Нашим подарунком майбутньому стане купа несплачених рахунків

 

Ті з нас, хто таки дбає про нащадків, не можуть не турбуватися про борг, який ми передаємо у спадок

 

Сер Бойл Рош був ірландським парламентарем XVIII ст., який уславився своїми тупими навіть за стандартами політиків коментарями. «Як я можу перебувати у двох місцях одночасно, коли я не птах?» – таким було його виправдання за відсутність, через яку йому висловили свій жаль деякі його сучасники. Та інше його висловлювання: «Чому ми маємо лізти зі шкури, роблячи щось для наступних поколінь, хіба наступні покоління щось для нас зробили?» – є одним з тих, які він залишив у спадок майбутнім поколінням.   

 

Державний борг – який у Великій Британії швидко наближається до 100%  від національного доходу – це спосіб, за допомогою якого ми сьогодні зневажаємо нащадків. Якщо у нас дефіцит у розмірі 5% валового внутрішнього продукту, ми збагачуємо себе на 5% коштом майбутніх поколінь – принаймні порівняно з тим, як би ми робили, якби не мали дефіциту і все решта залишалося таким самим. Я ретельно сформулював це речення, аби проілюструвати, скільки припущень треба для того, щоб пояснити наслідки такої політики. Існує багато уявлень про дефіцит (які легко плутають і більш тямущі політики, ніж Рош), інфляція зменшує реальну величину невиплаченого боргу, і малоймовірно (насправді неможливо), щоб усе решта залишалося таким самим. Однак ті з нас, хто таки дбає про нащадків, не можуть не турбуватися про борг, який ми передаємо у спадок.

 

Але державний борг не є єдиним – чи обов'язково найважливішим – засобом, за допомогою якого ми здійснюємо передачі між поколіннями. Якщо державний борг є відповідальністю прийдешніх поколінь, то громадська інфраструктура є спадщиною нащадків. Окинувши оком околиці Лондона, залишаєшся враженим і вдячним за спадок нашим вікторіанським пращурам – насипи, залізничні лінії, які ведуть у місто, тунелі під ним, будинок парламенту. В той час коли Кроссрейл, міст Міленіум, хмарочос The Shard і найнижчі за десятиліття розцінки на зведення будинків є нашим радше недостатнім нинішнім внеском.

 

Однак є помилкою розглядати вплив державних видатків, який пов'язує різні покоління, як одне ціле, не розглядаючи окремих компонентів. Освіта, пенсійне забезпечення та охорона здоров'я разом становлять майже половину всіх державних видатків в Об’єднаному Королівстві й усі вони великою мірою адресовані молодим і старим. Освіта і пенсії радше явно, а видатки на охорону здоров'я швидко зростають з віком, старші 65 років люди середньо витрачають щороку на охорону здоров'я майже удвічі більше, ніж усі прошарки населення.    

 

Ще менше помітним, і при тому більш істотним, способом обманювати прийдешні покоління є ціни активів. Житловий фонд, безумовно, є найбільшим елементом, у вартісному вираженні, в нашому національному надбанні – переважаючи майже у 2,5 рази національний дохід. Це означає, що одновідсоткове зростання цін на житло є рівнозначним передачі матеріальних цінностей вартістю 2,5%  від національного доходу тим, хто вже володіє будинками, від тих, хто може купити їх у майбутньому. Через це ефект, який пов'язує різні покоління, від десятивідсоткового зростання за останні роки цін на житло в Об’єднаному Королівстві нищить усе, що міг би зробити міністр фінансів Великої Британії, щоб ліквідувати бюджетний дефіцит.

 

Тимчасом як власники житла витратять частину свого капіталу на навколосвітні круїзи, більша його частина найімовірніше перейде у спадок до їхніх дітей та внуків. Велику частину цієї спадкової нерухомості отримають родини, члени яких самі вже досягнуть п'ятдесяти-  чи шістдесятилітнього віку, тож високі ціни на житло докладуться не так до фінансування навколосвітніх круїзів для літніх людей, як до фінансування навколосвітніх круїзів для їхніх дітей. Нерівність в одному поколінні відповідно передається в нерівність у наступному.       

 

Два десятиліття тому американський економіст Лоуренс Котлікофф запропонував структуру «демографічного обліку», щоб дати нам можливість краще зрозуміти шляхи, якими наші сьогоднішні дії неґативно впливають на добробут прийдешніх поколінь. Лише розвинувши і розширивши цю структуру, ми можемо почати звертатися з тим питанням, яке поставив Рош своїм колеґам-парламентарям 350 років тому. 



John Kay
Our gift to the future will be a stack of unpaid bills
The Financial Times, 21.01.2015
Зреферувала Галина Грабовська

02.02.2015