Віктор Винник: «Не виходить у мене з пафосом»

Групі «МЕРІ» – п’ятнадцять років. Цю дату музиканти «МЕРІ» фактично не відзначають. І навіть недавній аншлаговий концерт у центрі Довженка у Львові «15 років у твоїх меридіанах» називають просто можливістю про це нагадати – і собі, і глядачам. Та насправді до цієї дати гурт підійшов із дуже серйозним багажем: пісні, що вже стали хітами: «Мерідіани», «Ромео»,  «Кіс на біс», «Теплий дощ»; чотири студійних альбоми і на черзі ось-ось п’ятий, «Снайпери-амури». Це не про кохання, а про важливі і болючі речі – війну, мову, армію: «Падала зоря», «Про них», «Я з України»… Це також оригінальні проекти – минулорічний спільний концерт із Львівським джазовим оркестром, акустичні виступи лідера групи Віктора Винника. Сам Віктор не так давно видав книжку «90/60/90», власне, про ‘90-ті в Чернівцях, яку презентує тепер паралельно з концертами.

 

 

Про вчительське минуле, нереалізований фах художника, пісні війни і, звісно, «Мерідіани» – з Віктором Винником спеціально для Zbruc розмовляла Наталія Фещук.

 

 

«Я завжди писав і виконував пісні тільки українською»

 

Ніколи не відчував себе, так би мовити, шоу-бізнесовою одиницею, – розповідає Віктор Винник. – Мені часто задають питання про шоу-бізнес, бо людям в Україні ввижається Лас-Вегас. Але у нас цього всього немає, у нас шоу-бізнес швидше – Сорочинський ярмарок. Я коли купував гітару у 1990 році, то не для того, щоб готуватися стати зіркою. Я  був у такому ж стані, як всі підлітки: точно знав, що якщо не матиму цієї гітари, то на ранок можу померти. Зараз Цоя я би вже не співав, але тоді пісні групи «Кіно» мали на мене дуже великий вплив.

 

– Впродовж цих п’ятнадцяти років коли ви найкомфортніше почувалися в українському музичному світі?

– Тобто, коли було найкраще? За моїми спостереженнями, а вони нерадісні, ніколи не було найкраще. Я ні на що не ображений, бо маю можливість всі ті п’ятнадцять років (і навіть більше, бо до того років шість ми грали по підвалах), реалізовувати себе. Але за весь цей період глобально нічого не змінилося. Хіба що я став активним користувачем Фейсбука і більше пишу про нашу музику і концерти. Внутрішньо я не вважаю себе шоу-бізнесовою одиницею. Зовні ми ніби на це схожі: з гітарами, на сцені, записуємо пісні, нас показують по телевізору і крутять на радіо. Атрибутика ніби дотримана. Але це щастя, що моє хобі стало справою мого життя. Вважаю це успіхом, бо багатьом людям це не вдалося. Вони хотіли чимось займатися, але так повернулося життя, що роблять щось інше, а те, чого хотілося, лише сниться… Хтось з моїх знайомих, здається Вітя Янцо з групи «Рокаш» (моєї улюбленої у плані фолку), казав, що перейматися треба не глобально, а тими двомастами  людьми, які у місті можуть прийти на твій концерт. Але перше: те, чим займаюся, я роблю для себе. В цьому плані я, так би мовити, егоїст і пишаюся цим. А вже потім ділюся музикою з людьми.

 

– Тобто, навіть за останній рік-два не помічаєте якихось змін у житті гурту?

– Я планомірно всі роки раз на три місяці видаю пісні. Так, ротацій стало більше завдяки квотам. Це не зовсім справжньо, бо, скажемо так, з-під палиці. Але подивимося, може з часом результат буде. Бо зараз почали співати українською навіть ті, хто ніколи не думав це робити. А що для мене змінилося? Я завжди писав і виконував пісні тільки українською. Це питання більше до радіостанцій. Гітари стали кращі, майданчики, у гримерні бутерброди приносять...

 

– Вам комфортніше працювати на великій сцені чи «акустика» ближче?

– Комфортно тоді, коли вдається знайти зв’язок з глядачем. Не так давно виступав на «Арені Львів», це був концерт, присвячений Кузьмі Скрябіну. При житті Кузьма не збирав такі зали, не міг… А після смерті прийшло 26 тисяч. Я на такому стадіоні ніколи не виступав, тому думав: а що буду відчувати? І дивно, не відчував чогось такого, чого не відчував на меншій сцені. Ми давно виконували пісню Кузьми «Годинник», записали її ще за його життя, у 2006 році. Це одна з улюблених пісень Скрябіна, і загалом ‘90-х, для мене це навіть певний саундтрек ‘90-х – «Тікай, бо скоро буде війна». Звичайно, не йшлося про війну як таку чи про війну, яка нас чекає: у «Годиннику» це було якесь внутрішнє переживання. У піснях Цоя теж є слово «війна», хоча там скорше йдеться про внутрішній конфлікт. Але воно «лягло» на наш час, і люди їх пов’язують.

 

– Початок гурту визначає пісня «Мерідіани», вона стала вашою візитівкою. А чому гурт не назвали так само?

– Назва вже була. Правда, спершу довша – «МЕРІ СЕКОНД ХЕНД». Але це швидко відпало, бо три слова – незручно.

 

– А чому саме «мерідіани», в якому контексті, з чим асоціації?

– Ні з чим не пов’язано. Коротка передісторія така. В ‘90-х ми вже були як гурт, і від нічого робити записували репетиції на магнітофон. У нас було тоді кілька магнітоальбомів, якісь такі збірки пісень. І один знайомий, освоївши фотошоп, каже, я зроблю обкладинку до альбомів, але треба назву. Хтось сказав ці слова: «мери мери меридіани», і мені сподобалося слово. Я йшов додому, це крутилося у голові, і визріла пісня, під гітару її записав. На другий день поїхали до Києва і зробили студійний запис. Якісь моменти там є і не дуже музично правильні, але це було щиро, і пісня якимось чином потрапила на радіо.

 

– Ви художник за освітою...

– Ну, як кажуть, так сі стало.

 

– А працювали вчителем. І як це все вам придалося?

– Будь-який досвід корисний. Коли у школі мене питали, ким хочу стати, у мене були всякі  шалені ідеї. Адже якийсь час ми жили на півночі Росії, мій тато нафтоінженер, і оця вся романтика мене супроводжувала: светри, пісні під гітару… Я знав, ким не хочу бути за будь-яких обставин – вчителем. А так склалося, що одна моя професія звучала «художник», а друга –  «викладач художніх дисциплін у школі». Оскільки служба в армії у ‘90-х не входила у мої плани, а відстрочку давали лише тим, хто йшов на роботу в село, то я  працював вчителем в селі, доки мені не виповнилося 25-ть. Це величезний досвід, я зрозумів, наскільки праця вчителя важлива, і наскільки вона не оцінена. Коли я йшов зі школи, відчував щем.

 

– Малюєте щось?

– На жаль, ні… Останнє моє серйозне малювання – дипломний проект у Прикарпатському національному університеті, 1998 рік. 20 років минуло…. Мені сумно. Не маю відповіді, чому так, бо малював завжди, від народження... Не стояло питання: ким бути?  Я завжди був художником. Мені досі продовжують дарувати всякий художній реманент…

 

 

 «Не розумію людей, які можуть абстрагуватися від того, що відбувається в країні»

 

 

– Чому не робите до 15-річчя гурту всеукраїнського туру, чому, власне, не акцентуєте на цій даті?

– Я не відзначаю навіть власний день народження, тож дуже скептично до цього ставлюся. Це просто піар привід, хтось сказав: «Це ж вже п’ятнадцять років», ну і пішло. У нас й так мав бути плановий осінній  концерт у Львові. Чи буде тур Україною? Ну що це? Тур може бути Америкою, Європою. А серія концертів, можливо, буде в кількох містах.  Скромно. Без пафосу. Не виходить у мене з пафосом, та я і не пробував ніколи. Але більш ніж переконаний, що не вийде.

 

 

 

– З акустичними концертами як давно виступаєте?

– Років п’ять. Шкодую, що до мене так пізно це дійшло. А з чого наша музика, власне,  починалася? З акустик на кухні. А потім переросло на більші сцени. І це здалося таким несерйозним, несправжнім. Коли мені раніше пропонували акустичні виступи, я все казав: та ні, ні, а як же барабани? Але спробував. Плюс зараз є багато закладів, формат яких не дозволяє виступити наживо. Оскільки група «МЕРІ» – це мій авторський проект, я автор всієї музики, тому й даю останні роки такі акустичні коцнерти. І досить багато. І це цікаво. Більше контакту і спілкування з публікою. Я їх називаю творчими зустрічами. Де ми з людьми спілкуємося, жартуємо. Гарно проводимо час, а зв’язується це все піснями, які чомусь комусь подобаються. Якось так…

 

– Серед ваших останніх пісень багато – про війну…

– Мене болить, що тема війни відсунута на третій, десятий і двадцятий план. Спочатку всі були наелектризовані, слідкували за новинами. А зараз: ну війна, ну втрати – статистика, і це страшно. Що може бути серйозніше за війну? Але біда, що у нас війну війною не називають – з цього треба починати... І мені важливо, що зі свого місця, зі свого майданчика можу про це говорити. Доводиться бувати на Сході. І це..  Це треба бачити, просто бачити, щоб отримати відповіді на свої запитання. Я не розумію людей, які можуть абстрагуватися.

 

– До слова, на ютубі дуже багато позитивних відгуків про пісню «Падала зоря». Багато хто жалкує, що досі вас не слухав…

– Я спокійно до цього ставлюся. Ми думали: записали пісню і вся планета знає. А ні. Навіть багато зноймих аж через роки кажуть: бачили ваш кліп. А це нічого, що це було п’ять чи десять років тому? Тож я й кажу, що ми не є справжньою шоу-бізнесовою одиницею, бо ми не приділяємо великої уваги піару. Це погано насправді. Бо тоді нас би більше знали. Хоча ніколи не вгадаєш, що людям сподобається. Лідер на сьогодні – наша пісня «Я з України». Відео як такого до пісні немає, там лише картинка. А буває, знімаєш кліпи, вкладаєш гроші, і в три рази менше переглядів.

 

– До слово, про пісню «Я з України». Ви так гостро реагуєте на речі, пов’язані з мовою?

– Так, я на це реагую. Справа не у принциповості. Я завжди на це реагував, я ж западенець з Карпат. У моєї сусідки за радянської влади вбили в один день шість братів у лісі, і коли вони лежали, їх не можна було впізнати, інакше всю родину би вивезли… Якби не було війни, можна було би робити якісь реверанси. А зараз не можна. Країна глобально русифікована. Глобально, відсотків на 70. Навіть прекрасне місто Чернівці. Тому, так, я на це різко реагую. І розумію, що толерантність ні до чого не приведе. 

 

– Думаєте, пісні щось здатні змінити?

– Я просто роблю свою роботу. У нас чомусь переконані, що якщо говорить артист, то це ледь не «так сказав Заратустра». А він, може, і двох книжок не прочитав. Не треба переоцінювати ролі артистів, це, все-таки, первинно розважальний жанр. У нас в Україні, на жаль, артисти – в більшості клоуни в поганому розумінні. Бо насправді клоуни – важка професія. І подібні люди йдуть у депутати, президенти, дуже прикро, що нас так дурять і водять як дітей.

 

– Але якщо пісня «Я з України» настільки популярна, то це своє робить…

– Знаєте, є проблема, неприємна проблема. Мені пишуть зі Сходу, мовляв, нам пісня дуже сподобалася. Що їм сподобалося, не розумію… Додають  «Слава Україні!»… Ну хай хоч так… Я дуже серйозно ставлюся до мови. Здавалося, ну що таке мова, можна так чи так. Ні, тепер не можна. І ця пісня саме про мову – в моєму розумінні. А там є приспів – «Я з України». Навіть херсонський дитсадок виконує цю пісню, але я прекрасно усвідомлюю, що діти не розуміють, про що вона, їм підійшов приспів, така кричалка. Вони вибрали те, що їм підходить, а зміст вони посунули. Добре це чи ні… Може хоч так, це все одно позитивно… Пісня, до слова, написана ще у 2011 році. Ми не знімали на неї кліп, бо я не знаю, яким би він мав бути. Хай цей відеоряд живе в голові кожного, у кожного – свій.

 

 

– Кліп на пісню «Про них» ви знімали на Сході України…

– Не просто на Сході, у Широкиному. Минулого року до Дня української армії презентували цю пісню та кліп про добровольців. Її я написав на прохання свого доброго знайомого Андрія Гергерда на псевдо «Червень». Це командир 8-го окремого батальйону Української добровольчої армії «Аратта». І саме Андрій запропонував знімати відео у звільненому Широкиному, буквально на бойових позиціях. Зйомки відбувалися під звуки пострілів. Це пісня для і про добровольців – людей, які стоять за нас з вами від початку війни. Що мене завжди зворушувало – якраз добровольці. Що таке має статися в людині, щоб вона залишла мирне життя і пішла воювати?… І це люди не з Марсу, вони наші сусіди, знайомі. Це про них пісня. Коли почалася війна, стільки артистів почали писати про війну, які раніше до цієї теми взагалі не мали відношення, а співали «про ромашки». Це було жахливо. Але добрий Бог і короткий час… І хто тепер згадає хоч одну з цих пісень? Їх нема. Залилишилося кілька, на пальцях однієї руки можна перелічити. А про що це говорить? Що це було або нещиро, або не талановито. Воно була на часі і зійшло. Але зараз є негласна постанова: не брати на радіо серйозні пісні. Якщо у тебе є така пісня, вона не потрапить на радіо всеукраїнського формату. Дайте нам про любов – кажуть. І це можна зрозуміти – п’ять років війни, люди виснажені… Але тим не менше, війна триває…

 

«Часто на концертах жартую: “Вовчиці” не буде»

 

– Ви також брали участь у проекті «Пісні війни» коли артисти записували пісні з бійцями…

– Пісня «На Схід» написана Богданом Ковальчиним. Доброволець. Йому було 32 роки, коли пішов на війну, двоє дітей, директор радіостанції. Айфон, айпед, непогана машина. Фізична форма – не Рембо. Він все залишив і пішов добровольцем на початку 2014 року,  рік був  снайпером у 80-й десантній бригаді. Повернувся сивим, як я, хоч він молодший за мене. Люди завжди вертаються з війни інакшими… Слава Богу, не був серйозно поранений, і почав писати такі пісні. І заспівати з такою людиною  –  хоч він не співак – за честь. Бо це чиста форма. Це не пісні війни, це пісні з війни. Він розповідав: нас розбомбили, наш табір, а ми стоїмо у трусах і не знаємо, що робити… Гради падають на наші намети. Для мені такі люди – це як  доторкнутися до чогось живого, справжнього. Як кардіохірург доторкається до серця. Це для мене є у чистому вигляді щирість. Я в основному підтримую зв’язок з добровольцями. Всі люди у відео до пісні «Про них» – реальні. Більше того, там є один волонтер, латиш, який жив у Британії, і його вбили жорстоко у машині, спалили. Зрозуміло, за волонтерську діляьність. Досі бояться розслідувати...

 

– Як люди сприймають такі пісні на концертах?

– По-різному. Думаю, якщо людина адекватна, вона повинна на ці три хвилини задуматися,  завдяки кому і чому вона сидить у цьому залі і слухає цього небритого, що співає. Так, є ті, хто чекає «Мерідіани» чи «Ромео». І перетерплять цю пісню. А що мені приємно, то це те, що на моїх концертах немає випадкової публіки. Хоча бувало й таке, що йшли на Олєга Вінника. Тому деколи перед початком концерту я жартую: «Вовчиці» не буде. А є люди, які суто підтримують українських виконавців. Є такий  Володя з Києва, не пропускає жодного нашого концерту. Його багато хто знає. Він завжди намагається купити квиток, бо вважає, що це його маленький вклад. Доводиться просити його не купувати, бо він не є заможним.

 

– Де ви зараз живете?

– У Трускавці, за пропискою. Кілька років жив у Києві. Але це умовно у Трускавці, концертуючий артист не може жити десь стало. Більшість моїх гітар у Трускавці – так буде правильно.

 

– Ваш новий, п’ятий альбом, вже повністю готовий?

– Синглами вийшло вже більшість пісень, приблизно половина. Ось зараз вже є кліп на пісню  «Снайпери-амури»: так буде називатися альбом. Але також вже є нові пісні, які туди не ввійдуть. Насправді пісні «Снайпери-амури» вже років з десять. Вона навіть мала увійти до другого альбому, але тоді я її не випустив і заховав. Лише зараз вона була переписана, отримала друге дихання. І мені подобається її нове звучання.

 

– Слідкуєте за тим, що роблять ваші колеги-музиканти?

– Так, мені цікаво, що робиться в українській музиці, і було цікаво зажди. Насправді розвиток йде. На сьогодні поки що люди, які створюють музику, обганяють кількісно і якісно тих, які мають слухати ту музику. Так мені здається...

 

– У своїй книжці ви пишете про те, що ваша любима співачка Патрисія Каас...

– Це з дитинства. Я був кілька разів у Франції. Не знаю, чому саме вона є еталоном для мене. Був багато разів на її концертах і переконуюся у своїй правоті. Це – велика артистка.

 

 

– Ваша книга «90/60/90» автобіографічна, але також про музику?

– Звісно, бо музика завжди була у моєму житті. І той маленький хлопчик на обкладинці з гітарою – я. У книжці розповідаю про шкільні роки, про студентські – в Івано-Франківську. Там є про те, як я написав першу пісню – слідами «Кіно», а першою слухачкою стала моя сестра. Є і розповідь про те, як ми зробили «МЕРІ».

 

– Для тих, чия молодість прийшлась на ‘90-ті, це, очевидно, привід поностальгувати…

– На презентацію книжки приходить і старше покоління, для яких ‘90-ті – це було лише ще одне десятиліття. І молоді, які переконані, що життя на планеті Земля розпочалося після  2000 року. На моє переконання, не буває поганих поколінь і поганих часів. Так сталося, що юність мого покоління припала на ‘90-і. Іноді в очах сучасних молодих людей, коли вони довідуються, що у ‘90-х не було смартфонів, не було інтернету, я читаю жалість. Вони думають: Боже, як ви жили, нецікаво і нудно. Натомість в моїх очах з’являється жалість до них, тому що вони не уявляють, як можна цікаво жити без смартфонів? Ми тоді наповнювали своє життя змістами, які були нам доступні. І це було досить весело. Інтернет- спілкування розширює можливості, але разом з тим, на мою думку, щось втрачається.

 

– У назві книжки числа, які передають ідеальні жіночі параметри… Тут щось зашифровано?

– Я бачив багато ідеальних жінок з іншими розмірами, і багато неідеальних з цими нібито ідеальними розмірами. Це дуже відносно. Сама книжка – про ‘90-і роки. І в назві я так накрутив, щоб заманити читача. Тому фактично до жіночих параметрів вона немає стосунку. Друга назва книжки – «Без імен». Бо всі історії у книзі – не вигадки. Це реальні історії, які трапилися  зі мною і моїми знайомими. Точніше, це навіть не історії, а історійки. А раз така назва, то мене часто на презентаціях запитують про жінок. У жінці хочеться побачити людину, і людину цілісну. Якщо жінка цілісна – вона особистість. У всілякі історії про якісь там половинки, що шукають один одного, не вірю. Ну ось, власне, це все, що я знаю про жінок.

 

 

Кілька уривків із книги Віктора Винника «90/60/90»

 

 ***

Своє покоління я вважаю значною мірою обдуреним... Не тому це кажу, щоб нас пожаліли, на це сподіватись нікому не доводиться. Просто ми росли і виховувалися в умовах, коли стосовно всього була якась ясність, хай на словах, хай уявна, але ясність. Життєвий шлях середньостатистичної радянської людини був наперед спланований. Народження, дитсадок, школа з жовтенятами, піонерами і комсомолом, армія, інститут, а потім – жити, як всі. А головна фішка полягала у світлому майбутньому, яке от-от має настати. Реалії в такому випадку великого значення вже не мали. Звичайно, дорослі в ті часи у комунізм вже не вірили, але коли тобі в школі кожен день на всі лади нашіптують, що вже от-от, ще трошки... Діти взагалі довірливі створіння, та й, зрештою, це абсолютно нормально – вірити своїм учителям, на цьому педагогіка тримається, принаймні трималась. Усі ці слова про те, що готували нас до одного, а вийшло зовсім інше.

 

***

Прийнято вважати, що прощання зі школою автоматично означає прощання з дитинством. Я у цьому не зовсім впевнений, і навіть якщо припустити, що моє дитинство вже минуло, то сталося це не одразу після випускного вечора. Це був вже другий випускний за моє шкільне життя. Перший довелося пережити після закінчення дев’ятого класу. Тоді все пройшло гладко: стіл переважно солодкий, випивка – переважно солодка вода, танці переважно в колі. На справжньому випускному вечорі після 11-го класу все було не так. По-перше, підготовка: збір коштів, які йшли в основному на астрономічну кількість алкоголю, а також приготування всіляких можливих і неможливих страв, що мали хоча б частково погасити сподіваний ефект від цієї астрономічної кількості алкоголю. Забігаючи наперед, можу з певністю сказати, що алкоголь все-таки переміг. Їдальня рідної школи, столи виставлені у формі лабіринту, і якби давньогрецькому міфічному героєві довелось із нього вибиратись, думаю, ніяка нитка Аріадни йому не допомогла б. У цей вечір приміщення їдальні мусило вмістити учнів всіх випускних класів – це чоловік 100, батьків – ще 200, викладачів – ще 50, ну і необмежену кількість запорожців. І, як не дивно, вся ця маса людей поміщається!

 

***

Сказати, що я став студентом, – це не сказати нічого. Я став студентом художнього факультету! Це почесне клеймо довелося з гордістю носити цілих п’ять років. В університеті до художників було особливе ставлення, не завжди позитивне, але завжди особливе. Викладачі загальних дисциплін дивились на нас із розумінням, яке от-от мало перейти у співчуття. За ці роки я стільки разів чув словосполучення «творча натура», що спочатку навіть зненавидів його, щоправда, потім змирився. Натура – так натура, творча – так творча, хоч горщиком назовіть, тільки в піч не садовіть. Виявляється, нас сприймали крізь призму великих художників – наприклад, Да Вінчі. Хоча, поклавши руку на серце, деякі студенти худграфу вважали, що «Мона Ліза» і «Джоконда» – це три різні картини.

 

***

Ще перший курс запам’ятався тим, що зла доля підкинула мені дещо, чим я ніколи не думав займатися – народними танцями, і за це я дотепер своїй долі вдячний. Напевно, не варто розказувати, як я туди потрапив, але треба сказати, що колектив був іменитий і титулований – народний вокально-хореографічний. До того я танцював хіба що на шкільній дискотеці під Modern Talking, ну і ще прощальний шкільний вальс. А тут після кількох репетицій довелося виступати на якомусь звітно-показовому концерті. Казали, що серед присутніх у залі мав бути перший (чи другий, це вже як хто рахує) президент України Леонід Кравчук. Правда, сам я його не бачив, я взагалі мало що бачив, бо тоді вперше вийшов на велику сцену. Добре, що відеозйомка тоді була ще не дуже розповсюджена, і цей виступ канув у Лету, а то тепер я вмер би зі встиду.

 

***

Моя дипломна робота складалася з трьох полотен. На бічних картинах  зображалась панорама тогочасного міста, а на центральній я увіковічнив самого короля Данила Галицького на фоні його війська. Якщо чесно, то дипломна творчість була до певної міри колективною, тобто що в кого краще виходило, той те і малював. В постаті Данила я хотів відобразити усю велич землі руської, тому король вийшов доволі дебелим і, як хтось зауважив, був схожий на бройлера. На другому плані картини в не дуже акуратному строю завмерли вірні княжі дружинники. Та чомусь, за словами моїх колег, це виглядало так, ніби «ті, шо ззаду, послали того, шо спереду, за сигаретами або за водкою, а наймовірніше – за першим і за другим».

Напевно, добре, що ми не жили в часи Галицько-Волинського князівства, бо за такі припущення нам довелось би відчути на собі всю простоту відносин між людьми тої епохи.

Гігантську фігуру короля Данила на захисті диплому відзначив також професор. Він похвалив моє прагнення до звеличення цієї видатної історичної постаті, а разом з тим зауважив, що якби я прочитав хоч одну книжку зі своєї теми, то отримав би чудову нагоду дізнатися, що Данило був невисокий на зріст – нижче середнього.

 

***

З самого початку моя розповідь була чітко окреслена часовими рамками 90 – 90. І, я думаю, це прекрасно. Прекрасно з тієї причини, що якби довелося пригадати щось із двотисячних, зробити це було би значно важче. І зовсім не тому, що нові десятиліття у моєму сприйнятті бідніші на цікаві й нецікаві, сумні і веселі, значущі чи не зовсім події. Просто лапаю себе на думці, що для того, щоб їх пригадати зараз, довелось би напружувати пам’ять, а мені чомусь здається, що спогади мають приходити легко....

 

 

Фото Наталія Фещук

 

07.11.2018