У всі часи знаходилися охочі використати мистецтво з пропаґандистською метою. Чи бодай обмежити його вузькими ідеологічними рамками. Друга світові війна, яку в контексті тоталітарної ідеології часто порівнюють з нинішньою російсько-європейською кризою, також не була винятком.
Забороняли навіть позірно безневинні твори. Наприклад, у Третьому Райху не показали діснеївську «Білосніжку й сімох гномів», тогочасний хіт №1, перший повнометражний анімаційний фільм в історії. Здавалося б, чим небезпечний мультик? Адже в Австрії його напередодні озвучили й пустили в прокат, чому ж цього не сталося в Німеччині? Відповідь дає Лідія Осталовська в книжці «Акварелі»: «Німці планували, що аншлюс 1938 року охопить і Білосніжку з гномами. На перешкоді стала раса виконавців. У Райху не показували фільмів з євреями, а від 12 березня – вже й в Австрії. Австрійську версію хітового мультфільму німці побачили щойно у 1950 році. (Ті, що на заході, бо східні очікували на показ ще тридцять п'ять років)». Річ у тім, що одного з гномів – Розумника – озвучив Отто Вальбурґ, син єврейського банкіра.
Сьогодні інвективи РФ у бік України сповнені звинувачень у «нацизмі», «націоналізмі», «цензурі» і «хунті». Зокрема, бурхливу реакцію аґресора викликав ухвалений Верховною Радою Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України», який забороняє трансляцію російських фільмів, знятих після 1 січня 2014 року (зокрема, якщо в них є поліція, збройні сили, служба безпеки, прокуратура країни-аґресора або якщо вони пропаґують війну, насильство, фашизм і неофашизм). Ще перед тим Україна оголосила персонами нон-ґрата кількох російських діячів культури, що підтримали анексію Криму чи війну на Донбасі. Чи можна вважати ці факти ознаками цензури, базованої на національному критерієві?
Ні. На початку лютого Юрій Макаров зауважив, що в афіші Київського оперного театру є одинадцять творів російських композиторів (Чайковський, Римський-Корсаков, Шостакович, Щедрін, Прокоф'єв). Вдумаймося: протягом найкоротшого місяця в році головна оперна сцена України 11 (!) разів представить публіці російську класичну музику. І це в час війни з Російською Федерацією! Добре це чи погано? Прекрасно, адже не можна обмежувати справжнє мистецтво. Воно облагороджує. У своїй нобелівській лекції Іосіф Бродскій казав, що «естетика – мати етики». Хоч американський паспорт і єврейське походження не завадили поету бути російським шовіністом, але конкретно в цьому випадку він мав рацію: мистецтво може протистояти жорстокості, аґресії й ненависті.
Інша справа з низькосортним мотлохом, яким забивають голови й поширюють пропаґандистські ідеї – всіма цими серіалами, «патріотіческімі» фільмами, псевдоісторичними книжками, піснями, які з мистецтвом ніколи не мали нічого спільного. Така продукція сіє розбрат і атрофує мозок, примітивізує світобачення до рівня, на якому ним легко маніпулювати.
Цю різницю корисно б усвідомити деяким українським лібералам, які потрафлять бути ліберальнішими за саму суть ліберальної ідеї. І, наприклад, критично зреагували на згаданий Закон про заборону фільмів країни-аґресора. Пропаґанда шкідлива й загрозлива у всіх виявах – і в російському, і в українському теж. Коли забороняють пропаґандистські аґітки, таку ініціативу належить підтримувати, навіть попри вжите подразливе для ліберального вуха слово «заборона». Адже йдеться тут не про означення «російський» чи, не приведи Господи, національність акторів – заборона вводиться на псевдомистецький продукт, який спонукатиме людей убивати одне одного. А вбивати ж – зовсім не ліберально, правда?
26.02.2015