Незбагненна та невблаганна доля, писав Дмитро Чижевський, іноді ставить людині або нації величне завдання, яке здається понад їхні сили. Проте водночас це завдання підносить їх до себе, а доля несподівано дарує кожній із них шанс упоратися з ним, і цю ласку долі філософ назвав милістю або благодаттю. Якщо же, застерігав він, у людини чи нації бракує живої волі своєчасно скористатися цією милістю, то благодать зникає, доля застигає, і двері історії зачиняються.
Українцям не раз бракувало волі скористатися з милості богині Ананке. Згадати хоча б, як після розгрому московської армії у заплаві Кропивни неподалік Орші Костянтин Острозький не наважився штурмувати Смоленськ, а потім піти на Москву. Чи як Богдан Хмельницький та Крим-Ґірей після розгрому польського війська на Жовтих Водах і під Корсунем не вирушили на Варшаву. Або ж як Іван Виговський та Мехмед-Ґірей ІV, знищивши важку московську кінноту поблизу Соснівки неподалік Конотопа, відмовилися від походу на Москву, бо на сході проти них повстали лівобережні полковники, а на півдні Іван Сірко, пограбувавши ногайські улуси, рушив на штурм Чигирина. Тож невдовзі двері закрилися: за Андрусівським договором Україну поділили І Річ Посполита і Московське царство.
Насправді ж Ананке ставить величні завдання лише тим, хто має волю бодай спробувати впоратися з ними. Як-от Іван Мазепа і мазепинці, що намагалися за підтримки Карла ХІІ, Станіслава Лещинського, Ахмеда ІІІ і Девлет-Ґірея ІІ вивести, за словами Пилипа Орлика, «з лабіринту страшенного рабства гарну Аріадну – нашу вітчизну, яку стереже московський дракон».
Натомість шанс, отриманий кримськими татарами й українцями наприкінці Першої світової війни, був не дарунком долі, а наслідком розпаду імперій під тиском визвольних рухів. Тоді обидві ці нації не змарнували тієї нагоди й відновили свої держави, які, втім, невдовзі були окуповані. Одну половинку дверей закрив Захід, іншу – Схід: за Ризьким договором Україну поділили ІІ Річ Посполита та радянська Росія.
Доля застигла; здавалося, ставити перед українцями будь-які завдання вже просто не було сенсу. Бо на Заході налаштувалися на розчинення українців серед сусідів, а на Сході – на прискорене перетворення їх на «тоже русских» і на знищення непридатних до такої переробки. Однак українцям тоді не забракло волі самим поставити собі завдання, яке згодом, під час формування УПА стало одним із гасел бандерівської гілки ОУН: «Не дати нації по-героїчному вмерти, але здобути на власній землі владу та стати врешті господарями тієї землі».
Зрештою, подібні завдання поставили тоді перед собою мало не всі нації на просторі між Балтикою та Чорним морем, і це було неабияким викликом і для Заходу, і для Сходу. Відтак, західні та східні мулярі, з’їхавшись до Ялти, замурували для націй Міжмор’я двері історії. Попри це, білоруські, литовські, польські та українські повстанці продовжували збройний опір «переможцям» (УПА – найдовше), і пам’ять про цей спротив стала не останньою причиною руйнування того ялтинського мурування у перебігу Оксамитової революції.
Але на початку тисячоліття українці змарнували свій Помаранчевий шанс, і невдовзі в Україні всё стало Донбасс. Знову здалося, що благодать назавжди залишила цю країну, її доля видавалась остаточно закам’янілою, а двері історії – зачиненими для неї навіки. Тож сьогодні політичним українцям доводиться відкривати ці двері власноруч – попри протидію Заходу і Сходу, на справдження Тичинового пророцтва: «Одчинились двері – Всі шляхи в крові!».
04.03.2015