Давно не було видно у Франції, щоб стільки письменників, викладачів, ерудитів та дослідників так інтенсивно брали участь у громадському житті, полемізуючи щодо атак джихадистів на Париж
Убивства, вчинені джихадистами у Франції у сатиричному тижневику Charlie Hebdo і супермаркеті кошерної їжі, мали дивовижні політичні наслідки. Вони оживили демократичні основи французького суспільства і мобілізували велетенські його прошарки на висловлення протесту через те варварство і на захист терпимості, свободи, рівності, права на критику і законності – цінностей, які опинились під загрозою через названі злочини.
З іншого боку, вони повернули довіру громадськості до уряду (яка, схоже, ослабла) президента Франсуа Олланда і його прем'єр-міністра Мануеля Вальса – за їхнє енергійне керування кризою, спровокованою викликом терористів, і відновили консенсус французького політичного класу на користь «республіканських принципів», тобто співжиття у різноманітності віри, звичаїв і різних культур. Замість того, аби дозволити себе залякати кривавим шантажем ісламських екстремістів, Франція, яка вже дала їм бій у Африці і продовжує це робити на Близькому Сході, знову підтвердила свою рішучість і далі їм протистояти. На підтвердження цього вона вислала у той регіон свій основний авіаносець Charles de Gaulle, аби підтримати бомбардування союзниками ісламського халіфату, заснованого на територіях Сирії та Іраку. Варто згадати, що Франція запропонувала військове вторгнення в Сирію, щоб захистити світських і демократичних бунтівників, які повстали проти диктатури Башара аль-Асада, і що її пропозиція провалилася з вини Сполучених Штатів та інших союзників, заляканих Владіміром Путіним, який постачає зброю сирійській владі. Тепер, коли ті бунтівні сили знищені ісламістськими фанатиками, які хочуть скинути режим аль-Асада, аби встановити ще деспотичнішу диктатуру (в ісламському халіфаті, окрім обезголовлювання, шмагання батогами і перетворення жінок на рабинь, щойно запроваджено політику викидати з високих будівель гомосексуалістів), – багато західних урядів пошкодують, що не перейняли рішучість Франції в питанні захисту цивілізації, яку, очевидно, ісламістський екстремізм має на меті знищити.
Але, можливо, найважливішою похідною від убивств, вчинених джихадистами в Парижі, є повернення ідей у французьку політику. Вони були найголовнішими протагоністами її громадського життя впродовж значної частини її історії, але останнім часом, почасти через байдужість – аби не сказати зневагу, – яку серед її інтеліґенції породжувала політика, почасти через чисто прагматичний ухил мати справу лише з тим, що існує, без польоту, без перспектив, без ідеалів, яких вона набула, полеміка ідей, якою Франція завжди вирізнялася, здавалося, зникла із землі Вольтера, Дідро, Сартра, Мальро, Камю. За останні тижні вона повернулася – бурхливо і щедро.
Вже давно не було видно, аби стільки письменників, викладачів, ерудитів, дослідників так інтенсивно брали участь у громадському житті, висловлюючи свої думки в статтях, маніфестах, інтерв'ю на радіо, телебаченні та газетах про зростання антисемітизму, ісламофобію, імміґрантські ґетто, де нема освіти, роботи і можливостей, які множаться в європейських містах і є живильним розчином антизахідного екстремізму, звідки вирушають тисячі юнаків, аби влитися у батальйони фанатиків Аль-Каїди, ісламського халіфату та інших терористичних сект.
Полеміка є такою інтенсивною, що це нагадало мені шістдесяті роки, коли теми, як-от війна в Алжирі, викриття про ҐУЛАҐ, захоплення, що його будили серед значної частини молоді кубинська революція і маоїзм, компроміс і войовничість інтелектуалів, породжували кипучі дебати, які збагачували французьку політику і культуру. Серед ідей, стосовно яких розходження думок є найбільшим, фіґурує імміґрація: чи є вона потенційною загрозою, як вважає Марін Ле Пен, думку якої поділяє бунтівний Мішель Уельбек у своєму останньому романі «Скорення», і тому її слід обмежити і суворо за нею наглядати? Інші інтелектуали, як-от Андре Ґлюксман, нагадують, що найбільшу кількість жертв ісламського тероризму становлять самі мусульмани, які вже загинули і гинуть далі десятками тисяч, стаючи жертвами фанатиків, для яких усі, хто не вірить у їхню єдину правду, заслуговують на знищення. Убивчий та ірраціональний фанатизм не є монополією ісламу; він процвітає також в інших релігіях, і християнство не було винятком, хоча іслам – і цього ніхто не зможе заперечити – є куди більше несприйнятливий до модернізації, аніж було християнство, тому що досі не пережив того тривалого процесу секуляризації, який дозволив Католицькій Церкві адаптуватися до демократії, тобто припинити ототожнювати себе з державою. Усе це, схоже, вказує на те, що мине ще багато часу, перш ніж арабські країни – багатообіцяючим, і наразі, на жаль, єдиним прикладом є Туніс – приймуть культуру свободи.
Я хотів би прокоментувати думки з цього приводу двох інтелектуалів, яких дуже ціную: Ж.-М. Ле Клезіо та Ґі Сормана. Обидва вказують на те, що убивці журналістів Charlie Hebdo, а також чотирьох євреїв у супермаркеті кошерної їжі є попросту пересічними правопорушниками, сіромами, які народилися або виросли у французьких ґетто, в огидних умовах, і були виховані у злочині у виправних колоніях та в'язницях. Саме такою є їхня справжня сутність, й ісламський фундаменталізм править для них лише за зовнішню маску. Соціальне середовище, в якому вони народились і виросли, є більшим винуватцем у нігілістичному шалі, що перетворив їх на людських хижаків, аніж релігійне переконання.
Гадаю, цей аналіз не оцінює належно тих, хто спрямовує в потрібне русло, озброює і використовує для власних цілей цих «самотніх вовків», які є продуктом дискримінації, безкультур'я і ув'язнення. Хіба всі ідеології та релігії не послуговувались завжди звичайними правопорушниками і безмозкими та розбещеними суб'єктами для здійснення своїх злодіянь? Убивці журналістів з Charlie Hebdo та відвідувачів супермаркету походили з тих ґетто, однак їх вишколили на Близькому Сході чи в Африці, вони входили до складу організацій, які – завдяки нафтовим державам і шейхам-мультимільйонерам, які їх фінансують – озброєні найсучаснішою зброєю і мають до свого розпорядження інформаційні мережі та зв'язки по всьому світу, а імами і теологи забезпечували їх примітивними істинами, аби виправдати їхні злочини, щоб вони чулися героями і мучениками, які заслуговують на славу і нескінченні задоволення у потойбіччі. Звісно, умови запустіння і марґіналізації європейських ґетто вносять свою лепту в появу потенційного фанатичного вбивці. Але той, хто вкладає в його руки бомбу чи автомат Калашнікова, підбурює його і вказує йому мішень для знищення, несе таку саму, як він, відповідальність за пролиту кров.
Те, що боротьба проти тероризму інколи вимагає певних скорочень свободи, на жаль, є неминучим, за умови, що ці обмеження не перейдуть певну межу, за якою сама свобода гине і вільна країна перестає нею бути і врешті-решт стає подібною на тоталітарні і мракобісні держави, які підтримують тероризм. Схоже, це дуже добре зрозумів французький народ, і опитування щодо намірів голосувати, результати якого публікуються того самого дня, коли я пишу цю статтю, засвідчує зростання популярності усіх демократичних партій – і правих, і лівих, – тож Національний фронт, здається, не здобув жодного голосу своєю демагогією, вимагаючи відновити смертну кару, вийти з Європейської Унії і запровадити аґресивну антиімміґраційну політику.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa
El regreso de las ideas
El Pais, 25.01. 2015
Зреферувала Галина Грабовська
29.01.2015