«Проект Івасюк», здається, став вже традиційною щорічною подією для Львова. Пригадую ажіотаж довкола перших концертів. Наскільки я пам’ятаю, імпульсом до хвилі зацікавлення постаттю Івасюка було присвоєння йому звання Герой України в 2009. Звісно, це все відносно, бо «Червону руту» знали і співали всі-всі, а прізвище Івасюк наче й не зникало з української сцени. Проте справжній водограй пов’язаних з цим іменем проектів зашумів лише після 2009 року. Спершу з’явився проект «Наш Івасюк», який об'єднався головно навколо гурту «Плач Єремії», що стало чи не першим поштовхом до спільного співання Івасюка в Україні версії 2.0. А пізніше саме «Плач Єремії» став учасником першого «Проекту Івасюк». Попри недешеві квитки, черги до Опери тоді вибудовувалися довжелезні. Мені так і не вдалося потрапити на той концерт.
Традиція аншлагів на майбутніх «Проектах» продовжувалася... Визнані львівські виконавці та голоси більш-менш традиційно виконували твори Івасюка, концерти відвідували поціновувачі його творчості, більшість віком за 40. Концерти досягали свого апогею в момент, коли слухачі причащалися «Червоної рути», потім були тривалі оплески стоячи, але не занадто довгі, щоби встигнути першим до гардеробу і на останню маршрутку додому... Все було спокійно, аж тут «Перезавантаження»... Але перш ніж перезавантажуватися, встановимо основний софт – трішки ретроспективи.
Найкраще зрозуміти Івасюка сьогодні, здається, можна лише в одному місці – в його музеї, у Чернівцях. Проте, простої прогулянки квартирою-музеєм буде недостатньо. Подам невеличкі вказівки. По-перше, потрібно любити музику. Якщо ви заходите до музею Івасюка, не виключаючи попередньо плеєра, чи не витишуючи звук мобільного, щоби випадково він не заспівав якимсь улюбленим треком замість звичної мелодії, то ви, очевидно, не надто любите музику. І це може стати серйозною перешкодою для сприйняття творчості Володимира Івасюка. По-друге, яке перегукується із «по-перше», потрібно мати багатий музичний бекграунд. Тобто, якщо у виключеному плеєрі, чи на мелодії мобільного у вас музика, яка характеризується терміном «поющие труси», або ви часто вживаєте фразу «я цього не слухаю, бо... », чи ще гірше «я слухаю тільки це, бо... », то навіть, якщо ви грюкнете не в ті двері і трафите до сусідів, а не в квартиру-музей Івасюка, це для вас нічого не змінить, ви не помітите різниці. Третьою необхідною умовою є «дикість». І я не про те, щоби замешкати на десяток років у лісі, і не про сукупність вчинків, які призводять до питання «Ти що дикий?». Як зрозуміти, чи ти дикий? — Дуже просто. Якщо ви знаєте характеристику «дикої» людини і при згадці про таку у вас перед очима одразу якийсь хіпі патлатий вимальовується, чи інший неформал, який щодня жертовно розбиває собі голову на велосипеді, чи псує балонами вагони, то скоріше за все, ви не такий. Справді дикі люди, зазвичай, не вважають себе «дикими», вони просто живуть. Такі нехитрі настанови. Хтось подумає, що я надто радикальний, хтось плюне в монітор, хтось не прочитає цієї статті, але той, хто справді відчитав простір кімнат музею Івасюка, зрозуміє те, що я писатиму далі.
Почну зі свого сорому. До певного віку, так до років 20-ти, я абсолютно не розумів Івасюка. Його творчість перемішалась у моїй голові з картинкою «української творчості» з «лучших времен». А «Червона рута» у застиглому, формалізованому виконанні, яку кричали з усіх екранів, сцен та радіо незліченні виконавці, перетворилася у моїй свідомості на те, що в загальній масі у підручниках української літератури називалося збірним поняттям «народна творчість». У такому «дальтонізмі» проіснував я дослівно до 2007 року.
Першим шоком для мене став концерт інструментальних, а відтак непопулярних (бо невідомих широкому загалові), творів Івасюка у Філармонії. Тоді я зрозумів, що Івасюк не лише «той» Івасюк, але ще й Івасюк, який експериментував зі звуком, і чиї академічні навчальні спроби випереджали не лише Консерваторію його часів, але й ще досі не вписуються в парадигму цієї структури. Тоді я почав уявляти, яким би був Івасюк сьогодні? Я зрозумів, що, доживши до сьогоднішніх днів, він би неодмінно виступав, обкладений всілякою електронікою, точно розбирався б в софті для комп’ютерної обробки звуку, а, заробивши шалені гроші на своїй популярній музиці, він би продовжував всіляко експериментувати із сучасною класичною музикою, електроакустикою. І, цілком можливо, що студія, яку Остапу Мануляку вдалося відкрити в Консі лише минулого року, за підтримки Івасюка з’явилася би ще раніше... Так мені мріялося.
Наступним «прозрінням» для мене було живе виконання пісні «Літо пізніх жоржин». Я намагаюся не рівняти українських музикантів до західних. Порівнюючи наших із закордонними, ми «розпорошуємо» їхню унікальність, проте бувають випадки, зокрема в ситуації з Івасюком, коли це необхідно робити для доказу їхньої нерадянськості, а – найважливіше – нешароварності. Можу припустити, що більшість адекватних українців, тих, які відрізняють вартісну музику від «трьох акордів», прочитують, проте, світ крізь призму західних культурних стандартів. Тож мають притуплений поріг чутливості до музики української, а, відтак, наприклад, слабо відрізняють «весільні» пісні від пісень Івасюка. До такої нівеляції спричинилися, як я вже згадував, практика повсюдного виконання його «Червоної рути» – пісні «must have» у репертуарі всіх весільних лабухів, заслужених артистів, застільних посиденьок чи вечорів самодіяльності... Отож, я з обережністю, проте однозначно спробую натякнути, що вступ до «Літа пізніх жоржин» викликає в мене потік стильових асоціацій від Бродвею до Френка Сінатри. Звісно, й сам твір не вписується в жодні рамки звичної радянської естради...
І врешті, третім відкриттям стали відвідини квартири-музею Івасюка. Всі експонати у його рідній хаті відтворюють історію життя меломана, історію людини, яка любила музику, яка буквально плавала в музиці, наче в океані, дихала нею, як повітрям, людини «дикої», яка жила музикою, і просто – жила. Загалом, лише одного експонату вистачило б, щоби зрозуміти не лише те, ким був сам Івасюк, але й усе його оточення. Для більшості цей експонат буде лише клаптиком паперу із закарлючками, проте схема гітари, намальована на цьому клаптику паперу, яка пізніше стала інструментом – це доказ, що Івасюк вписаний у парадигму не закостенілої шароварщини, а саме європейськості, західності або й космокультурності. Називайте як хочете, суть від терміну не міняється: Івасюк жив у СССР, наче в Матриці. А насправді із адекватним, природнім, питомим музичним світом його зв’язок був набагато сильнішим, аніж із «нашей естрадой».
Більшість читачів, очевидно, вже закрили статтю, не дочитавши, обурюючись обманом – автор мав писати про «Перезавантаження», а вже п’ять абзаців розводиться про якісь особисті переживання... Проте в цьому довгому вступі я намагався нашкіцувати, що потрібно для правильного відчитання «Перезавантаження», а, врешті, і розуміння коментаря Брії Блессінг про те, що вони з «Шоколадом» зробили з Івасюком:
«До творів Івасюка в мене велика повага і вдячність. Я завдячую його пісні "Я піду в далекі гори" тому, що Господь дав мені можливість співати в Україні. Я дуже поважаю його твори. Спочатку, коли "Шоколад" запропонував мені працювати разом, то я не уявляла, як це робити. Кожен з нас мав певні ідеї, почали працювати, поєднуючи їх, і в результаті вийшло те, що ми сьогодні маємо.
Я дуже боялася, коли ми робили "Червону руту". Я знала, що його твори дуже люблять, але "Червона Рута" – це щось святе в Україні. Я боялася дуже сильно, може, нам взагалі не варто було зачіпати цей твір, бо нас просто вб'ють. Я дуже люблю українську культуру – вона стара і дуже глибока. Хоч пісні Івасюка не дуже старі (але вони глибокі – підказує Міша Балог). Я знаю, яку музику слухає сучасна молодь, вони звучать не так, як звучать його пісні в записі. Я знаю, що вони чули його пісні, але чи вони їх слухають, чи буває таке, щоби хтось подумав: «О! Я хочу зараз включити собі "Червону руту"... Не знаю, може такі і є, можливо, комусь не сподобається, що ми переробили ці пісні. Але для мене найголовніше, щоби вони сподобалися молоді, щоби молодь собі сказала: "Вау! Я хочу слухати пісні Івасюка! " Якщо так сталося, то я вважаю, що ми молодці».
Мені здається, що в інший час про потребу «перезавантаження» пісень Володимира Івасюка ще довго б дискутували у соціальних мережах. Одні б кричали: «нове українське», інші – «зіпсували такі пісні!». Проте зараз інший час: сьогодні культура – це коли про армію, все інше – розкіш. Якщо нещодавно про українську музику просто мовчали, то сьогодні про неї все частіше говорять у зв’язку з нещасними випадками, або ж смертю. Тому, коли є перспектива зібратися довкола події, яка знаменує відродження – це вже добре. З іншого боку, на мою думку, цю подію «не помітили» більше, ніж зазвичай не помічають культурні події в Україні.
Здається, людей на цьому концерті було значно менше, ніж на попередніх. Проте говорити про причини складно, адже знайти можна принаймні декілька: від чисто галицького небажання купувати недостатньо галицького «кота в мішку», через відверту кризу (квиток на 3-му балконі коштував 200 грн., при прожитковому мінімумі в 1200 – це справжній виклик), і аж до скорочення часу курсування маршруток... Це моя скромна суб’єктивна думка, але молоді в залі було не так багато, як би хотілося Брії, музикантам з «Шоколаду», організаторам і мені. Можливо, я підсвідомо сфокусував свою увагу на 50-ти відтінках «сивочолого», і пеленгував, чи раптом ніхто обурено не покине приміщення. Обійшлося... Плескали стоячи. Завжди цікавило, хто ці люди, які першими встають упродовж оплесків? Які в них мотиви? Вони найсміливіші, особисто знайомі з учасниками проекту? А може, все набагато заплутаніше, і кожен театр має засекречену посаду для таких цілей – така собі робота під прикриттям – «Ініціатор стоячих оплесків». Робота поважна, тому зарплата 2000 грн. + рік за два роки. Проте, цього разу я вже на п’ятій хвилині був певен, що також плескатиму стоячи, і навіть думав, що вставатиму першим, проте до кінця концерту увійшов в такий транс, що вивели мене з нього власне постаті, які почали підніматися із крісел поруч... До такого глибокого музичного занурення спричинився, зокрема, шаман електронної музики, який зараз періодично гіпнотизує своїми вечорами амбіенту публіку в «Дзизі», а 21 березня має завітати і на «Fredra 61» – Міша Балог, він же MANU.
Власне, кілька реплік про проект від Михайла Балога.
– Знаю, що ти «сидиш» в електронній музиці, тож як для тебе відбулося це поєднання, цей...?
– ...симбіоз?! Дуже просто. Взагалі не йдеться про категорії: електронне, акустичне, джаз, не джаз... Ці ярлики не важливі. Важливою є тільки музика. Якщо є ідея – музична ідея, то люди слухають засоби вираження і концепт. Концепт мусить бути! Ця атмосфера, ці мантри – це ті «штуки», якими можна зачепити людей ще глибше. Можна було б запросити монахів, щоби вони співали на сцені, але цього разу такої можливості не було, тому й електроніка. Я не використовував її заради самої себе, хоча, з іншого боку, в інтелектуальній електронній музиці теж можуть бути набагато глибші ідеї, ніж в джазових музикантів.
Отож ідея... Ідея – найважливіша. Якщо музична ідея була дуже довершена й опрацьована, то візуальне доповнення залишило в мене певний недосит. Зйомки Землі з космосу в супроводі амбіенту були виразним візуальним ефектом, проте як вони вписуються в концепцію всього проекту, мені було важко зрозуміти. І я звернувся за допомогою до автора Володимира Стецьковича. З його пояснень зрозумів, що ідея візуального супроводу криється в «зоряності», чи, краще сказати, «астральності» Івасюка, який, наче планета, супроводжував музикантів протягом цього музичного експерименту. Гадаю, що Івасюк щоразу з цікавістю спостерігає за всіма концертами з циклу, проте цьогорічний, дозволю собі припустити, мав би його добряче зацікавити. А організатори цьогоріч вирішили прямо натякнути глядачам на його ментальну, чи, ліпше сказати, духовну присутність. На опуклому екрані з’являлися різноманітні абстрактні візії та нарізки із хроніки; усе це перепліталося з картинкою лайв-камери і мало віддзеркалювати внутрішні переживання «Планети Івасюка». Все було би добре, якби не надто короткі уривки хроніки і надто звичні, як на мене, візуалізації. Хотілося, щоби візуалізації детальніше передавали суть пісень та самих творів. Можна було б попрацювати над контекстом пісень, якщо не вистачало хроніки: прив’язатися до місць, де писалися композиції, чи людей, яким вони були присвячені. А, можливо, детальніше опрацювати самі образи в Івасюкових піснях, їх бездонне море.
Але це суто мої побажання-розмірковування... Залишається тільки мріяти і чекати, яким буде наступний «Проект Івасюк». На додачу можна мріяти ще й про новий альбом «Шоколаду» та Брії Блессінг. Я намагався випитати про майбутнє проекту в Брії та Анастасії Литвинюк, – саме вони найбільше працювали над новим аранжуванням його пісень. Вже уявляв, як вкладаю новенький диск з піснями Івасюка в джазовому опрацюванні до музичного центру (так, я ще маю на чому слухати диски). Проте Анастасія та Брія по-жіночому залишили все в таємниці, хоча мені здається, що в їхніх інтонаціях мені вдалося відчитати краплинку надії на те, що цей проект матиме продовження.
PS. На завершення нескромно задам запитання і собі: чи варто було «перезавантажувати» Івасюка?
На мою думку, завжди актуальні Івасюкові пісні необхідно було відтерти від «естрадного» пилу. В час, коли українська музична сцена все ж – «з горем навпіл» – оклигує від пострадянської шансон-навали і малесенькими дитячими ніжками, проте із завзяттям, починає «топати» у бік якісних концептуальних проектів, – на ній нема місця для закостенілої шароварщини. Якщо не освіжити все вартісне, що було в українській культурі, і не подати це молоді в новому упакуванні із якісним дизайном, то є небезпека, що за кілька років трухлява система, вкотре розсипаючись, потягне на дно всі ключові імена. А в добу Інтернету, коли щодня неперебірливий споживач перебирає ГБ-ти інформації, назавжди відкинувши непотрібну, зняти «бан» з цих імен буде надзвичайно важко.
17.03.2015