Лѣсы и пасовиска (1883)

[Ілюстр. календар т-ва «Просвіта» на рік перест. 1884. Львів, 1883, с.24–35]

 

Оповѣданє бувшого плєніпотента.

 

Господи Боже, що то крыку було у насъ за тоти̂ лѣсы та пасовиска! Якъ звивали ся паны, якъ нараджували ся, пôдплачували инжинєрôвъ, адвокатôвъ та иншихъ, щобы звôльнитись вôдъ всякихъ тягарѣвъ! Мудри̂ головы. Вони знали, що хочь цѣсарь давъ хлопамъ волю и скасувавъ паньщину, то прецѣнь що якъ вони не дадуть имъ лѣса и пасовиска, то хлопъ таки мусить або погибати на пни, або до нихъ, „прийдѣте поклонѣмо ся“, а тогды верне зновъ паньщина, хочь троха въ иншôй свитѣ, але для хлопа черезъ те зовсѣмъ не лекша!

 

И гадаєте, що у насъ не вернула паньщина ? Прийдѣть лишень та подивѣть ся до нашого села, сами̂ переконаєте ся. Правда, атаманы и сотники не ѣздять вже по пôдъ вôкна зъ каньчуками, на паньскôмъ подвôрю нема вже тои дубовои колоды, на котрôй бувало що суботы вôдбувало ся „гуртовне палкованє“; але поглядѣть лишень на людей, поговорѣть зъ ними! Чорни̂ якъ земля, нужденни̂, хаты пообрывани̂, стари̂, поперехилювали ся на боки. Плотôвъ трохи що и не зовсѣмъ нема, хочь лѣсъ докола села, якъ море; приходить ся людямъ обкопувати царыну ровами та обсаджувати вербами, такъ якъ на Подôлю. Худоба нужденна, миршава, тай то рѣдко у котрого ґазды и є. А спытайте идучихъ зъ серпами та зъ косами: куды идете, люде ? то певно скажуть: „На паньскій ланъ жито жати!“ або „На паньску луку косити“. А коли вы здивуєтесь, якъ се такъ, що вони идуть до пана на роботу теперь, коли у самыхъ ще нѣчо и не тыкано, а ту грѣє, зъ колоса летить, — то хиба похитають головами та скажуть сумно: „Що жь дѣяти ? Сами̂ то бачимо и серце намъ крає ся, але що дѣяти! Задовжились мы у пана, а у него така встанова, що попереду вôдроби панови, хочь бы ту и не знати що, а вже вôдтакъ собѣ. Се у насъ що року такъ : у пана зробимо всьо завчасу и добре и чисто, а наше власне тымъ часомъ гине и пропадає въ поли. И добре то вымудрувавъ нашь панъ!

 

У него лѣсъ — у насъ и патычка на обôстю нема безъ єго вѣдома! У него пасовиско — у насъ худоба выгибла, вытратилась, а решта ходить якъ сновида. У него поле справлене, чисте, а наше заросло пирѣйками, гôрчицею та бурянами, гноику нема, щобы справити, худôбки тяглои нема! А ще що и на тôмъ уродить ся, то такôй на поли пропадає, бо мусимо пана обробити насампередъ, за погоды. И нѣколи мы не можемо прийти до хлѣба, не можемо стати на свои̂ ноги, не можемо выбити ся зъ пôдъ паньскои руки. А панъ тисне, тисне що силы! Вôнъ у насъ теперь начальникомъ громадскимъ, єго якійсь прислужникъ писаремъ — и цѣла рада мусить хилити ся по ихъ волѣ. Бѣдного не пустить зъ села нѣ на заробокъ нѣ на службу, книжки не выдасть. „Ту сиди, не рыпай ся, роби у себе!“ А у себе, розумѣє ся, нѣчо робити, — иди до пана! А панъ — бухъ по десять крейцарѣвъ на день въ найтяжшій часъ и мусишь робити, бо нѣгде дѣти ся! Оттакъ то вôнъ прикрутивъ насъ и щоразъ лѣпше прикручує! Скажѣть же сами̂, чи треба намъ ще крôмъ того паньщины ? Менѣ здає ся, що давна паньщина зъ буками и окономами не була така тяжка.

 

А теперь послухайте, якъ то вôнъ заѣхавъ насъ зъ майки, щобъ выпровадити въ поле и забрати въ свой руки. Самъ я бувъ при тôмъ, то можу вамъ на певно сказати и кожде слово заприсягнути. Ось слухайте :

 

Зачало ся нещастє наше вôдъ конскрипціѣ. Знаєте, що була въ 59-ôмъ роцѣ. До того часу жили мы зъ паномъ въ добрôй злагодѣ. Вôнъ насъ боявъ ся чѣпати, бо знаєте, тогды о́страхъ бувъ межи панами за про тоту мазурску рѣзанину. А мы зновъ єго и не потребували чѣпати: пасовиско мали, въ лѣсѣ рубали, такъ якъ рубали наши̂ батьки зъ давенъ-давна и все вважали, що то лѣсъ громадскій — навѣть лѣсного громадского держали. Ажь ту бухъ — конскрипція. Знаєте, нарôдъ темный, не знає що до чого, — перепудивъ ся. Якъ то нашь хлопъ, все боить ся, щобы податкôвъ не пôдвысшили. Такъ и тогды: списувати будуть не тôлько людей, а и худобу : вже то безъ чогось не є. Ажь ту разъ въ недѣлю по хвалѣ божôй, якъ то звычайно, выйдуть люде зъ церкви, постають на зарѣнку раду радити, — тамъ и вôйтъ наказы яки̂ голосить, други̂ про жнива балакають... Ажь ту панъ... „Такъ и такъ, панове громада, важна справа, конскрипція. Я вашь приятель, я теперь такій самый хлопъ якъ и вы. Знаєте, цѣсарь порôвнавъ насъ всѣхъ, теперь нема вже панôвъ...“ — Ну, просто сказати, почавъ намъ гнути харамана. Мы и роты порознимали, що то першій разъ чуємо вôдъ нашого пана людске слово! — „Такъ и такъ,“—говорить вôнъ далѣ, — „важна справа, конскрипція. Чия ласка, прошу до мене, маю щось важного сказати, якъ вамъ треба бути при тôй конскрипціи“. Тай посунувъ напередъ, до двора. А мы всѣ, кôлько насъ було, лавою за нимъ. Увôшли на подвôрє. Вôнъ ставъ на ґанку, озирнувъ ся по людяхъ, а далѣ выкликавъ кôлькохъ старшихъ до себе тай пôшовъ зъ ними до покою. Стоимо мы, чекаємо. Вертають наши̂ старцѣ. — „Ну, ну, що панъ казавъ, що за справа?“ А старцѣ наши̂ головами сивыми похитують, та все мурмочуть: „Такъ то такъ, правда и є!“ А далѣ до насъ : „Ходѣть у село, чого ту галасъ пôдняли на паньскôмъ подвôрю? Чи ту вамъ мѣсце до нарады?“ Пôшли мы.

 

„Знаєте, люде добрô, панове громада“, — заговорили наши̂ старцѣ, коли мы зновъ стали на громадскôмъ зарѣнку — „що завтра має до насъ приѣхати конскрипція. Одже жь то панъ нашь, дай му Боже здоровлє, казавъ намъ остерегчи громаду. Вважайте, каже на худобу! Вони списують худобу и потому наложать на васъ вôдъ кождои штуки по ринському податку. Якъ скажете, що пасете въ лѣсѣ, то будете и вôдъ лѣса платити подвôйный податокъ: разъ за лѣсъ, а другій разъ за то, що пасете. То панъ радить зробити такъ: попередъ всього не казати, що пасемо въ лѣсѣ, — а вôдтакъ переховати часть худобы въ лѣсѣ черезъ завтрѣшный день и при конскрипціи подавати менше худобы нѣжь маємо. Такъ, каже роблятъ и по другихъ селахъ. А лѣсъ, каже, якъ вашь бувъ такъ и буде, бо конскрипція нѣчо не має до грунтôвъ“.

 

Порадились, порадились, и урадили послухати пана. Що то дурни̂! То якъ у кого було пять штукъ худобы — вôнъ три до лѣса, а двѣ лишає на показъ; у кого десять штукъ — вôнъ сѣмъ до лѣса, а три лишає. Цѣлу череду худобы зъ цѣлого села запакували до лѣса, межи дебры та нетры и ждемо спокôйно конскрипціѣ. Такъ чоловѣкови гôрко приходять ся ти̂ пôдатки, а ту ще панъ такъ налякавъ насъ новыми буцѣмъ то надвышками, що мы не вагували ся по просту ошукати конскрипцію, щобъ тôлько якъ небудь выкрутити ся вôдъ бѣды.

 

На другій день рано, десь такъ у обѣда, вже конскрипція въ село. Списують. Ну, мы всѣ держимо ся того, що ураджено, подаємо якъ найменше худобы, — вôдпекуємъ ся вôдъ пасеня въ лѣсѣ, ще й тѣшимо ся, що такъ гладко иде дѣло. Ажь ось дôйшла конскрипція на послѣдку и до пана. Деяки̂ люде зъ цѣкавости пôшли за нею. За малу хвильку прибѣгають въ село, задыхани̂, залякани̂...

 

— Що мы зробили? кричать вони. Ту щось не такъ, ту щось погано! Чи не пôдвѣвъ лишень панъ насъ на яке безголовє ? Вôнъ записавъ не тôлько всю свою худобу, але и тоту нашу, що схована въ лѣсѣ и комісія поѣхала туды!

 

Мы одебелѣли, почувши таке диво. Заразъ зôбрали ся гурмою и побѣгли въ лѣсъ. Комісіѣ вже не було. Пытаємо пастухôвъ: були, кажуть, паны и нашь дѣдичь, щось писали, рахували худобу, але насъ нѣ о що не пытали ся. Мы до села, — говорять намъ, що комісія выѣхала вже зъ двора боковою дорогою. Рушили мы за нею, дôгнали ажь на другôмъ селѣ. Такъ и такъ — повѣдаємо, — то паны нашу худобу рахували въ лѣсѣ.

 

— „Якъ може бути ваша, коли вы сами̂ казали, що бôльше худобы не маєте и въ лѣсѣ не пасете?“

 

— Мы таки такъ казали, насъ панъ нарадивъ.

 

— „Такъ що жь вы теперь хочете? Щобы мы другу конскрипцію у васъ робили, чи що ? Бувайте здорови̂! Щосьте собѣ зробили, те будете мати. Що написано, то пропало. А впрочѣмъ нѣ, вольно вамъ рекурсувати, але кажемо вамъ напередъ, що рекурсъ нѣчого вамъ не поможе, а тôлько ще и сами̂ попадете ся до криміналу за то, що ошукували цѣсарску комісію.“

 

Зъ тымъ мы и вернули ся. Пропало, сказали мы, — побачимо, що зъ того буде.

 

Чекаємо рôкъ, другій — нема нѣчого. Панъ зновъ въ добрѣ зъ нами, тôлько якъ коли згадати про конскрипцію, то всмѣхає ся тай каже : етъ, жартъ тай годѣ!

 

Ажь ось на третій рôкъ —чуємо, якась комісія ѣде въ село, пасовиско розмѣрювати.

 

Пекъ ти маро, — гадаємо собѣ, — се що, за чимъ, по що ? Пасовиско наше зъ вѣку - правѣку, — по що єго розмѣрювати? Правда, мы послѣдними роками оденъ кусникъ подѣлили мѣжь громаду и зъорали, — гадаємо собѣ: може то приѣхали вымѣрити, кôлько мы зъорали, а кôлько ще остало ся. А комісія просто до двора; пообѣдали, а вôдтакъ на пасовиско. Розложили мапу, панъ самъ зъ ними ходить и показує: отъ вôдти тягне ся и доти, а се вони зъорали.

 

— То, прошу панôвъ, наше пасовиско, на що вы єго мѣряєте и палькуєте?

 

— „А ты що за оденъ?“ пытають паны.

 

— Я вôйтъ громадскій.

 

— „Ну, то добре“, — вôдповѣли вони, тай далѣ своє роблять. Обпалькували той кусникъ зъораный окремо, а решту зновъ окремо. Вôйтъ уже за ними ходить и дивить ся, але що вони говорять, того не знає, бо по нѣмецки шваркочуть. Далѣ скôнчили и сѣдають на брычку. Вôйтъ за ними, не попускає ся, та все допытує. Тогды оденъ панъ стає въ брычцѣ и обертає ся до насъ :

 

— „Вы, люде, видѣли; якъ комісія мѣряла пасовиско?“

 

— Та видѣли, — кажемо.

 

— „И видѣли, якъ пальки била ?“

 

— И то видѣли.

 

— „И знаєте, що онто тамъ“ — показавъ на зъораный кусникъ — „то ваше, громадске, а се отту, то панове?“

 

— Га, що, якъ ? — скрыкнули всѣ мовь попарени̂ и до комісіѣ. Комісія въ ноги.

 

На другій день женуть наши̂ пастухи худобу на пасовиско а тамъ паньски̂ слуги. „Маршь вôдси, се паньске пасовиско, не смѣй и ногою поступити сюда!“ Пастухи обернули худобу, женуть въ лѣсъ, а тамъ паньскô лѣсни̂ та гайдуки : „Маршь вôдси, лѣсъ паньскій, не смѣй и за окôпъ поступити ногою !“ Пастухи, звычайно дѣти, та въ плачь; женуть худобу назадъ до дому. Ґвалтъ, крыкъ въ селѣ такій зробивъ ся, немовь хто цѣле пôдпаливъ на всѣ чотыри части.

 

— Що ту робити? Жѣнки кричать: „Мы зъ коцюбами пôдемо и тымъ паньскимъ слугамъ головы поскидаємо!“ Але старши̂ чоловѣки якось уцитькали ихъ и заразъ выбрали кôльканайцятьохъ, щобы ѣхали ажь до Львова до адвоката, зарадити ся. Выбрали и мене. Поѣхали мы, напытали адвоката, Русина, заслуженого, кажуть, и щирого. Прийшли до него, росповѣдаємо: Така рѣчь и така. „Щожь“ — каже — „будемо зачинати процесъ. Розстарайте ся свѣдкôвъ, паперôвъ, грошей, а тымчасомъ заховайте ся спокôйно, бо всяка бунтація тôлько пошкодила бъ справѣ.“

 

— Але жь паночку, — кажемо мы, — якъ намъ ту заховати ся спокôйно, коли нема де разъ худобу выгнати. Адже безъ пашѣ худоба на пни погине !

 

— „Га“, — каже адвокатъ,“ — „щожь я вамъ можу на то порадити? Якъ выграємо процесъ, то панъ буде мусѣвъ повернути вамъ всю шкоду, — а теперь радьте собѣ якъ можете“.

 

Зъ тымъ мы и пôшли. Зачавъ ся процесъ. Кôлько мы грошей на него выдали, Богъ оденъ знає. Я нарахувавъ самому адвокатови та на стемплѣ щось звышь сѣмсотъ риньскихъ. Громада тягла ся зъ остатного, хочь и якъ ѣй то не легко приходило ся. Бо лѣсъ и пасовиско остали ся вь паньскихъ рукахъ и мы мусѣли бôльшу половину худобы якъ стôй выпродати за пôвъдармо, бо не було чимъ годувати. Решта товкла ся — и до нынѣ товче ся — то по гусячôмъ зарѣнку, то по перелогахъ, то по городахъ. Сады наши̂ черезъ то понѣвечились, пасѣки позводили ся а худобинка ходить лишь шкôра та кости.

 

Сѣмъ лѣтъ тягнувъ ся нашь процесъ, то такъ, якъ бы хто зъ громады сѣмъ лѣтъ жили тягъ. Зôвсѣмъ на нѣнащо звелись мы за той часъ, але до пана анѣ ду-ду: завзяли ся. Панъ собѣ жь. Вже въ якихъ то мы судахъ, въ якихъ инстанціяхъ не бували! И въ бецирку и въ ґуберніи, и въ міністерствѣ и Богъ знає куды. И все въ однôмъ програємо — рекурсуємо; въ другôмъ выграємо — панъ рекурсує, а кôнця якъ нема такъ нема. Ажь нарештѣ — Господи тобѣ слава ! дочекались мы ! Приходить возьный, приносить намъ резолюцію зъ найвысшого трибуналу. Такъ и такъ, щобъ полагодити спôръ мѣжь громадою а дворомъ,вызначує ся губерніяльна комісія, котра на мѣсци спôрнôмъ має всьо розглянути, передивити документы, переслухати свѣдкôвъ и выдати остаточный засудъ. Тожь обѣ стороны обовязани̂ того а того дня ставити ся на мѣсци спôрнôмъ зô всѣмъ своимъ доказовымъ матеріяломъ. Засудъ тои комісіѣ буде безъ апеляціѣ потвердженый и выповненый. Ну, Господи, тобѣ слава, — подумали мы собѣ, — теперь певно буде наша правда, коли комісія має на мѣсци судити. Ту кождый буде мôгъ сказати, що знає, кождого выслухають, а въ такôмъ разѣ мусять же признати, що правда по нашôй сторонѣ.

 

Панъ нашь одержавши таку саму резолюцію, дуже щось попѣснѣвъ и нôсъ повѣсивъ, але далѣ видко щось надумавъ ся, сѣвъ на брычку тай до Львова. Куды вôнъ ѣздивъ, не знати, але два наши̂ люде, що тогды були у Львовѣ, розповѣдали опôсля, що видѣли єго, якъ водивъ ся по мѣстѣ зъ нашимъ адвокатомъ. Розумѣє ся, розповѣдали ажь тогды, якъ вже було по всьому! Досыть того, що по двохъ чи трохъ дняхъ приѣхавъ нашь панъ зô Львова якійсь уже веселѣйшій и навѣть утѣшный. Дивуємось мы, але не знаємо, що то має значити.

 

Навѣдались и мы до свого адвоката. Втѣшивъ ся дуже : „Выграємо справу“, говорить. „Я самъ“, — каже, — „стану зъ вами на мѣсци спору передъ комісією“. Але день передъ тымъ прийдѣть сюда до мене: вôйтъ, плєніпотенты, свѣдки, — привезѣть зъ собою яки̂ маєте паперы, то треба перезрѣти, порадити ся. Знаєте, якъ то передъ битвою въ вôйнѣ приготовують ся, такъ и намъ треба приготувати ся. Приѣдьте раненько, то я скажу кождому, що и якъ хто має говорити, бо бачите, справа запутана, а зъ полудня посѣдаємо на вôзъ тай гайда въ село, щобъ въ означеный день рано бути на мѣсци спôрнôмъ.“

 

Послухали ми єго рады, ще и дякуємо. Зôбрали ся: вôйтъ, два плєніпотенты и три найстарши̂ ґосподарѣ въ селѣ, яко свѣдки, забрали всѣ стари̂ паперы, яки̂ де вь кого були и поѣхали о пôвночи до Львова, днемъ передъ приѣздомъ комісіѣ до села. Приходимо раненько до адвоката — нема дома, десь выйшовъ, але заразъ прийде, просять зачекати. Чекаємо мы, чекаємо — нема адвоката. Вже десята, одинайцята, дванайцята година — нема. Поголоднѣли мы, пôшли дъ возови дещо перекусити. Прибѣгаємо по хвили — ще нема адвоката. Що за нещастє ? Вже перша; ба и друга, ба и трета година, — тутъ бы намъ часъ вже ѣхати до дому, щобъ на вечѣрь заѣхати, а єго нема. Ажь далѣ, десь такъ коло четвертои иде вôнъ.

 

— „Ахъ, перепрашаю васъ“, — говорить — „дуже перепрашаю, панове ґазды, але не моя вина, що такъ запôзнивъ ся, въ судѣ при розправѣ бувъ, оборона протягла ся ажь до сеи годины. Але то нѣчо, мы ще всьо зробимо гараздъ. Прошу до мого покою !“

 

— Але може бы мы заразъ сѣли на вôзъ и ѣхали въ село, — сказавъ я. — То панъ могли бы тамъ переглянути паперы и навчити насъ, що маємо говорити ?

 

— „Е, нема чого квапити ся“, — сказавъ вôнъ, — „вспѣємо заѣхати, — то переглядъ паперôвъ не довго потрѣває“.

 

Пôйшли мы за нимъ до єго покою и посѣдали. Паперôвъ внесли цѣле наручє. Взявъ вôнъ тото читати : читає, читає, поволеньки, уважно, деколи насъ щось запытає ся, мы вôдповѣдаємо, вôнъ зновъ читає, а ту вже пôвъ годины, ба вже година, ба и друга минула, — вôнъ нѣчого. Мы ту якъ на терню сидимо, въємо ся, потѣємо, а вôнъ все розпытує насъ, мовь на протоколѣ , все паперы читає, муркоче, — непорадна година! Вже мы по кôлька разôвъ єму набылювали: пора бы ѣхати. А вôнъ все своє: заразъ, заразъ! Тай далѣ до читаня. Шеста година выбила, якъ дочитавъ. Ну, гадаємо собѣ, Господи тобѣ слава, конець вже тому читаню, поѣдемо ! Еге, якъ бы та не такъ ! Якъ зачне теперь нашь адвокатъ толкувати намъ цѣлый процесъ вôдъ початку, обширно, подрôбно, не мовь то мы и зôвсѣмъ нѣчого не знаємо. Говорить, говорить, а мы трохи зо шкôры не выскакуємо, — туй таки бы чоловѣкъ схопивъ ся, плюнувъ єму въ очи и пôшовъ. Та ба, годѣ! Далѣ зачавъ насъ навчати, якъ маємо говорити передъ комісією, — и справдѣ мудро навчавъ!! Такъ ясно стала намъ цѣла справа, такъ добре знавъ кождый, що єму говорити, що ажь любо. Жаль тôлько! що коли се скôнчило ся, выбила девята година. Змеркло ся зôвсѣмъ. Вôнъ ажь теперь мовь спостерѣгъ ся, а ту ще и грымѣти почало.

 

— „Овва, а се що такого, вечѣрь вже ?“ сказавь вôнъ, озираючись.

 

— Таже вечѣрь, — вôдповѣли мы, мовь осуджени̂.

 

— „Щожь теперь дѣяти? Якъ ѣхати ?“

 

— Або я знаю, — вôдказавъ я. — Теперь трудно ѣхати, дорога не добра, тай воно далеко досыть, лѣсами!...

 

— Сами̂ не знаємо, що дѣяти! вôдказали наши̂ люде.

 

— „А на котру годину завтра має приѣхати комісія?“ пытає адвокатъ.

 

— На десяту рано.

 

— „На десяту? Е, то байка: переночуйте вы ту, а завтра ранѣсенько повстаємо и курнемо въ село такъ, що ажь закурить ся. На осьму будемо тамъ. Отту идѣть, заразъ коло моєи хаты шинокъ є, жидъ, порядный, тамъ переночуйте, а завтра памятайте, не запôзнѣть ся, я буду ждати на васъ“.

 

Що робити! Ради̂ не ради̂ пôшли мы. Жидъ уже мовь и надѣявъ ся насъ.

 

— „Чи вы вôдъ пана адвоката?“ пытає.

 

— Ая.

 

— „Ну, ну, ходѣть, найду для васъ мѣсце, ночуйте здорови̂ ! А може ще потребуєте чого ?“

 

— То дайте по порціи горѣвки, лѣпше буде спати ся.

 

Выпили мы, полягали въ божій часъ и вôдъ разу поснули, якъ дерево. Чи довго мы такъ спали, Богъ знає. Досыть того — пробуджую ся я — день бѣлый. Зрываю ся, до вôкна, дивлю ся на сонце — вже геть зъ полудня. Гляджу довкола — всѣ наши̂ ґазды сплять якъ дерево. Господи Боже, що се такого ? Чи то сонъ, чи ява? Скрыкнувъ я що силы, — нѣ се не сонъ, вони посхапували ся и собѣ жь до вôкна. А се що? Зъ полудня вже? Не вжежь мы такъ довго спали ? Припадочку нещасливый! Въємъ ся, мовь пискорѣ посолени̂, а ту въ головѣ кождому шумить, кости всѣ болять, мовь поломани̂! Кличемо жида : кôлько вамъ належить ся за нôчлѣгъ? — „Не много, лишь шѣсть риньскихъ“. — Якъ? що? якимъ свѣтомъ? А вôнъ злодюга, видячи, що намъ квапно дѣє ся, що мы ту рощибаємъ ся та ажь губы гриземо зъ нетерплячки, ставъ собѣ въ дверохъ та тôлко всмѣхає ся, бороду погладжуючи. — „Такъ у мене всѣ гостѣ платять!“

 

Декотри̂ зъ нашихъ зачали зъ нимъ торгувати ся, але де тамъ, анѣ слова не дає собѣ сказати. Вергли мы єму грошѣ, кôлько хотѣвъ, тай далѣ, до адвоката. Прибѣгаємо — нема дома, рано ждавъ-ждавъ на насъ, а далѣ самъ поѣхавъ, велѣвъ, щобъ мы якъ найшвидше поспѣшали за нимъ. А паперы наши̂ ? — Паперы лишивъ, ось вамъ ваши̂ паперы! — Отъ такъ маєшь! Поѣхавъ, а паперôвъ не бравъ. Господи милосерный, що зъ нами тогды робило ся, то и погадати страшно! Що, гадаємо собѣ, тамъ десь вже безъ насъ справу розсудили, громада програла, — що намъ люде скажуть ? Яка нужда чекає насъ на далѣ ? Мы немовь напередъ бачили тото, що насъ чекало, — тай тогды вже не трудно було и бачити всьо те напередъ!

 

Пôгнали мы до дому, тай просто не въ село, а на пасовиско. Нема нѣкого. До лѣса. Нема нѣкого. А ту вже швидко вечѣрь буде. Мы до двора — въ дворѣ спѣвы, смѣхи, гостина, музыка, — се панъ комісію гостить. Глядимо мы, є и нашь адвокатъ въ покою, червоный, веселый, говôркій. Кôлько проклять въ тôй хвили на него впало, то певно въ своѣмъ житю тôлько склянокъ вина не выпивъ! мы вже чисто подеревѣли, не говоримо нѣчого, не розпытуємо нѣ про що, — бо и на що ? Сами̂ знаємо, що наше нещастє готове. Мовь стовпы яки̂ мы поставали на ґанку, стоимо, чекаємо, а сами̂ не знаємо на кого та и  зачимъ. Паны якось побачили насъ, пôдняли регôтъ въ покою, але до насъ нѣхто не выходить. Паньски̂ слуги идуть по при насъ, такожь смѣють ся, кепкують собѣ, поштуркують насъ, але до насъ анѣ слова. Паньски̂ псы приходять, обнюхують насъ, деяки̂ загарчать, а деяки̂ и таки тихо вôдôйдуть. А мы нѣчо, стоимо, якъ неживи̂. Вже смеркло ся, въ покояхъ запалало свѣтло, паны и панѣ почали выводити якихось пѣсень, на дворѣ почавъ дощь кропити, а мы стоимо все на ґанку, зъ очима влѣплеными въ ти̂ ярѣючи̂ шибы, зъ дрожею въ тѣлѣ и роспукою въ серци.

 

Ажь ось нарештѣ, пôзно вже въ ночи, вôдчинили ся дверѣ и почали оденъ за другимъ выкочувати ся паны до своихъ брычокъ. Насампередъ паны вôдъ комісіѣ. Переходячи по при насъ, найгрубшій зъ нихъ ставъ, позирнувъ на насъ грôзно и каже:

 

— „Вы що за одни?“

 

— Тутешни̂.

 

— ,,Чого потребуєте ?“

 

— Що зъ нашимъ процесомъ стало ся?

 

— „Зъ вашимъ процесомъ ? То вы ажь теперь приходите о тôмъ довѣдувати ся? Пяницѣ погани̂! Вы варти̂ пасовиска, вы варти̂ лѣса ? А торбы жебрацкои не ласка ? Идѣть же до дому и не смѣйте о тôмъ и споминати! Минули ся роки, якъ добрô роспирало боки! Пропали Иване грошѣ!“

 

Вся комісія зареготала ся, сѣла на брычку тай поѣхала. За комісією надôйшовъ нашь адвокатъ, крадучись якъ злодѣй, змѣшаный, нѣбы пяный.

 

— ,,Га, вы ту, вы ту ?“ лепотѣвъ вôнъ. „Ждавъ на васъ, єй Богу ждавъ — чому не приходили?“

 

— А багато вамъ нашь дѣдичь заплативъ, щобъ вы насъ спинили въ мѣстѣ, поки тутъ комісія розсудить на єго хосенъ?

 

— „Що? якъ? га! образа „гонору“!...“ лепотѣвъ вôнъ, сѣдаючи на брычку и курнувъ що духу зô двора.

 

— Щобъ ты собѣ голову зломивъ, — проговорили мы въ слѣдъ за нимъ. Тай то дармо : не зломивъ головы, собака !

 

Ажь ось и панъ нашь раптомъ немовь уродивъ ся передъ нами. Стоявъ похитуючись въ отвореныхъ дверехъ.

 

— „Ге-ге-ге,“ —говоривъ вôнъ зъ пянымъ реготомъ, — „панове громада, обывателѣ, бурґеры, а що тамъ чувати? Якъ процесець иде ? Нѣчо, нѣчо! Але постôйте но вы, я васъ теперь буду розуму вчити! Теперь вы будете скакати такъ, якъ я заграю! Я вамъ дамъ себе знати, щобъ тямили!“

 

— И додержавъ слова! Прикрутивъ всѣхъ такъ, що и дихнути годѣ! Правда, громада наша не вôдъ разу подала ся. Зробили мы рекурсъ, але рекурсъ вôдкинули. Тогды мы рѣшились силою боронити свого права, але тымъ ще гôрше собѣ пошкодили. Жѣнки, дѣти, чоловѣки и старцѣ, всѣ за покотомъ вырынули зъ села, щобъ недати панови заняти пасовиска. Панъ спровадивъ вôйско. Мы передъ вôйскомъ попадали на землю кричачи: хочь толочте, хочь стрѣляйте, а мы зъ сеи землѣ не вступимо ся, то наше. Але вôйско не стрѣляло и не толочило, а тôлько подѣливши ся на двѣ роты, рушило на коняхъ почерезъ збôже, почерезъ плоты, та въ село. Прийшлось намъ вертати. Два мѣсяцѣ стояли въ селѣ, що було лѣпшого зъ худобы — повырѣзували та позъѣдали, звели насъ всѣхъ на нѣнащо, а коли вôдъѣздили, то панъ мôгъ бути спокôйный: громада була зломана и зруйнована до чиста и мусѣла сама подати ся въ єго руки.

 

Отъ така то наша доля. Чи буде коли лѣпше, чи доведесь намъ хочь при смерти дыхнути вôльнѣйше, Господь знає. Але панъ зъ всеи силы працює надъ тымъ, щобъ чимъ разъ тѣснѣйше натискати на насъ пута. Пять коршмôвъ въ селѣ запровадивъ, школы нема, священика выбравъ собѣ такого, що зъ нимъ руку тягне, а намъ нѣкому порадити, жиємо якъ ти̂ волы въ ярмѣ, вже и дѣтямъ не робимо надѣѣ на красшу долю...

 

Миронъ***.

 

 

21.11.1883