Історична наука, а також історична свідомість функціонують в рамках певних культурних систем, і змінюються разом з ними. Однак цей зв'язок двосторонній. Історична свідомість впливає на культурний розвиток суспільства, насамперед створюючи певну систему моральних координат, формуючи певну історичну пам’ять. «Історія вбиває пам’ять» (П’єр Нора), в епоху інтернету і масових комунікацій пам’ять здебільшого підміняється певними історичними конструкціями. Конструюючи історичну ретроспективу розвитку суспільства, ми задаємо парадигму перспективи його розвитку. Це добре засвоїли політтехнологи, тому вони так активно експлуатують історичне минуле певного суспільства, точніше кажучи, сконструйовані відповідно до певних потреб візії такого минулого. Власне історики тут якнайкращі помічники, бо «вибудовуючи "логіку подій", а значить, визначаючи сенс історії, наповнюючи минуле аксіологічними оцінками, виділяючи "центральні події" і "героїв історії", історики, по суті створюють конструкції, які через систему освіти, ЗМІ та інші канали впроваджуються у масову свідомість як "правда історії"» (С.Посохов "«Современные размышления» о теориях памяти, типах культуры и смыслах истории"). А правда, як відомо, у кожного своя.
Професійні історики давно виступають проти інструменталізації історичної науки. Для нас це пережиток радянського минулого, де історія мала обслуговувати політику партії та уряду. Ми намагаємося звільнити від цього тягаря не лише професійну історіографію, але і сферу дидактики історії. Тут, щоправда, є певні суперечки, чи то одна у нас Кліо, чи кілька, але помалу життя бере своє. Світ для нас стає ближчим, а загальнолюдські цінності – переважаючими. Ще донедавна багатьом з нас здавалося, що національні рани гояться, Україна стає нормальною європейською країною, якщо не економічно, то бодай духовно і ментально, а історія – це лише наука, і виховна її функція далеко не найважливіша. Однак, останні кілька місяців багато чого змінили. Можна сказати, що ми в чомусь прозріли. Точніше, ми підозрювали про існування певних речей, але не хотіли думати про це. А виявляється, дарма. Адже, як нагадує Василь Расевич, «Історія Росії в Росії майже завжди була інструменталізованою і слугувала для прославляння імперської могутності або для легітимізації агресивної зовнішньої політики». Нічого дивного, саме тоталітарні суспільства є найкращим ґрунтом для сприйняття світу у чорно-білих тонах, на цьому ці суспільства вибудовуються. Тоталітарна свідомість пов’язана з бінарною культурою. І забезпечити таке чорно-біле бачення минулого, що приведе до чорно-білого розуміння сучасного, там має саме історична наука. Хіба ми всі про це не знали? Звісно знали, тільки воліли думати, що це нас не стосується. Точніше кажучи, певні рудименти інструменталізації історії були доволі відчутними в першій половині 1990-х рр., коли Україна, проголосивши незалежність, намагалась повернути собі національну історію і культуру, і коли чимало істориків припало до джерел народницької історіографії початку ХХ ст., відкриваючи її для себе наново, але з часом, коли відкритими стали кордони, налагодились наукові контакти, і коли українці зрозуміли, що світ пішов далеко вперед, а «національна» парадигма не те щоб була не в моді, але точно не могла дати відповіді на всі питання, інструменталізація історії відійшла на задній план. Принаймні, жодна поважна інституція не стане її декларувати. Тим часом «святе місце порожнім не буває». В Україні подекуди пускала глибокі коріння відверто антиукраїнська парадигма. Ця інструменталізація історії слугувала вже не інтересам українського державотворення, а інтересам сусідньої, як виявилось, ворожої нам держави. Тут виростала така собі п’ята колона, яка знайшла час зробити свою роботу.
На ці сумні роздуми випадково наштовхнула мене маленька книжечка, яку майже механічно дістала з бібліотечної полиці. За цілком науковим заголовком «Традиции исторической мысли. Материалы научного семинара профессора В.И.Злобина» (Москва, 2009) подекуди був прихований позанауковий зміст. Особливо яскраво ця псевдонауковість проступає у статті доцента кафедри історії філії МГУ ім. М.Ломоносова у Севастополі Андрія Ставицького, присвяченій аналізу міфологізації української історії. Автор – людина, яка не просто щось там десь собі пописує, а має безпосередній вплив на молоде покоління істориків, які своєю чергою підуть у школи, технікуми, вищі навчальні заклади і так само «промиватимуть мізки» наступним поколінням українців. От саме це страшно. Ресурс антиукраїнства на теренах України в такий спосіб мав розростатися. І, як показали останні події, таки розростався.
Автор прекрасно розуміє, навіть підкреслює, наскільки важливим фактором соціалізації є історіописання. Як людина, що вивчає роль міфів, він добре розуміє, яким потужним інструментом може бути міфологізація історії, і активно її використовує.
Та він ставить все з ніг на голову, і робить це віртуозно. Творячи антиукраїнський міф, він звинувачує Україну у експлуатації міфу національного. За словами А.Ставицького, молода Українська держава намагалась сконструювати своє минуле, насамперед для ствердження свого цивілізаційного сенсу. «В результаті, при відсутності власної концепції, яка б обґрунтовувала українську ідентичність, нова влада взяла на озброєння націоналістичну історичну доктрину, розроблену істориками із зарубіжної української діаспори». Нова переписана, уже етноцентрична, історія України стала мертвонародженим проектом, який на думку автора мав би називатись не інакше, як анти-Росія, бо саме в цьому основний сенс і завдання нової історичної парадигми. Навіть більше, українська еліта, сприяючи переписуванню української історії, лише намагається приховати свою повну залежність від Заходу, «давши масам світлу мрію про майбутнє процвітання через приєднання України до західного проекту… Таким чином, обґрунтовується історичний сценарій під назвою "повернення блудного сина"». Відтак, «у рамках цієї української метаісторії вершиться "Страшний суд" над історією загальноруською (великорусской)», який «для самої України раптом стає символом приреченості "проклятого народу"». На переконання автора немає і не може бути окремої української історії, бо сама держава Україна – тимчасовий фантом. Ця думка жива, особливо серед росіян, які не можуть змиритися з окремішністю України (показовими є слова російського письменника Захара Припєліна, який, видається, назагал не є вороже налаштований щодо українців і України: «Страна (Украина – Т.Г.), никогда не имевшая собственной государственности, с мифологизированной до веселого абсурда историей, — она, по сути, именно сегодня отвоевывает свой вожделенный суверенитет, создает свою новейшую мифологию» ("Известия",16.02.15)
Примітивізація українського культурного та інтелектуального простору – основне завдання таких авторів, як А.Ставицький та йому подібні. А можливо, навіть їх переконання. Бо беззастережна віра у велич «русского мира» засліплює. І це було б особистою справою автора, якби він не мав стосунку до виховання і навчання молодого покоління українських громадян, багато з яких на сьогодні мабуть уже перестали бути громадянами України, і це не в останню чергу під впливом таких «спеціалістів». У 2012 році А.Ставицький читав курс історії України для студентів другого курсу Севастопольської філії МГУ ім. М.Ломоносова, при чому завдання курсу були сформульовані цілком притомно. Але що за цим стояло? Щоб зрозуміти, що саме автор викладав своїм студентам, варто глибше познайомитись з його поглядами на Україну і українську історію: про Переяславську раду, і про Мазепу, і про назву Україна, про творення української нації, про Львів і т.д.
Зокрема, А. Ставицький писав: «По суті ж Україна – розірвана країна, Тягни-Штовхай, дволикий Янус, цивілізаційний виродок (уродец), який не здатен ні на що, окрім як смішити сусідів. І термін її життя закінчиться, коли все буде утилізовано. Тоді почнеться махновщина. А потім, коли все своє з’їмо, почнемо об’єднуватися (з Росією – Т.Г.) знову». А ще, на думку автора: «Львів справді місто мертвих. Як те місто з «Книги джунглів», яке заселили бандерлоги. І психологія їхня схожа: «Джунглі захоплюються нами»». З тією суттєвою різницею, що «тих, хто там раніше жив, нинішні мешканці вивезли в три заходи. Перший раз – у 1914-1915 роках, коли за наводкою нових «українців», австрійці пересадили і замордували до смерті русинів в концтаборах Телергоф і Терезин. Другий раз – коли прийшли Совєти і пересаджали, а частково виселили поляків. Третій раз – коли прийшли німці і можна було розправитися з євреями. Так місця, що звільнилися, зайняли селяни, які вирішили своє квартирне питання, а заодно і проблему відсутності національної ідеї. З тих пір вони і пишаються своєю європейськістю». Написано це було задовго до сьогоднішніх подій, ще 27 серпня 2011 року.
Хто не пам’ятає заяви Д.Табачника про жителів Західної України («Галичани – це лакеї, які ледве навчилися мити руки, які практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані»)? І скільки б він потім не виправдовувався, виглядає, що саме так він думає. А був це 2010 рік. Презирство, що межувало з ненавистю до українства, росло в Україні як на дріжджах. Бо ж на думку таких авторів, Україну вигадали, а суть проблеми українства – розколоти «русскую цивилизацию». Тобто, немає ніякої України і українців, є лише проект зі знищення Великої Росії – не більше й не менше. То ж не дивно, що сьогодні росіяни намагаються знищити цей проект і таки відродити ту уявну Велику Росію.
Цікаво і те, як, наприклад, Ставицький дає собі раду з важким питанням націотворення: «Поки це (розкол "руської цивілізації"» – Т.Г.) намагалися зробити поляки після розпаду Речі Посполитої, це не дуже виходило. Надто їх ненавиділи. Коли за це взялись австрійці, особливо перед I світовою війною, справи пішли краще. Але ідеї поляків знадобилися. План був доволі простий: знайти серед малоросів яничар і дати їм під нову націю "бабки". А далі вони все зроблять самі. І зробили. Потім більшовики, не розібравшись, підтримали ці ідеї після початку коренізації. А коли опам’яталися, було пізно. Нова нація, як єврейський голем, уже жила своїм життям. Тепер вона отримала ще й державність, яку "укреліта" використовує, щоб під гаслами незалежності утилізувати країну». Виявляється, ми – просто проект з розвалу Російської імперії. Ми – вигадка, фантом. Почувши таке, чи зможе молода людина поважати країну, народ, владу? Чи буде у неї потреба все це захищати? І тут уже всякі розмови про демократичні цінності будуть зайвими, бо ті цінності мали б на щось спиратися. Але на що, якщо немає ніякої держави чи нації? Це все лише гра третіх сил. Ми – це «країна-непорозуміння, якого не мало бути».
Не дивно, що так радісно А.Ставицький очікував на «кінець української історії»: «…Крах київського режиму не за горами. А з ним – і крах української держави, слідом за яким буде невідворотній процес переформатування країни з повною зміною її нацистської та антиросійської ідеології. Якою буде ця пост-Україна, поки що важко сказати. Але час цього українського проекту підходить до закономірного кінця. Кінець української історії уже СКОРО». Або таке: «Ну, ось тепер, схоже, «кінець історії» по-українськи вже настав. Кінець українського часу, історії, майбутнього. І починається він з агонії. Ми його спостерігаємо наяву. Вже півроку. І чи могло бути інакше, якщо Україна перекладається як Некраїна?». Можна було б порадити автору почитати більше, про назву і самоназву України (хоча б статтю Н.Яковенко «Вибір імені versus вибір шляху: назви української території між кінцем XVI – кінцем XVII століття»), але ця тема для нього не важлива сама по собі, це лише привід поговорити про Україну як Некраїну, і не більше.
Останні з цитованих фраз написані 20 та 9 серпня 2014 року. А от уже 27 серпня, настрої автора дещо змінилися. Україна вже нікуди не зникає, але має втілювати плани сусідів: «…Воюючим сторонам треба терміново домовлятися про мир на взаємовигідних умовах. Щоб домовитися, треба, щоб вони один одного почули. Почути, означає зрозуміти, що всі вони поки що громадяни однієї країни. Щоб жителі Донбасу пішли назустріч київському режимові, треба, щоб всі українські війська і національна гвардія були виведені з Донбасу, а київський режим прийняв за основу об'єднання дві умови: федеральний принцип державного устрою і російська мова як друга державна. І це тільки перші кроки. Слідом за ними має бути проведена реформа державного управління, яка забезпечить рівні права людей та регіонів і можливість подальших демократичних перетворень на благо всіх. Тільки от чи зрозуміють людожери з Дніпропетровська і Києва, що у них для закінчення війни часу майже не залишилось? Одначе, є великі сумніви, що у Порошенка вистачить духу так вчинити. Масштаб не той. І це дуже сумно».
З якого дива автор, який щойно тішився прийдешньому кінцеві української історії, тоді, у серпні, раптом перейнявся «порятунком» України? Чи не з голосу Путіна співає Ставицький? Чи не належить він до «платних кремлівських ботів, які працюють за тарифом: один пост – 11 рублів з копійками»? Виглядає на те, що просто з Москви прийшла нова команда. Бліцкриг росіян на сході України таки не вдався. Кінець української історії, якою б вигаданою її не вважали, не відбувся. Але чи змінює це персональне ставлення до України таких як А.Ставицький?
Можна собі лише уявити, що саме Ставицький і йому подібні розповідали своїм студентам про історію країни, яка дала їм освіту, роботу, свободу слова і думки, і яку він так щиро зневажає. На жаль, наведений приклад – це зовсім не унікальний випадок, і далеко не лише кримське явище. Згадати хоч би новоспеченого ректора Донецького національного університету Сергія Баришнікова. Для таких людей Україна – лише об’єкт великої політичної гри, і немає ніякої незалежності, є лише гра в незалежність. То чого власне дивуватися, що чимало молодих людей у тому ж таки Криму чи на Донбасі, підтримували антиукраїнські настрої?
Більшості з нас добре відомі погляди таких одіозних персонажів російського інтелектуального простору, як Дугін (якому належить теза: «украинцев убивать, убивать – это я как профессор говорю»), але мало хто замислювався над тим, скільки їхніх прибічників знайшли собі прихисток в Україні. Це вони ще кілька років тому пророкували загибель держави Україна. Це вони маркують простір від Донецька до Севастополя, а, можливо, і в інших регіонах, де, на щастя, немає їхньої критичної кількості, тому вони змушені причаїтись. Але як надовго? І скільки вони зможуть наплодити своїх прибічників, адже багато з них просто гіперактивні пропагандисти, бо це питання їхнього виживання, а можливо і фінансового благополуччя. Тільки чому вони так добре почувають себе у ВНЗ України?
Можливо тому, що такі погляди не були й не є чимось неприпустимим у професійних середовищах. Бо, як відомо, «de facto рішення про те, чи так є в конкретному випадку, чи ні, приймає шляхом мовчазного дозволу або явної згоди communitas, що репрезентує дану дослідницьку спеціальність. Санкція дослідницької спільноти є достатньою. Саме вона і є виразником прикладної істини» (Войцєх Вжосек). І для багатьох ця «прикладна істина» полягала в запереченні права України на незалежність та державність – думка далеко не нова і не оригінальна, але тепер освячена авторитетом самого Путіна. Не зайве пам’ятати, що тільки затребуваність певною частиною суспільства робить окремі погляди помітними, резонансними і навіть живучими.
Чи означає це, що в царині публічної історії потрібна винятково «патріотична» риторика? Звісно ні. Міфотворчість, якими б благими не були наміри міфотворців, завжди має негативний контент. Історик має прагнути до безсторонності, лише тоді він може бути професіоналом. А викладачів, які виховують професіоналів, але ще й громадян держави, це стосується ще більше. Кожна людина має мати право на власну думку, власну позицію, навіть якщо нам вона не буде узгоджуватися з нашою власною. Якщо думки певної людини не перетворюється в антидержавну діяльність – вони мають право на існування. І таке право ми маємо боронити. Бо таке право боронить Конституція України. А демократія – це узгодження власних інтересів з інтересами суспільства, це в першу чергу верховенство права.
Завжди слід пам’ятати, що кожна людина в Україні «має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості» (Конституція України, розділ ІІ, ст. 23) і зобов’язана поважати гідність інших людей, маючи право на повагу до своєї гідності (Конституція України, розділ ІІ, ст. 28). І це поки що ніхто не відміняв.
23.02.2015