Йозеф Рот, репортер

Сто років тому віденське розважально-родинне видання Österreichische Illustrierte  Zeitung надрукувало вірш Йозефа Рота «Загадка світу». Вісім формально невибагливих рядків з далекими від новаторства образами. Ротові двадцять два роки. В розпал Першої світової війни вірш акцентує водночас щось вкрай важливе: потребу спілкування й оскаржує його відсутність. Війна, хоч Рот і не вживає цього слова, постає ситуацією дискомунікації. Шість перших рядків нагромаджують загадковість, два останні містять розгадку. Загадка світу проста: брак спілкування між людьми, небажання порозуміння перетворюють світ на велику бійню.

Шеститомне видання творів Йозефа Рота відкривається замальовкою «Історії з війни, розказані осіннім вітром»:

Найкращі історії розповідає мені мій приятель, вітер. Хоч люди й кажуть, що вітрів багато, я знаю достеменно: вітер – один. Він віє зі Сходу на Захід і з Заходу на Схід; з Півночі на Південь і назад. Він бачить багато краси і багато потворства: багато веселого і багато сумного. А вночі він стукає інколи до мене в шибку й оповідає історії.

Що ж це за історії? Їх сім: про батька і сина; про мисливця і його собаку; про Залізний Хрест, військову відзнаку, в німецькій світлиці; про погром, вчинений російськими казаками в польському містечку; про могилу героєві у Воґезьких горах; про двох дівчат, закоханих у того самого парубка; про Валгаллу, лігво богів. Усі вони – про наслідки війни.

Епізод про батька і сина утворює рамкову оповідь, що тримає текст, як спиначка аркуші. Це зворушлива історія про залізничника, який несе службу на станції, куди саме прибуває потяг з пораненими: син-вояк помирає на очах у батька-колійника. Драматизм стосунків між поколіннями генерується в Рота інакше, ніж у його сучасників – хай то в Кафки з автобіографічним «Листом до батька», чи в драмах німця Барлаха. Йозеф Рот ніколи не бачив свого батька, туга за ним виповнює письмо, веде до численних надмірностей, зав'язаних на Галичині, Австро-Угорській монархії та фігурі імператора Франца Йосифа I, покровителя всіх підданців поготів. Безмежно перебільшене вихваляння Дунайської імперії, поряд з іншими причинами, про які я не раз згадував, пишучи про Рота, компенсує дитинство і юність без батька. Поза тим, мелодраматичний момент, що межує з кічем, така ж візитівка текстів письменника, як і сатира та сарказм.

У тексті «Сучасник», що входить до «Людських фрагментів», опублікованих у Prager Tagblatt 17 квітня 1919 року, Рот пише про людину. Про людину, що повернулася з війни.

Що це? – Фрагмент, рештки людства, що вміло радіти і плакати, панувати й колінкувати, наказувати і благати.

В жалюгідно безпорадному пересуванні – символ сучасності, що з перебитим хребтом хитається між революціями, світоглядами і суспільними ладами. Чому ж Ви зупинилися, сучасники? Дивіться! Це – Ваше віддзеркалення...

Тема війни та її наслідків продовжується в «Каліках», завершальному тексті триптиху «Мандрівка Галичиною». «Каліки. Поховання інваліда в Польщі» з'явилися 23 листопада 1924 року у Frankfurter Zeitung. Уже на самому початку триптиху, відкриваючи його, Рот апелює до сумління читачів:

Галичина, велике поле бою великої війни, все ще не реабілітована. Зокрема, в очах тих, хто поля бою вважає полями честі. Хоча в галицькій землі розкладаються західноєвропейські тіла, удобрюючи її. Хоча з потрощених останків тирольців, долішніх австрійців, німецьких вояків з райху росте кукурудза цього краю.

За Ротом, інваліди війни – аутсайдери, які на узбіччі суспільства складають використану суспільством спільноту. Описуючи поховальну процесію, Рот нагромаджує картини дефрагментованого людського тіла. Надлишковість одягу («порожні рукави, зав'язані на спині»), неприродність поз, зумовлених травмами і каліцтвом, – війна спотворює людину зовнішньо і внутрішньо.

Дві теми домінують у «журналістському доробку» Йозефа Рота: війна і мистецтво (ширше – культура). Присвячені малярству, кінематографу та літературі тексти охоплюють широкий спектр – від жанрово нейтральних рефлексій до рецензій та теоретико-літературознавчих розмірковувань. Найбільший німецькомовний сатирик Галичини Йозеф Рот бачить сатириків у Шекспірові та Ґете, своїх знакових попередниках: «Найбільше сатири містять найвідоміші трагедії людства: «Гамлет» і «Фауст»»:

Попри сатиру в єстві самого Гамлета, скільки сатири в трагедії загалом! Скільки в розмовах Гамлета з оточенням, скільки в оточенні! Скільки в повчаннях Полонія, даних синові, скільки в смерті Полонія, скільки в другому заміжжі королеви!

Наскільки в репортерському доробку письменника теми «війна» і «мистецтво» близькі, найкраще видно, мабуть, у репортажі «Де співає Картуш», враженні від генеральної репетиції нової оперетки Франца Леґара, майстра легкої розважальної музики. Луїза Картуш – примадонна того часу, одначе Ротові йшлося зовсім не про її спів. Задіюючи трьох персонажів – себе в ролі оповідача, свого друга і випадкову глядачку, – Рот зіштовхує естетику й етику, випробовує естетичне етичним – задовго до Теодора В. Адорно:

...і завершилося все лірично, і дама розплакалася, навіть веселий селянин Таутенгайн не спромігся розвеселити її, дарма що два славетні лібретисти принаймні рік сопіли над кожним жартом. Було вкрай сумно. На гадку спливли бідолашні солдати в шанцях, які, напевно, помруть, не побачивши нової оперетки Леґара.

Свій матеріал «Про сатиру», вміщений 2 січня 1916 року в Österreichische Illustrierte Zeitung, Рот скромно називає «Балачка». Юний репортер свідомий свого місця в літературному та літературознавчому житті тих років. Авжеж, Рот обстоює сатиру не цілком безкорисливо, як і ліричний вірш, на кілька десятиріч випереджаючи Бахтіна:

Найшляхетнішим і найвитонченішим поетичним жанрам ведеться так само, як найвитонченішим і найшляхетнішим людям: їх недооцінюють. Недооцінюють ліричний вірш, недооцінюють також сатиру. Але тоді як невеличкий ліричний вірш, хоч і крихітний, та все-таки складний, делікатний, лагідний продукт поетичного серця, то сатира – найзріліше дитя поетичних духу і вдачі. Сатира легка, ніжна і здебільшого також елеґантна... Глупоту годі вбити, зате можна висміяти. І сатира висміює її... Сатира переважно звернена до «інших», вона бере ворога на глуз. Якщо інші сміються, вона перемогла. Висміяний – переможений. Бо кого висміюють, того не бояться.

Увага Рота до культурного розмаїття, що напинає велику дугу від образків урбаністичного побуту і замальовок до культурного топографування і моделювання, пояснюється не насамкінець досвідом війни та середовищем, з якого походить письменник. Рот шукає моделей, вони – проекції, мрії, фантазії. Задовго, а потім уже напередодні Другої світової війни Рот переймається порятунком Європи. Що невідворотніше він відчуває безвихідь, відрізняючись цим від більшості своїх сучасників-однодумців, позбавлених такої проникливості, то гарячковіше вибудовує ідеальні конструкти мирного співжиття. Можливо, вони наївні, як у репортажі «Лемберґ у Дюссельдорфі», де «галицькі євреї торгують з білявими націонал-соціалістами». Львів стає чимось більшим, ніж містом «на сході Європи». Звільняючись від географічних прив'язаностей, Львів перетворюється на топос культури як такої, на модель мирного співіснування народів, культур, релігій.

Частина репортажів Рота – ніякі не репортажі, а фікційні тексти, вигадані історії. Прикметно, що кар'єра Рота-журналіста почалася публікацією вірша. Факт і фікція поєднуються майже в кожному тексті в тій чи тій пропорції. Межа між «журналістським» доробком та «белетристикою» доволі тонка, не завжди певна. Хай там як, у німецькомовних газетах і часописах опубліковано одну тисячу триста текстів письменника, а ще чимало таких, що залишилися в архівах редакцій або й безслідно зникли.