Дальші вісти про опришків.

[Ватаги Олекса Довбущук і Василь Баюрак.]

 

Вісти, які ми була подали про Олексу Довбущука і єго попередників в роцї 1882-ім (гл. фейлетони "Дѣла" з р. 1882 ч. 36—40) черпали ми з двох книг судових станіславівских, що знаходять ся яко рукописи в бібліотецї Оссолиньских під ч. 1350 в 1351, з котрих одна сягає від року 1703 до 1723, а друга від 1738 до 1751.*) Ми згадали на тім місци, що ті вісти доповнять ся колись, як комусь удасться вишукати середну книгу (рр. 1723—1738), рівно-ж книги судові з перед року 1703 і такі-ж книги дальші по 1751 роцї.

 

Опісля удалось нам призбирати будь-то з приватних рук, будь з архівів ще кілька документів і записок, дотикаючих ватаги опришків Олекси Довбущука і ми уложили ті вісти та доповнили ними давнїйшу нашу розвідку з заявленєм, що пізнїйше оповімо де-що про ватагу Ивана Бойчука, по Довбущуку найсміливійшого ватаги-опришка. Однак заким ми забрались до тої працї, подано нам до ужитку відшукану в Станіславові книгу судову обнимаючу розправи кримінальні маґістратского суду того міста почавши від року 1751-го під написею: Xіęgі Czarne seu kryminalne zaczęte przezemnie Tomasza Piastę Pisarza poprzysiężonego Rady Stanisławowskiey Jurysdykcji Polskiey pod rządami Sławetnego Pana Antoniego Baranowskiego Woyta, 1751.

 

Книга та містить в собі всї кримінальні справи суду міского аж до марта 1781 р. Під роками 1751 і 1752 знаходимо в нїй протоколи списані з опришками, котрих зібрав і якійсь час провадив ватага Василь Баюрак, а під р. 1754-им зізнаня самого-ж Баюрака, зловленого і страченого в Станіславові в тім-же роцї. Вісти ті тим більше цінні для нас, що Баюрак присяг на пістолет ще під рукою самого Довбущука, і то ще в передпослїднім році житя того славного ватажка, отже в часї, за котрий ми до тепер нїяких не мали вістей, то є за рік 1744-ий і часть т. є. до 24 серпня 1745-го року. Кромі зізнань Баюракових нема инших, котрі-би відносили ся до того часу (1744 і 1745 р.), бо инші опришки з компанії Довбущукової або свідки єго розбишацких нападів знали про єго дїяльність лише найдальше до кінця року 1743-го, не згадуючи о протоколї, зложенім Стефаном Дзвінкою в ратуши станіславівскім дня 27 серпня 1745 року що-до смерти ватаги, котра єго постигла в Космачи з-рук того-ж Дзвінки. Цїнні суть ті протоколярні зізнаня Баюракові ще і тому, що подають нам досить докладний і ясний образь розвитку розбишацтва в порі по-Довбущуковій і то за цїлих девять лїт, отже аж до року 1754, по котрім уже топорець ватагів спочивав в руках ще страшнїйшого опришка — Ивана Бойчука.

 

Так отже маємо, все разом взявши, хоть не дуже богаті але досить докладні і певні — бо на документах оперті — вісти историчні про опришків чорногорских лише за період менше-більше двацятилїтний (1738 — 1759 т. є. про Олексу Довбущука, Василя Баюрака і Ивана Бойчука, та й ще про кількох менше звачних ватагів). За період перед роком 1738-им дійшли вправдї до нас також певні, але уривані і з собою неповязані та дуже скупі вісти (Иван Пискливий, Иван Паньчишин і Лесько). Однак що-до періоду з по-за poкy 1759-го нема про опришків майже нїякої звістки, хоть річ певна, що розбишацтво цвило ще в найлїпше в часах першого розбору Польщі, коли станіславівскі Вірмене хотїли саме тогдї вже забирати ся з міста куди инде, бо всяка торговля з Угорщиною, а по части і з Молдавією була через опришків спинена. По році 1772-ім, а навіть і в нашім уже столїтю мала Австрія з ними ще клопоту доволї.

 

Що-до зізнань перед судом примітити можна, що були они — як из сторони самого Баюрака, так і єго товаришів — правдиві і щирі, мов на сповіди. Они наводять річи, о котрих суд не знав і був би не знав, як би були самі опришки не признались; розказують отверто і вірно всї подробицї при рабунках, жестоке і нелюдске поступованє з своїми жертвами; описують всї муки, які завдавали зовсїм невинним і для них не шкідливим купцям Вірменам і жидам, — хоть знали, що кромі кари смерти будуть за то і самі засуджені на тяжкі муки. Нe можна им довірювати лиш тогди, коли подають причини, задля котрих ишли в опришки, бо кождий представляє річ так, що не добровільно прилучив ся до компанії, але єго до того змушено. Старають ся також по можности затаювати участників при розбоях і тих громадян, котрі их переховували і годували, а вкінци оповідають дуже повздержливо розбої, доконані на христіянах, між тим як з певним родом замилуваня описують свої напади на коршми або на переїзджаючих гостинцями жидів, котрих лише в рїдких випадках пускали з рук живими. Зізнаня всїх годять ся загадом з собою як найточнїйше, часто доповняють ся, хиба котрий з них де-що трохи призабув або в маловажних річах помилив ся.

 

Шкода лише, що слїдство ведено дуже нужденно і незручно. Найчастїйше укладено з гори питаня дотикаючі злочиньств, о які увязнених опришків підозрівано, а коли якій опришок не був в тім виноватий, то відповідь йшла одна за другою однакова: "Не знаю" або "Я там не був". Коли-ж слїджений почав сам из себе зраджувати инші провини або розбої, про котрі судьї нїчого не знали, то не завдавано уже дотично нового факту нїякого питаня, а часом і переривано оповіданє. З того виходили часом такі дивовижні протоколи, що найбільшій розбійник міг вийти — що-до форми зовсїм навіть справедливо — мало виноватим, єсли не цїлком чистим, бо коли єго слїджено н. пр. що-до трех або чотирох розбоїв, в котрих він не мав участи, при чім не забуто відчитувати всї додаткові питаня — приміром: а яка добич? — яка пайка тобі з того припала? — де ви потім поховали зрабовані річи? і т. д., — то лучалося, що часом і двацять разів, раз по разу, записано в протоколї за відповідь: Negavit або Nie wiem. Отже з таких протоколів тяжко набрати ясного образу дїяльности опришків, образу их житя на свободї, відношень товаришів між собою і відношеня цїлого товариства до ватаги. Нїколи не ставлено питаня: коли то було, в котрім роцї розбивали они тут, а коли там? Як би не було протоколів, стягнених в роках 1751 і 1752. з кількох товаришів Баюракових і як би в них не знаходили ся деякі припадкові подробицї, — то би зa цїлий час від року 1745 до 1754 не дало ся нїяк означити хронольоґії, мимо того, що зізнаня Баюракові суть зовсїм вірні, досить обємисті і досить докладні. Аж прирівнанє кількох зізнань допомогло нам до озваченя хронольоґічних дат, як их подаємо в нашім оповіданю.

 

Що-до ровеня, на якім з погляду на моральну стійність оперлось опришківство в часах по-Довбущукових, — і то як з огляду на внутрішні мотиви, так і на внїшні обяви, на самі факти, — то зазначити мусимо що, в розвою того историчного обяву після року 1715-го наступив виразний упадок. Баюрак і єго товариші, тим більше их наслїдники — се вже не местники кривд народу, се вже не ті блеском романтизму озарені неустрашені лицарі і борцї, що крісом і топірцем піднесли протест против подоптаня прав цїлих верств народу, але прості вітчайдухи-розбишаки, у котрих нїчим було — за кілька тинфів позбавити житя хоть би і кількоро людей. Виправи предпринимають ся тепер вправдї з більшою сміливостію, з точнїйшим обчисленєм обставин користних і некористних, ба навіть з більшою силою, як уперед; обшар, на якій простирають ся, стає ся з огляду ґеоґрафичного ширшим, а участь громад деяких з під Чорногори в укриваню "чорних хлопцїв" і их добичі, мимо найтяжших кар, якими грозили власти, що-раз більшою, — але при тім всїм тратить те розбишацтво раз-у раз на историчнім значіню.

 

Загальна коррупція, упадов обичаїв і крайна самоволя в краю, не уміюча пошанувати навіть найсвятїйших, загально признаних прав, вся тая гниль не оминула, мов би якій помір, нї відлюдних полонин, нї зворів чорногорских Діткнувши ся своєю мертвою рукою, розстроювала она всяку жизнь, уже по части і родинну, тож розстроїла і товариство опришківске. Тому то і затратилась память у народу про страшних ватагів з тих часів — Баюраків і Бойчуків — а заховалась до нинї в піснях память про их попередника — Довбущука, ватагу, котрому при цїлім єго завзятю не можна відмовити лицарскої вдачі і благородного серця. Тепер лучає ся що-раз частїйше між товаришами зависть і зрада, межи ними взмагає ся дикість, на розбої з ними ходила, як побачимо, і одна жінка, ба навіть і жид. Одно лише цїкавійше бачимо в их починаню: не нападають они і тепер, так сaмо як колись, на селян, а лише на двори, на коршми або на переїзджаючих купцїв.**)

 

Баюракові зізнаня подамо в перекладї дословнім, як ми знайшли в висше наведеной книзї, званій: Xięgi Czarne.

 

Трибунал судовий, перед котрий поставлено 20 цвітня 1754. р. в ратуши станіславівскім ватагу Василя Баюрака, становили "славетні": Ант. Барановскій війт "нації" польскої, Ник. Вартанович війт "нації" вірменьскої, дальше Семен Ґачковскій, Станіслав Яницкій і Ант. Соколовскій — "райцї" уряду польского, і Самуїл Ганкевич та Григорій Теодорович — "райцї" уряду вірменьского, отже 4 Поляки і 3 Вірмене, разом 7 судьїв. Осьмим членом трибуналу і председателем єго був з рамени зверхности замкової галицкій субделеґат городскій Плажовскій з припорученя воєводи і ґенерала земель кіївских (Станіслава Потоцкого). Розправа відбулась на листовну "реквізицію" каштеляна каміньского Косаковского, пана на Богородчанах, з дня 19 цвітня т. р., внесену на руки Гильхена, смоленьского стольника і комісаря всїх добр воєводиньских, положених на Покутю, дальше на другу "реквізицію" листовну з сторони коменданта кріпости станіславівскої, а вкінци і на третю устну "реквізицію" Лисовского, внесену именем жуковского старости Дїдушицкого, котрий то дворянин Лисовскій мав від свого пана порученє — бути при "добровільних конфессатах" ***) і прислухуватись зізнаням ватаги Баюрака.

 

На дотичні питаня відповідає обвинений, що називає ся Василь Баюрак, єсть родом з Дори, котре то село належить до дібр коритницкого старости Цетнера, і що має 32 лїт. Виходить з того, що родив ся року 1722. До компанії Довбущукової прилучив ся того року, коли Довбущук ходив розбоєм на Богородчани, але кілько лїт тому, не пригадує вже собі, однак из дальших єго зізнань показуєсь безсумнївно, що то дїялось рік перед смертію Олекси Довбущука, отже в роцї 1744., коли Баюрак був доперва 22-лїтним паробком.

 

"Я служив на угорскім Ясени у Семена Пранничука за вівчаря і був з єго вівцями в полонинах. В тім прийшов до нас Довбущук самодванацятий: Довбущук оден; Иван з угорского села Валєні другій; третій Федір, Рохників наймит з угорского села Будищ; четвертий Аналій з угорского села Серби, підданий пана Думби; пятий Михайло з України, але як на прізвище, не знаю; шестий син Серечика з Ясеня, але не знаю, як єму на имя; семий Матїй Цюперик, також з Ясеня; осьмий Гриць Мартищуків, тож из Ясеня, і ще девятий з Ясеня, але не знаю нї як єму на имя, нї як на прізвище; десятий Павло Орфенюків з Ямної, Довбущуків сестрїнець; підданий коритницкого старости (Цетнера); одинацятий Стефан з Зеленої, але прізвища не знаю, також підданий того старости; а дванацятий Квічук з Порогів, дібр старости солотвиньского, але имени єго не тямлю, лише знаю то, що служив на угорскім Ясеню у Митюка і що тепер перебуває в Порогах".****)

 

Склад компанії Довбущукової з року 1744-го т. є. з передпослїдного єго житя, показує наглядно, що той ватага перебував найбільше на угорскім боцї і з відтам набирав своїх молодцїв. Строгі міри предпринимані против него з сторони властей польских, особливо з сторони воєводи і гетьмана Іосифа Потоцкого, дїдича дуже просторих дібр на Покутю (о чім ми уже згадували в давнійших наших розвідках про ватагу Олексу Довбущyкa), виполохали єго з "польского" боку гір і він за-для безпечности пересиджував на боці угорскім, бо там не йшла слава про єго сміливі розбої так широко, і не було мабуть за ним такої нагінки, як на нашій сторонї, де за опришками безнастанно уганяв ся з віддїлами войска і з "смоляками" полковник станіславівcкoї залоги Пшелускій. До компанії Довбущукової належать — не вчисляючи Баюрака, котрий вступив яко тринацятий товариш, і кромі ватага самого — аж сїмох молодців з бокy угорского, Русинів і Волохів, між тим коли з нашого боку було в компанії лише трех ледїнїв — по одному з Ямної, Зеленої і Порогів — а оден, якійсь Михайло, приблукав ся до них аж з України. До Ясеня угорского спровадить Довбущук навіть жінку свою на стале мешканє. Що ціла компанія хоронила ся на тамтім боцї і ховала та спродавала там свою добич, а розбої виконувала з тім часї лиш на нашім боці, нападаючи як і давнїйше на двори і на жидів по місточках, се покаже ся з дальших зізнань Баюракових.

 

(Дальше буде.)

 

*) Розвідка тая появила ся і в польскім перекладї в Pamiętmk-y Towarzystwa Tatrzańskiego Т. XI. 1887., з чого зроблено і окрему відбитку.

**) Мило нам зложити на сїм місци подяку Впов. завідателеви міского архіву станіславівского, пану В., за ласкаве дозволенє зробленя відпису з дотичних протоколів, поміщених в "Книгах Чорних".

***) 3 кождим обвиненим о яку тяжку провину списувано два рази протоколи: першій раз, заким єго взяли на тортури, і то звалось "добровільною конфессатою", другій раз підчас тортур.

****) Дора — село над Прутом, повисше Делятина; Ямна — ще дальше горї Прутом; Зелена — послїдне село за Надвірною над Бистрицею надвірняньскою, а Пороги — в такім самім положеню над Бистрицею солотвиньскою; Ясїнь — село на боцї угорскім просто Надвірної.

 

[Дѣло, 27.01.1890]

 

(Дальше.)

 

— "Пройшовши до моєї колиби — оповідає дальше Баюрак — забили опришки з моєї череди два барани, зварили их, одного зїли, мясо з другого набили в бурдюки, забрали пять бундзів a відходячи намовили і мене до своєї компанії. Вирушивши того дня з місця, ночували ми в лїсї, а по другім дни зайшла в ночи до Зеленої. Тут задержали ся ми всї під самим селом, де Довбущук казав нам ждати, а товариш Стефан пійшов відвідати свого вітця, котрий саме тогдї був в Зеленій атаманом (війтом). Коли Стефан вернув до нас, рушили ми дальше і йшли в ночи лїсом, аж поки нам над Солотвиною не зазоріло. Тут лежали ми через день, а слїдуючої ночи пійшли ми дальше і станули в дуброві під Богородчанами та перележали тут знов через день. Я би був з ними не йшов на розбій, але Квічук з Довбущуком вговорювали мене і намовляли цїлу дорогу почавши від полонин аж до самих Богородчан: "ходи та ходи" — і я йшов з ними. В тій дуброві, дожидаючи ночи, зловили якогось чоловіка, звязали, а в ночи провадили звязаного з собою до Богородчан і тут аж пустили вільно*). Компанія вдарила насамперед на двір богородецкій і зрабувала єго. Двох жовнїрів убито, а третього, котрий звонив на тревогу, застрілив власною рукою Довбущук на звінници. Потім пійшли на місто і грабували кілька домів."

 

— "Кілько-ж забрали ви в дворі грошей, срібла і инших цінних річей?" — питали судьї.

 

— "Кілько грошей могли взяти, не знаю, бо часть добичи розпаював межи нас Довбущук і дав нам всїм дванацятьом кождому по 30 битих талярів, а кілько лишив собі, не знаю. В дворі забрали наші товариші три срібні і позолочені упряжі, три пістолети, дві флінти і два хрестики, оден діяментовий а другій з щирого золота; а у жидів взяли дві малі стрільби. З тих двох хрестиків взяв Довбущук оден собі, а другій дав свому сестрінцеви. В тім дворі взяли ще шабель, не памятаю, чи чотири чи пять, всї оправні. Довбущук поломав их а срібло з них збив з иншим сріблом в бурдюк; а які ще фанти забрали, вже не згадаю, бо як найшла за нами погоня, то ми, утїкаючи, все то покидали. З розбою богородецкого пійшли ми тої самої ночи назад по-при Солотвину і Бабче в полонини, ало тут таки здогонила нас погоня, т. є. війско надворної хоругви угорскої пана воєводи; ми з жовнїрами перестрілювались а відтак розсипались і аж четвертого дня зійшлись в Ясени угорскім в хатї Цюперика, котрого син належав до нашої компанії. Оден лише Стефан, син атамана з Зеленої, не вернув уже до нас назад. У Цюперика забавились ми лиш оден день; другої днини пійшли ми знов у полонини, а з відтам пійшло на Чорногору лише 8 товаришів — Довбущук оден, три Волохи, пятий Довбущуків сестрінець, шестий Михайло з України, семий я (Василь Баюрак) а осьмий Крициків в Ясеня. Але той Крициків упив ся одного разу і хотїв стріляти до одного Волошина, та сам застрілив ся. Прочі товариші, котрих було вже лише сїмох, не ходили вже того року на розбій, бо настала зима, а поставили собі в полонинах, в дебрі названій Джерджи на Зеленім потоцї зимівку і в тій хатї перезимували разом усї сїм."

 

З сего оповіданя Баюракового не тяжко здогадатись, що під конець poкy 1744. троплено Довбущука уже і на Угорщинї, коли він не важив ся не то що зимувати в Ясени або в якім иншім селї за горами, але навіть не задержав ся в гостинній хатї Цюперика, у котрого переховували опришки свою добич, хоть-би за-для самого відпочинку і з кілька днїв, лише по однодневнім побутї там же винїс ся чим скорше назад в полонини і аж під Чорногорою, в відлюднім ярі, розбив для себе і для своєї компанії зимівку.

 

— "Чим же-ж ви в тій дебрі через зиму живили ся? хто вам доносив їсти?" — запитали судьї. — "Чи знав хто з сусїдних сел о тій хатї в ярузї?"

 

— "Ще заким я пристав до компанії — відповів Баюрак — був у товаристві Довбущуковім Федько, наймит угорского шляхтича Регника з села Будищ, і до того старого Регника відсилав давнійше Довбущук на продаж по умовленій цїнї всїлякі нарабовані фанти, китаї, упряж і таке инше, а відносив ті фанти тому Регникови звичайно єго власний вівчар Ивонуш Ґлодіян. Отже той Регник що був тогди не сквітував ся з Довбущуком, бо був єму винен ще 50 маріяшів. Отже Довбущук поклавши хату в вертепі, пійшов з своєю компанією до Регникової кошари, забрав єму зa 50 несплачених маріяшів 50 овець, загнав их до своєї зимівки і тут товариші різали одну вівцю за другою і живили ся тим мясом через зиму. Але ми мали і хлїб. Довбущук, будучи раз в Ясени з сестрїнцем своїм у своєї жінки, лишив їй гроші на хлїб. Она пійшла з тими грішми до Надвірної, накупила муки і пшона, наладувала муку на одного коня а пшоно на другого, і то спровадив Довбущук до нашої хати, та тим живили ся ми через цілу зиму."

 

Тут переходить Баюрак в своїм оповіданю уже на рік 1745.

 

— "На Великдень — каже він дальше — пійшов Довбущук самотрїть з своїм сестрінцем і з Українцем Михайлом над ріку Черемош, але не пригадую собі вже до якого села. Я знов пійшов самочетвертий з трема Волощуками — Аналією, Теодором і Ивоном — на ті свята до Дори, до його вітця, і тут святкував-єм цїлий тиждень, але крив ся, не показував ся нїкому і навіть в церкви не був, бо бояв ся, а потім вибрав ся я з тими трема товаришами і пійшов також над Черемош до села Kpиворівнї, бо так ми були умовили ся з Довбущуком, коли розходили ся на свята. В Криворівни сходили ся ми у Василя Процюка і у Тимка Хацюка і забавлялись у них через три днї. Тут зійшли ся ми і з Довбущуком, але всїх було нас уже лише шістьох товаришів, бо Михайла Українця вже межи нами не було. Четвертого дня пійшли ми в полонини на Чорногору а з відтам на бік угорскій. Волощуки хотїли нас попровадити до угорского села Ґерда, але Довбущук не хотїв туди ити, тож ті Волощуки відлучили ся від нас і пійшли в свою сторону, але не знаю куди. Так отже лишило ся нас лише трех: Довбущук, єго сестрінець та я, і ми бавили в полонинах самотріть дві недїлї; їсти мали ми що, бо Довбущук відшукав там бербеницю бриндзї і бочівку горівки, запас схований ним ще давнїйше. По двох недїлях повиходили вже і вівцї на полонини і ми пересиджували ще якійсь час при вівчарях в колибах; найбільше перебували при вівчарях Семерденюва, Василя Валищука і Митникових. Вівчарі говорили им, що Довбущук приходить самотретій до кошар, але они не йшли на нас, лиш Митнив просив нас через свого вівчаря, щоби ми не забирали єму рушниць і кітлів. З відси пійшли ми знов до Ясеня, до жінки Довбущукової, і застали в тім Ясени в коршмі у шинкаря одного сигітского жида Дувида, пахтяря сигітского і ясїньского. До того Дувида посилав Довбущук Федора Ващука і Дувид прийшов до тої хати, де був Довбущук з жінкою і з компанією, та почестував усїх горівкою, що з собою принїс. Цїлу ніч пробув Дувид з нами і тогди стала межи ним а Довбушуком така умова, що Довбущув мав жидови в осени на св. Покрову принести до Сиготу всю добичь, яку до того часу роздобуде в "польскім" краю. Другого дня вернув ся Дувид до Сиготу, а ватажко пійшов з нами до Ямної і там відвідав з сестрінцем своїм сестру, а я скочив тимчасом на одну добу до Дори, до свого вітця. З відтам вернув я до Ямної, тут переночували ми всї три у Довбущукової сестри і пійшли з відтам самотріть до Микуличина на ґазду Мочернюка, підданого коритницкого старости Цетнера. Мочернюк згинув з наших рук; зловивши єго, відтяли ми єму голову, забрали 7 битих талярів, котел, рушницю і деякі фанти а на конець спалили єго хату. Доконавши того розбою вибрали ми ся всї три до Космача до Стефана Дзвінчука і підійшли під єго хату в ночи, а що Дзвінка не хотїв отворити дверей, то Довбущук вхопив на дворі якесь дерево, вдарив ним у двері і почав их підважувати. Ми оба — я і єго сестрінець — стояли при дверех. Ватажко відважив трохи дверей і зачав тиснутись до сїней, але в тій хвили стрілив у него Дзвінчук і вцїлив в рамя. Пострілений ватажко утїкав з нами до лїса, але що не міг дальше ити, то ми оба — я і сестрінець — занесли єго за село в корчі, прикинули ще живого хворостом, а самі пійшли в лїс."

 

— "Чи мав Довбущук тогди які гроші при собі?" — запитано Баюрака.

 

— "Мав при собі два червоні золоті і монети на таляр; більше грошей при собі не мав. Хрестик, зашитий в червоне сукно, що єго мав з рабунку двору богородецкого, і срібна, позолочена ладівниця, котра походила, як сам говорив, з розбою і рабунку двору Злотницкого, то лишило ся при нїм; лише пару пістолетів і рушницю, що мав також при собі, дав нам, коли ми розставали ся; рушницю дав менї а пістолети сестрінцеви."

 

На тім кінчать ся вісти, які ми призбирали про славного ватажка Олексу Довбущука, і сумнїваємось, чи ще де відшукають ся деякі урядові документи, котрі би відносили ся до розбишацкого житя того страшного чорногорского сокола. В записках приватних знайшло би ся, думаємо, ще доволї дотичного матеріялу, коби воля та охота пошукати, а знайшовши, коби ласка оголосити. Просьба наша горяча що до збираня устних переказів та пісень про Довбуша, звернена передо всїм до рускої молодежи на нашім Підгірю та Покутю, перегомонїла мабуть без слїду, зовсїм майже пусто. Лише з двох місць увідомлено нас, що де-що вже призбирано. Мило нам уже тут згадати, що деякі перекази про Довбущука списала в Болехові і зволила нам прислати Вдостойна панї Н. Кобриньска, однак ті перекази не відносять ся до самого Довбущука, але — як ми розслїдили — до иншого, пізнійшого ватажка, а именно до Бойчука. Лице славного героїчного збійника виглядає оповите сумерком віковим, мов величний, але не ясний мітовий образ; усе, що нарід, особливо в подальших сторонах, довідав ся славного о тім або о иншім ватазї, приписав свому любимцеви Довбущукови. Кілько-ж поетичного, чудового блеску додав тій постати в поезіях своїх наш незабутий Федькович! Але тим ладом росте сумерк віковий, а исторична правда никне і затемнює ся що раз більше. Toмy крайний час — збирати ті пісни та перекази, раз за-для их краси, а потім за-для тих зернят историчної правди, які з деяких ще добути можна. Та що-ж!..

 

В Пасічній за Надвірною має оден лїсничій дуже штучно зроблений старий замок з рушницї, як кажуть, Довбущукової.

 

До Баюракових зізнань, що відносять ся до Довбущука, додаємо ще тут примітку, що они в нїчім не противорічать тим вістям, які ми давнійше подали, а власне доповняють их. Напад на двір Злотницкого в Борщеві під Бучачем виконав Довбущук дня 4 мая 1744 р., при чім з словами: "Не по гроші я тут прийшов, але по твою душу, щоби ти більше людей не мучив!" — убив і єго самого і єго жінку і дитину при грудех матери, бо był to Pan zły na ludzi i kilku zamordował — як читаєно в записцї Бернардинів львівских**).

 

Про смерть Довбущука подає далеко докладнійші вісти сам Дзвінка (або Дзвінчук) перед судом на ратуши станіславівскім дня 27 серпня 1745 р. [Смерть постигла ватагу над ранком 24 серпня з рук Дзвінки***).] В протоколї своїм подає Дзвінка вірно имена тих обох товаришів Довбущукових, котрі тогди були з ним, т. є. Баюрака і Орфенюка; згадує також, що "модерунок", т. є. збрую свою, дав умираючій ватага тим обом товаришам, лише додає, що при нїм знайдено всего одинацять тинфів. Де подїв ся той дорогій хрестик, о котрім згадує Баюрак два рази, не знати. Около умираючого Олекси згромадило ся було доволї людей, може прилип до котрого. Дзвінка дістав опісля для себе і своїх потомків від дїдича космацкого а воєводи новгородского Іос. Алекс. Яблоновского вільність від підданьства за то, що herszta wszystkich niecnot у zbrodni, smoka w górach Zapruckich wychowanego a życie у substancyą obywatelów Pokuckich pożerającego zniósł у zgładził z tego świata.

 

*) Tі, що имя місточка і села Богородчан виводять на здогад від церкви Богородичної, грубо охибають ся, бо имя то утворило ся з ще давнїйшого назвиска "Підгородчани". Не знаємо, чи таки з бистроумного здогаду, чи на підставі якогось документу, утверджував то вже перед якими 20 роками пок. Антін Могильницкій, котрого послїдний прихід Бабче належить до повіту богородецкого. І так дїйстно єсть, як ми пересвідчили ся з великого числа старих актів, що знаходять ся в краєвім (т. зв. Бернардиньскім архиві, в котрих місцевість називає ся Podhorodozany аlias Bohorodczany. Старинна осада того имени — то нинїшне село Старі Богородчани положені під значним горбком. На самім кінчику того горбка, на устьєріках Бистрицї солотвиньскої і Саджавки знаходить ся цвинтар богородецкого Заріча, а трохи висше, на самім горбку слїдно окопи старого замку чи "города", котрий дав имя осадї Підгородчани. Місточко Богородчани при цїсарскій дорозї повстало уже пізнїйше і, як видко, на то місточко напав був Довбущук року 1744, а не на село Старі Богородчани.

**) "Сводная лїтопись від р. 1700 до 1772" ст. 165 до р. 1744. — Гл. "Дѣло" за рік 1888 ч. 150.

***) Гл. "Дѣло" за рік 1882 чч. 36—40.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 29.01.1890]

 

(Дальше.)

 

Идїм дальше за зізнанями Василя Баюрака.

 

— "Що ж ви оба з собою зробили по смерти Довбущука?" — запитав єго судовий трибунал.

 

— "З Космача — зізнавав дальше Баюрак — пійшли ми оба до Жабйого, де я любив ся з жінкою Юрка Бобрука. Не заставши Юрка дома, перемовив я єго жінку, забрав з собою і так пійшли ми всї троє аж до Путилова, де Довбущуків сестрінець Орфенюк мав свою любку, і сидїли там якійсь час разом. Потім забрав ся я з відтам з своєю прибраною жінкою, а Орфенюк остав ся в Путилові, та в дві недїлї потім убили єго тамошні люде."

 

— "Де-ж ти відтак пересиджував на Волощинї і як довго?"

 

— "В селї Медей сидїв я пять або шість лїт і жив з ґаздівства або з стрілецтва. Недалеко Медею проживав в ceлї Голда уже від пятнацять лїт Гнат Кицюк, також зайда з польскої сторони, і то з Жабйого. Кицюк став мене дуже намовляти, щоби я з ним ишов до Жабйого, до єго сина. Я не хотїв ити, Кицюк пійшов сам і довідав ся в Жабю, що я колись з Довбущуком і єго компанією ходив на рабунки і на розбої. Вернувши назад на Волощину, Кицюк розголосив то в цїлій околици Медею. В Жабю виробив він собі запевненє, що може безпечно вертати до дому, розпаював ся і подїлив ся своїм майном з жінкою, що єї мав на Волощинї а не мав з нею дїтей, і вернув назад до Жабйого. В-тім прийшов до мене до Медею мій отець, а межи людьми і панами пійшла зараз поголоска, що ми оба опришки, та тому ймили нас і повязали, але що не дуже нас пильнували, то нам удалось утечи. І що ж тогди було робити? Ми блукали якійсь час по лїсї, убивали звірину, приносили дичину крийком до Юрка Дзикована в тім же селї, а він живив нас за то. Так дотягнули ми до зими."

 

Тут перериваємо на часок дальше оповіданє Баюрака, щоби означити дату, коли се дїялось, — річ тим важнїйша, що з слїдуючою весною починає Баюрак розбивати другим наворотом, і то вже яко ватага, з помежи кількох инших ватагів, котрі згромадили около себе власні компанії, найсміливійшій. З єго власних зізнань годї означити дати хронольогічної, бо що до свого побуту в Медею, де займав ся, як каже, ґаздівством і ловецтвом, опустила єго память і не знає на певно, чи при тім занятю пересидїв в Медею пять чи шість лїт. Коли пять лїт, то розбої, о котрих зараз будемо оповідати майже єго власними словами, припадали би на рік 1750; коли-ж шість лїт (розуміє ся після смерти Довбущука), то дальше оповіданє відносило би ся до року 1751. На щастє, маємо під рукою протоколи сїмох инших опришків, половлених і ставлених перед станіславівскій міскій суд в р. 1751 — отже ще три роки, заким зловлено Баюрака — і з зізнань декотрих из тих сімох опришків, котре часами розбавили під проводом иншого ватаги а часами лучили ся з Баюраком, ви ходить ясно, що рік, до котрого приступаємо, отже рік, в котрім Баюрак на чолї власної компанії почав другій раз вести житя розбишацке, був роком 1750-им.

 

Так отже самі доповняємо зізнаня Баюракові в такій спосіб: По смерти Довбущука сидїв Висиль Баюрак супокійно в Медею лише чотири роки, від осени 1745 до осени 1749 року, т. є. до хвилї, коли Кицюк розголосив і зрадив єго тайну, що він колись ходив з Довбущуком на розбої. Увязнений в осени року 1749 разом в вітцем, ратує ся з вязницї утечею, криє ся через зиму як дикій звір по лїсах, живе більше з ласки Юрка Дзикована, а на весну року 1750 майже з конечности стає знов опришком. Щербата єго доля змусила єго по-неволи вхопити ся знов того ремесла, — иншого виходу для него так як би і не було.

 

— "Куди ж ви пійшли на веснї?" — запитав суд.

 

— "На веснї зібрало ся нас вісьмох, то єсть: я і мій отець, дальше двох молодців з Ямної: Стефан Бабчук і Олекса Иванащук, з Довгополя волоского Палїй Котвичук, з Медея Ґеорґі Люільоді і Ивaн Козокар тай ще Гавріл Ґреґура з села Борки. Самоосьмий пійшов я з тою компанією на рабунок до Нямца і напали на тамошного арендаря. У него взяли ми самими червінцями 1300 левів, чотири срібні пояси, кітли і всїлякі фанти, але коли погінь за нами пійшла, пометали ми все то на дорозї і втекли лише з грішми. Менї дістало ся з паю 200 левів, а другим, як хто був варт, одному більше, другому менше (ducta proportione написано в протоколї). По тій погони лишили нас висше згадані три Волохи, а ми прочі пять держали ся компанії і прийшли на Довгополе волоске до Федора Гопиняка, де ми застали иншу компанію, до котрої належав сам Федір Гопаняк з Довгополя волоского, — він ще і нинї (т. є. в р. 1754) розбиває, — Иван Козак, Иван Волошин з Дорни, Гриць Мартинчук і Федір Максимяк або Ясїньскій, як єго звали, Гринь Бісик з Косова, Василь Маґан і Иван Бойко з Рипінець. Злучивши ся з тою другою компанією, вийшли ми всї разом і пійшли в полонини, a там подибали і забрали з собою Петра Баюрака, мого брата, дальше Дмитра Ониськового з Крички, Федора Дюру і Василя Шешорского та зайшли лїсами і горами аж під місто Долину. Провадив нас товариш Иван Байко. Aлe на місто ми не напали, бо поблизько Долини подибали в одній кошарі якогось стрільця, і той перестеріг нас, що в Долинї стоять жовнїри, тому ми вернули ся назад і розійшли ся знов: одні пійшли в одну сторону, а нас вісїм в другу."

 

— Куди-ж обернула ся ваша компанія?"

 

— "На гостинци — відповів Баюрак — подибали ми трех жидів, що їхали з Слютого на Угорщинї, позабивали их на смерть, а гроші, що мали при собі, забрали. У одного з них було 30 червоних, а кілько монети знайшло ся у тамтих двох, не памятаю, але знаю, що забрали-смо у них баньку мідяну. В-тім надїхав ще оден жид; того ми не убили, лише взяли у него два таляри биті, жіночу юпку кармазинову, жупан і жидівску опанчу. Жида пустила ми живцем, грішми попаювали ся, а сукнї позапихали в баню, але мусїли єї кинути, бо з угорского боку доганяла нас погінь*). З відтам вернули ми назад на Довгополе волоске до Василя Дячука і Гаврила Бідочука і тут забавили ми оден день і одну ніч, але за харч заплатили по кілька тинфів. З відтам пійшли дальше на Волощину аж до села Capаче; туди провадив нас Иван Козак на тамошного ґазду Козана, бо на него мав за щось гнїв. Козана не застала ми дома, але розбили єго скриню і забрали з неї червоних золотих сїм, дві прості шапки, кожушок, а на харч бриндзю і хлїб**). З Сарача вернули ми знов до Довгополя і зійшли ся в коршмі Шмуйляка з тою другою компанією опришків, з котрою ходили під Долину. Они, як ся з нами розлучали пійшли на Угорщину і розбили там в Бичкові митників і Нїмцїв у дворі. Потім пійшло кількох нас, межи нами і брат мій Петро, на Боршу в Угорщинї і зрабували одного хлопа та забрали у него сто угорских золотих, пару пістолетів і кітли, але погоня здогонила нас і вбила трех наших на смерть, а брата мого Петра зловили живцем і він згинув десь там на Угорщинї; нас чотирох утекло з грішми, лише кітли і пістолети мусїли ми утїкаючи покидати".***)

 

Повернувши з Угорщини не йшла вже Баюракова компанія того року на нїяку виправу, але розтаборилась на зиму в Довгополи, на що зізволив тамошний двірник (війт) Андрій Підлога, розумієсь не за дармо. Баюрак дав єму за то призволенє два червоні золоті, срібний кубок і умістив у него свого молодшого брата Гриня за наймита. Зимовою порою забавляли ся опришки у тамошних ґаздів: у Туряків, Біщуків, у Ивана Шмуйляка і у Василя Дячука. Оповідаючи все вірно, не забув Баюрак і о тім згадати, що тої осени пострїлив був собі по пяному руку, і що рану вигоїв єму Олекса Кубай якоюсь мастею, котру сам зробив, і за то дістав від Баюрака червоного золотого.

 

Звертаємо увагу на то, що — подібно як Довбущук в послїдних двох роках свого житя учинив був осередком своїх виправ і головним місцем перебуваня північну Угорщину (околицю Ясеня, і Сиготу), ба туди спровадив був і свою жінку, — Баюрак вибрав собі на сїдище Довгополе в Молдавії або, як тогди той край називано, в Волощинї. На нашім Покутю взяли ся власти з великою енерґією до опришків ще в роцї 1642****), а що в их слїд пійшли і власти угорскі, може навіть в порозуміню з польскими, видко з наведеного тепер оповіданя Баюракового, з котрого виходить, що ледви де показали ся опришки на Угорщинї, так зараз і там появляєсь за их пятами нагінка. В Волощинї ще найлїпше було им переховуватись. За одного червоного та за кубок срібний забезпечував там першій-лїпшій двірник цїлій компанії що-найменче на шість місяців свою опіку і свій покров.

 

*) О тім самім розбою подав докладнїйші вісти Бісик, ставлений перед суд уже в слїдуючім році 1751. Каже він, що то дїяло ся за "Зеленим Бескидом" і що жиди везли з Угорщини мід і вовну. Опришки повбивали не лише тих трех жидів, але і их конї, мід і вовну повикидали, а грішми подїлили ся, при чім дістало ся кождому з них вісьмох по 13 талярів і по одному червоному.

**) Бісик твердить, що в виправі на Козана брало участь их вже лиш пятьох, а про добич каже, що кождий з них одержав при паю по 9 левів і по червоному. Дальше взяли з єго хати дві рушницї, три мідяні кітли і кожушків малих три.

***) З протоколу не видко ясно, чи і сам ватага Василь Баюрак ходив на Боршу, — бо зізнаня єго суть списувані не як ми тут поміщаємо через oratio recta, але obliqua. Дотичне місце звучить так: "zeznał, że kilku z nich poszło do Borszy, у tam chłopa w Węgrzech rozbili.....Petra Bajuraka brata rodzonego teraźniejszego Inkarсerata (т. є Василя) żywcem złapano... czterech ich z pieniędzmi uszli a Pistoleta у kotły porzucili." Нема однак сумнїву, що Василь був також там, раз тому, що число опришків єсть повне на тій виправі, таке саме, як було і перед виправою, т. є. 8; друге тому, що Баюрак рідко де, і то лиш натякує на ті виправи, при котрих сам не був; по третє, що знає добре, яку добич найшли опришки; а вкінци тяжко допустити, щоби брат єго Петро був відлучив ся від него і пійшов з другими. Впрочім був би Василь не забув сказати, хто тую компанію провадив на Боршу, єсли би був хтось иншій ватажкою, а не він сам.

****) Гляди грізний маніфест воєводи і гетьмана Іосифа Потоцкого з датою в Тернополи, 21 серпня 1742 р., в котрім грозить, що кожда громада буде витята в пень, котра би oсhroniła albo żywnością iaką opatrywała lub do schronienia się przestrzegała Dobuszczuka у innych Hultaiow. ("Дѣло" 1888, ч. 149.)

 

[Дѣло, 30.01.1890]

 

(Дальше.)

 

Настав рік 1751 для опришків дуже тяжкій. Не одному з них, що з першим проблеском весны приладив свій кріс та топорець і наповнив ладівницю до нових виправ, дзвонили уже в послїдне дзвони Коломиї, не одному блиснула вже Немезис ясним мечем перед очима. Але не на то присягалось на пістолет, щоби думати о смерти. Коли-ж такі гадки самі з себе виринали, затоплював их опришок в горівцї та в людскій крови. Лагодились уже хлопцї на нове гулянє в имя дикої засади: сила перед правом; в роспуцї і бутї заразом відчував кождий з них мисль, котру так гарно виразив польскій поет Заґурскій: Dzisiaj moje jeszcze górą, górą jeszcze topór mój, — jutro pod sznur oddam szyję, więc niech słodko dziś pożyję*)

 

Ще не розповив теплий промінь весняного сонця білої опони, що нею зима обтулила була шпилї чорногорскі; ще може і медвідь, побратим опришка, не звалив був своєї ґаври, — як зароїлась долина Черемошу і єго приток від смоляків та жовнїрів залоги станіславівскої, що их привів полковник Пшелускій. Декотрі опришки розбігли ся та повтїкали і поховались по лїсах, инших виловив Пшелускій, числом 40, закував в диби тай поставив перед суд. Инших половили смоляки, а декотрого звязали і віддали властям в руки самі вівчарі, заохочені а може примушені до того строгими мірами властей.

 

З тих 40 хлопців, що их виловив Пшелускій, пущено на волю яко невинних або з браку доказів 33, а сїмох поставлено 17 червня 1751 перед станіславівскій суд. Баюрака межи ними не було. Але і з помежи тих сїмох не почував ся до вини Гринь Бабчук родом з Ямної. При протоколї казав він: "Я мав старшого брата по одній матери а не по однім вітци, а той ходив перед двома роками з одною компанією на розбої. Однак потому розкаяв ся тай просив і він сам і другій єго товариш громаду, щоби вставила ся за ними у пана (тим був підскарбник коронний Сапіга), аби их не карав, бо хотять уже жити статочно а бути супокійними підданими паньскими. Пан згодив ся на то і мій брат покинув гультайство і сидїв дома спокійно зі мною та з матерію і тамтой цїлий рік і сю зиму, аж тепер, як прийшов пан Пшелускій, направили инші опришки полковника на брата, щоби і єго взяв до арешту. Але брат не дав ся зловити, замкнув ся зі мною, з матерію і з моєю дитиною в хатї, сказав, що не піддасть ся, і зачав стріляти до жовнїрів через окно. Коли-ж я побачив, що оден жовнїр від єго кульки повалив ся, подав я через вікно тестеви мою дитину, відтак утекли вікном і ми обоє, я і мати наша, так що він лишив ся в хатї сам. Жовнїри бігли під хату, щоби єї підпалити, а брат, коли то cпocтeріг, вцїлив в себе самого. Що-до мене, то я нїколи в опришках не був." — І другій ще з поміж тих сїмох, Петро Стефюк, з Довгополя, відпекував ся від всякої участи в розбоях, а подав лише тую одну причину, за для котрої єго Пшелускій увязнив, що оден опришок з компанії Баюракової подарував був єму сердак, але коли він — Стефюк — довідав ся, що то був сердак одного ґазди з Довгополя волоского, віднїс єго і віддав властителеви назад. "Полковник отже — мовив Стефюк — набрав підозріня, що то був задаток на то, що я мав пристати до опришків." З тих сїмох присудив суд взяти прочих пятьох на тортури, а о Бабчуку і Стефюку нема в актах більше згадки; здаєсь, обох випущено нa волю. Прочі пять Гнат Кицюк або Кичерчук, Иван Бойко, Яків Урденчук, Иван Полик і Дмитро Ониськів — признали ся до вини, а мимо того рішив суд взяти их для вимушеня дальших зізнань на тортури.

 

Небавком потім зловили і повязали вівчарі на кутских полонинах двох инших, дуже небезпечних опришків, у котрих житя людске було играшкою а ремесло розбишацке милою забавкою, і відставили их до вязницї. Оден з них, о котрім буде низше бесїда, був то хитрий, проворний і нелюдскій розбійник, Федір Максимяк званий також Ясїньским, другій Гринь Бісик родич косівскій**)

 

Перед судом ставали они 5 серпня 1751 р. враз з двома иншими опришками, Семеновим і Дреботиковим, котрі вже два лїта сидїли в вязници станіславівскій а о котрих, позаяк не брали участи в розбоях з 1750 і 1751 рр., не будемо згадувати на сїм місци, але аж по укінченю оповіданя Баюракового. Можемо се учинити хотьби вже длятого, щоби не переривати одноцїльного оповіданя виправ Баюракових а они оба як-раз в них не брали найменшої участи і о их окремій акції знаємо власне лише тілько, що зізнали они оба, а більше анї крихти.***)

 

Ще кілька слів о виправі на Бичків під Сиготом (з р. 1750), про котру згадав коротко Баюрак.

 

По недовершеній виправі на Долину повернув Баюрак в полонини і почав придумувати з своїм товариством — а мав тогди при собі 10 або 11 хлопцїв — над тим, чи би не добре було, погуляти трохи на боці угорскім. На Покутю скрізь звернули уже бачність на их сваволю, в Волощинї вже тож начали уганяти ся за ними бо кромі знаних нам опришків були там і инші ватаги, котрі Волохам за надто вже дали ся в знаки. На угорскім боцї було від часів Довбушевих тихо; тут, здавалось, нїхто не сподївав ся их, не приготовились пандури на их принятє, по дворах не держали вже навіть збрійних варт.

 

Заким вибрались за гори, треба було наперед когось "стрясти" — се технічний вираз наших опришків на означенє рабунку. Дорога далека, кошти великі і на "модерунок" та на харч, а з-під Долини поприходили з порожними калитками. Отже ватага попровадив компанію до якогось села "на Бойках" т. є. на долах, і там напали они нічною порою на жидівску коршму. Жертвою упав старий жид і якійсь молодий жидок, котрих позабивали, але добич, яку захопили, не була дуже богата, бо грошей як видко, не знайшли много, лише забрали трохи шматя і довлї горівки, котру понесли з собою в полонини****). Тут попилися тою сивухою, Баюрак посварив ся з Гринем Мартинчуком і Василем Волошичом і ті оба перемовили, коли Баюрак заснув, ще пятьох инших і так сїмох хлопцїв відлучило ся від компанії Баюракової, утворили собі окрему компанію, Мартинчука поставили над собою ватажкою і відійшли. Идучи на Угорщину, поступила Мартинчукова компанія до Довгополя волоского і перебула туть цїлий тиждень. Жили они з тих грошей, що Баюрак пороздїлював був межи них з рабунку в коршмі "на Бойках"; кождий з них дістав був при паю битого таляра*****). З Довгополя пійшли вже на простець за гори. Участниками тої виправи були Гринь Мартинчук, Василь Волошин, Федір Максимяк або Ясїньскій, Иван Бойко, Яків Урденчук, Дмитро Ониськів і Иван Полесюк або Полик ******).

 

Перебравшись через гори, напали они насамперед в Бичкові коло Сиготу на двір якихсь різників (Missaryuszów czyli Rzezników), покликані туди власним вівчарем різників. Половивши их і повязавши, перетрясли их домівство, забрали 40 золотих, котрі знайшли, дві фузії, рушницю, три пари пістолетів і одну шпаду, а відтак забрали різників з собою, що би не наробили крику, і пійшли на нїмецкій двір.

 

Було то пізним вечером, але ще люде не клали ся спати. Тихцем підступила компанія під двір, з розбишаками злучив cя оден ґазда бичківскій і оден двірскій наймит, котрий сам просив ся, щоби єму позволили разом з ними рабувати двір єгo пана. Ватажко лишив чотирох товаришів на вартї — Ониськови і Бойкови казав вартувати при одних дверех, а Полякови і Урденчукови при других — а сам пійшов з Максимяком, Василем Волошином і котримсь осьмим до середини. Пан писав при столику. В-тім являє ся перед ним в повній зброї Максимяк — як сам оповідає — а підступає до него з словами: "Що паноньку робиш?" Нїмець пізнав в одній хвили, що єму грозить, вхопив опришка з переду через середину, a жінка єго, Німкиня, надбігла мужеви в поміч і зловила єго з-за плечей. Максимяк сам уже в страху, крикнув на компанію: "Ґвалту! не дайте менї згинути!" В-тім надбіг Мартинчук і Василь Волошин і зарубали таки на Максимяку і пана і паню, а відтак ще якогось молодого Нїмця і дїти. Грішми забрали 400 битих талярів, 4 рушниці і З пари пістолетів, а иншої добичи не забирали, щоби иx не спиняла в утечи. Кождий з них одержав по 50 талерів і ще де-що в додатку; так н. пр. дістав Урденчук одну рушницю цїлу і одну саму люфу, Ониськови тож рушницю і пістоль, а Максимяк взяв собі сам з двора капелюх з жовтим позументом, котрий лишив у одного священика. Опісля довідався Максимяк, що священик доручив той капелюх атаманови хороцївскому, котрий витроплював того опришка.

 

Вернувши назад до краю, порозходили ся в полонинах. Одні позавязували в тїсні узлики здобуті таляри, вернули до дому і прицупнули по закутках, а инші, межи ними Максимяк, зайшли на Довгополе і подибали ся в Шмуйляковій коршмі знов з Баюраком і з тими товаришами, з котрими були ся розлучили, попившись в полонинах.

 

Що кількох из них, заохочені удачною виправою бичківскою, вибрали са ще тої самої осени до Борши в Угорщинї, і що межи ними був Петро Баюрак, а як здаєсь, і брат єгo, сам ватажко Василь, та що ся виправа закінчилась для них сумно, знаєм уже з оповіданя Баюракового, поданого в горі.

 

*) Kurjer Warсzawski 1889, н-р 94.

**) Тут помістимо кілька слів про Бісика, після єго власних зізнань. Відлучаємо єго нароком від инших товаришів, бо коли компанія Баюракова, зложена перед виправою на Долину з двох окремих компаній, небавом знов розійшла ся на дві части, не прилучив ся він до жадної з них, лиш пійшов до Молдави і розбивав там під проводом якогось Василя Шешорского, котрий мав в тім краю власну компанію. Родом був Бісик з Косова, отець єго звав ся яким Гушуловий. Вівчарив він в Довгополю волоскім у ґазди Мислика, а коли раз весною 1750 р. сидїв в колибі, прийшов до него Баюрак і взяв на силу до своєї компанії. Він утїк вправдї — як каже — третого дня від товариства, але Баюрак відшукав єго знов в однім селї, имив і зранив топірцем в голову, так що він хоч-не-хоч мусїв статись опришком. Оповідає опісля, і то докладнїйше як сам Баюрак в р. 1754, про напад на жидів, їдучих за Зеленим Бескидом з Угорщини і про рабунок в хатї Козана.

Цїкава річ, що кождий майже опришок отже в горах і на Покутю, а єсли де-що признасть, то так, мов-би мав повний рот води; натомість оповідає, яких допустив ся в Угорщинї або в Молдаві, в тім пересвідченю і після тогдишних поглядів також не без рації, що за ті єго учинки, сповнені за границею, тут єго карати не будуть. Нема отже дивоти, що про розбої в "польскім" краю говорять мало, скупо, оден признаєсь другій мовчить, або єсли котрий і признасть ся, то твердить, що стояв лише на вартї а власної руки до жертви не прикладав, або складає грубу вину на другого. Зі всїх товаришів, що их зізнаня маємо перед собою, лише три з повною резиґнацією, але все таки без жалю повідали все, не таючи нїчого, т. є. сам Баюрак, а кромі него Федір Максимяк і Андрій Квятковскій, о котрих буде бесїда низше.

***) Протокол судових зізнань перших, т. зв. добровільних, списаний при розправі з дня 15 червня 1751, знаходить ся в рукописній книзї, означеній в бібліотецї Оссолиньских числом 1351 на самім кінци (Protokuł seu liber variarum Actionum). На них уриває ся тая книга. Такій же протокол з дня 5 серпня т. р. з пізнїйше приставленими чотирма опришками, і протокол других зізнань, т. зв. корпоральних, списаний як з тими так і з тамтими, опришками містить ся уже в рукописній книзї Xięgi Czarne, котра єсть власностію станіславівского архіву міского.

****) Дивно, що о тій виправі "на Бойки" не згадав сам Баюрак анї одним словом, мабуть призабув. Вість тую засягнули ми з зізнань Федора Максимяка, а річ певна, що она належить до тої пори, бо вяже ся щільно з тим фактом, котрий після того наступив, що именно тою то горівкою попили ся в полонинах а по пяному і посварили ся та роздїлили ся. Иншій товариш, Дмитро Ониськів, уникає нароком згадки про той напад з причин поданих висше і каже лише: Bajurak... mnie... silą wzioł do swoiey kompanii, z którą chodziłem po szalaszach w połoninach przez dwie Niedziele, potym w iednym mieyscu popiwszy się... Безперечно виконано той напад в тих двох тижднях.

*****) Баюрак уже не йшов на Угорщину і здає ся, що суперечка при горівцї пійшла власне з того, що Баюрак відрадив ся від виправи угорскої а Мартинчук і другі напирали ся до неї.

******) Оден з них, Максимяк, подає число товаришів Мартинчукових на 7, однак по имени називає лише трех; другій знов, Урденчук каже, що их було 8 і подає всї имена. Тим осьмим єсть у него якійсь Михайло Козак, але Дмитра Ониськова називає він Дмитром Порогівским замість Кричаньским (Пороги а Кричка, села сусїдні). Кількох із них зізнало, що при нападї на двір прилучив ся до них оден ґазда з тої місцевости а навіть слуга двірскій помагав им рабувати двір.

О ватазї Федорі Мартинчуку і о Васили Волошинї нема після того нападу жадної згадки, в протоколах нема о них анї слїду; може згинули де в якій стичцї, а може половлено их і страчено в Молдаві. Прочі пять відповідали ще в тім самім році (1751) перед судом станіславівским.

Иван Бойко, може той сам, що в пять лїт по Баюраку (1759) стояв яко Иван Бойчук на чолї великої ватаги і розсївав нечуваний пополох по цїлім Покутю і Підгірю, був поповичем з Радлович під Самбором. Отець відумер єго ще в дитинячих лїтах а мати мусїла пійти з своєю сиротою в широкій світ, бо як то кажуть, попови дзвонять а попадю з села гонять. Відвезла она єго аж до Рипінець під Язлівцем і віддала в службу. Ивась перебув тут девять лїт, аж виріс в здорового Ивана. По смерти матери лишив Рипінцї і пійшов у гори та наймив ся за вівчаря насамперед в Довгополи а відтак в Путилові. Але знудилось єму бундзи їсти та жентицю пити і збивати бриндзю в бербеницї. "Коли я раз — каже — ишов з Волощини на польскій бік, подибало мене пять опришків: старий Гнат Баюрак з сином Василем та сестрінцем Василем і ще з якимись двома хлопцями, котрих имен не знаю, і они намовили мене до своєї компанії. Було се торік пізною осенею, в поли вже було по роботах." Що слово, то лож. Не Гнат був ватажкою, але син єго Василь, і не аж в осени 1750 р. пристав до компанії, але Господь знає, коли вже перед тим. Таж то він провадив ще в лїтї Баюракову компанію під Долину, а до тої компанії переступив яко готовий опришок з иншої компанії, котрої провідником був Федір Гопиняк, о чім ми вже висше говорили. Запитаний судом, чи перед бичківскою виправою ходив куди на розбої, відповів рішучо, що не ходив, хоть инші на него свідчили, що був на розбою в тій коршмі "на Бойках", де забили двох жидїв. Длятого ухвалив суд, щоби єго на тортурах три рази потягати а коли би ще не признав ся, мали єго при третім потяганю припікати шістьма свічками, по три свічки з обох боків.

Фед. Максимяк або Ясїньскій, родом з Пасїчної за Надвірною, був ледїнь непосидющій, зміняв він за молоду раз-у-раз службу, то на нашім боцї, то на угорскім. Завзятий, немилосердний, заведїяка, шуткував собі з жертв своїх, завдаючи им удар смертельний. Перед судом оповідав найдокладнїйше зі всїх про свої забійства і рабунки, але запитаний для чого пійшов в опришки, гнув також байку, мов то Баюрак забрав єго на силу з колиби кричаньскої разом з Ониськовим, між тим коли єсть річею певною, що він так як Бойко розбивав, заким ще Баюрак ходив під Долину, під проводом Гопиняка в Молдавії.

Дмитро Ониськів, родом з Крички, служив якійсь час на угорскім боцї, а коли там настав голод, вернув до Крички і наймив ся у свого священика за вівчаря. На тій службі вибув два роки, а потім служив рік у місцевого "ватамана" (війта) Федора Дурчака і власне з Дурчакової колиби забрав єго Баюрак з собою. Кромі виправи бичківскої не брав участи в нїякій иншій, хиба, як в горі вже примічено, в виправі "на Бойки", однак до сего анї сам не признав ся, анї нїхто другій в тій справі против него не свідчив. Головна трудність при карних сдїдствах судових йшла з відси, що процедура тогочасна не знала зведеня свідків "до очей".

Яків Урденчук зізнає, що родив ся і мешкає в Жабю, має жінку і троє дїтей. "Тому два роки — каже Яків — як хтось відобрав одному косівскому жидови на Буківци в лїсї малий крамик, що єго нїс з собою. Жидиско вроїв собі в голову, що то я, і подав мене до зверхности замкової. П. Пшебиславскій увіpив і тяжко мене за то скарав, так тяжко, що люде мене ледви живого з двору принесли до попа і я вже був висповідав ся на смерть. Але до єгo шкоди не признав ся таки, бо совість моя була чиста. Однак жид напастував мене дальше і позивав без настанку, аж мене завели до Рожнова і держали в кайданах 4 недїлї в арештї. Люде вставили ся вкінци за мною і мене випустили. Коли я відтак сидїв у полонинах з вівцями, надійшов Мартинчук з шістьма молодцями і каже: "Я знаю, що ти витерпів! пристань до нас, та пімстиш ся і на жидї і на Пшебиславскім" — але я не хотїв а навіть просив, щоб і они не ходили на них. "То ходи з нами за гори!" кажуть. І я пійшов.

Иван Полик, родом з Будзанова, з дібр товмацкої старостини, Контскої, каже, що будучи ще 12-лїтним хлопцем, идучи за службою, зайшов у гори і наймав ся у ґаздів за вівчаря. І єго забрав Баюрак силою в опришки, подибавши одного разу, як ишов з угорского боку на Довгополе. Дальше оповідає тую піятику в полонинї, при котрій товариші посварились і роздїлились.

Се товариші з виправи бичківскої.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 31.01.1890]

 

(Дальше.)

 

Минула зима на рік 1751, коли то Василь гоїв собі пострілену руку, настала весна, аж тут, як в горі говорено, залунала страшна вість: Иде полковник Пшелускій! идуть жовнїри і смоляки!

 

Кождий, у кого совість не була чиста, руки закровавлені а душа чорна, утїкав в лїси, дебри. Максимяк опер ся аж в ясенївскім лїсї і здибав ся там з Гринем Тураком і Баюрачкою, жінкою ватаги. Поживу доносив им потайком до лїса ґазда ясенївскій Гринь Кривоплечій. І сам Баюрак не впевнював ся, а ратував ся утечею в лїси разом з Василем Шешорским і Лукіяном Тураком, до котрих прилучив ся і старий грішник Гнат Кицюк, — той самий, що то з ним по смерти Довбушевій запізнав ся був Баюрак в Медею на Волощинї, — дальше Федір і Тимко Хацюк, оба з Криворівнї, а вкінци подибались і з Максимяком та Баюрачкою, котрі блукали в тім самім лїсї. Дїйстно, сам чорний цвіт розбишацкого насїня. Старий добре мишкував небезпечність; між тим як він сидїв у лїсї, прийшли жовнїри до єго хати, а не заставши єго дома, забрали з собою єго жінку і сина до арешту*).

 

Але не на то опришок прасягав нa пістолет, щоби зі страху віддатись роспуцї і скриватись в густім яловім лїсї. Поки служить сила, поки і вік молодий, поки на плечах кріс, при боцї топорець а за поясом балта, — поти серце гайдамацке заковтатись може, але зімлїти не сміє. Постановили они висмикнути ся по за плечі Пшелуского і вдарити на арендаря в Рожнові. Було их в компанії шістьох: Василь Баюрак, яко ватажко, Василь Шешорскій, котрий провадив компанію і здаєсь намовив до тої виправи, Федір Максимяк, Федір з Криворівнї, Лукіян Турак з Волощини і Гнат Кицюк; за ними тягнула ся і Баюрачка. По дорозї вступали в Ясеневі до Теклїйчука, де им ґаздиня спекла хлїб, і до Татюка, у котрого лишили зіпсовантй угорскій меч, а взяли добрий, а в Яворові під Косовом забавили ся у ґазди Лагоди з годину і поживила ся.

 

Небавом загостили до Рожнова і підійшли під коршму. Жиди замкнули двері, але опришки вирубали, впали до коршми і крикнули: "Давай, жиде, гроші!" Жид не давав, але Баюрак відсунув постїль, знайшов гроші, забрав, а потім знов обернув ся до жида: "Давай більше! кажи де гроші, а не даш, то будемо тебе пекти". Жид своє: "нема і нема більше". Тогди почалась різня. Максимяк убив — не самого арендаря Гершка Іосьовича, бо того лишили чомусь при житю, — але Гершкового брата, братову і якогось подорожного жида, а малого жидівского хлопця, сина замордованих супругів, забив Лукіян Турак. При розправі судовій д. 5 серпня 1751 р. був яко "инстіґатор" і пошкодований Гершко Іосьович, а прислухуючись зізнаням Максимяка, не міг здержатись, щоб єму не пригадати єго діявольскої злоби при рабунку і відразливого шуткованя з нещасливих жертв. "Ти Максимяку чинив ся при рабунку і забійствах першим межи опришками, узяв був навігь мою шапку жидівску на голову і ходив у нїй!" — "Неправда, жиде! — відказав Максимяк — я в твоїй шапцї не ходив, а мав на голові свою власну україньску шапку з сивих баранків!"

 

Добич була досить богата. Сам Баюрак зізнав, що забрали тогди в коршмі червоних золотих 15, талярів битих 14 і дукач, котрий містив в собі 5 червоних золотих, дальше шнурок коралїв, півтора ліктя на долоню широкого золотого позументу (ґальону), полотна на три сорочки, циновий збанок, три цинові полумиски, мідяний котел, жидівскій жупан з срібними гафтками і дві шапки, — між тим як Максимяк згадує ще о кубках і бальсамках срібних і о двох мідяних котлах, в котрі поналивали сичений мід і забрали з собою. Горівку виточили з бочок — як каже Максимяк — зі збитків, а всї папери, які знайшли, казав Баюрак попалити. На питанє судьїв, по що всї найдені письма попалили, чи не намовляла их до того громада? — відповів Максимяк, що не знає чому, але так казав Баюрак, а они виповнили єго волю. Видко, що судьї підозрівали, чи Гершко не мав яких довжничих скриптів від рожанівских громадян і чи не попалили опрешки ті письма в порозуміню з Рожновянами. Сам Гершко подав свою шкоду в значно висшій сумі, бо аж на 73 черв. золотих і 280 тинфів, кромі того, що готівкою забрали у єго забитого брата Мордка, але тому рішучо заперечив Кицюк. Идучи з Рожнова до Шешор, розпаювали ся товариші добичею в лїсї шешорскім. Кицюк признав ся при першій розправі д. 15 червня і при третій, на тортурах д. 7 серпня, що одержав при паю 3 черв. золоті і 2 таляри (при другій роззраві 5 серпня говорив о 2 черв. золотих і о 3 талярах); Максимяк дістав 4 черв. золоті і 1 таляра; дуката узяв Баюрак собі, коралї дав жінцї, а она пошила за то опришкам сорочки з полотна, котре забрали тут і на виправі слїдуючій. Прочі річи, також одїж, поховали в шешорскім лїсї під колодою, так що о тім нїхто не знав і здаєсь, пропали они там по страченю опришків.

 

В виду грозячої смерти з рук ката, не спочивають в тім роцї опришки, а йдуть мов-би летом з одної виправи на другу. З Рожнова пустили ся на Річку, вступали тут до ґазди Канюки, котрого замужна донька принесла им з Брустур горівку, пepeсидїли потім оден день в поблизькім лїсї, а відтам зайшли до Шешор і вступали там до матери свого товариша Василя, а дальше, таки тої самої ночи вибрали ся до Перерова на Филипонів (на Pilipowców). Вже недалеко села здибали они в лїсї одного Филипона, зловили і казали, щоби их попровадив до якого Филипона, що мав гроші. Він справляв их на коршму, бо у Филипонів, казав, грошей не знайдуть. Але опришки не пустили єго від себе, щоб их не зрадив, і пійшли з ним в ночи у село. На самім початку села подибали якогось чоловіка, що їхав одною кониною припряженою до візка, зловили і єго тай почали питатись, у кого би в селї дістати грошей? — "В коршмі ледви що знайдете — казав ґазда — але що в дворі, то обловите ся добре. Коли ж мене послухаєте і пійдете на двір, то прошу вас, забийте того пана, бо він дуже недобрий."**) Село то належало до славного канївского старости Н. Потоцкого, в дворі сидїв якійсь єго завідатель, може підстароста Доманьскій***). Панок той утїк, може єму удало ся самому, а може і правда що каже Максимяк, мов то сам уратував єго від смерти, випровадивши на двір і казавши утїкати. Добич і тут була не мала; опришки забрали отсі річи: з грошей 15 червоних золотих і 8 талярів, дальше 2 шаблї, 2 пари пістолетів, 2 рушницї, срібну а зверха позолочену ладівницю, 6 цинових полумисків, дві пари кармазинових шараварів і полотно. Грішми розпаювались: Максимяк, приміром, одержав 1 черв. золотого і 2 таляри, które, як каже, obróciłem ną swój Rysztunek, iedzenie і picie; зброю порозбирали також межи себе: Баюрак взяв одну шаблю, Василь Шешорскій другу, инші подїлили ся пістолетами і рушницями, а все проче поховали в лїсї; з полотна ушила им Баюрачка знов по сорочцї.

 

Якійсь час потім волочила ся компанія по волоскій граници, заходила часом до Жабйого до Топелюків, у котрих собі деколи справляли горівчаний бенкет, аж вкінци рішили ся пійти до Молдави на одного богатого Филипона. Баюрак знїс ся був з якимсь вандруючим дїдом, вивідав ся о всїм, компанія пристала, а Баюрачка згодила уже двох людей, щоби их човнами перевезли на другій бік Черемошу. Було то в ночи. Пять товаришів і Баюрачка уже перевезли ся і були на другім березї, а на сїм дожидали повороту човнів Баюрак і Кицюк. В тім зявили ся кутскі смоляки і напали на них обох: Баюрак вимкнув ся якимсь чудом і утїк, а старого Кицюка имили і спровадили до Кут а з відтам до Станіславова. Баюрак лишив ся сам оден і не знав, що з собою починати; навіть жінка єго пійшла по неволи з компанією, бо знаходилась уже на другім боцї ріки, як смоляки на них ударили на перевозї. Компанія без ватаги пійшла на кваси (за Жабєм в темних глубоких лїсах) а осиротїлий ватага перебрав ся до Довгополя і зайшов до Гаврила Бідочука. Банно і скучно було ватазї на самотї, навіть страх обгорнув єго серце. Слугу Бідочукового посилав він на кваси, перевідавшись що товариші аж там опинились, і казав им приходити до себе, але они відмовили і велїли єму сказати, щоби він приходив до них до квасів. Перебувши одну добу у Бідочука, за що заплатив єму 5 золотих, зайшов до якогось лїса і там пересидїв три днї, а з відси манівцями перебрав ся до родинного села Дори. В Дорі пійшов на попівство і відвідав місцевого священика. Той перелякав ся з-разу, побачивши перед собою славного опришка, але переконавши ся, що той не прийшов на рабунок, убезпечив ся, а навіть обдарував єго якимсь датком, щоби собі не наражати "чорних хлопцїв"****). По одногодиннім побутї у священика вирушив назад до Жабйого, взяв у Юрка Чифусцюка хлїба на дорогу і переправив ся на угорскій бік. Там перебув в селї Сакой майже цїлий рік.

 

І инших давнїйших товаришів єго спіткала така сама сумна доля, як Кицюка.

 

Иван Бойко не ходив по виправі бичківскій уже на нїякі розбої, лиш осїв в Довгополи волоскім у одного ґазди Микити Калинича і постановив у него перезимувати. Як з весни надїхав полковник Пшелускій і видав до ґаздів строгій приказ, щоби опришків, єсли про якого зачують, вязали і видавали єму до рук, зачав Бойко тремтїти о своє житя. З-разу був єму ґазда щирим, сховав єго був навіть paз в небезпечну хвилю в солому, а потому випровадив до лїса, але потім Бойко став таки підозрівати ґазду о зраду. Коли Бойко вернув з лїса, хотїв єго ґазда голити, але він не дав ся, догадуючись, що ґазда хоче єго зарізати, щоби собі забрати 40 талярів, котрі він мав при собі ще з бичківскої виправи. В ночи задумав він утїкати, але вже було за пізно, бо ґазда видав єго людем, а ті відвезли єго до Кут, з відки відставлено єго до Станіславова. Грішми єго подїлили ся ґазда і ті люде, що єго ймили і звязали.

 

Яків Урденчук повернув з Бичкова просто до Жабйого, до свого дому. Але при слїдстві зрадив єго Бойко, отже прийшли і по него, забрали і завезли також до Кут а з відси до Станіславова. З 50-ти талярів, котрі дістав по рабунку в Бичкові, мав тогди в Ясеневі у Тутюка ще 12; рештою посплачував довги і купив корову. Жовнїри, що єго забрали, взяли і корову і тих 12 талярів, з котрих Пшелускій дав жидови Гершкови Іосьовичеви 20 зол. za przepitek. Перед судом станіславівским ставав Урденчук з глубокою ятручою раною на шиї. На питанє судьїв, з відки має тую рану, дав таке виясненє, що Пшелускій при першім слїдстві в Кутах дуже тяжко єго бив, а що гірше, упоїв єго горівкою так, що не памятав ся, вкінци хотїв єго курити сїном, щоби признавав ся. По части з страху, а по части по пяному вхопив він зі стола ніж і хотїв cя зарізати, але лише зранив ся.

 

Ивана Полика також зловлено і приставлено до Станіславова, але де, коли і як, — на сі питаня не знаходимо в протоколах нїякої вісти.

 

Дмитро Ониськів прицупнув у Кричцї у свого вітця, але Бойко виявив і єго, тому ймили і спровадили також єго перед суд.

 

Всї прочі недобитки з компанії Баюракової оперлись в Молдавії і злучили ся з компанією Василя Шешорского, котрий там розбивав і розсївав пострах в цїлій околици, подібно як Баюрак на польскім боцї.

 

*) Цїкаве curriculum vitae того старого опришка Гната Кицюка подамо після єго власного зізнаня. На питанє судьї, чи він жонатий, відповів в наївній простотї, що має дві жінки (ma Żonek dwie), а то тим способом, що першу жінку в Жабю, з котрою мав одного сина і жив з нею лїт пятнацять, покинув і пійшов на Волощину. Що опустив рідний край, бо був в опришках і не чув ся безпечним, — того не договорив, але се показує ся из зізнань Баюрака. "В Волощинї добре менї ся поводило — каже дальше Кицюк — служив я там вісїм лїт, а в девятім зайшла туди одна вдовиця з тих сторін, з відки я, я засватав єї і ми жили разом дванацять лїт. Але дїтей ми не мали, тому сказав я їй: "Коли у нас дїтей нема, то розпаюймо наш добуток, а Бог дав нам всякого добра до волї, і ти пійдеш собі до своєї родини, a я верну ся до першої жінки і до сина". Она згодила ся на то і я дав їй половину нашого майна: четверо коней, рогатої худоби пять штук і 30 овець, а менї лишила ся друга така пайка. Ми розпращались і я вернув назад до Жабйого, до першої жінки і до сина, і ось жию з ними вже третій рік. Торічної осени, около св. Дмитра, післав я жінку до одного ґазди, що мав пасїку, аби купила воску, а она застала там у него при горівцї Мартинчукову ватагу і дістала від кождого опришка по "малім шістачкови", щоби нїкому не говорила, що их видїла. Коли я довідав ся, що они є там, понїс я им на продаж порохівницю добру, топорець і циповими гузиками набиваний ремінь до ношеня пороховницї і топірця, щоби собі ті річи купили. За то все дістав я від них 5 талярів битих і поплатив потім тими грішми, що був винен і до двора і арендареви, а люде почали мене з того підозрівати, що я мав ходити з опришками. Сеї весни, у великій піст, пійшов я в друге село до одного ґазди за ягнятем, котре був менї винен, aщо я припізнив ся у него, тому заночував у єго хатї, аж в-тім дали менї знати, що був у мене полковник Пшелускій та забрав до арешту і жінку мою і сина. Доперва тогди, другої ночи, пійшов я на Черемош і застав над рікою Баюрака, як перевозив ся човном з своєю компанією. Баюрак поспитав мене, що я за оден, і намовив, щоб я пристав до них і пійшов з ними розбивати жидівску коршму в Рожнові."

Що в тім зізнаню єсть много ложи, не тяжко здогадатись. Не за ягнятем Кицюк пійшов був у друге село, але таки втїк з хати, коли зближав ся полковник з жовнїрами, а втїк, бо почував ся до вини. Компанію здибав у лїсї коло Ясенева, а не на Черемоши, як то знаємо из зізнань Максимяка. Не без причини утїк він був, будучи молодим, на Волощину, а вернув до Жабйого доперва по пятнацяти роках, виробивши собі вперед безпечність. Сам суд підозрівав єго, що таїв правду, і тому засудив на тортури, щоби признавав ся, з відки мав ті річи, що их продав опришкам, чи не з якого розбою, та на диво, при тортурах власне того важного питаня навіть єму не поставлено. Не знаємо, чому був він на "добровільні конфессати" ставлений аж два рази, 15 червня і 5 серпня 1751 р. (инші лиш по одному разу); на "корпоральні конфесати", т. є. на тортури взяли єго 7 серпня т. р. Тут, зараз по першім натягненю, змінив свої первістні зізпаня о стілько, що не доперва перед нападом на рожнівского арендаря подибав компанію на Черемоши, але що злучив ся з нею на чотири тижднї вперед, і то в лїсї; дальше казав, що в тім часї брали собі харч у вівчарских колибах; що вступали в Ясеневі до Василя Теклїйчука і до Михаїла Татюка, в Яворові до Канюки, а в Криворівни до Дїлети, у котрого купили собі постоли, але, як каже, нїодному з них не давали нїчого з рабунку і з розбою. Навіть і на тортурах старий опришок не говорив правди, бо Баюрак каже виразно в р. 1754, отже в три роки потому, як Кицюка стяли, що той Кицюк дав Дїлетї з рожнівского рабунку 4 штуки цини. Цина була тогди дорогим металем, не о много дешевшим від срібла.

**) Зізнав то Максимяк: ten nаm powiedział... a iak do Dworu przyjdziecie, proszą was, zabijcie tego Pana, bo bardzo zły".

***) Ті оповіданя з р. 1751 укладаємо из зізнань Баюрака, Максимяка і Кицюка. Имя Доманьского подав Кицюк на тортурах.

****) У власних зізнанях Баюрака: przyszedł do Popa, któren zrazu zląk się był, a dalej rozmówiwszy się ubezpieczył się у dał mu suplementа.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 01.02.1890]

 

(Дальше.)

 

Заким ще розбили смоляки на Черемоши Баюракову компанію, прилучив ся уже був до Василя Шешорского знаний нам з розбою за Зеленим Бескидом і з рабунку у Козана Иван Бісик. Відлучивши ся від Баюрака блукав ся він якійсь час по Молдаві, аж поки єго не зловили в Путилові у Гарасима Цвіля. Лиш три днї сидїв у дибах, четвертого втїк і зайшов аж до Дори та став служити у Гопиняка, котрий колись і сам бував в опришках. І тут не всидїв Бісик, лишив службу, пустив ся на Молдавицю а там дальше за тим містом стрітив ся з ватажкою Василем Шешорским і пристав до него. Чи та стріча була припадкова, чи Бісик таки шукав і знайшов компанію Шешорского, відгадати годї. В тій компанії був уже тогди і Максимяк і блудяща жінка Баюракова, що тягала ся як тїнь за компанією, але не по воли, а з конечности, — разом було 9 товаришів а десята жінка.

 

Межи тими товаришами був також незнаний нам ще отчайдух Андрій Квятковскій, котрий, як сам каже, заправив ся до ремесла розбишацкого під топірцем Баюрака, о котрім однак той же ватага чомусь анї слівцем не згадує, може тому, що з єго компанією не довго ходив.*)

 

Компанія Шешорского перевідалась, що в Драгомирнї жиють богаті Филипони, вибралась туди по богату добич і напала на двір одного з них. Подибавши єго в сїнех, опришки запитали: де гроші? "Дам вам зараз — каже Филипон, — лише пустїть до хати, нехай знайду!" Опришки пустили єго до хати, але заступили двері, щоб не утік. Той однак в миг ока підскочив до вікна, висадив кулаком і таки втїк. Зараз наробив крику, збіг ся нарід, надбігли жовнїри і пійшли в погони зa розбійниками. О добичи не було вже й бесїди, треба було утечею спасати житє, бо смерть гонила зa плечима.**) Під великим Довгополем волоским здогонила их прецїнь погоня і обскочила. Опришки, розярені до крайности і доведені до роспуки, боронили ся цїлою силою, сам Квятковскій повалив одного Волоха, але вкінци улягли перемагаючій силї і кромі двох упали всї в руки властей (волоских), межи ними Квятковскій і Баюрачка. Утекло лише двох, т.є. Гринь Бісик і Федір Максимяк-Ясіньскій. Виходу для них не було; дуже сильно тропили их на "польскім" боцї, так само шниряли за ними обома і в Молдаві. B утечи оперлись они аж в кутских полонинах, зайшли там до одної колиби і просили вівчарів, щоби им дали жентицї та яку перекуску. Вівчарі не відмовили, дали їсти і пити, але коли оба опришки осміливились и, засїдаючи до їди, відложили на бік топірцї і пістолети, половили их вівчарі, повязали і віддали до вязницї.

 

Кромі самого Баюрака не було вже на свободї нїкого з єго страшної компанії, всї були вже в руках справедливости, або на нашім боцї або на волоскім. О Василю Шешорскім і о Мартинчуку не чути вже нїчого, здаєсь, погоня під Довгополем волоским зловила их обох і там мусїли они знайти смерть з рук ката, так як діждалися такої смерти ті з них, що станули перед судом станіславівским. Квятковского заковано і відослано в дибах до Ясс і держано вісїм місяцїв у вязници. Инших єго товаришів мали суди волоскі відослати на "уди пограничні", лиш єго одного не відослали, а то, як каже, по тій причинї, що звиняв ся перед ясским судом ложно, мов-то опришки взяли єго, коли йшов за роботою, на силу до своєї кошпанії. Але польскій суд в Снятинї мав в своїй вязници одного Волоха, що крав воли, і порозумів cя з судом скитиньским, щоби собі взаїмно обох видали. І так ся стало. Квятковского привезли до Снятина, там сидїв він тиждень, а по тиждневи спровадили єго до Станіславова.***)

 

Судьї зворушені тими зізнанями Квятковского, рішили зі взгляду, що все зізнав щиро і нїчого не таїв, не брати вже єго на тортури, а приступили таки зараз (29 марта 1752 р.) до означеня кари. Вирок запав такій:

 

Sąd niniejszy z delegowanej Zwierzchnosci Zamkowey assesorski Prawa uprzywilejowanego obopólnych urzędów Nасуi у Jurysdykcji tak Polskiey iako у Ormianskiey, Woytowski, Prezydentski, Burmistrzowski, Subdelegatski, Radziecki, Mieyski, Stanisławowski... deciduie: Poniewaz Kwiatkowski... podług sumienia... zеznаwal, gdzie у w iakowey morderskiej i Tyranskiej okazyi bywał... Kwiatkowskiego Inkarcerata winnym sad smierni podobney Nieboszczyków z którymi w kompanij na rożnych rozterkach bywał rozboiach i zabójstwach uznaie, naprzód po przeczytaniu dekretu tego z Ratusza wyprowapzonemu aby ręka iedna przez Michała Kozłowskiego Mistrza publicznego у Exactora ucięta była, druga ręka na placu za Miasto wyprowadziwszy tam wyprowadzony ma być do słupa przywiązany iako Nieboszczyka kupca Nacyi Ormianskiey do drzewa w lesie wiązali, krempowali przez noc całą ręce poucinawszy trzymali dopiero świtem głowę ucięli у pod kłodę zakopali za to tyranstwo pomieniony Kwiatkowski Inkarcerat, będąc przytomnym na ów czas nieulitowanego Morderstwa ma mieć głowę na Placu toporem uciętą po śmierci powinien bydź cwiertowany a Ćwierci po polach na szlakach porozwieszane a to na pokaianie drugim...

 

Справа прочих сїмох опришків закінчила ся щe в серпни 1751 р. З них всїх засудив суд 6 серпня т. р. лиш одного Бісика на кару смерти через відтятє голови, від тортур же увільнивши єго тому, що до компанії пристав з примусу, діставши з рук Баюрака топірцем рану в голову. Всї прочі мусїли ще йти на тортури і відповідати серед мук на питаня, які кождому з них суд визначив. Полик і Ониськів мали бути по одному разу потягані, а єсли-б не зізнали правди, мали бути ще і припікані шістьма свічками, смолою запаленими, по три свічки з кождого боку. Максимякови і Урденчукови визначили триразове натяганє, при третім потяганю 6 свічок. А старому Кицюкови тож триразове натяганє, при третім разї розпалену шину.

 

На другій день, т. є. 7 серпня зачали ся вже ті т. зв. "конфесати корпоральні": обвинених мучено, натягано і печено, а при тім ставлено питаня і списувано відповіди до протоколу. Дивна однак річ, що в протоколярній книзї (Хięgi Czarne) знаходять ся протоколи лише трех з-помежи обвинених, т. є. Урденчука, Максимяка і Кицюка, а протоколів прочих трех, т. є. Бойка, Полика і Ониськова нема зовсїм, але в книзї лишено для них пять сторін порожних. Не знати, чи зробили собі смерть в ночи з 6 на 7 серпня, чи може виломились і повтїкали назад у гори та полонини. Скорше допускаємо, що повтїкали, бо як би того дня, коли мали йти на муки, уже не жили, був би протоколянт не лишав для них в книзї порожного місця.

 

На тортурах мало що нового донесли обжаловані до своїх зізнань "добровільних". Межи иншими завдали Урденчукови при третім тягненю питанє: u Popa Namiesnika Kosowskiego у u innych tam okolicznych Popow iezeli bywali? Відповідь: Negavit. Тоже допитували ся єго: по що він мав підземну хату під смерекою недалеко свого обійстя (вь Жабю) і чи не переховував він в ній опришків? На то відповів він при третім потяганю, що то не хата була, лише "гадзучка", в котрій він часом спав. Подібне питанє ставлено тоже і Кицюкови при третім потаганю і при припіканю розпаленою шиною.

 

Вироку на тих трех опришків нема чомусь в протоколї, але нема сумнїву, що засуджено их, так як Бісика, на смерть з рук ката, і що им, так як і Бісикови, повтинано голови, тїла их четвертовано а відтак части тїл позастромлювано на коли, уставлені при шляхах і гостинцях.

 

*) Андрія Квятковского поставили в Станіславові перед суд доперва 29 марта 1752 року. О собі зізнав він так: "Я родив ся в Крилові, на польскій граници, в добрах кн. Любомирских, з вітця Гарасима і матери Маріянни. Маю лїт 30, віра моя руска. При родичах жив я 17 лїт, потім пійшов до Канева до свояків, а опісля пристав за хлопця до п. Ришневецкого, товариша знаку панцирного старости канївского. Але там менї не було добре, бо збиткували се наді мною і я утїк по двох роках з одним Волошином, що вертав з відтам до дому, та заїхавши до єго села, служив я у одного майстра, що робив волоки, через три роки, аж вивчив ся сам того ремесла і мови волоскої. З відтам вернув я назад до пана Ришневецкого і так у него і як у инших зі шляхти і по різних панах виконував я свою професію через шість лїт. І знов вернув я на Волощину, був у Сучаві, ходив по селах і місточках, заблукав ся потім в гори волоскі, був там цїлий рік, аж вкінци зайшов в Довгополе польске, а скрізь робив своє ремесло та заробляв на хлїб. Тут в Довгополи застав я компанію Баюракову і прилучив ся до неї яко осьмий товариш, бо було их без мене сїмох."

Оповівши опісля про напад на Нямц (1750 р.) і о погони, згадує дальше, що перезимувавши в Довгополи, вирушили з весною 1751 р. в глубоку Волощину, але не каже, хто був их ватажкою. Здаєть ся, що провадив их Василь Шешорскій, бо власне той ватага гуляв з своєю компанією на боцї волоскім, а о иншім ватажку не знаходимо згадки в наших документах. Зайшли они отже через Одобешті на Серот аж до Мерчешу і там напали на якогось жида. Пострілений жид утїк таки до лїса, а они забрали з єго хати 20 левів, з чого припало Квятковскому 20 парів. З відтам пійшли до Вранча, потім до Сочави, вкінци ще за Сочавою до Драгомирни, де напали на богатого Филипона, о чім бесїда в горі в текстї. При тім то нападї був також Бісик, Максимяк і Баюрачка.

Що-до виправи па Нямц пригадуємо, що о зовсїм подібній виправі на тую місцевість згадує і Баюрак. Подібні суть обі, бо припадають на той самий рік (1750) і на тую саму місцевість, в обох оповіданях єсть Баюрак ватагою; в обох наводить ся таке саме число товаришів, т. є. 8; після обох оповідань були в компанії і Волохи (Баюрак подає их число на 3), котрі по виправі лишають ся; після обох пустила ся за ними погоня, а вкінци після обох зайшли утїкачі до Довгополя волоского. А прецїнь не можемо допустити, щоби в обох була бесїда о одній і тій самій виправі на Нямц, а то з слїдуючих причин: В Баюраковім оповіданю нема згадки о забійстві, між тим, як Квятковскій в своїм оповіданю виразно каже, що вбили двох жидів: сам Квятковскій одного, а Максимяк-Ясїньскій другого; в тамтім оповіданю (т. є. Баюраковім) вичислені всї товариші по имени і прізвищу, навіть Волохи (Ґеорґі Люільоді, Иван Козокар і Ґавріл Ґреґура), а межи ними нема головних осіб з другого оповіданя, т. є. обох забійців, Квятковского і Максимяка, а власне як найвиразнїйше говорить Баюрак, що доперва потім, коли зайшов з своїми товаришами в полонини, здибали ся там з другою компанією, в котрій був Максимяк, і що доперва там в полонинах злучилась тая друга компанія разом з Максимяком з компанією Баюраковою, котра вже вернула з нямцкої виправи. Впрочім виправою тою розпочинає Баюрак рік 1750, — каже: po przezimowaniu — отже припадає она на весну т. р., а Квятковскій оповівши свою виправу, говорить зараз потім: powróciliśmy na Dowhopole, tam przezimowawszy, poszliśmy..., отже паде она имовірно на осінь. Після Квятковского забрала компанія добич богату, а то дві мошонки левів, межи ними були два дукати, кітли мідяні і цину, але погоня відбила мідь і цину, і навіть одну мошонку мусили утїкаючи кинути; з паю дістало ся єму левів 20. Баюрак говорить о добичи трохи инакше, хоть в тій точцї не можна казати, щоби одно оповіданє просто перечило другому. Після него захопили опришки 1300 левів, 4 срібні пояси і кітли, але тож зізнає, що кромі грошей всю иншу добич мусїли за для погонї кинути. Річ отже так стоїть, що Баюрак рабував арендаря в Нямцу, але при тім певно не було анї Максимяка анї Квятковского, а єсли був якійсь напад на арендаря в Нямцу, при котрім були ті два опришки, а навіть забили двох жидів, то мусїв бути вже другій напад, може навіть на иншого якогось жида, і той другій напад відбув ся вже в осени р. 1750, між тим коли Баюрак розбивав коршму нямцку ще з весни т. р. Баюракови можна вірити зовсїм, а нема причини також сумнївати ся о правдї в оповіданю Квятковского, бо чого-ж би він мав перед судом на себе самого звалювати вину забійства, котрого не допустив ся? Жаль дуже, що судьї, завдавши питанє Квятковскому: którzy byli w tey kompanii? — вдоволились такою відповідею: Starego Bajuraka Watahy Syn Bajurak Wasyl po Imieniu, któren jeszcze żyje, — і не налягали на него, щоби вичисляв і прочих сїмох товаришів, бо в такім разї можна би було скорше дійти правди.

Щоби вияснити тую непевність, прирівнали ми з тими обома оповіданями ще трете, т. є. Максимяка Ясїньского, котрий мав одного з тих двох жидів убити. Але і то не довело нас до цїли, бо Максимяк зовсїм не згадує о нападї на Нямц. Може насунути ся вправдї гадка, чи напад на якесь село "на Бойках" не був би нападом на Нямц, тим більше, що там, після Максимяка, вбито тоже двох жидів (przyszedszy w nocy do karczmy zabiwszy Zyda starego і Zydzika), отже справа в тім взглядї подібна, як в оповіданю Квятковского, — але все проче в тім зізнаню говорить против тожсамости виправ. Нa Бойки ходило их кільканацять, а було то по неудачнім походї на Долину, а перед тим як компанія, упившись горівкою на полонинї, розбила ся в сварни на дві части, з котрих одна пійшла на Бичків. Була то отже знов инша виправа, підпринята в лїтї, між тим коли обі виправи на Нямц припадають одна на весну, друга на осїнь.

При скупости матеріялів, які маємо а при тім за-для нездарности слїдства судового і дивної недокладности при списуваню протоколів не в силї ми розмотати тих узлів і розяснити всї місця темні, на які в сїй розвідцї натрапляємо раз в-раз.

**) Максимяк не згадує зовсїм о добичи. Бісик каже, що вхопили одну спідницю. Лиш Квятковскій споминає о 50 забраних левах, але зізнає також, о чім инші промовчують, що, вступивши до хати, убили одного Филипона.

***) Не можемо промовчати одного в високім степени мерзкого і відразливого образу з розбишацкого житя того опришка (Квятковского), а що образ той вірний, се річ певна, бо сам єго розвинув. Судьї запитались при розправі: чи був він в тій компанії, що вбила на дорозї двох купців Вірмен, коли вертали з Угорщини до Кут? На то відповів Квятковскій: "Так єсть, одного з них пострілив я власною рукою, а оден з моїх товаришів вцїлив в него другій раз і добив. Другого купця, котрий боронив ся сильно, имили ми, привязали в лїсї до дерева, а під вечер повтинали єму ноги і руки. Мимо того жив він через ніч і мучив ся до світу. Рано доперва відтяли ми єму голову а два товариші мої закопали єго під колодою." В добичи припала им мошонка з маріяшами, з котрих Квятковскій дістав пять. "Але я — додав опришок, в котрім не тлїла нї найменша искорка людского чувства, — але я не обкрадав нї церквей, нї костелів, не вломлював ся до комор, не крав нї коней, нї коров, нї волів, домів не палив і не підпалював — żadnych więcey wiolenсyi nie сzynił ani wyrabiał na szkodę ludziom, co Barany do pozywienia violenter wraz z kolegami bieral. — Шкода, що то оповіданє епізодичне не повязано з другими фактами і о тілько не точне, що не можна знати, де то було, коли то дїялось і яка то компанія допустилась того так дуже вже гидкого учинку. І в инших протоколах не знаходимо нї найменшої указки, котра подала би ключ до відповіди на ті питаня. А працї вже з тої обставини, що судьї Квятковскому завдали питанє дотикаюче того мерзкого нападу і крайно жостокого поступованя з невинними жертвами; видко, що они вже і о тім знали из зізнань обжалованих, але писар не вписав, бачить ся, всего до протоколу.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 03.02.1890]

 

(Конець.)

 

Повертаємо тепер назад до оповіданя Баюракового, до єго власних зізнань за остатні два роки єгo гуляня і єго житя. Не було для него сидженя нї на польскім боцї, нї на волоскім, не було повороту до родини і до рідного села, не мав нещасливий ватага, коли сидїв через зиму на р. 1752 в Сакой на Угорщинї, не то щирої душі на світї, бо і жінку єго десь уже страчено, але навіть не мав коло себе людей з тою непевною прихильностію, якою вяже чорна доля чорних хлопцїв між собою. Не було их уже межи живими, тїла их порозкльовували гаврани по світї. І до него шкирилась смерть зі всїх усюдів, опир зрада зворушував безнастанно єго утомлену душу, він бачив єго і в хатї і за селом і в лїсї за смерекою і в постели у головах. Супокій якій-такій міг звайти лише в непрохідних горах, коли би вітрець з зеленої половини охолоджував єму чоло, а жити міг хиба з таким, що розбиває, без огляду на то, хто він і кого розбиває. Журу і тугу затоплював що-раз частїйше в горівцї, запоморочував собі нею память, приголомшував усяке людске чувство і відганяв всяку гадку о покаяню. Таким то нужденним, крайно нужденним диким гулянєм мав скапарити 30-лїтний ватага не довгій уже остаток свого житя.

 

Оповідати будемо єго власними словами:

 

— "Два роки тому тепер (1752), идучи з Волощини подибав я під Буківцемь на потоцї Варитин косівского жида Шмаю, котрий їхав дорогою на краденім кони. Ми оба поговорили з собою і умовили ся мати компанію до рабунків і розбоїв. Я казав єму насамперед, щоби купив менї хлїба і він пійшов і принїс 4 бохонцї. Потім дав я Шмаї 30 золотих, щоби купив менї в Тернополи пістолети, a коли поверне, мали ми оба відшукати ся в умовленім місци. Жид узяв гроші, поїхав до Тернополя і бавив там півтора тиждня, а я пересидїв той час в лїсї, лиш оден раз зайшов був до колиби Василя Теклїйчука з Ясенева і набрав собі харчу. Наконець Шмая, повернувши з Тернополя, відшукав мене в умовленім місци і доручив менї пару пістолетів і сукно на убранє (т. є. шаравари). Оба з жидом сидїли ми цїлий тиждень в Буківци, а дальше перевідав ся з відкись Шмая, що з Угорщини мають повертати косівскі жиди, намовив до нашої компанії ще якогось Бойчука, почім ми, набравши у Даниляка харчу, сидїли в лїсї при шляху півтора тиждня самотріть, аж дочекали ся тих жидів. У них забрали ми 12 талярів, але дарували им житє і пустили их. Потім пійшли ми на половини волоскі і були три недїлї при вівцях, але вівчарі не знали зовсїм і не догадувались, що ми опришки. Зайшовши з відтам під Косів, засїли ми на шляху, напали на одного жида косівского, стяли єго, знайшли при нїм всего 3 золоті і забрали. Але таки того дня, зараз по тім розбою, пійшов Шмая від компанії, лишив нас обох самих, і забив сам-на-сам косівского лїсничого, приволїк трупа на шлях і поклав коло забитого жида. Нам казав, що був загубив книжки коло забитого жида, а вертаючи по ті книжки, подибав того лїсничого і вбив. Того самого ще дня і на тім самім шляху забили ми знов двох жидів, одного з Станіславова а другого з Лисця, як їхали на ярмарок до Косова, і взяли 45 талярів, 5 ліктїв жовтого сукна, жупан і опанчу. Доконавши того всего, повернули ми до Ясенева і гостили у Данилюків через три днї, їли і пили, а потім розпрощались ми: я вибрав ся на зиму знов до Сакой на Угорщину, але перед відходом намовив я Данилюків, щоби забили Шмаю, а они справдї забили не лише Шмаю, але і Бойчука."

 

Се зізнанє що-до року 1752 насуває нам де що на гадку, а именно будить ся мимохіть сумнїв, чи тут Баюрак сказав усю правду, чи може де-що промовчав. Обєм часу, якій він в тім роцї посвятив свому розбишацкому ремеслу, заповняє ледве період 8-тиждневий, а се вже не здає ся східним з правдою, коли зважити, що опришки виходили на розбої звичайно небавком по св. Юрію, а вертали з полонин і губили ся під зиму по селах аж около Воздвиженія Ч. Хреста, а деколи аж около св. Михаїла, отже розбивали майже пів року. Дальше застановляє тая обставина, що Шмая так як би без причини опускає по забійстві жида під Косовом обох своїх товаришів, Баюрака і Бойчука, але пійшовши може за десятий корч, застрілює лїсничого і вертає до них назад. Як без причини пійшов, так без причини вертаєсь до них, а що не відійшов далеко, доказом та обставина, що трупа забитого лїсничого притягнув сам до них на шлях. Чи не можна радше припустити, що всї три вбили лїсничого, а Баюрак спихав вину лиш на нежиючого вже в р. 1754-ім Шмаю тому, бо думав, що забійство жида не обурить так судьїв, як забійство христіянина, а ще до того двірского урядника. При кінци протоколу знаходимо ще одно добровільне зізнанє Баюрака, що шнур коралїв з дукатом, зрабований у рожнівских жидів, дав був Шмаї, але не виявив за що. Натомість віримо єму зовсїм, що відходячи від Данилюків, шепнув им на ухо, щоби забили Шмаю, але ми пересвідчені, що ті гостинні Данилюки рівно-ж за єгo намовою згладили і Бойчука. Баюрак розумів добре, що тут розходилось о то, хто перебіжить другого, і що, як би так ся було не стало, при першій нагодї був би єму розбив голову котрий-небудь з тих двох єго щирих приятелїв. Для кількох золотих забити чи то купця Вірменина, чи жида, чи дитину, або і товариша — було все одно для опришків найнужденнїйшого рода.

 

— "Перезимувавши в Сакой — говорить дальше Баюрак про рік 1753 — зайшов я просто до Данилюків і довідав ся від них самих, що забили Шмаю, а що таке саме стало ся і з Байчуком, сказав менї наймит Василя Теклїйчука, котрого я перемовив на полонинї від овець до розбишацкої компанії. З тим наймитом пійшов я до Дїтковець і ми оба зрабували одного жида, але грошей знайшли при нїм всего лиш 8 золотих, а до того забрали хлїба і горівки. З-відтам зайшли до Добротова, де також зрабували жида і взяли 3 чер. золоті, а до того кілька штук шматя, хлїб і горівку. Потім сидїли ми цїлий тиждень в лїсї, чатуючи на проїзжих жидів, аж поки не впав нам у руки жид — микуличиньскій арендар. Добичи взяла ми за тим жидом 12 талярів, 20 смушів, горівки буклак і барилку. З-відси доперли ми аж до Путилова до арендаря Мошка. Той жидок гостив нас через три днї і ховав перед людьми, за що дістав 6 смушів і півтора сяжня позументу золотого, що я єгo мав ще з рабунку в Нямцу. По трех днях дібрали ся ми до Ясенева і сидїли в колибі Ивана Бойчука оба разом знов три днї, а потім зійшли ми до села і забавляли ся там цїлий тиждень то у Срібнарчука, то в коршмі і запивали ся, то на горі (за селом), то в лїсї. Відтак зайшли ми на полонину Сумарин, чатували на жидів і забили трех та забрали у них 50 угорских золотих, а конї, що на них жиди їхали, воли, що их гнали, і одїж на них лишили. З відтам знов вернули ми до Путилова, набрали у арендаря Мошка хлїба і горівки і пійшли з тим до ґазди того-ж села, Василя Циґи, та забавили у него оден день. Вибравши ся від Циґи до Кут, напали ми на кутскі жидівки, що вертали з косівского ярмарку, і взяли у них заполоч, ножі і иншу дрібну крамщину, але жидівок не забили. З тим крамом зайшли ми на Довгополе волоске, до тамошного арендаря Ляхмана і проміняли у него тую крамщину за хлїб і горівву, а идучи з-відси до Ростік, забили ми на дорозї двох кутских жидів, у котрих всего знайшли і взяли 5 шістаків битих. В Ростоках напали ми на коршму, але що жида-арендаря не застали, то забили єго жінку і дївчину-жидівку на смерть, а якусь третю жидівку порубали, але добич і тут була невелика, бо при позабиваних знайшли ми і взяли всего 2 золоті. По тім розбою в коршмі ростіцкій вибрали ми ся уже зимувати до Ясенева, до шинкарки Срібнарчучки, там в Ясеневі бував я у Бойчука, котрий мене зловив і віддав до секвестру. Упивши ся медом і горівкою, не памятаю навіть, як мене зловили, закували в диби і завезли до Косова. Витверезив ся і опамятав ся я аж в Косові. З Косова спровадили мене до Рожнова, видержали тиждень, а потім спровадили сюди, до станіславівского секвестру."

 

Ще запитали судьї: — "Де-ж подїв ся твій товариш Василь, що тебе зрадив? Де дївав ти гроші і фанти нарабовані по різних місцях?"

 

— "Василь Бойчук — відповів обвинений — забрав ся з Ясенева до Борщева, бо казав, що він тамошний родич і служив там у п. Цїньского, а що-до добичи, то я всї фанти пропивав, а готові гроші, 200 талярів, закопав я в кітлї в полонинах."

 

На тім скінчилось гультайство того страшного розбійника. Не змарнував він послїдного року свого житя, бо взяв на свою чорну совість сїм нових рабунків і житє осьмеро людей. О мордованю христіян не згадує, може нароком затаює правду.

 

Суд рішив 24 цвітня т. р. взяти єго на тортури, потягати три рази а три рази припiкати свічками, і уложив питаня, котрі єму мали ставити на муках чотири "райцї": Стан. Яницкій і Ант. Соколовскій з уряду польского, а Кость Солганович і Гр. Теодорович з уряду вірменьского. Того самого дня cпpовадили обжалованого з міского арешту до кріпостної вязницї і тут розпочав кат (Mistrz) своє дїло. На всї питаня завдані при потяганях відповідав Баюрак, що більше нїчого не знає, як лиш то, що вже зізнав на добровільниз конфессатах, або, єсли поставлено яке питанє нове, доповняв давнїйші свої зізнаня деякими маловажними подробицями. Для приміру подамо 6-те питанє при першім потяганю (1—о Tractu): pytany, kto im prochu, kul dodawał, kto zepsute sporządzał, iak się ci ludzie zowią, gdzie mieszkają? Odp. ze w Węgrzech, w mieście zwanym Sakui kupował w kramach u roznych kramarzow kupował proch у kule, na dalsze pytania nic nie odpowiedział. На деякі питаня не хотїв зовсїм відповідати, як пр.: на питанє (при другім потяганю): хто их перестерігав, що йдуть за ними жовнїри? хто давав им о тім знати? — не відповів нїчого, хоть єго кілька разів ставлено. Запитаний: де, в котрім місци подївали чи закопали забрані при розбоях гроші, срібло, золото, фанти, одїж і инші річи, чи може кому давали в переховок? — дав таку відповідь, ze о innych pieniądzach ani fantach nie wie tylko o swoich, iako dobrowolnie powiedział, ze talerów 200 zakopał w połoninach o których gdzie zakopane nikt nie wie.

 

При всїх трех печенях свічками не дав відповіди на жодне питанє.

 

Другого дня, т. є. 25 цвітня 1754 р., оголосив єму суд вирок. Виписавши в декретї смерти звичайні в таких актах формальні справи і згадавши про зізнаня добровільні і корпоральні, подав суд дальше до відомости:

 

...ponieważ Sądowi doskonale dowiedziono iest, iz Wasyl Bajurak ze wsi Dory JWJ Pana Ssty Korytnickiego do klucza pniowskiego nalezących dziedzicznych Poddany w roku tym, ktorego Bohorodczany przez grassuiących z Doboszczukiem Opryszkow a mianowicie Skarbiec zrabowany był, złączywszy się z zmarłym niegodziwej co do uczynku pamięci Doboszem z tymże у Іnnymi w Confessatach wyrazonymi dobrowolnych a corporalnemi stwierdzonych naprzod w Bohorodczanach spolnie z innemi przez rabowanie Zamku у Skarbca у zabicie Ludzi Zamkowych od spółniecnotliwych kompanow swoich znaczne szkody zabranych roznych szacownych Depozytach у niewróconych poczynił у długi czas tak hultaiskie у rozpusne prowadząc życie po wielu Mieyscach Dworach domach, Karczmach, Gościńcach, i Szlakach Zabójstwa tak Chrzescian iako у Zydow zuchwale wypełniał obdzierał у do ostatniey przyprowadzał rozney kondycyi Ludzi Mizeryi Innych z Zycia bezbozną wysuwaiąc Rękę nienasycony Ludzką krwią na coraz większe zabóystwa y łupy zaostrzał chciwośc o ktorych obszerniey konfessata tak dobrowolna iako у korporalna konfirmuiąc nauczaią. Przeto za tak zuchwałą bezzapamiętale niepowściągliwą złych Akcyi przez Lat kilkanaście kontynuacyą у nieupamiętanie osobliwie w Zabóystwach rozney kondycyi у stanu ludzi prawem Boskim zakazanych excessuiącą zaiadłość у wyuzdaną na Ludzkie krwią wypracowanego Czoła potu substancyą, a bardziey Zycie niecnotliwą Wolność pobudzanie у do wspólnego tak sprosnego życia animowanie, fomentowanie у od dobrego życia posłuszeństwa winnego Panu odwodzenie у namawianie winnym uznaie, a przychylając się do Prawa Boskiego Przykazaniem swoim zabiiać blizniego niepozwalaiącego tudziesz na fundamencie tego do Prawa Maydeburskiego у Sprawiedliwosci przychylaiąc się godnym smierci rzeczonego Wasyla Baiuraka za niecnotliwie prowadzone życie z niebezpieczeństwem Ludzi nigdzie w kraiach tuteyszych przechodzić niemogącym sądzi у nakazuie, ażeby z strony Aktorowey dla większey obwinionego konwikcyi...*) z Prawa iako na śmierć zasłużył poprzysiągł, którą przysięgę gdy wykonał, Sąd ninieyszy na kazuie, azeby wspomniony Wasyl Baiurak wypłacając się w życiu za ezcessa swoie wyprowadzony na Plac śmierci nayprzod przez Mistrza Sprawiedliwości że się ważył na niewinnych winne wznosie ręce у zabiiać, obie ręce żywo toporem ucięte po łokcie, podobniesz po ucięciu tych głowa odcięta bydź ma tymże toporem. Na ostatku cwiertowany żeby był na wstręt у pohamowanie Innym od takowego życia tesz Ćwierci powinny bydz zawieszone na szubienicy w polu przy trakcie stoiącey potym w czasie dalszym w ziemię schowane. Głowa tylko w czas dłuzszy stać powinna. Dla ktorey tak odebrania kary rzeczonego Wasyla Baiuraka Sąd natychmiast do wypełnienia Ехеkисуі у dosyć uczynienia Dekretowi temu Mistrzowi Sprawiedliwości Miasta tuteyszego zdać rozkazuie a do attentowania Radnych Swoich destynuie. Mocą Dekretu tego.

 

Ten Dekret approbuię у ręką własną podpisuię się. Datt. w Bohorodczanach d. 26. Aprilis Ao. 1754. Sf. Kossakowski K(asztelan) K(amieński). L. S.

 

В протоколи нїколи не вписувано самого акту страченя засудженого на смерть, тож і про виконанє вироку дотично Баюрака не знаходимо в них анї згадки. Але свідоцтво о тім лишив нам припадковим більше способом польскій "поет серця", як єгo величають. Фр. Карпиньскій в своїй автобіоґрафії**) Пише він в нїй:

 

"Pierwsza, którą w tych czasach widziałem egzekucya kryminalisty w Stanisławowie, wielkie mi uczyniła wrażenie; był to rozbójnik, nazwiskiem Bajurak, jeden zе dwunastu mołojców Dobosza, a po śmierci jego naczelnikiem zbójeckiej bandy obrany; który na plac śmierci idąc, kazał sobie podać fujarę, czyli ulubioną piszczałkę góralską, na której smutne dumy góralskie przygrywał. Stanąłem tedy blisko z ojcem, żebym widział ścięcie zbrodniarza tego."

 

Мусїло то бути дня 27 цвітня 1754 p., т. є. слїдуючого дня по підписаню Косаковским в Богородчанах декрету смерти.

 

В такім низькім упадку знайшло наразї конець буйне юнацтво гірского народу руского, виродившись в найпоганїйше розбишацтво. Зіпсувалось дуже скоро, стратило зовсїм характер оружного протесту, якого по части прибрало було за Довбущука, звернуло силу на себе, зїло ся само в собі і упало серед проклонів може і всїх верств суспільности, запропастивши себе і згубивши власними силами, як той скорпій, що сам себе затроює їдею смертельною. Запалахкотїло оно ще раз в роцї 1759 за Ивана Бойчука, але не на довго і в подібнім вид як за Баюрака.

 

О Бойчуку і о єгo нападї на Болехів подамо вісти небавком.

 

________

 

В горі натякнули ми, що дня 5 серпня 1751 р. поставлено перед суд, разом з кількома товаришами компанії Баюракової, також Илька Семенова і Андрія Дреботикового, обох родом з Дори, котрі однак не належали нїколи до тої компанії, лиш до иншої, що нею проводив якійсь Семен Баюрак з своїм сином. Тому видїлили ми з нашого оповіданя тих двох опришків, а подаємо тут, доперва на кінци, що они зізнали. Примітити належить, що родина Баюраків з Дори мала якесь замилуванє до житя розбишацкого, бо бути може, що ватага Семен був якимсь свояком старого Гната, котрий вивів Василя і других синів своїх в опришки.

 

Илько Семенів говорив до протоколу, що служив за жовнїра у свого пана (Дора належала до Сапіги, але не знати, чи він сидїв сам на місци, чи держав в своїх підгірских добрах підстаростів). Будучи раз на вартї при арештантах, перебрав мірку, упив ся і заснув, а арештанти повтїкали. Коли пробудив ся і побачив, що арешт порожний, утїк також до своєї хати. "Аж третій рік тому (отже 1749 р.) прийшов до нас в хату Семен Баюрак з сином своїм і иншими пятьма опришками, намовили нас обох, мене і того другого, що туть зі мною сидить в секвестрі до своєї компанії, і попровадили нас до Стопчатова на рабунок, але там нас обох зловили і завезли сюди до арешту, де вже третій рік сидимо."

 

Андрія Дреботикового мав після єгo власного зізнаня подибати Семен Баюрак, як він, Андрій, повертав від овець своїх і людских з полонин довгопільских, і намовив в опришки. Дреботаків не дійшов уже навіть до вітця і матери, але пійшов з Баюраком розбивати. До компанії дібрав собі ватага кромі сина і Дреботикового, ще Семенова з Дори, дальше одного ледїня з Микуличина а двох з Ямної, і так усї сїм напали на одного жида в Стопчатові, але що то було ще вчасно з вечера і люде ще не спали, то учинив ся гамір, збігла ся товпа людей, нагнали опришків, а их обох, т. є. єго і Семенова зловили і віддали до секвестру.

 

Що ся з ними обома стало, не знаємо, бо щезає за ними всякій слїд. Разом з товаришами компанії Баюракової не засуджено их на тортури.

 

На сїм кінчимо нашу розвідку. Утомили ми наших читателїв оповіданєм повтаряючих ся на подібний лад нападів і розбоїв, зарівно як і нашими власними, зовсїм не цїкавими коментарями, якими ми хотїли звести хаотичні а часом неясні зізнаня опришків в якійсь лад. Та годї було инакше, бо шкода було матеріялу цїнного, провіреного судами, а що все разом і не дуже цїкаве і не веселе, — з сим ми уже давно мусїли погодитись, бо чи много то наша исторія має картин веселих?..

 

*) Тут лишено трохи порожного місця, отже не знати, хто складав присягу, що Баюрак винен і заслужив на смерть.

**) Єсть він автором знаної, красної пісни поранної: Kiedy ranne wstają zorze, а свого часу учила ся молодїж на память пращаня Ліндори в горах і співано майже в кождім польскім і не в однім рускім домі єго пасторалю Laura і Filon. Ходив до школи в Станіславові, котру вели Єзуїти. (Ks. Sadok Barącz: Pamiątki miasta Stanisławowa. Lwów 1858) В p. 1754 мав Карпиньскій 13 лїт. — Kс. Баронч милить ся, твердячи, що "Bajurak po śmierci Dobosza rok tylko dokazywał." Гл. єгo Pamiątki, ст. 150, нота 112.)

 

[Дѣло, 04.02.1890]

04.02.1890