Зоя Казанжи. Якби я була / Переклад з російської: Оксана Думанська. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. – 240 с.
Останніми роками помітною стала тенденція створення книжок із власних текстів в інтернеті. Таким способом відомі блогери перетворюються на письменників. Проте, літератори також почали використовувати інтернет-ресурси: свіжий приклад – «Тут похований Фантомас» Юрія Андруховича на основі дописів на сайті «ТСН». Цікавим зразком так званої «блогерської» книжки є «Интересно о кофе» українського бізнесмена і кавового експерта Сергія Ремінного, котрий протягом багатьох років нотував свої кавові враження у блозі.
Наразі в Україні найцікавішою блогерською платформою є соціальна мережа Facebook. Вже вийшов друком facebook-роман Олега Шинкаренка «Кагарлик», книги Юрія Ситника, Андрія Бондара, тощо. Апогею цей жанр досягнув за останній рік – під час Революції Гідності та подій на Сході нашої країни. Палітра виданих «фейсбуків» авторів-очевидців кількісно та якісно вкрай розмаїта (Анастасія Савицька та Андрій Миргородський «Fантомная боль #maidan», Христина Бердинських «Є люди», Юлія Орлова «111 дней Майдана: записки киевлянки», Олександр Ірванець «Пісні війни», Олена Степова «Все будет Украина!» та багато інших).
У сусідній Росії блогерської літератури ще більше. Проте, тут переважно використовують інтернет-платформу Живого Журналу. І до справи беруться не лише журналісти, блогери чи письменники (серед яких, безсумнівно, найвідомішими є Євгеній Грішковець, Марта Кетро, Катерина Вєлікіна, відома як «Катєчкіна»), а навіть… м’ясники, сантехніки чи повії («Записки м’ясника» Григорія Конюхова, «Держите ножки крестиком, или Русские байки английского акушера» гінеколога-онколога Дениса Цєпова, «Записки prostitutki Ket» Катерини Безіменної, книги сантехніка Слави Се тощо).
Але повернімося до українського контексту. Торік вийшла дебютна книжка одеської журналістки та блогерки, заступниці голови Одеської обласної державної адміністрації, однієї з лідерок одеського Євромайдану, Зої Казанжи, котра була презентована влітку у трьох містах: Одеса, Київ та Тернопіль. Цікаво зазначити, що з ініціативи «Видавництва Старого Лева», котре видає виключно україномовні тексти, збірка історій «Якби я була» вийшла одночасно двома мовами: українською та російською. Український варіант – це переклад російського оригіналу, і, до речі, дуже вдалий та якісний. Проте, видається, що російською ці тексти звучать таки природніше, в чому й зізнається авторка. До слова, у часі цей видавничий експеримент збігся із масовими акціями мовної толерантності в Україні на початку минулого року.
Мар'яна Савка, головний редактор «Видавництва Старого Лева», зауважила, що збірка об'єднала в собі різні аспекти української культури: «Переклад книги одеської авторки здійснювала львів’янка Оксана Думанська, ілюстрації створила Даша Ракова з Харкова, яка народилася в Бердянську».
Книжка жанрово належить до есеїстики. Короткі розповіді, ненав’язливі історії, проста мова – так лаконічно можна окреслити цей збірник. Анотація відносить тексти до нового піджанру сучасної літератури – міських історій у фейсбук-стилі. Це випливає із їх первісного розміщення: «Мої перші історії побачили світ на сторінці у Facebook, це був такий собі "душевний стриптиз" – здебільшого, я писала про себе».
«Якби я була» доволі просто змонтована: історії змінюють одна одну. Після прочитання залишається якесь невизначене, ба, навіть нейтральне враження, майже байдужість, мовляв: «І що?». У книжці не зустріти заявленої емоційності, котра анонсувалася на презентаціях. Хіба якщо вираженням емоційних станів вважати короткі фрази, загальні описи здебільшого зовнішніх виглядів людини, її гіпотетичних думок на основі випадково побаченої поведінки чи фрагменту ситуації. Це, насамперед, історії-спостереження за людьми навколо: на вулиці, в кафе, у супермаркеті. Можливо, дещо вифантазувані та поверхневі. Події просто почергово змінюються, і в тому вся суть оповідей. Психологізм героїв якщо й присутній, то лише на якомусь дивному побутовому поведінковому рівні.
Більшість історій (а їх аж 88), насправді, майже про одне – про нещасних людей. Так, є розповіді й про щасливих, але вони дещо затираються на загальному фоні. У книжці наче й існують розділи, але без назв, лише порядково пронумеровані і згруповані за неясним принципом. Натомість, кожна історія названа першим реченням тексту, що не завжди інформативно. Більшість з них – про покинутих жінок або нещасливих чоловіків. До того ж, і одні, й другі або втретє розлучені, або вдесяте покинуті, зраджені, залишені і самотні у своєму нещасті. Десь на половині книжки несподівано з’являються історії про дітей, теж залишених батьками, або хворих чи неповносправних. Але в усіх є спільне добро – їхні бабусі. Ще є розповіді, котрі на противагу рутинності та сірості подружніх стосунків, розкривають випадкові і захоплюючі короткочасні знайомства у потягах, аеропортах... Вони не приречені на бурхливе продовження, натомість залишаються чарівними короткими митями у житті виснажених сімейним побутом людей.
Загалом, як мені видалося, це все покрито суцільним песимізмом та сірістю. Ненароджені діти, непотрібні гроші, безглузда кар’єра, навіть коханці – і ті ненадійні та надокучливі. А ще – наглі несподівані смерті під час автокатастрофи чи іншого нещасного випадку, про котрі герой довго або ніколи не дізнається.
Навіть коли авторка спостерігає за випадковою закоханою і щасливою парою, вона не вірить у їхній гіпотетичний геппі-енд, а передрікає якусь трагедію чи зраду, або просто приреченість на рутину. Іноді такі історії нестерпно пахнуть совком у панельних квартирах: «Ми одружилися. За рік. Щастя виявилося звичайним. Без перегонів і чужих дружин. Кава й бутерброди, борщ і відбивна». Одне слово, так і хочеться додати до книжки епіграф – початок роману Льва Толстого «Анна Кареніна»: «Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму».
Щоправда, є й вдалі історії – наприклад, про француза, чи про сурогатне материнство – котрі зачіпають глибше. Іноді виринають чіткі аналітичні висновки, неповерхневі судження, проникливі спостереження. Ця книжка, певно, припаде до душі тим, хто полюбляє «заглядати в чужі вікна», і кому не вистачає часу на великі за обсягом романи. Врешті, ці тексти також пасують читачам, які захоплюються більше розвитком подій, аніж психологізмом та надмірністю розлогих роздумів.
09.02.2015