Коли хтось із Заходу вперше приїздить в Україну, то переважно позитивно дивується: мовляв, я думав, що у вас тут все значно гірше. А люди виглядають нормально, машини вулицями їздять крутіші, ніж у Брюсселі, ресторани також цілком пристойні. Незрозуміло, як країна із таким сміховинним ВВП може так непогано жити. Словом, не Африка і не латиноамериканські фавели.
Річ у тім, що за роки незалежності Україна стала державою-фікцією: у ній нібито існувала кількасот тисячна армія, що в критичний момент виявилася колосом на глиняних ногах, у ній декларувалася безкоштовна медицина, хоча пацієнт мусів оплатити все, починаючи з вати і закінчуючи довідкою про смерть, у цій державі майже кожен мав і має вищу освіту, а загальний інтелектуальний рівень і патріархальність тотожні Середньовіччю. Незалежна Українська Совєтська Республіка (1991-2014) була міфом, величезним потьомкінським селом, наскрізь прогнилим і фальшивим. З одного боку, це була конституційно унітарна держава, в якій – всупереч здоровому глузду – існувала автономна республіка, тобто держава в державі. Чим закінчилося, кожен сам бачить. З іншого боку, Держкомстат цієї почвари декларував одну цифру доходів населення, а насправді завдяки тіньовому сектору вона була зовсім іншою. Тенденційна симуляція продовжується й донині: тепер міністри мають таку офіційну зарплатню, що за неї навіть кілька років тому в Києві ніхто не погодився б працювати. Бо не звів би кінців з кінцями в родинному бюджеті, не кажучи вже про наведення ладу в державному.
А неможливо провести реформи чи банальний ремонт, якщо не знаєш суті. Пощо білити хату, якщо неякісно накладена штукатурка – все обвалиться вже за кілька місяців. Як західні радники й аналітики випрацьовуватимуть план реформ України, якщо в реальності справа виглядає інакше, ніж у документах? Чи можна форсувати режим енергозбереження, якщо вся енергетична сфера практично монополізована і перебуває в руках олігарха Ахметова?
Як виборцям розібратися в політиці, якщо голова депутатської групи «Економічний розвиток» Хомутиннік приїздить вночі до офісу «Укртранснафти» захищати інтереси Коломойського? Чи означає це, що у полку цього дніпропетровського олігарха прибуло багнетів, адже раніше до сфери його впливу зараховували лише «Народний фронт» на чолі з Яценюком? Не кажучи вже про Ляшка, чия фейкова «самостійність» уже давно викрита. Врешті-решт, в англомовному сленґу ґеїв існує поняття «Моне»: так називають людину, що зблизька виглядає зовсім не так, як здалеку. Кумедна алюзія на імпресіоністичні й яскраві полотна французького художника, здається, цілком може слугувати метафорою й української політики: приглянувшись ближче, за кожною партією побачимо хитру пику олігарха.
У цьому театрі ляльководів складно побачити суть і майже неможливо провести реформи. Україна належить олігархам, які гаряче імітуватимуть демократію, багатопартійність, свободу слова і ринку, але потайки продовжуватимуть ділити дивіденди. Суспільству вкрай складно протистояти цій кліці, тому у внутрішньо видовому конфлікті олігархів, який зараз розгортається в Україні, завданням громадянського суспільства є максимально послабити всі сторони. Хай пожирають один одного, Україна від цього лише стане сильнішою. Бо найбільше зло, яке може статися – це «мирова угода» між олігархами, коли вони знову про все домовляться і відійдуть у тінь.
У 1746 році Бенедикт Хмєльовський уклав першу польську енциклопедію «Нові Афіни». У розділі про звірів, що були на Ноєвому ковчезі, довелося описати й коня. Енциклопедична стаття починалася так: «Яким є кінь, кожен сам бачить» (Koń jaki jest, każdy widzi). У той час це було настільки очевидним, що сенсу описувати коня енциклопедист не побачив.
Цитую цей тепер уже дотеп не просто так. Хай в олігархічній боротьбі кожен покаже своє обличчя, шанси України як успішного державного проекту від цього лише зростуть. Адже в цій запеклій гризні на яв вийшло багато цікавого. Справжні обличчя без гриму. Очевидні інтереси й сценарії поведінки в майбутньому.
Яким хто є патріотом, кожен тепер сам бачить.
