати книгу про сю країну, пісню, фільм або й добрий  серіал в кілька сезонів. Або навіть все це в купі: багатосерійний мюзикл з елементами вистави, із розмашистими кадрами придорожніх краєвидів та такими ж довгими книжковими монологами.

Самій ж країні нічого непотрібно долати дорогою до Європи, бо власне є і дорогою, і Європою, себто цією самою дорогою до Європи. Суцільним навіть не прикордонням чи пограниччям, а, власне, контрольно-пропускним пунктом, себто КПП, якщо висловлюватись мовою міліцейських рапортів. Або якимсь пунктом країна/–країна (тільки закреслення, звісно, має бути діагональним).

Така собі країна-транзит чи транзитна країна, послугами якої користуються, аби втрапити до тієї Європи, котра не тільки нею є, а ще й нею сприймається. Бо ця країна, в свідомості тих, хто їде до різних італій, грецій та інших гіспаній – якась недоєвропа. Це країна-обхідний шлях, країна-чорний вхід, держава-перевалочний пункт, буферна зона, біла пляма, канал, пуповина, територія, тобто будь-що, лиш не самостійна частина цієї самої Європи.

Це країна-перехід. І перехідність її багатозначна. В ній ніщо ніколи не тривало так довго, як різні перехідні етапи та тимчасові окупації. Не діяло так розмашисто, як тимчасові комісії, короткотермінові проекти, рамкові пропозиції та перехідні положення. Ніхто ніколи не був у ній таким успішним для себе, як каліфи на час, уряди-камікадзе, тимчасові парламенти та коаліції.

Власне, не дарма се держава перехідної економіки (і не треба розповідати, що вже давно ринкової, бо тоді радше базарної, але про це якось іншим разом), але в своєму традиційно-збоченному розумінні, коли перехідність символізує не напрямок, а власне рух, здебільшого, броунівський. І сама ця країна нагадує бета-версію, якийсь перехідний етап до full edition, з відкритим кодом (читай КОрДОноМ), де ніби-то можна ще фіксити проблеми, але виправлене чомусь ніде не зберігається, тому завше доводиться починати спочатку.

І в тій перехідності та пограничності є певна доля правди, бо країна-кордон довгий час не могла ніяк узгодити своїх меж із сусідами. Мабуть, завше вважала себе суцільним кордоном й не бачила в тім проблеми, доки не втратила контроль над пропускними пунктами.

Ся надмірна відкритість вилізла боком, точніше новими кордонами уже всередині самої країни, котрі множаться і пересуваються, набувають нових обрисів, затираються, рухаються, збираються вдавати із себе стіну-загорожу.

Ся стіна мала би стати справжнім символом цієї країни. Реальним тотемом, додатковою цінністю, за котру врешті мали би цінувати. Країна-вал, країна-загорожа, аби не паркан (хоча й сучасна геополітика нагадує переписку школяра-двійочника та вчителя на країні-паркані). Країна-стримувач, котра перепиняє чужий рух в Європу. Ту, що Європа-Європа.

Врешті-решт країна-стіна, що мусить когось від когось відділяти: себе від своєї ж мети, бути кордоном, щось розділяти, щось прикривати та щось підпирати.

І ця митно-пропускна сутність, ся стримувальна потуга змушують мешканців цієї країни ображатися на Європу-Європу за те, що хоче відділитись від неї ще якимсь кордоном, хоча всередині себе вперто намагається їх стерти.

Ця країна ніколи не жила в неприкордонному ритмі, завше була на периферії світу, себто в центрі подій, а заодно і всіх воєн, битв, нападів, тому й не відає, що таке спокій.

Країна-фортеця, передусім тому, що фортеці зараз – лиш красиві декорації з минулих вистав, що проходили на її сцені. Це застарілий репертуар, котрий використати можна лиш в сувенірних цілях та для пам’яті того, «хто ми є». Проте сі пам’ятки пограниччя з її минулих життів мають важливішу функцію – вони показують, що землі, де досі збереглися ці фортеці-декорації, встоять. Вони пам’ятають про свою прикордонну сутність і як це – постійно очікувати набігу.

Тут знову варто згадати про перехідність, бо вона має й інше значення. Країна-ріка, в котру не варто влізати, якщо не знаєш броду. Ріка, як одна із природніх форм, по котрих проходять кордони.

Саме перебування в сій країні нагадує перетин кордону, коли навіть не перевозячи нічого протизаконного, все одно хвилюєшся, бо віддаєшся напризволяще, на волю митника, котрий може пустити, а може і не пустити, може знайти в тебе зайві цигарки чи арсенал зброї більший, ніж у всієї армії Мальти.

Ся країна – це Уявна республіка Між та Дике Поле. Себто простір меж, в котрому все рано чи пізно зводиться до кордонів та ліній: сімейних і господарських, транспортних і кліматичних, біологічних і морфологічних, архітектурних та історичних, політичних і врешті-решт державних. А з другого боку – дикий, невпорядкований, неозначений простір, котрий не сприймає кордон, як перешкоду та щось, що не можна порушувати. А поміж ними велетенська територія – пограниччя.

Аби відкрити кордони, цій державі слід їх спочатку закрити та розібратися в собі. Налагодити рух всередині країни, звідати кожен куток, провести мініінспекції, побачити, хто чим живе та чим дихає. Зрозуміти спільне й відмінне.

Аби стати єдиним простором з Європою-Європою, аби народ сієї країни почав її сприймати як Європу-Європу, він ж і повинен стати єдиним всередині себе. Із тими, звісно, з ким можна дійти до спільної думки, спільного знаменника та чисельника. По тій території, де місцеві сприймають замкнутість східних кордонів як життєву необхідність.

Потрібно зафіксувати справжні ментальні межі, і стати за них стіною. Стати непропускним пунктом в день перевірки. Себто залишатись собою – суцільним пограниччям, митним контролем, пропускним пунктом, стіною.