Франсуаза Барб-Ґалль. Як розмовляти з дітьми про мистецтво / Перекл. Софії Рябчук. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2014. – 192 с.
Французьке виховання побудоване на засадах гедонізму – отримання задоволення від того, чим займаєшся. Це ідеальна тактика – дати дитині зрозуміти, що жити у світі потрібно не через «мушу», а виключно заради радості та щастя. Відповідно, такими й виростатимуть діти – щасливими. Принаймні, будуть намагатися…
Для французів питання виховання своїх дітей – одне з найважливіших. Погортайте хоча б уже доволі відому книжку Памели Друкерман «Французьке виховання. Історія однієї американської мами в Парижі», котра незаангажовано презентує теоретичні ази та ілюструє їх практичними зразками виховання в цій країні. І йдеться не лише про державні програми щодо забезпечення рівня освіти та виховання, починаючи вже з ясел. Важливість цього процесу, здається, закладено в кожному французові.
От наприклад, стосовно проблеми не-читання дітей у них є дуже хороший «художній посібник» – збірка педагогічних есеїв «Як роман» відомого педагога та письменника Даніеля Пеннака. Автор настільки легко поринає у цю проблему, пропонує настільки прості відповіді на надто складні запитання батьків (чому дитина не читає, не хоче читати тощо), що бачиш нерозривний зв'язок педагога з реальністю, а не з професорською кафедрою.
Проблема читання виглядає більш-менш зрозумілою, доволі поширеною і дискусійною для багатьох батьків та вчителів. Але от як заохотити дитину до мистецтва – це вже «замуроване» питання. Відвідати музей, певно, страшніше, аніж піти в бібліотеку. І то не лише для дітям, а й батькам. Музеї багатьом видаються чимось нудним та нецікавим, зрештою, туди ходять лише туристи. І саме тут намагається розвінчати оті страшні міфи про музеї загалом, і про мистецтво зокрема, французька мистецтвознавець Франсуаза Барб-Ґалль. «Нам у світі живопису все ще якось боязко. Найочевидніші питання не так просто вкладаються у слова. Ми не наважуємося визнати, що нічого не тямимо у творі, від якого усі в захваті, і не завжди легко визначити, щó нам подобається в іншому».
В одному з інтерв’ю письменниця звернула увагу на таку підставову річ, що стосується виховання: «Мистецтво відіграє чи повинне відігравати фундаментальну роль в освіті. Йдеться про можливість відкрити та інтенсивно пережити знайомство з існуванням краси та новими витворами мистецтва… Це спосіб набуття власного свідомого критичного автономного погляду на речі».
Франсуаза Барб-Ґалль є відомою французькою мистецтвознавцем, педагогом та письменницею. Її професійна діяльність – це консультації у міністерстві освіти Франції, викладання у школі Лувру. Також вона є засновницею асоціації «Comment Regarder un Tableau», учасницею низки конференцій для музейних працівників, учителів та батьків. Її книги «Як розглядати картину», «Розуміння символіки картин та сучасного мистецтва», «Як розмовляти з дітьми про мистецтво» популярні не лише у Франції, але добре продаються по всьому європейському континенту – завдяки простоті та легкості, з якою авторка пояснює складні речі зі світу мистецтва.
На початку цього року книга «Як розмовляти з дітьми про мистецтво» нарешті вийшла українською (переклад Софії Рябчук) у Видавництві Старого Лева. Написана ще 2002 року та перекладена багатьма мовами, ця книжка вже стала класичним порадником не тільки для музейних працівників та педагогів, але найперше – для батьків.
Так, першочергово книжка призначена як «посібник» для батьків, «проблематичним» об’єктом котрих є їхня дитина, її щира допитливість. «Діти ставлять справжні запитання. І з ними ми не зможемо викрутитись і обмежитись академічною відповіддю. Академічна відповідь не має нічого спільного зі справжнім життям». Авжеж, не варто ховатися за професорськими поясненнями, за професійною лексикою, врешті, не навантажувати дитиною власними дорослими враженнями. Результат буде нульовим, а то й від’ємним.
Через призму саме дитячого сприйняття мистецтва авторка відкриває справжні речі, у котрих часами й дорослим соромно зізнатися, що вони цього не знають. Власне, на цьому й наголошується – не боятися ставити наївних та начебто простих запитань. Діти у цьому плані якраз і є безпосередні та прямолінійні, чим часто змушують батьків червоніти або дратуватися через відсутність відповідей. Але письменниця наголошує – не потрібно енциклопедичних знань, набору фактів про художника чи вмінь красиво прочитувати певну картину, аби пояснити її дитині. Взагалі не варто йти наввипередки дитячого сприйняття, вказуючи, що і як потрібно дивитися і сприймати. Ключовий момент поведінки батьків – спостерігати за дитиною, дати їй простір для власного знайомства з твором мистецтва, дати час на сприйняття побаченого. Нехай дитина сама зіткнеться з реальністю полотна, що перед нею, і вирішить, що з цим робити далі. Нехай сама пробує описати побачене, зрештою, пофантазувати щодо сюжету. І найважливіше: «Наразі думайте лише про те, як допомогти відкрити одну приємність – досить просту, але рідкісну: приємність споглядання… Ми вільні оглядати тільки те, що нам хочеться, і тільки так, як нам хочеться. І що це – одна з найважливіших засад сприйняття прекрасного».
До речі, підхід до проблеми (мистецтва – у Франсуази Барб-Ґалль, читання – у Даніеля Пеннака) методологічно однаковий – головне, навчити дитину отримувати задоволення: чи то від читання книжки, чи від споглядання картини. Це засадничий і відправний етап виховання, освіти загалом.
Франсуаза Барб-Ґалль не використовує банальних стереотипів: мовляв, потрібно прививати дитині любов та розуміння до класичного мистецтва, відкидаючи, наприклад, сприйняття сучасного. Вона підходить до питання широко та відкрито – пояснюючи специфіку різних епох та ролі мистецтва в кожній з них. Таким чином, йдеться про «зміну окулярів», через які ми оглядаємо твори, йдеться про розуміння того, що певний твір є витвором певної епохи, відповідно, включає в себе його реальність та контекст. Тому тут говориться не про загальні поняття краси та гармонії, а про специфіку мистецтва, про особливість кожної історичної епохи, в якій «стався» певний твір.
У книжці добре створена підбірка полотен, що презентують різні епохи та стилі, і є відомими та знаними. Також є поділ на три вікові категорії: 5-7, 8-10 та 11-13 років. Але авторка за кожної нагоди наголошує на умовності такої класифікації. Це радше символічне розрізнення так званого прогресу сприйняття та розуміння дитини: від яскравих картин та зрозумілих сюжетів через ефектні сцени та більш деталізовані зображення до, врешті, символів та історичних контекстів творів мистецтва.
Письменниця не боїться відповідати на такі дитячі запитання-закиди: «Навіщо писати картину, яка виглядає непривабливо?», «Чи дійсно у цьому всьому є сенс?», «Чого картина така недбала?», «Складається враження, що картину створено сяк-так». Вона дає ґрунтовні пояснення, стираючи саму можливість появи стереотипного та примітивного сприйняття простих чи безглуздих на перший погляд картин. Загалом, народжується розуміння позитивного чи, радше, толерантного сприймання мистецтва, відкритості до незрозумілого та абсурдного, зрештою – поваги до твору. «Якщо на картині нема за що вчепитися думкою, це ще не значить, що вона “порожня”. Може, це ми не здатні її відчитати? Висловом “це казна-що” ми осуджуємо щось, чого просто не можемо збагнути». Авторка ставить акцент на важливості контексту, незнання якого часто й породжує спонтанний осуд, передчасну негативну критику глядача.
До прикладу, в огляді «Композиції з червоним, жовтим і синім» Піта Мондріана перші запропоновані питання звучать так: «Що це таке?», «На що ж тут дивитись?», «Може, він нічого більше не вмів». А наприклад, картина Іва Клейна «Синій монохром. Без назви» може спровокувати таку дитячу прямолінійність, мовляв: «Це справді картина?», «На ній нічого немає», «Це навіть не назвеш малюнком». І тут мистецтвознавець застерігає, що не варто одразу вирішувати, що такі картини нічого не промовляють до глядача – вони радше не хочуть нічого казати, відмовляються говорити, прагнуть мовчати, «це картина, яка існує сама по собі». Зрештою, такий монохромний твір – це «запрошення у простір цілковитого спокою, тиші для очей і для душі; це одне з найрідкісніших задоволень, правдива розкіш». Адже, повторюся, дорослим зазвичай простіше говорити складно про прості речі, аніж висловитися просто про складне. А тут така ось доступна філософія, «своїми словами».
Хоча іноді відповіді на складні запитання звучать надто лаконічно, а то й героїчно точно та однозначно. Зокрема, це стосується сучасного мистецтва. Але слід зрозуміти, що такі пояснення презентують лише певну методологію, зразок інструментарію власного можливого сприйняття картини. А не нав’язують якоїсь єдино правильної екзегези живопису.
Видається, що опосередковано Франсуаза Барб-Ґалль намагається витлумачити батькам, що мистецтво слід сприймати багатогранно: як фізичний засіб вираження внутрішнього (емоцій, почуттів, душевних переживань тощо), як дзеркало метафізичного світу, як унаочнення невидимого, як власний і автентичний спосіб подачі побаченого автором, як річ своєї епохи, як символ та жест, як образна мова тощо.
Авторка показує, що живопис вимагає не лише нашої оцінки з погляду естетики, а й нашої думки, інтелекту, знань. Картина – це не лише вияв вміння художника малювати, але й присутність ідеї, початкової точки виходу, мети або чіткого задуму. Але з іншого боку, це може бути лише твір для очей, що провокує наші емоції. Тут важливе розуміння цього і одночасно розрізнення. Тому й не слід одне лекало накладати на всі твори мистецтва.
Ця книжка – не посібник для вчителів у класичному розумінні. Це, радше, невимушений порадник для батьків: як слід просто пояснювати дитині складні речі. Хоча, мабуть, метою все-таки є не пояснювати щось, а дати поштовх, відхилити трохи завісу світу мистецтва і натякнути, що там, у тому світі – прецікаво. Як саме це зробити і розповідає авторка.
Поради Франсуази Барб-Ґалль:
Не йдіть до музею в дощову погоду;
Не обирайте музеї, до котрих далеко йти;
Не затримуйтеся в музеї надто довго;
Не намагайтеся показати дитині одразу все;
Ознайомте дитину з правилами поведінки в музеї;
«Опустіться» до рівня дитини (тобто її зросту);
Читайте описи картин і звертайте увагу на плани експозицій;
Не бійтеся повертатися до вже оглянутих картин;
Купіть листівки-репродукції на пам’ять;
І не забудьте зайти в кафе опісля.
У передмові книжки Франсуаза Барб-Ґалль звертається до читачів: «Гортайте її, носіть із собою, читайте вздовж і впоперек: якщо врешті вдасться переконати вас, що нічого складного в ній нема, – моя праця не була марною».
23.02.2015