У «душевному» просторі улюбленої львівською арт-тусовкою кав’ярні «Світ кави» – «душевна» виставка двох життєрадісних львівських мисткинь Лесі Квик і Оксани Андрущенко. Леся традиційно вишукано-лаконічно переповідає буденні історії життя, а Оксана, теж традиційно, перетворює все, що бачить, на стильні орнаменти. З Оксаною Андрущенко про її «гаптований світ» говорила Христина Лукащук.
Якось ми з Юрієм Винничуком розмовляли про жінок. Я розповіла, що читала статистику, що 70 відсотків жінок в Україні розмовляють робленими голосами – тонесенькими, милими, надміру солодкавими. Пан Юрій на почуте щиро здивувався, а за мить каже: «А я то думаю, чому за кордоном жінки розмовляють так по-різному: хто хрипко, хто низько, хто ще нижче…». І ми тоді з паном Юрієм прийшли до згоди, що там, за кордоном, вони просто є чесними…, вони є собою.
Такою, ніби «з-за кордону», для мене є Оксана Андрущенко. З унікальним, з легкою хрипотою, яка придає йому правдивості і особливого драматизму, голосом. З буйним чорним волоссям і великими антрацитовими очима, в яких… весь світ. Вона для мене є власне тією… чесною, відкритою, відвертою, неймовірно співчутливою, доброю, талановитою… Одним словом…, собою. Вона ніколи, за жодних обставин, не пробує на себе чужі ролі. Поряд з нею комфортно, бо вона не претендує на чуже місце, чужий успіх, чужу думку. Є дуже простою в житті і спілкуванні. Вміє щиро тішитись зі твоїх здобутків і щиро підтримати у невдачах. Такими є й її роботи. Оксана надзвичайно послідовна. Вона наче має всередині відмінну від інших матрицю навколишнього світу. Наче розглядає життя в калейдоскоп. Пам’ятаєте, такий, з дитинства? Ти крутиш його, як підзорну трубу, а там – кожної миті, з кожним обертом, складаються все нові й нові картинки. А шкельця ж – одні й ті самі… Саме так, несподівано, Оксана вміє з одних і тих самих фарб кожен раз творити нове диво.
Мені завжди свербіло побачити роботу Оксани відповідно до заявленої теми групових виставок, які я організовувала в галереї «Кораллі». Здавалося б, уже на цю тему всі висловились: і класики, і сучасники. Одні більш талановито, інші – просто геніально, а в Оксани все одно було по-іншому. По її. І то так, що не змилиш, не сплутаєш. І коли вона якось принесла дві розписані табуретки на групову виставку «Різдвяна», то й гадки не виникало, що може бути по-іншому. Біло-синя гама, велике й мале, мати і дитя…
Все, що б вона не робила, є осмисленим, структурованим, відібраним…, і це все вже живе в ній. Вона працює без ескізів. Так, як співають крячківські жінки, беручи ноту просто з повітря. Вона, як і учасники легендарного гурту «Древо», також бере початок, мотив з того, що бринить поруч. З того простору, який об’єднує нас з нашими предками, нашою історією, нашою давниною… Я бачила, як вона працює. Лише мить спокою, зосередженості, налаштування на властиву хвилю і… зачинає.
Годинами можна спостерігати, як вона працює. Коли кладе перший мазок – не спиняється, поки не закінчить. Вона не те що спішить, але уважно стежить за чимось, що доступне тільки їй. То правдива магія. За якийсь час оживає площина, яка донедавна була лише стільницею, дверима, стіною, шматком паперу, скла. Оксана «тче» простір. Мережаний, прозорий, серпанковий. І що цікаво – вона не змінює дійсності – ні. Вона її прикрашає. Гаптує. Як гаптували давні вишивальниці весільні сорочки, як вишивали хустки, як пряли святкові горбатки, крайки, килими.
Це в неї я перед початком роботи, уже з пензлем в руках, навчилась слухати себе, слухати підказок з глибини душі. Завдяки їй дізналась, що нема нічого кращого, аніж те, що зумієш почути… стишившись, широко прочинивши своє серце до світу, коли ти, попри усю складність і непередбачуваність нашого життя, вмієш лишитися собою…
– Чи ти завжди знала, що хочеш бути художницею?
– Так. Мріяла малювати мультики (!!!), особливо над професією не задумувалась, але знала, що щось має бути творчим.
– Чому текстиль?
– Тому, що мама колєжанки працювала вдома на ткацькому верстаті, і оте створення орнаменту завдяки переплетенням сотні ниточок здавалось магією. Разом з татом (відомий львівський художник Микола Андрущенко – ред.) часто бувала в художньо-виробничому комбінаті і на кераміко-скульптурній фабриці, спостерігала за роботою склодувів біля гутних печей. Жила в будинку, де мешкало багато талановитих і знаменитих майстрів та художників.
– Чи було бажання спробувати себе в іншій галузі, попрацювати з іншим матеріалом?
– Художній матеріал постійно змінюється в залежності від обставин, потреб. Власне текстилем я майже не займаюсь. Освіта дає можливість для імпровізацій з матеріалом і формою. Головне – мати бажання.
– Що допомогло створити свій стиль?
– Стиль формувався поступово. Завдання, які ставились під час навчання, вимагали роботи зі стилізацією і композиційними пошуками. А найкращим прикладом стилізації та необмеженим джерелом натхнення була орнаментика, колористика, форма, пластика творів народного мистецтва, багатовіковий спадок поколінь, це виникає на генетичному рівні.
– Чим найбільше тобі подобається займатись як художнику?
– Що стосується творчості і професії, то улюбленим заняттям є не задумуватись над наступним твором, а просто робити, що саме хочеться на даний момент: щоби нічого не обмежувало, не було ніяких рамок, от просто що хочу і як хочу. А глобально – люблю подорожувати, спостерігати і нічого не робити))).
– Ти викладаєш, тобто навчаєш стати художником. І що треба, щоби ним стати, як вважаєш?
– Художник - не професія, це стан душі. Але якщо це стає професійною діяльністю, то, як і для будь-якої іншої професії, коли її любиш і прагнеш чогось досягнути, потрібно багато працювати і вчитись завжди. Ця сфера охоплює дуже багато життєвих ланок. Викладати дуже важко, тому що глобально – все залежить від студента, я тільки підштовхую, ділюсь інформацією. Основне – розуміння того, що немає меж цій науці. Коли я чую – я все знаю – в мене опускаються руки..., і я не хочу ту людину навіть переконувати... Я хочу чути більше питань, хочу дискусій і суперечок, тоді є шлях до нової якості знань.
– Чи кожен може стати художником?
– Люди творчих професій мають здатність бачити і відчувати більше, вони більш ранимі і здатні сприймати світ і події набагато ширше. Все ж якийсь дар Божий вони мають...
– Якщо б не художником, то ким?
– Колись тато не хотів, щоб я стала художником, мене бачили лікарем. Може, я б ним і була – багато лікарів є творчими особистостями. Тоді б мала гарне хоббі))).
– Найбільша твоя мрія?
– Не дуже люблю такі питання..., багато мрію...
– Якби ти мала одне-єдине бажання, яким би воно було?
– Не можу сказати, бо маю багато глобальних бажань...
– Що тебе засмучує?
– Засмучують хвороби, засмучує ситуація в нашій країні, хоча «засмучує» – це м’яко сказано, воно просто болить...
– Що тішить?
– Найбільше тішусь хатнім затишком, де люба кожна дрібничка, тоді можна «гори звернути»...
– Що надихає?
– Гарна погода, цікава подія, подорож..., основне, не пропустити момент. Якщо мається на увазі взагалі мистецтво, то маю багато «улюбленців». Але після перегляду шедеврів хочеться заникатись і не псувати відчуття, тоді деякий час йде на абстрагування, а тоді – знову роблю своє...
– Що для тебе успішність?
– Не мати тягаря після прожитого дня – то успішність. Загальноприйнятих «успішних» людей мені часом шкода...
– Ти можеш сказати про себе, що щаслива?
– Коли я кажу «Я щаслива!», – відразу закрадається думка – «а можна було б бути ще щасливішою?»... То трохи подібне на «Я мудра» – найбільша ознака дурості))).
