[Ілюстр. календар т-ва «Просвіта» на рік перест. 1884. Львів, 1883, с.1 –10]
I.
„Выставленый на публичну продажь ґрунтъ пôдъ ч. 29. власнôсть Миколы Проця, вартости 150 риньскихъ, вразъ зô всѣми ґосподарскими забудованами (ихъ було всього одна хата и стаєнка на одну корову, всьо разомъ пôдъ однымъ покрытємъ зъ давно прогнилыхъ драниць) для заспокоєня належитости Мортка Шіндера въ сумѣ 40 риньскихъ. Хто дасть бôльше ?“
Цѣлу тоту довгу хрѣю прокричавъ хрыплымъ голосомъ возьный судовый, що заразомъ повнивъ службу ліцитатора. За тыми словами вôнъ прогримавъ кôлька разôвъ молоткомъ о дошку поставлену на колодѣ и заступаючу мѣсце стола.
„Хто дасть бôльше?“ повторивъ вôнъ. „Сума выкликана 40 риньскихъ!“
Довкола стояло кôлька мужикôвъ въ нужденныхъ сѣракахъ и соломяныхъ капелюхахъ, а такожь два-три пейсати̂, брудни̂ жиды. Вони гуторили помѣжь собою, обзирали ся по подвôрю, на котрôмъ вôдбувала ся тота подѣя, але на окликъ возьного нѣхто не вôдповѣдавъ.
А на боцѣ, коло розваленого плота сидѣвъ на колодѣ самъ Микола Проць, высокій, може трийцятьпять-лѣтный чоловѣкъ, худый якъ скôпы, зъ лицемъ зôссанымъ нуждою и недугою. На колѣнахъ у него сидѣвъ хлопчикъ пятилѣтокъ, тулячись до вôтця и зъ лякомъ позираючи на чужихъ людей передъ хатою. А побôчь него стояла єго жѣнка зъ меншою дитиною на рукахъ, и запаскою обтирала сльозы.
„Хто дасть бôльше?“ кликавъ возьный, обзираючись. На те приступивъ до него жидъ — самъ таки Мортко Шіндеръ — и лѣвою рукою дôткнувши ярмурки на своѣй головѣ, сказавъ :
— Ну, по що, прошу пана, давати бôльше ? Я дамъ сорокъ.
— „Мортко Шіндеръ дає сорокъ; хто дасть бôльше? За першимъ разомъ!“ кликавъ возьный.
Нѣхто не обзывавъ ся.
— „За другимъ разомъ!...“
Всѣ мовчали, — чути було тôлько , якъ глухо хлыпала Проциха.
— „За третимъ разомъ !“
Голосни̂ удары молотка о дошку були вôдповѣдею на той окликъ. Мортко Шіндеръ за свой 40 риньс. ставъ властителемъ грунту и газдôвства, отаксованого на 150 золотыхъ риньскихъ а вартуючого що найменше 400 зол. риньскихъ.
„Ну, ты дурный хлопъ,“ — обернувъ ся вôнъ до Миколы. „Не казавъ я тобѣ, загоди ся зô мною, вôддай менѣ половину твого ґрунту. А теперь, видишь, я маю цѣлый!“
— „Богъ тя покарає за нашу крывду, ты піявко людска!“ крикнула заходячи ся вôдъ слѣзъ Проциха.
„За що мене має Богъ карати? Що́ я не по правдѣ робивъ? Тебе саму най Богъ карає, ты паскуднице, ты ! Заразъ ми ся забирай зъ мого обôстя !“
Проциха живо обтерла сльозы и хотѣла ще щось сказати Морткови, але Проць махнувъ на ню рукою и сказавъ зломанымъ, глухимъ голосомъ:
— „Дай му спокôй ! Що вже теперь говорити ? Нѣчо не врадимо! Богъ насъ покаравъ, бо така була єго воля... Най и такъ буде! Ходѣмъ!“
Вôнъ вставъ, взявъ за руку хлопчика и пôшовъ, а за нимъ розливаючи ся слѣзми пôшла й єго жѣнка зъ малою дитиною на рукахъ.
— „Оттакъ, кумо, — вже зновъ одного ґазды не стало въ громадѣ,“ — гуторили мѣжь собою мужики на оборѣ.
— Га, видно якійсь допустъ божій на миръ христіяньскій!
— „Ей, говорѣть , допустъ божій!“ — сказавъ оденъ, трохи поряднѣйше убраный вôдъ другихъ — „отъ нарôдъ самъ собѣ виненъ, тай годѣ!“
— Ей, куме-куме, — вôдповѣвъ другій, — не говорѣть такъ. Добре то, що васъ Богъ поблагословивъ, бѣды не знаєте. А бѣдный то най и найпоряднѣйшій буде, то таки двохъ въ одну сорочку наразъ не вбере.
— „Те-те-те,“ — вôдказавъ богатшій, — „такожь пуста балаканина. Робити треба бôльше, рукъ прикладати !“
— Ой, чижъ то, куме, бѣдный не робить; ажь му неразъ очи зъ головы лѣзуть... Але що то всьо поможе? Отъ теперь мы ту стоимо, а хиба знаємо, чи й на насъ котрого завтра не спаде то само, що нынѣ спало на Миколу?
— ,,Таке, таке,“ — вôдповѣвъ богатшій. — „Не бôйте ся; доброму, порядному нѣколи таке не стане ся, а все якомусь ледащо, якъ ось сему Миколѣ! Говорѣть, що хочете, а я все своєи буду, що самъ собѣ виненъ!...“
II.
Свѣтъ широкій, а де въ нѣмъ дѣти ся бѣдному, беззахистному?
Микола Проць ишовъ долѣ селомъ мовь сновида, а жѣнка ишла за нимъ ридаючи та заводячи, мовь за умерлымъ. Бувъ жаркій лѣтный день. Люде робили въ полю, и по селѣ нѣкого не було видно. Далѣ жѣнка пôдбѣгла и порôвнала ся зъ чоловѣкомъ.
— „Миколо, куды ты идешь?“
— До Свѣчѣ, — вôдповѣвъ той понуро.
— „Боже мôй, що ты кажешь ?“
— Ну, а куды жь теперь ити? Иншого выходу нема...
— „Най насъ Богъ боронить вôдъ того, Миколо? Не говори такъ! Ади, ось ту жиє моя тѣтка, ходѣмъ до неи, будемо лѣтомъ робити, а зиму якось перекалатаємъ“.
— А вôдтакъ?
— „Вôдтакъ... вôдтакъ зновъ будемъ робити и чень якось прожиємъ межи добрыми людьми“.
— Добрыми?... Ну, ну, варто межи ними жити! Нѣ вже, нѣчо зъ того не буде.
И Микола пустивъ ся ити далѣ. Жѣнка задержала го за руку.
— „Бôй ся Бога, чоловѣче, що ты хочешь робити? Адже се грѣхъ великій! А мене жь на кого лишишь? А дѣти?...“
— А живши, що я тобѣ и дѣтямъ поможу ? Дурна, пусти мя!
Але вона не пускала, и конче тягла го черезъ мôстокъ на тетино подвôрє.
— Знаєшь що, — сказавъ вконець Микола, — коли хочь, то иди до тѣтки...
— „А ты?“
— Я не пôду.
— „Чому?“
— Я не можу и однои хвилѣ жити въ тôмъ проклятôмъ селѣ! Якъ мя силою задержишь, то ся повѣшу. Тожь лѣпше пусти.
— „Але куды жь ты пôдешь?“
— Пôду на заробокъ, на Людвікôвку, до тартаку.
— „До тартаку? Господи небесный, таже ты слабый, якъ комарь! Що́ ты тамъ зможешь робити ?“
— Не бôй ся, щось уже найду. А тамъ теперь треба робôтникôвъ, то приймуть.
— „А коли жь вернешь?“
— Якъ тôлько зароблю, щобы выкупити своє добро вôдъ того проклятого жида. Борше нѣ.
Вона вытрѣщила на него здивовани̂ очи и трѣвожно глядѣла на него.
— „Миколо, що ты кажешь?...“
— То що чуєшь.
— „Але жь то...“
Не могла докôнчити, въ горлѣ щось давило єѣ, мовь камѣнь.
— Коли буде, то буде, але мусить бути. Або зароблю, або згину, — що ми по такôмъ житю! Бувай здорова!
Вôнъ поцѣлувавъ жѣнку и дѣтей и повôльнымъ, нетвердымъ крокомъ пôшовъ далѣ гостинцемъ. Вона плачучи глядѣла за нимъ зъ мôстка, поки не щезъ на скрутѣ за горбочкомъ.
III.
Рôкъ минувъ вôдъ того дня. Зновъ лѣто. Зъ погôдного неба сонце сыпле жарке промѣнє на высоки̂, лыси̂ горы, на зелени̂ мочарки надъ рѣкою, на фабрични̂ забудованя Людвіковецкого парового тартака. Свѣча бурлить и розбиває ся о круглясте камѣнє, на необрубаныхъ горахъ млѣють смерекови̂ лѣсы, повити̂ прозôрною синявою мглою. Середъ кôтловины стремить сама фабрика, зô всѣхъ бокôвъ обсаджена высокими стосами грубыхъ ботюкôвъ, мовь величезнымъ сѣрымъ муромъ. Зъ червоного комина бухає дымъ и роздає ся проразливый свистъ, въ нутрѣ фабрики чути скаженый клекôтъ, пискъ, скрыпъ и ляскъ паровои машины, перемѣшаный зъ оглушаючимъ шумомъ воды и крикомъ робôтникôвъ. А въ вôддали на вершкахъ гôръ роздає ся ту и тамъ цюканє топорѣвъ та грохôтъ падучихъ величезныхъ смерекъ.
„Гурра!“ кричать рубачѣ при кождôмъ упадку такого лѣсового велита, — а вôдтакъ опять починаєсь цюканє, — велита обрубують зъ галузя и по утертôй колѣѣ спускають долѣ горою на рѣку, котра донесе го прямо до машины. День по за день зô всѣхъ верхôвъ навкруги роздаєсь те цюканє и той крикъ, — день по за день сотки лѣсовыхъ велитôвъ зъ хрязкотомъ зсувають ся по голыхъ, шутровыхъ урвищахъ гôръ вь долину, щобъ тамъ на водѣ ждати, ажь прийде ихъ черга лягати пôдъ невмолими̂ зелѣзни̂ зубы паровыхъ пилъ. И день въ день 14 сложныхъ пилъ (ґатрôвъ) гризуть кости лѣсовыхъ велитôвъ, мовь 14 великихъ, незнищимыхъ червакôвъ.
Мѣжь рубачами працює и Микола ось вже вôдъ року. Вôнъ ставъ ще нужденнѣйшій и сухѣйшій, але нынѣ рубає зъ якимось завзятємъ немовь та смерека єго смертельный ворогъ.
— „Чень нынѣ послѣдный разъ, Господи, чень послѣдный разъ“ — думає вôнъ собѣ, высоко замахуючи сокирою.
Вôнъ нынѣ щасливый. Вь єго ремени завити̂ въ шматынѣ лежать въ безпечнôмъ сховку 50 риньскихъ, заробленыхъ за рôкъ. 40, рахує Микола, буде жидови, а 10 на початокъ ґосподарства. Нынѣ вечеромъ кôнчить ся єго робота, а завтра вôнъ пôде домôвъ.
И справдѣ другого дня ще не свѣтъ, не зоря, а Микола Проць опиравъ уже далеко вôдъ Людвікôвки. Вôнъ ишовъ швидко, ажь задыхавъ ся. Думка єго лѣтала въ будуччинѣ, не хотячи и разъ глянути по за себе, де нѣчого не стрѣтила бъ, якъ тôлько недолю та недостатокъ.
— „Насампередъ пôду до жида,“ — думавь собѣ бѣдный мужикъ, — „выкуплю поле и хату, а тогдѣ вже до жѣнки... Ади, часъ прийшовъ обстати зновъ на своѣмъ!“
Тота думка додавала силы єго слабымъ ногамъ. Сонце стояло надъ заходомъ, коли дôйшовъ до свого села. Серце му забило ся въ груди, коли побачивъ зъ далека свою на пôвъ розвалену хату и обширну коршму край села. Добуваючи послѣдныхъ силъ вôнъ поспѣшивъ до неи.
— „Добрый вечѣръ, Мортку!“ крикнувъ вôнъ входячи до коршмы.
— Добре здоровлє! А то вы, Миколо ? — сказавъ Мортко. — Дежь то вы бували, що васъ такъ довго не було?
— „Бувъ на роботѣ,“ — сказавъ Микола. — ,,Слухай, Мортку, я маю тобѣ щось сказати.“
— Ну, що таке?
Микола выдобувъ зъ череса шматыну, розвязавъ єѣ и положивъ передъ жидомъ чотыри десятки.
— „На, видишь, — вôддай ми грунтъ и хату.“
— Що, що, що? скрыкнувъ жидъ и вôдступивъ ся. — Ты хочешь за сорокъ риньскихъ купити ґрунтъ и хату ? Ха, ха, ха !
— „Не купити, але своє вôдобрати !“
— Вôдобрати? Овъ, а то якъ вôдобрати?
— ,,Я тобѣ вôддаю, щомь тобѣ виненъ, а ты менѣ вôддай ґрунтъ и хату?
— Овва ! Ты, бачу, Миколо, десь набравъ ся великого розуму. У насъ такъ не иде! Менѣ за тотой грунтъ дають триста риньскихъ. Я хочу чотыриста, а тобѣ дамъ за двѣста пятьдесять. Розумѣєшь ?...
Микола ставъ, мовь остовпѣлый вôдъ тыхъ слôвъ. Жидъ видимо злякавъ ся, бо шморгнувъ до ванькира и заперъ за собою дверѣ. Въ коршмѣ було кôлька знакомыхъ мужикôвъ, тô обступили Миколу, зачали витати ся зъ нимъ и потѣшати єго, але вôнъ стоявъ мовь стовпъ, не зводячи очей зъ того мѣсця, де передъ хвилею стоявъ жидъ. Довґо-довго простоявъ такъ бѣдный чоловѣкъ а далѣ обернувъ ся до людей.
— ,,Люде, чи то може бути?“ спытавъ вôнъ глухимъ, тремтячимъ голосомъ.
— Щожь, кумочку, зробишь жидови, коли всьо въ єго рукахъ? — вôдказавъ оденъ.
— ,,И права нема на тото нѣякого ?“
— Нема.
— ,,Га!“ сказавъ Микола и замовкъ, тôлько груби̂, пекучи̂ сльозы покотили ся долѣ єго блѣдого, замученого, порохомъ припалого лиця.
— Люде добри̂,“ — сказавъ вôнъ по хвили, — ,,возьмѣть тоти̂ грошѣ, прошу васъ, и дайте моѣй жѣнцѣ. Менѣ ихъ не треба. Поклонѣть ся ѣй вôдъ мене и кажѣть, що незадовго верну. А про се, що ту зъ жидомъ було — анѣ слова! Чуєте, анѣ слова!“
— Добре, кумочку, добре.
— ,,А теперь бувайте здорови̂!“
Вôнъ натисъ капелюхъ на голову и выйшовъ. Сонце горѣло кроваво золотымъ огнемъ надъ самымъ заходомъ. Кровавою пасмугою блыщала Свѣча середъ темнозеленои рôвнины, звиваючись помѣжь лозами. Шумѣла вода по камѣню. Цвѣрѣнькали воробцѣ въ лозахъ, а въ серци бѣдного Миколы клубило ся горе.
IV.
Въ тыхъ дняхъ, коли те дѣялось, въ Людвікôвцѣ стала ся новина. Въ однôй коршмѣ коло Долины, стоячôй вôдлюдно середъ поля, въ ночи вырѣзано цѣлу родину арендарску. Оденъ тôлько хлопчина майже чудомъ переховавъ ся за коминомъ и розказавъ вôдтакъ про убийство. Людей, котри̂ се зробили, вôнъ не знавъ и навѣть не розумѣвъ ихъ бесѣды. Впало пôдозрѣнє на двохъ Италіянôвъ, працюючихъ въ Людвікôвцѣ. Ихъ и арештовано. Италіяне ти̂ працювали ,,на спустѣ“. Се була дуже небеспечна робота: оденъ лѣсистый верхъ не лежавъ надъ водою, такъ що не було куды спускати зъ него зрубаного дерева, бо кругомъ були зô всѣмъ неприступни̂, величезнымъ камѣнємъ завалени̂ дебры. А дерева на тôмъ версѣ були якъ разъ найкрасши̂ и найрослѣйши̂. Директоръ тартака думавъ — думавъ, якимъ бы то способомъ дôбратись до нихъ, а вкôнци придумавъ спосôбъ. Въ пôвъ высоты того верха выплывало зъ пôдъ скалы невеличке жерело. котре якъ малый потôкъ спадало въ долину и клекочучи губило ся мѣжь скалами, щобъ ажь пôдъ горою вспокоити ся и впасти тихо до Свѣчи. Вôдъ того жерела директоръ казавъ выбудувати спустъ ажь прямо на фабричне подвôрє. Спустъ той, то бувъ прямо великій водопровôдъ, зложеный зъ грубыхъ деревляныхъ брусôвъ въ видѣ величезного корыта. Мовь струна простягнувъ ся вôнъ вôдъ фабрики понадъ страшенну, скалами наѣжену та декуды ожинами и дикою хоптою порослу пропасть ажь генъ до самого серця противнои горы. Зъ дна пропасти водопровôдъ выглядавъ якъ груба линва, а кобильницѣ, на котрыхъ вôнъ опиравъ ся, выглядали мовь довги̂ жердки, котри̂ ось-ось захитають ся и впадуть. Тымъ деревлянымъ корытомъ текла вода зъ жерела и при єи помочи лекше було спускати дерево зъ горы до тартаку. Тôлько що вода сама не могла гнати тыхъ величезныхъ трамôвъ, хоть для лекшого ховзаня ихъ обдирано зъ коры. Мусѣло проте два робôтники разъ у разъ тягати ти̂ ботюки долôвъ спустомъ. Се дѣяло ся въ такій спосôбъ, що робôтникъ, зарубавши мôцно сокиру въ оденъ конець ботюка, причѣпавъ ся до топорища обома руками и ступаючи по краю бруса, цѣлымъ тѣломъ звѣшеный надъ страшенною пропастею, волѣкъ по ховзкôмъ днѣ ботюкъ за собою. Не швидко се ишло и робота була небеспечна, бо скоро бъ або сокира выхопила ся зъ ботюка, або руки робôтника сховзли ся зъ топорища, то єго ждала неохибна, видима смерть на днѣ страшнои пропасти. Тому то мѣсцеви̂ робôтники нѣякимъ свѣтомъ не хотѣли ити до тои роботы, хочь директоръ дававъ за ню два риньски̂ денно. Тôлько згадани̂ два Италіяне згодилися на те, и справдѣ, вже отсе три мѣсяцѣ щасливо зъ тымъ справляли ся, хочь други̂ робôтники навѣть глянути на нихъ бояли ся, якъ выхилени̂ задомъ надъ пропастею волочили ботюки долôвъ спустомъ. Правда, по при головне корыто покладени̂ були зъ одного боку дошки, щобъ выгôднѣйше було ходити, однако въ разѣ якъ бы выхибла ся сокира зъ дерева, дошки не могли бъ були вратувати робôтника.
Отожь коли Микола вернувъ назадъ на Людвікôвку, мѣсце двохъ арештованыхъ Италіянôвъ було опорожнене.
— „Пане директоръ“, — сказавъ Микола входячи до фабрычнои канцеляріѣ, — ,,ось я зновъ у васъ и прошу о роботу“.
— О роботу ? — проворкотѣвъ директоръ. — Еге, добре. Ось ту при спустѣ є робота, — хочешь?
— „При спустѣ?“ проикавъ Микола.
— Я тобѣ добре заплачу, — два риньски̂ денно. Хочешь ?
Микола задумавъ ся. Хо́лодомъ повѣяло на него вôдъ тои думки, але выходу не було. Тай впрочѣмъ о що єму теперь дбати ?...
— „Добре, пане директоръ!“ сказавъ вôнъ, — „пôду на спустъ, дѣй ся воля божа!“
— Що, пôдешь ? — сказавъ директоръ и глянувъ на него здивованый. Вôнъ самъ теперь немовь налякавъ ся Миколовои смѣлости.
— ,,Такъ, пôду!“ сказавъ твердо Микола.
На другій день рано коло спусту згромадила ся цѣла товпа робôтникôвъ и надзирателѣвъ фабричныхъ. Хотѣли побачити, якъ справить ся Микола зъ своєю карколомною роботою. Микола бувъ вже въ лѣсѣ. Тамъ чути було крики та гойканє робôтникôвъ, цюканє топорѣвъ та хряскъ падучихъ деревъ. Ось вже ввалили величезный ботюкъ въ корыто. Бѣле, зъ коры обдерте, смолисте дерево блыскотить до сонця. Ось и Микола. Вôнъ перехрестивъ ся, хопивъ въ обѣ руки величезну сокиру зъ довгимъ, мôцнымъ топорыщемъ и замахнувши нею понадъ головою зарубавъ що силы въ грубшій кôнець ботюка.
— „Ану въ имя боже! Далѣ !...“
Микола хопивъ топорыще, схиливъся, перевѣсивъ ся ажь геть надъ пропасть и при помочи другихъ робôтникôвъ трунувъ зъ мѣсця.
— Поволи! Поволи! кричали зъ долины.
Ботюкъ досыть легко сунувъ ся дномъ спусту. Микола ишовъ беснечно по дошцѣ, крокъ за крокомъ. Уже выходивъ надъ найстрашнѣйшу пропасть. Боязливѣйши̂ вôдвертали очи, не можучи знести виду того чоловѣка, ступаючого мовь по нитцѣ мѣжъ житємъ а смертею.
— Боже ратуй го! шептали робôтники.
— Цѣкавый я, чи перейде?... шептавъ директоръ.
А Микола ишовъ. Вôнъ очима впивъ ся въ ботюкъ и въ блыскучу сокиру, котра мовь великій зубъ якогось лютого звѣря впила ся въ бѣле, блыскуче тѣло ботюка. По за сокирою и ботюкоыъ вôнъ не видѣвъ нѣчо, не чувъ нѣчо. Не чувъ и страху. Лишень му здавало ся, що се вôнъ очима держить ся ботюка, а вôдверни вôнъ на хвилину очи вôдъ него, такъ туй єго смерть.
Але що се?... Чи се рука єго дрожить? Чи сокира захолѣтала ся въ деревѣ? Миколу стисло щось за серце. Вôнъ чувъ, що сокира за слабо вбита и ось-ось выхопить ся. Вôнъ хотѣвъ зупинити ся и поправити єѣ, але щось немовь перло го далѣ. Вôнъ глянувъ въ низъ, въ пропасть, и въ тôй хвили въ головѣ єму закрутило ся, въ очехъ почорнѣло и одно-однѣсеньке слово вырвало ся зъ єго устъ:
— ,,Боже!“
Оденъ - однѣсенькій крикъ трѣвоги вырвавъ ся въ тôй самôй хвили зъ грудей всѣхъ тыхъ, що глядѣли на другôмъ боцѣ. Микола тôлько блыснувъ и долôвъ головою поваливъ ся въ пропасть. Заразъ на першôмъ острôмъ обрывѣ голова єго розпырсла ся на куснѣ, мовь розбитый гарбузъ.
— Боже! зойкнули робôтники на той видъ и побѣгли въ долину, хоть знали, що для бѣдного Миколы нема вже ратунку.
Єго поховали за Свѣчею у стôпъ высокои горы. Зелена, мохомъ и прехорошими цвѣтами поросла поляна, зъ двохъ бокôвъ окружена рѣкою, але выстырчаюча надъ нею такъ высоко, що вода нѣколи єѣ не заливає, мѣстить въ собѣ єго тѣло. Свѣча прыскає и реве обôчь, немовь въ безсильнôй злости за свою жертву. Зô всѣхъ бокôвъ въ задумѣ глядять высоки̂ горы на незначну зелену могилку по однôмъ, а велику фабрику зъ червонымъ коминомъ по другомъ боцѣ. Въ лѣщинѣ кує зазуля, мовь бы пытала ся: ,,Хто ту? Хто ту?“ А чижикъ въ высокôмъ зѣлю протяжно вôддзвонює: „Нещасливый! Нещасливый!“ Тôлько сердита, писана сойка на самотнôй смерецѣ дразнить: „Самъ собѣ виненъ! Еге! еге!...“
20. грудня 1880.
20.11.1883