«Цей Аушвіц, який нас жахає, з його очевидною безглуздістю, був страхітливим вибриком свободи і розуму, позбавлених найсуворіших моральних принципів. Тих принципів, які з глибин нашої культури проголошували, що всі люди є рівними»
Адорно вважав, що після Аушвіца ніхто не зможе писати поезію. Утім Пауль Целан, румун, вихований на німецькій культурі за постановою батьків, які загинули під час масового людиновбивства, написав один з найкращих повоєнних віршів, присвятивши його якраз тому бузувірству. Целан вірив, що лише поетична мова може допомогти проникнути в округу зла, в окраїну абсолютної несправедливості, в саме осереддя мороку. Тому що лише через інтуїцію та метафору, лише завдяки силі ліричного образу ми зможемо зрозуміти місце злочину. Жоден читач європейської поезії наших часів не зміг уникнути потрясіння від «Фуґи смерті», тих похмурих віршів, повторюваних, як удари дверного молотка в історію Заходу: «В повітрі ми риємо яму, в ній буде не тісно». Справді. До приниженого неба, до похмурого неба вознеслися людські життя, перетворені на попіл. Як пелюстки мороку, як пригорщі пороху, як стерті сторінки, останки, які колись були тілом людини, вмістилищем духу, підносили свою розсіяну тлінність до бляклих і брудних небес, до розкидистих хмар на застиглому небі Польщі.
Для тих, хто думав, що людина – це лише матерія, спалення тіла було найдосконалішим образом їхньої мерзенної перемоги. Для тих, хто думав, що людина – це тільки особина з плоті та крові, якій притаманний лише інстинкт виживання, ота кремаційна церемонія була тріумфальним актом цілковитого знищення, яке висипало в повітря нелюдський прах того, що було нижчим життям, не вартим уваги існуванням.
Виповнилася сімдесята річниця звільнення Аушвіцу. Знічені коментатори, інтелектуали, пригноблені вагою колективної провини, знову є дуже далекі від адекватної інтерпретації тієї трагедії. Історики, які підходять до ідеї проґресу з усміхненою пусткою модернізму, який нехтує моральними імперативами цивілізації, марно намагаються пояснити аморальні образи масового людиновбивства. Цей Аушвіц, який нас жахає, з його очевидною безглуздістю, був страхітливим вибриком свободи і розуму, позбавлених найсуворіших моральних принципів. Тих принципів, які з глибин нашої культури проголошували, що всі люди є рівними. Рівними в правах, та передусім – рівними у сутності своєї священної і недоторканної гідності. Аушвіц став можливим не лише через розгром демократії, крах обіцянок сучасності чи руйнування терпимості. Ми не можемо вдовольнитися вивченням депресивної кон'юнктури економіки, втрати леґітимності політичних систем чи нездатності ліберального суспільства згуртувати громадян, охоплених відчаєм і фанатизмом. Треба йти далі, треба докопуватися до суті кризи європейської свідомості, позбавлення традиції, яке залишило цілу цивілізацію без духовних засобів, щоб розуміти саму себе і захищати свої принципи.
Експертів безугавно розпитують: «Як могло дійти до цього? Як прийшов морок в Європу, яка так яскраво сяяла від початку свого власного становлення як культури?». І їхні відповіді залишаються незадовільними. У їхніх словах зберігається нездатність означити ту катастрофу, в якій люди були обернені на прах або виставлені на судових процесах беззахисними перед опущеними поглядами і мовчазними устами. Просто смертельний матеріал, звалений в останні редути варварства з людським обличчям. Просто існування без причини, яке непристойно розкладалося в останніх загородах того бачення світу, де Бог був зайвим.
Молода католичка Софі Шолль дала деякі найважливіші відповіді, які привели її до самопожертви – вирішальної, неоплатної, взірцевої – через страту. Та молода баварка брала участь у створенні аґітаційних листівок «Білої троянди», невеликої групи опору, активним членом якої був також її брат. Чудовою німецькою, позбавленою хули гітлерівського слова, вона описала втрату духовного сенсу існування, якій нацизм надав завершеної форми, послідовний естуарій з матеріалістичною дегуманізацією індивіда. В той час, коли деякі прошарки Церкви забували те, що було проголошено в ориґінальному християнському посланні і що повторив Папа Пій ХІ в його енцикліці Mit brennender Sorge («З величезним занепокоєнням»), ця дівчина і її товариші кидали у світ ключі для тлумачення того, що відбувається на їхній батьківщині: «Якщо німецький народ зрікається того найвищого, чим володіє людина і що підносить її над будь-яким іншим створінням, тобто вільної волі (…), значить він заслуговує на загибель». І додавала за кілька тижнів перед тим, як її відвели на ґільйотину: «В цю останню мить кожен, хто усвідомлює свою відповідальність як представник західної та християнської культури, повинен захищатися, як може, працюючи проти бичування людства, проти фашизму і будь-якої форми абсолютної держави».
Як могла статися трагедія? Група молодих людей, яким заледве минуло двадцять років, зуміли це пояснити. І заплатили за це своїми життями. У ці тижні вшанування роковин ми заледве прислухались до слів, які мають таку моральну силу і здатність пояснити. Аушвіц був вражаючим образом утопії, в якій людина захотіла поставити свою незалежну поведінку вище будь-яких моральних обмежень. Однак ця позиція у Європі ХХ ст. означала щось більше: то мав бути розрив з традицією, яка надихала Захід аж до тих нелюдських часів. Розмежування між життями, які мають цінність, і життями, які її не мають, між гідним існуванням та марним існуванням, ніколи не змогло б сформулюватися без попереднього краху порядку, натхненного принципами християнства. Засудження індивіда на смерть, якій передувала найогидніша зневага, могло бути лише продуктом ідеологічного знищення, розлому зв'язку з культурою, яка завжди заявляла про свободу людини як про умову, а не релігійний дар чи політичну поступку.
«Я покажу тобі страх у жменьці пороху», – писав найбільший європейський поет ХХ ст. у своїй «Безплідній землі». Аушвіц показує нам страх у жменьці пороху, на який людина перетворила людину. У пригорщі праху, на який людина прирекла людину. У пригорщі марної плоті та крові, на яку перетворилася людина в руках людини. Але також Аушвіц показує нам місце, де зберіагаються сенси нашої культури. Ті сенси, які схиляють нас наповнювати змістом страждання, пояснювати варварство, наділяти гідністю жертви. А ще він є для того, щоб погук Софі Шолль, сповнений ніжності та співчуття, сповнений вимогливості й осуду, долетів до нас в інші темні часи: «Хіба ваш дух зламаний настільки, що ви вже забули, що усунення цієї системи є не лише вашим правом, але й вашим етичним обов'язком?»
Fernando García de Cortázar
El hombre hecho cenizas
ABC, 17/02/2015
Зреферувала Галина Грабовська
20.02.2015