Ми не звикли до війни. Не чекали її і, ніде правди діти, вона нас застала зненацька, «без штанів», сонними та апатичними, розслабленими й зовсім непідготовленими. Прийшла й увірвалася у відносно безпечне (якщо не брати до уваги постійний дефіцит бюджету, політично-економічні кризи, періодичну девальвацію національної валюти, зашкалюючу корупцію і бюрократію на всіх рівнях...), мирне середовище та особистий простір кожного. Без винятків. І без натяків на «можливо». Жорстока й безкомпромісна, вона не рахує, скільки тобі років, соціальний статус, стать чи можливість захиститися теж жодного значення не мають. Їй все одно, що перед нею дитина, в якої все життя попереду. Чи молодий чоловік, якого вдома чекає кохана дружина та маленька донечка. Пішовши одного разу, він більше не прийде, не побачить, як зростатиме його дівчинка, не поведе її у перший клас, до першого причастя... Він бачив війну, увіковічнив її на своїх світлинах, відчув той біль зсередини. І не повернувся, віддавши життя цинічний, холодній і розміреній... Тоді ще осені. І війні.
19 жовтня минулого року поблизу селища Сміле на Луганщині під час вибуху мінометного снаряду загинув молодий фотокореспондент, пластун, волонтер, доброволець батальйону «Айдар» Віктор Гурняк. Друзі та колеги загиблого відібрали тридцять кращих робіт фотографа для виставки, яку з 13 січня можна переглянути в Івано-Франківську, у фортечній галереї «Бастіон», далі у Львові й Тернополі. 16 січня в Українському Національному музеї в Чикаго США розпочалась аналогічна експозиція. Ми не хотіли цього бачити чи так жити, та іноді вибір робити не доводиться, бо нашу реальність спотворюють вибухи градів, стрілянина, полум'я, траурні вінки, чисельні похорони та чорний колір смутку.
«Людина світла»
Віктор був оптимістом, в якого на шляху не було перешкод. Часто бував у найгарячіших точках і ніщо не могло його зупинити. Допомагав усім, хто звертався. Був рішучим і сміливим, заряджав цим інших. Міг знайти найнеобхідніше і домовитися майже з усіма. Та, очевидно, смерть не вміє домовлятися. І їй байдуже, хто: як і війна, вона не шукає компромісів.
«Пластове псевдо Віктора "Гартік"», – розповідає побратим Тарас Зень. «Він не служив в армії, але пройшов багато військових таборів, тому я розумію, чого він відклав фотоапарат й зголосився в добровольці "Айдару"».
Кожен, хто йде в зону бойових дій, усвідомлює ризик і тверезо оцінює свої шанси. Розумів це і Віктор Гурняк. «Ми з ним про це розмовляли, – коментує друг та колега Петро Задорожний. – Думаю, він і не вмів інакше, хотів бути там. Це був його осмислений вибір». Петро Задорожний пригадує, до того, як стати добровольцем, Віктор займався волонтерством та багато допомагав військовим. Возив спорядження з різних країн. «Через події в Україні в найближчих країнах військового спорядження не було, – пригадує Тарас Зень. – «Віктор вирушив в Італію, де зміг знайти приблизно п'ятсот шоломів потрібної якості і провезти їх сюди. Неодноразово до нього підходили бійці, дякували і демонстрували шоломи із кулями, тож він врятував не одне життя».
30 листопада 2014 року Віктор Гурняк став лауреатом «Волонтерської премії» правозахисної ініціативи «Євромайдан SOS» у номінації «Людина світла». Щоправда, як і більшість героїв, посмертно. А Головна Пластова Булава 6 грудня 2014 року вирішила надати Віктору Гурняку Бронзовий пластовий хрест «За геройський чин» за врятування життя десантникам 32-го блок-поста у Луганській області.
«Від Майдану до війни»
Виставка Віктора Гурняка «Від Майдану до війни» складається із трьох блоків. Першим – Майданівський період: барикади, полум'я, масові протести. Деякі моменти фотографувалися з готелю «Україна», інші – безпосередньо на місці подій, в епіцентрі. Він встигав бути в кількох місцях водночас, побачити та виокремити найважливіше на межі ризику.
Далі по колу – світлини із життя автора, різні етапи його дорослішання. Увагу привертає надрукована біографія, портрет Віктора, пластунський період, сімейна фотографія разом з дружиною Іриною та донечкою Юстиною. Ці мирні моменти залишились далеко позаду, в минулому, у пам'яті рідних, близьких та друзів.
Заключна частина експозиції – фото з зони бойових дій. Знаковою є остання світлина, з авто, на якому Віктор Гурняк перевозив поранених. Так сталося, що машина заглухла. Під час заміни акумулятора почався мінометний обстріл. Віктор загинув. Авто – остання світлина в його фотоапараті.
Віктор Гурняк встиг побувати і в Криму вже після появи «зелених чоловічків», але ще до анексії півострова. Привозив передачі для військових моряків. Але світлини цього періоду не увійшли до виставки.
Життя після смерті
Як зауважила тітка Ірини, дружини Віктора Гурняка, Любов Островська, він був дуже рідним та близьким. «Скажу такі слова мого земляка з Дрогобича Йосипа Фиштика: "Є люди, які неначе хвилі, б'ються до борту корабля – вдарилися і відійшли. А є такі, неначе ті зорі провідні, які весь час світять і на них рівняються". Віктор був саме такою зорею, і ми ніколи не думали, що ця зірка так швидко впаде з неба. Це був справжній герой. Я навіть Іринці пояснюю, він не був народжений для світу – він був у тій "героїчній місії", покликаний здійснити подвиг. Це була цільна натура, завжди усміхнений, позитивний, завжди добивався мети. Зі всіх ситуацій виходив з честю, почуттям власної гідності. Він все перемагав, долав будь-які перешкоди, досягав успіху. Ми не чекали, що "підступна куля" могла обірвати його життя. Але ця смерть, напевне, не є випадковою – не може бути, щоби така людина просто так пішла у землю. Вона запалила серця багатьох людей». Все одно страшно, продовжує жінка, що Росія, цей кривавий монстр, викошує наш цвіт. І робить це століттями. Лише підросте нове покоління, яке здатне боротися, змінити державу на краще, його знищують. На щастя, Віктор залишив по собі донечку Юстинку, але багато хлопців не залишили по собі сліду».
«Коли родині повідомили про смерть Віктора, перше, що спало на гадку, – це не правда. Не могло бути правдою», – продовжує Любов Островська. – «Тоді багато говорили, що таким чином сепаратисти або зловмисники виманюють гроші. Зателефонували до його друга, Ярослава, той підтвердив. Для Іринки це була страшна трагедія, сестра не могла її заспокоїти. Закликали священика. Він плакав разом з нею». Віктор був бійцем, наголошує чоловік пані Люби Орест Островський. «Разом з товаришем одягнули бійців "Айдару". Цілі історії можна розповісти про те, як він це все шукав та перевозив. Мав фантастичний хист знаходити найнеобхідніші речі та обмундирування. Я в житті не зустрічав людини з таким рівнем власної гідності», – підсумовує чоловік.
Людина живе доти, доки жива пам'ять про неї. «Загибель Віктора принесла мені велике горе, – пише в фейсбук дружина загиблого. – Але разом з тим у мене з'явилося багато друзів, які щиро співчувають і співпереживають зі мною». А ще Ірина Гурняк пише, що думає про нього завжди. І пам'ятає найменші деталі, навіть перший букетик квітів, який той подарував...
