Д/Т

Зі слівцями на «-ція» варто бути обережним. Надто вже вони неоднозначні: тут і процес, і результат, і миттєвість, і ланцюгова реакція. Втім, із «мудацією» трішки легше: це точно процес, бо результат був би «змудачінням» (дякую, підказали). На правах процесу, однак, мудація вимагає систематичності, а книжка з однойменної назвою – наче про повну її протилежність, тобто, про випадок. Як все заплутано! А ще до того додати очевидну вказівку на «мутацію», а отже, на невідворотні зміни на рівні тієї ж системи. І не забути наостанок історію про пошуки Бога у світі, де Бог уже хвилин вісімнадцять як помер.  

Ромко Чихарівський. Мудація. – Тернопіль: Крок, 2014. 170 с.

Після новел зі «Святі не вимовляють Р» – по-наївному дидактичних, нарочито сюжетних і мимовільно смішних – перший роман Ромка Чихарівського (певно що технічно досконаліший) виглядає, скажімо так, просто повчальним.

Щодо фабули – його творить любовна пригода. Гвідо зустрічає Дейзі, напророчену другом Матвієм, Гвідо і Дейзі закохуються, Гвідо і Дейзі розлучаються, адже їхнє кохання сягнуло найвищої крапки і далі уже не розвиватиметься.

Щодо сюжету, то тут важить «серійне» спілкування Гвідо і Матвія з п’яничкою Езрою і юним репером Жекою. Езра – саморобний проповідник, точніше месія, ще точніше – бог: саме він повідомляє Гвідо теорію мутації і демонструє наслідки мудації; він же наділений правом говорити від імені Бога (буквально: від Першої особи). До цього красномовного Мойсея додається такий собі кривомовний Аарон-Жека (смішно, до речі вийшло тут із переписаним міфом про Мойсея і Аарона: балакучого п’яничку доповнює без’язикий гопник, і обоє провіщають до рабів). Жека мимрить щось про брата Льоню, який подався до монастиря та втік звідтам з дівкою – ця історія є не лише альтернативною біографією головного героя «Мудації», а й своєрідним коментарем до розважань Езри про обраність і свободу волі (чит.: мутацію).

Щодо теми: кожен герой роману має якнайменш дві суб-особистості (ні, йдеться не про клінічне роздвоєння, а саме подвоєння, хоча також не без клініки). Гвідо напророчили зустріч із Анною, спеціалісткою з посмішок, тож і зустрінеться він із Анною, яка потім стане Дейзі, час від часу буде С-єю (Софією?) і ближче до своїх двадцяти шести – Зосею, яка спокусить ченця Йофана. Йофан (від сленгового «йофана») – він же Льоня – підозріло скидається на дорослого Гвідо, що кінець кінцем полікував свої підліткові прищі; прищі свідчать про здатність людини до переродження, до речі (ця думка має втішити чимало підлітків). Гвідо-Льоня – що про нього додати такого? – він є собакою.

І нарешті, Езра. Мудрий брутальний безхатько-п’яничка до чергової мутаційної фази був відомим вченим Костею, мав віддану дружину і не менш вірну коханку; його кар’єра закінчилася після того, як знахабнілий від слави молодик зґвалтував у літаку стюардесу. Очікування: він розкаявся, відтак осягнув мудрість світу і волю Бога, про яку весь час торочить. Вони є хибними: Костя існував, щоб потерпала від наруги його дружина і померла святою, Езра натомість – той, хто засвідчує її святість. Страх Божий – про нього говорять тут знову і знову, суто в барокових категоріях безсумнівного безпосереднього (саме так!) зв’язку віруючого з Богом – насправді, в світі, де за бога править волоцюга-ґвалтівник, і обумовлений, і потребує посередників (чим більше – тим краще). Чи повірите ви мені, якщо скажу, що Езра у романі – резонер? Доведеться, хоча й сама очам не вірю.

У «Святих…» було запам’яталося прекрасне – «Тепер питаю тебе, о Джа, де мій брат зараз?»: парафраз відомої репліки і очевидної ситуації плюс пряма зміна ролей судді і злочинця означували еталонний для героїв Чихарівського стан. Тут Каїн вимагає у бога пояснення/виправдання мотивів і наслідків своїх вчинків, а не навпаки. Натомість той, хто говорить, і той, хто діє, в його світі не розрізняються. Ображені молоді люді – головні герої і «Мудації» також. Людина, яка з’являється після переродження, не мусить відповідати першообразу, більше того – вона мутує саме для того, щоб не відповідати йому. У цьому впевнений Езра, із цим погоджується Гвідо. (Нагадати б принагідно обом, що чітке розділення природних і соціальних перетворень породжує і помножує «гібриди» і «чудовиська», а не способи їх осмислити). «Я дав тобі Свою любов, а ти шукай її під панчохами якоїсь повії» – тут здатність відкинути «залежність» від «першообразу» є і покаранням (якщо ти не здатний більше мінятися), і заохоченням (пусти життя під три чорти, бо, подорослішавши, не почуєш померлого бога)…

Злість Калібана, який впізнав себе у дзеркалі... Злість Калібана, який не впізнав себе у дзеркалі... Образа Калібана, не здатного у дзеркалі відбитися… Юність, про яку написана книжка Чихарівського, у його не дуже вправних, але очевидно талановитих руках перетворюється (!) з об’єктивного домагання біографії на вражаючий спосіб (само)критики.         

Чи робляться помножені і витворені наче за принципом поділу клітини герої «Мудації» символами/знаками? Ні, в жодному разі. Вони – непереконливі як персонажі певної історії – впевнено функціонують як ілюстрації із підручника вікової фізіології: кожні сім років в тілі людини змінюється кожна жива клітина, кожні сім років постає нова істота. Всяка поява героїв Чихарівського в оновленій версії видовищна, і видовище це підкреслено тематичне, ба, сконструйоване. Кожен елемент «Мудації» – від перехресної спільноти її дієвих осіб до принципових розломів на рівні наративу (останні чотири сторінки нам, скажімо, детально повідомлять, що – не плутати з «чим» – роман закінчується) – є за суттю таким собі атракціоном. Тарас Прохасько, говорячи про «Мудацію» згадав ефект стереомалюнків: за гідної концентрації ці позірно нерозбірливі картинки переходять у тривимірний простір. Красива аналогія, і не випадкова; але замість «концентрація» слід би читати «спокуса». Твір Чихарівського ґрунтується виключно на монтажі («монтажі атракціонів», так) і провокує у читача те, що зазвичай називають суперечливі почуття.

Як автор це робить?

Один приклад: юнак гостро сумує за дівчиною; відчуття, яке він переживає нагадує йому страх висоти (одразу опис «я вибігав на кручу…» – дуже активна форма фобії, либонь), страх же висоти натомість – «як внутрішній крововилив, про який я майже нічого не знаю, ба навіть не уявляю, що воно таке». Не відаю, як назвати троп, за яким порівнюють те, що не пережив, із тим, про що ніц не знаєш, але це саме він. Поєднання елементів, які здаються несумісними (зокрема, з позиції моралі; зокрема, щодо наративних технік), наголошує у «Мудації»: будь-який вчинок, вважаємо його за прояв волі Божої чи власної, випадком чи провидінням, є таким собі тестуванням, «порогом». Інше питання, що тест цей у художньому світі Чихарівського стосується не можливостей, а виключно потреб людини: неймовірно вузький діапазон.

Герої «Мудації» говорять – багато і по-різному: інколи розважно і дотепно, інколи відверто нерозумно і нудно (про що завгодно можу балакати, – зізнається Гвідо). Брили слів мусять ілюструвати тут очевидне: не все, про що ми говоримо, ми робимо, а сам факт того, що ми не робимо так, як говоримо, воліємо не помічати. Пор.: «Гей ти, так-так, ти, мен, ти – примітивне створіння, яке вважає, що завжди має бути щось далі, ти звик до наслідків. Я ж прийшов лише поінформувати тебе. Просто сказати, аби ти знав, що Бога немає». Натомість десь там, за спецефектами перероджень і кучугурами слів, проступає припущення, заради якого «Мудацію» слід було написати (і варто читати): не все, що ми робимо, можна проговорити; і не тому, що ми приховуємо чи замовчуємо це, а тому, що існують вчинки, які вирізнити за допомогою слів неможливо.

Атракціон – техніка вельми агресивна, в такому сенсі «Мудація» – твір прямої дії; його герої і автор знаються на маніпуляції і захоплюються яскравими враженнями… А ви не знаєте часом, як назвати троп, за яким автор уперто переконує читача в тому, про що обидва гадки не мають?.. Маємо натомість багатослівний роман про щось, варте мовчання.